Рішення № 86495102, 19.12.2019, Миколаївський окружний адміністративний суд

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 грудня 2019 р. № 400/3507/19 м. Миколаїв

Миколаївський окружний адміністративний суд у складі судді Птичкіної В.В., розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження справу

за позовом:ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 до відповідача:Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області, вул. Морехідна, 1, м. Миколаїв, 54020 про:визнання протиправною бездіяльності; визнання протиправним та скасування рішення, оформленого листом від 25.07.2019,

ОСОБА_1 (надалі – позивач) звернулась з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області (надалі – відповідач або Управління) про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо непоновлення пенсії позивачу; визнання протиправним та скасування рішення про відмову у поновленні пенсії позивачу, оформленого листом від 25.07.2019; зобов`язання відповідача поновити виплату пенсії позивачу з 07.10.2009, відповідно до норм Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів.

В обґрунтування позовних вимог позивач вказала, що вона є громадянином України, отримувала пенсію за віком та з 14.05.2003 виїхала на постійне місце проживання до Ізраїлю. Виплату пенсії було припинено у зв`язку з виїздом за кордон. Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 № 25-рп/2009 (надалі – Рішення № 25-рп/2009) визнано неконституційними положення Закону України від 09.07.2003 № 1058-ІV «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (надалі – Закон № 1058) щодо припинення виплати пенсії громадянам України, які постійно не проживають на її території, а відтак з 07.10.2009 виникли підстави для поновлення конституційного права позивача на виплату пенсії. Представник позивача 14.05.2019 звернувся з цього приводу до Управління із заявою про поновлення виплати пенсії, на що отримав протиправну відмову.

Відповідач подав відзив (ар. с. 190-193), в якому вказав, що позивачем не було дотримано Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2015 № 22-1 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 27.12.2005 за № 1566/11846 (надалі – Порядок № 22-1), щодо особистого звернення із заявою про поновлення виплати пенсії, та не надано документ, який підтверджував місце проживання (реєстрації) в України. Також у відзиві Управління зазначило, що, відповідно до частини першої статті 49 Закону № 1058, виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. На сьогоднішній день між Україною та Ізраїлем не укладено жодного договору стосовно соціального забезпечення громадян цих країн. У відзиві відповідач вказав, що позивач пропустив шестимісячний строк для звернення до суду.

20.11.2019, 25.11.2019 до суду від позивача надійшла відповідь на відзив. Оскільки, відповідно до частини третьої статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах, визначених частиною першою цієї статті, заявами по суті справи є позов та відзив, суд зазначений документ до уваги не приймав.

Дослідивши письмові докази, суд

В С Т А Н О В И В:

Позивачу з 29.08.2002 була призначена пенсія за віком на підставі Закону № 1058. До виїзду в Ізраїль позивач проживала за адресою: АДРЕСА_2 .

14.05.2003 позивач виїхала з України до Ізраїлю на постійне місце проживання. На підставі заяви позивача її було знято з обліку в Управлінні.

14.05.2019 позивач через свого представника звернувся до відповідача з заявою про поновлення виплати пенсії (ар. с. 179-180). До заяви були надані документи, передбачені Порядком № 22-1.

Листом від 25.07.2019 № 2812-В-07 (надалі – Лист, ар. с. 38-39) Управління відмовило позивачу у поновленні виплати пенсії, зазначило, що позивачем, всупереч п. 2.9 Порядку № 22-1, не надано паспорт (або інший документ, що засвідчує особу, місце її проживання (реєстрації) та вік). Також у листі відповідач в якості відмови вказав, що на теперішній час не має законодавчих актів між державами України та Ізраїль, на підставі яких можлива виплата позивачу пенсії за умови збереження постійного місця проживання в Ізраїлі.

При прийнятті рішення суд виходив з такого.

Відповідно до статті 51 Закону № 1058, у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від`їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання.

Пунктом 2 частини першої статті 49 Закону №1058 передбачено, що виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється на весь час проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 № 25-рп/2009 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України. Зазначені положення Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Як зазначено в Рішенні №25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Також, як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).

У пункті 54 вказаного рішення Європейський суд з прав людини зазначив, що наведених вище міркувань Європейського суду з прав людини достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі – Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Враховуючи те, що рішення Європейського суду з прав людини є джерелом права та обов`язковими для виконання Україною, відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов`язані враховувати практику Європейського суду з прав людини, у тому числі й у рішенні у справі «Пічкур проти України», як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-ІV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Отже, проживаючи в Ізраїлі, позивач як громадянин України має такі ж самі конституційні права, як й інші громадяни цієї держави, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії за ознакою місця проживання.

З огляду на наведене, з дня набрання чинності Рішенням Конституційного Суду України № 25-рп/2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону. З цього часу Управління ПФУ має відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.

