Ухвала суду № 86480627, 20.12.2019, Тисменицький районний суд Івано-Франківської області

Справа № 352/605/16-к

Провадження № 1-кп/352/13/19

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 грудня 2019 року м. Івано-Франківськ

Тисменицький районний суд Івано-Франківської області

у складі: головуючого судді Струтинського Р.Р.,

секретаря Бардюк-Кавецької Л.В.,

з участю прокурора Балкового В.В.,

захисників Любчика С.Р., Дикунського М.В., Тимчука С.І.

обвинувачених ОСОБА_1 , ОСОБА_2

потерпілої ОСОБА_3

представників потерпілих Зоренка О.В., Говзана М.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду кримінальну справу про обвинувачення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 286 КК України, -

в с т а н о в и в :

Захисник обвинуваченого ОСОБА_2 - адвокат Тимчук С.І. 14.11.2019 року подав клопотання про визнання недопустимим доказом протокол проведення слідчого експерименту від 14 грудня 2015 року, складеного слідчим відділу розслідування ДТП СУ ГУНП в Івано-Франківській області Сеничем В.І.

Клопотання обґрунтовується тим, що показання в судовому засіданні свідка ОСОБА_4 , який був понятим під час цієї слідчої дії, на думку захисту, суперечать викладеним в протоколі слідчого експерименту від 14 грудня 2015 року обставинам, зокрема те, що поняті перебували в приміщенні готельно-ресторанного комплексу «Тріо» та не були присутні при замірах від встановленого слідчим автомобіля «Мазда 6» до місця зіткнення, а даний протокол побудований на припущеннях.

Прокурор, обвинувачений ОСОБА_1 та його захисник у судовому засіданні заперечили щодо задоволення клопотання, посилаючись на його безпідставність та необґрунтованість. Потерпіла, представники потерпілих поклалися при розгляді клопотання на розгляд суду. Обвинувачений ОСОБА_2 та його захисники підтримали клопотання.

Вислухавши учасників судового розгляду, суд дійшов висновку про наступне.

Згідно із ч. 3 ст. 62 Конституції України, обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 КПК України, під час кримінального провадження суд, слідчий суддя, прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий, інші службові особи органів державної влади зобов`язані неухильно додержуватися вимог Конституції України, цього Кодексу, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства.

Згідно ч. 5 цієї ж статті, кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

У ч. 1 ст. 18 КПК України зазначено, що жодна особа не може бути примушена визнати свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення або примушена давати пояснення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні нею кримінального правопорушення.

Відповідно до ч. 1 ст. 86 КК України, доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом.

Згідно ч. 1 ст. 87 КПК України, недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.

Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 87 КПК України недопустимими є також докази, що були отримані з показань свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні.

У ч. 2 ст. 89 КПК України указано, що у разі встановлення очевидної недопустимості доказу під час судового розгляду суд визнає цей доказ недопустимим, що тягне за собою неможливість дослідження такого доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо таке дослідження було розпочате.

Конституційний Суд України у п. 3.1. мотивувальної частини Рішення № 12-рп/2011 у справі N 1-31/2011 від 20 жовтня 2011 року відзначив, що Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово зазначав, що допустимість доказів є прерогативою національного права і, за загальним правилом, саме національні суди повноважні оцінювати надані їм докази (параграф 34 рішення у справі Тейксейра де Кастро проти Португалії від 9 червня 1998 року, параграф 54 рішення у справі Шабельника проти України від 19 лютого 2009 року), а порядок збирання доказів, передбачений національним правом, має відповідати основним правам, визнаним Конвенцією, а саме: на свободу, особисту недоторканність, на повагу до приватного і сімейного життя, таємницю кореспонденції, на недоторканність житла (статті 5, 8 Конвенції) тощо.

У ч. 3.2. мотивувальної частини Рішення вказано, що аналіз положення частини третьої статті 62 Конституції України "обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом" дає підстави для висновку, що обвинувачення у вчиненні злочину не може бути обґрунтоване фактичними даними, одержаними в незаконний спосіб, а саме: з порушенням конституційних прав і свобод людини і громадянина; з порушенням встановлених законом порядку, засобів, джерел отримання фактичних даних; не уповноваженою на те особою тощо.

