Рішення № 86456545, 18.12.2019, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 грудня 2019 року № 640/22025/18

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Горобцової Я.В., розглянувши у м. Києві в письмовому провадженні за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Окружного адміністративного суду міста Києва, Державної судової адміністрації України про визнання протиправною бездіяльності та стягнення недоотриманої суддівської винагороди

о б с т а в и н и с п р а в и:

До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Окружного адміністративного суду міста Києва, Державної судової адміністрації України, в якому позивач просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність Окружного адміністративного суду міста Києва щодо нездійснення нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди, обчисленої на підставі первинної редакції Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07 липня 2010 року №2453-VI, яка визначає розмір посадового окладу судді починаючи з 01 січня 2014 року на рівні 12 мінімальних заробітних плат, а з 01 січня 2015 року – 15 мінімальних заробітних плат, у період з 01 січня 2014 року по 31 грудня 2016 року;

- стягнути з Державної судової адміністрації України на користь ОСОБА_1 суму недоотриманої суддівської винагороди у розмірі 253510,60 грн.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 грудня 2018 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Окружного адміністративного суду міста Києва, Державної судової адміністрації України про визнання протиправною бездіяльності та стягнення недоотриманої суддівської винагороди.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 грудня 2018 року адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Окружного адміністративного суду міста Києва, Державної судової адміністрації України про визнання протиправною бездіяльності та стягнення недоотриманої суддівської винагороди для визначення підсудності передано до Шостого апеляційного адміністративного суду.

Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2019 року визначено територіальну підсудність адміністративної справи № 640/22025/18 за позовом ОСОБА_1 до Окружного адміністративного суду м.Києва, Державної судової адміністрації України про визнання протиправною бездіяльності та стягнення недоотриманої суддівської винагороди за Київським окружним адміністративним судом та передано справу на розгляд Київському окружному адміністративному суду.

31 січня 2019 року адміністративна справа № 640/22025/18 передана на розгляд судді Горобцовій Я.В. згідно розподілу справ автоматизованою системою діловодства.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 04 лютого 2019 року прийнято до провадження адміністративну справу №640/22025/18 та ухвалено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами. Запропоновано відповідачам протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про прийняття адміністративної справи до провадження подати до суду відзив на позовну заяву та/або клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 05 квітня 2019 року вирішено перейти до розгляду адміністративної справи № 640/22025/18 за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 23 квітня 2019 року.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 16 травня 2019 року закрито підготовче провадження, розпочато розгляд справи по суті у той самий день після закінчення підготовчого судового засідання та ухвалено здійснювати подальший розгляд справи у порядку письмового провадження.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він є суддею Окружного адміністративного суду міста Києва, який був призначений на вказану посаду згідно указу Президента України від 14.03.2007 року №201/2007 строком на п`ять років, в подальшому постановою Верховної Ради України від 06.10.2011 року №3833-VІ обраний суддею безстроково.

Позивач вважає, що відповідач Окружний адміністративний суд м.Києва не правильно здійснив йому виплату суддівської винагороди у період з 01.01.2014 по 31.12.2016.

Позивач наголосив на тому, що 04.12.2018 Конституційний суд України прийняв рішення №11-р/2018, яким, серед іншого, визнано таким, що не відповідає Конституції України положення ч.3 ст.133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VI у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12.02.2015 №192-VIІІ та встановлено, що це положення підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: "Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року – 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року – 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року – 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року – 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року – 15 мінімальних заробітних плат".

Отже, рішенням Конституційного суду України була підтверджена правомірність застосування до спірних правовідносин виключно первинної редакції ч.3 ст.133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 №2453-VI, яка передбачає, що посадовий оклад судді місцевого суду починаючи з січня 2014 року встановлюється у розмірі 12 мінімальних заробітних плат, з січня 2015 року – 15 мінімальних заробітних плат. А тому, на думку позивача, саме такий розмір заробітної плати має застосовуватись для призначення та виплати йому суддівської винагороди. Враховуючи часткову виплату суддівської винагороди у розмірі 641 018,83грн., розмір суддівської винагороди, який має бути стягнутий за період з 01.01.2014 по 31.12.2016 становить 253 510,60грн.

Окружний адміністративний суду міста Києва правом на надання відзиву на позовну заяву не скористався, натомість надав пояснення у справі, у яких зазначив про те, що при обрахунку суддівської винагороди ОСОБА_1 мали застосовуватися положення Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 № 2453-VI у його первинній редакції, відповідно до якої посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року – 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року – 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року – 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року – 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року – 15 мінімальних заробітних плат.

У цих же поясненнях відповідач просив суд розглянути справу на власний розсуд, з урахуванням наведеної правової позиції.