Частиною другою статті 49 Закону №1058 встановлено, що поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з`ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати.

Суд відхилив доводи відповідача щодо відсутності підстав для задоволення заяви позивача про поновлення виплати пенсії з огляду на те, що не долучено документу про зареєстроване місце проживання. Відповідно до пункту 2.8 Порядку, поновлення виплати пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший здійснюються за документами, що є в пенсійній справі та відповідають вимогам законодавства, що діяло на дату призначення пенсії. Подання додаткових позивачем документів при поновленні виплати пенсії являється виключно його правом та не створює обов`язку щодо їх подачі.

Згідно з пунктом 1.5 Порядку № 22-1, заява про поновлення виплати пенсії подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії.

Таким чином, пенсіонер наділений правом вибору порядку звернення до органу, що призначає пенсію: або особисто, або через свого представника.

Посилання Управління на пункт 2.9 Порядку № 22-1 щодо обов`язку пенсіонера пред`являти паспорт при поданні заяви при поновленні пенсійних виплат, є безпідставним, оскільки вказаний пункт регулює звернення особи за пенсією, а не порядок подання ним заяви про її поновлення.

Що стосується позовних вимог про поновлення виплати пенсії з 07.10.2009, суд зазначає таке.

Як вбачається з матеріалів справи, 14.05.2019 уповноважений представник позивача на підставі довіреності подав до Управління заяву про поновлення раніше призначеної пенсії з 07.10.2009.

Відтак, права позивача підлягають захисту саме з дати звернення її представника із заявою про поновлення виплати пенсії, тобто з 14.05.2019, а не з 07.10.2009.

Отже, в цій частині позовні вимоги підлягають до часткового задоволення.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 12.03.2019 справа № 752/10522/16-а.

Водночас, вимоги позивача про зобов`язання відповідача провести поновлення та виплату пенсії, в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів, посилаючись на Закон України № 2050-ІІІ від 19.10.2000 «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» (надалі – Закон № 2050) та Закон України №1282-XII від 03.07.1991 «Про індексацію грошових коштів населення» (надалі – Закон № 1282), не підлягають задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 2 Закону № 2050, компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Виплата пенсії ОСОБА_1 була припинена у зв`язку з її виїздом за кордон, а тому не здійснювалось нарахування пенсії, відповідно, не було і не могло бути затримок виплати не нарахованих доходів. Тому суд не вбачає підстав для проведення компенсації втрати частини доходів за цих обставин.

Механізм проведення індексації визначений Законом № 1282.

Частиною другою статті 62 цього Закону визначено, що пенсії, призначені зазначеним особам в Україні до виїзду на постійне місце проживання за кордон, виплачуються в порядку, встановленому Законом № 1058.

Згідно з частиною другою статті 42 Закону № 1058, для забезпечення індексації пенсії щороку проводиться перерахунок раніше призначених пенсій шляхом збільшення показника середньої заробітної плати (доходу) в Україні, з якої сплачено страхові внески, та який враховується для обчислення пенсії.

Суд вважає вимогу позивача про зобов`язання відповідача здійснити індексацію пенсії передчасною, оскільки відповідач ще не здійснив поновлення та перерахунок пенсії ОСОБА_1 , а відтак відсутні докази того, що при проведенні такого перерахунку пенсії відповідач не здійснить її індексацію самостійно, як того вимагає Закон.

Такий висновок суду узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 11.07.2018 у справі 487/6923/16-а, від 10.07.2018 у справі № 404/6317/16-а, від 18.09.2018 у справі № 522/535/17.

З метою захисту прав та інтересів позивача суд визнав за необхідне вийти за межі позовних вимог і зобов`язати Управління здійснити перерахунок пенсії позивача.

Розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, обов`язок доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідачем не доведено суду, що існують правові підстави не поновлювати позивачу виплату пенсії.

Суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Судовий збір розподіляється відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Керуючись статтями 2, 9, 19, 77, 139, 241-243, 246, 250, 255, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області (вул. Морехідна, 1, м. Миколаїв, 54020, ідентифікаційний код 13844159) задовольнити частково.

2. Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області, яка полягає у непоновленні виплати пенсії ОСОБА_1 .

3. Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області поновити ОСОБА_1 з 14.05.2019 нарахування пенсії за віком у розмірі, визначеному відповідно до норм Закону України від 09.07.2003 № 1058-ІV «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», здійснити її перерахунок та відповідні виплати.

4. В задоволенні інших позовних вимог відмовити.

5. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області (вул. Морехідна, 1, м. Миколаїв, 54020, ідентифікаційний код 13844159) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) судовий збір в сумі 768,40 грн., що був сплачений платіжною квитанцією від 11.10.2019 № 27312.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду , або справу було розглянуто в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається учасниками справи відповідно до статті 297 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням пункту 15.5 Розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя В.В. Птичкіна