У ч. 1 резолютивної частини вказаного Рішення йдеться про те, що в аспекті конституційного подання щодо суб`єктів одержання доказів у кримінальній справі в результаті здійснення оперативно-розшукової діяльності положення першого речення

частини третьої статті 62 Конституції України, відповідно до якого обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, слід розуміти так, що обвинувачення у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на фактичних даних, одержаних в результаті оперативно-розшукової діяльності уповноваженою на те особою без дотримання конституційних положень або з порушенням порядку, встановленого законом, а також одержаних шляхом вчинення цілеспрямованих дій щодо їх збирання і фіксації із застосуванням заходів, передбачених Законом України "Про оперативно-розшукову діяльність", особою, не уповноваженою на здійснення такої діяльності.

У Постанові Верховного Суду України від 09 червня 2016 року в справі № 5-360кс15 зазначено наступне:

…3. Кримінальний процесуальний закон не дає вичерпного переліку підстав, за наявності яких докази мають визнаватися недопустимими, а натомість надає право суду вирішувати питання їх допустимості чи недопустимості у порядку, передбаченому статтею 89 КПК.

Частиною першою статті 87 КПК передбачено, що ключовою умовою для визнання доказів недопустимими є їх отримання внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд зауважує, що отримання доказів завжди обумовлено вчиненням стороною кримінального провадження цілеспрямованих дій з метою їх збирання. Аналіз положень частини другої цієї статті в редакції від 13 квітня 2012 року дає підстави зробити висновок, що саме вчинення з цією метою стороною обвинувачення діянь, які істотно порушують права і основоположні свободи людини, має наслідком визнання отриманих у такий неправомірний спосіб доказів недопустимими.

5. Суд вважає за потрібне звернути увагу й на те, що в самій назві статті 87 КПК законодавець визнання доказів недопустимими обумовив їх отриманням внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.

Слід зазначити, що слідчий був зобов?язаний провести у кримінальному провадженні такий комплекс дій, який би не залишав місце сумнівам, а зроблені ним висновки випливали б зі співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростовних презумпцій факту, а не ґрунтуватись на припущеннях.

Доводи клопотання захисника щодо невідповідності протоколу слідчого експерименту від 14 грудня 2015 року обставинам його проведення не ґрунтуються на вимогах закону, виходячи з наступного:

Відповідно до ч. 7 ст. 223 КПК України, участь не менше двох понятих є обов?язковою тільки для пред?явлення особи, трупа чи речі для впізнання, огляду трупа, в тому числі пов?язаного з ексгумацією, слідчого експерименту, освідування особи.

Ст. 240 КПК України, якою регламентується проведення слідчого експерименту, не визначає кількість понятих, що мають запрошуються для участі при проведенні цієї слідчої дії.

Тому кількість понятих, запрошених слідчим, визначається ним на власний розсуд, виходячи з мети слідчої дії, порядку та складності її проведення, а також способу фіксації. Підстав сумніватися у недостовірності проведення та результатів слідчого експерименту у суду немає. Тим більше, що допитаний за клопотанням захисту свідок ОСОБА_4 зазначив, що викладене в протоколі слідчого експерименту відповідає дійсності.

Таким чином, судом не встановлено істотного порушення прав та свобод людини, а тому немає підстав для визнання недопустимими доказами відомості про обставини дорожньо-транспортної пригоди, отримані під час проведення слідчого експерименту від 14 грудня 2015 року. Оцінка цьому та іншим доказам на предмет належності та допустимості відповідно до вимог ст.ст. 85, 86 КПК України буде надано судом при постановленні вироку у нарадчій кімнаті.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 89, 371, 372 КПК України, суд -

у х в а л и в :

Відмовити у задоволенні клопотання захисника обвинуваченого ОСОБА_2 - адвоката Тимчука С.І. про визнання недопустимим доказом протокол проведення слідчого експерименту від 14 грудня 2015 року, складеного слідчим відділу розслідування ДТП СУ ГУНП України в Івано-Франківській області майором міліції Сеничем В.І.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Суддя Р.Р.Струтинський