Державна судова адміністрація України, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, зазначила про те, що рішенням Конституційного суду України від 04.12.2018 №11-р/2018 було визнано таким, що не відповідає Конституції України положення ч. 3 ст. 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VI у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12.02.2015 №192-VIІІ та встановлено, що це положення підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: "Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року – 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року – 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року – 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року – 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року – 15 мінімальних заробітних плат". Також відповідач вказав, що у пояснювальній записці до проекту Закону України №1622-VII "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2014 рік" вказано: "Задля зміцнення боєздатності країни, забезпечення відновлення зруйнованої інфраструктури Донецької і Луганської областей та відповідно до проекту Меморандуму про економічну та фінансову політику між Україною та Міжнародним валютним фондом, де як попередній захід для отримання наступного траншу від МВФ є ухвалення нових змін до бюджету, Міністерство фінансів України розробило і подає на розгляд Кабінету Міністрів України проект Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2014 рік". Економіка України у поточному році знаходиться у надзвичайно складному становищі. Анексія АР Криму, військовий конфлікт у провідних промислових регіонах країни, розбалансування фінансової системи, торгівельні обмеження з боку РФ створюють надзвичайно негативний фон для розвитку.". В контексті наведеного, Державна судова адміністрація України звернула увагу на позицію Європейського суду з прав людини, викладену у рішенні від 15 жовтня 2013 року у справі "Савіцкас та інші проти Литви", у якій суд зазначив: "Вислів "коли економічна і фінансова ситуація в державі значно погіршується", що міститься в пункті 3 статті 11 Закону про суди, повинен бути витлумачений так, що у зв`язку з фундаментальними змінами економічної та фінансової ситуації в державі через особливі обставини (економічна криза, стихійні лиха тощо) в державі виникає надзвичайно складна економічна і фінансова ситуація. У такому разі з об`єктивних причин може бути нестача ресурсів для здійснення функцій держави та задоволення суспільних потреб, у тому числі гарантування матеріально-фінансових потреб судів. За таких обставин законодавець може змінити правове регулювання, що встановлює рівень заробітної плати для різних осіб, і ввести правове регулювання по заробітній платі, яка є менш сприятливою, якщо це необхідно для забезпечення життєво важливих інтересів суспільства і держави, а також захисту інших конституційних цінностей".

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

в с т а н о в и в:

Указом Президента України від 14.03.2007 року №201/2007 ОСОБА_1 призначено на посаду судді Окружного адміністративного суду міста Києва строком на п`ять років.

Постановою Верховної Ради України від 06.10.2011 року №3833-VI "Про обрання суддів" ОСОБА_1 обрано на посаду судді Окружного адміністративного суду міста Києва безстроково.

З матеріалів справи слідує, що за період з 01.01.2014 по 31.12.2016 позивачу фактично виплачена суддівська винагорода у розмірі 641 018, 83 грн.

Так, позивачу суддівську винагороду з урахуванням доплати за вислугу років (30%), доплати за науковий ступінь кандидата юридичних наук (15%), доплати за таємність (10%), доплати за адміністративну посаду (10%) за січень 2014 року виплачено у розмірі 9 570,00грн., за лютий 2014 року – 20 097,00грн., березень 2014 року – 18 087,30грн., квітень 2014 року – 20 097,00грн., травень 2014 року – 17 981,52грн., червень 2014 року – 20 097,00грн., липень 2014 року – 15 728,09грн., серпень 2014 року – 15 072,75грн., вересень 2014 року – 20 097,00грн., жовтень 2014 року – 20 097,00грн., листопад 2014 року – 18 087,30грн., грудень 2014 року – 17 475,65грн., січень 2015 року – 17 981,52грн., лютий 2015 року – 17 226,00грн., березень 2015 року – 18 847,00грн.; з урахуванням доплати за вислугу років (30%), доплати за науковий ступінь кандидата (15%), доплати за адміністративну посаду (10%) у квітні 2015 року виплачено у розмірі 12 586,00грн., у травні 2015 року – 15 732,50грн., червні 2015 року – 16 990,50грн., липні 2015 року – 13 133,21грн., серпні 2015 року – 10 383,45грн., вересні 2015 року – 20 388,14грн., жовтні 2015 року – 19 325,19грн., листопаді 2015 року – 21 359,00грн., грудні 2015 року – 19 501,69грн., січні 2016 року – 11 241,57грн., лютому 2016 року – 21 359,00грн., березні 2016 року – 20 387,36грн., квітні 2016 року – 21 359,00грн., травні 2016 року – 15 377,64грн., червні 2016 року – 18 926,32грн., липні 2016 року – 15 323,86грн., серпні 2016 року – 15 323,86грн., вересні 2016 року – 22 475,00грн., жовтні 2016 року – 22 475,00грн., листопаді 2016 року – 19 410,23грн., грудні 2016 року – 21 418,18грн.

Не погоджуючись з таким розміром суддівської винагороди, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку обставинам, що виникли між сторонами у справі, суд виходить з наступного.

Спірні правовідносини, що виникли між сторонами, регулюються Конституцією України, Законом України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 № 2453-VI (втратив чинність частково) та Законом України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 № 1402-VIII (чинний), які визначають організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 130 Конституції України встановлено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

Відповідно до ч. 3 ст. 129 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 №2453-VI (далі – Закон № 2453, у первинній редакції від 07.07.2010) посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року – 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року – 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат.

Відповідно до ч. 3 ст. 129 Закону № 2453 (у редакції Закону України "Про внесення зміни до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 19.12.2013 №716-VII, який набрав чинності з 01.01.2014) посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат.

Отже, Законом України "Про внесення зміни до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 19.12.2013 №716-VII, який набрав чинності з 01.01.2014, було виключено положення щодо виплати суддям місцевого суду посадового окладу з 1 січня 2014 року у розмірі 12 мінімальних заробітних плат.

Відповідно до Закону України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" від 28 грудня 2014 року №76-VIII з ч.3 ст. 129 Закону України №2453 виключено положення, відповідно до якого з 01 січня 2015 року встановлений посадовий оклад судді місцевого суду в розмірі 15 мінімальних заробітних плат. Окрім того, вказаним Законом у статті 129 Закону України №2453 у частині першій слова "та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами" виключено.

Верховною Радою України 12.02.2015 прийнято Закон України "Про забезпечення права на справедливий суд" №192-VIII, яким Закон України № 2453 викладено у новій редакції.

Так, ч. 3 ст. 133 Закону №2453 (у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12.02.2015 №192-VIII, який набрав чинності з 29.03.2015) передбачено, що посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.

Згідно з ч.1 ст.135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 року №1402-VIII (далі - Закон №140-VIII), який набрав чинності 30.09.2016, суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Частиною 3 ст.135 Закону №1402-VIII передбачено, що базовий розмір посадового окладу судді становить: судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Відповідно до п.22 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1402-VIII право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом.

За умовами п.23 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1402 до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст.529; 2015 р., №№ 18-20, ст.132 із наступними змінами).

Таким чином, Верховна Рада України шляхом внесення змін до Закону № 2453 Законом № 716, Законом № 76 та Законом № 192 періодично змінювала (зменшувала) розмір посадового окладу судді місцевого суду як базової складової винагороди судді.

Судом встановлено, що позивач у період з 30.09.2016 (дата набрання чинності Законом №1402-VIII) по 31.12.2016 (межа позовних вимог позивача) ще не пройшов кваліфікаційного оцінювання суддів відповідно до вимог Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 року №1402-VIII.

Також судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що позивачу у період з 01.01.2014 до 31.12.2016 посадовий оклад нарахований з розрахунку 10 мінімальних заробітних плат, а саме: з 01.01.2014 по 31.08.2015 - 12180,00 грн.; з 01.09.2015 по 30.04.2016 - 13780,00 грн.; з 01.05.2016 по 30.11.2016 - 14500,00 грн.; з 01.12.2016 по 31.12.2016 - 16000,00 грн.

Щодо вимоги позивача про визнання протиправною бездіяльність Окружного адміністративного суду міста Києва щодо нездійснення нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди, обчисленої на підставі первинної редакції Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07 липня 2010 року №2453-VI, яка визначає розмір посадового окладу судді починаючи з 01 січня 2014 року на рівні 12 мінімальних заробітних плат, а з 01 січня 2015 року – 15 мінімальних заробітних плат, у період з 01 січня 2014 року по 31 грудня 2016 року суд звертає увагу на наступне.

04.12.2018 Конституційним Судом України було прийнято рішення №11-р/2018 (справа за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин третьої, десятої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд"), яким визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини третьої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VI у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року №192-VIII.

За змістом резолютивної частини вказаного Рішення, це положення підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: "Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат".

Відповідно до пункту 3 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 04.12.2018 №11-р/2018 положення частин третьої, десятої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року №2453-VІ у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року №192-VІII, які визнані неконституційними пунктами 1, 2 резолютивної частини цього Рішення, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Частиною 2 статті 152 Конституції України передбачено, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Конституційний Суд України у Рішенні від 24 грудня 1997 року №8-зп у справі за конституційним поданням народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) розпоряджень Президента України про призначення перших заступників, заступників голів обласних, Київської міської державних адміністрацій, виданих протягом липня - грудня 1996 року, січня 1997 року (справа щодо призначення заступників голів місцевих державних адміністрацій) зазначив, що частина друга статті 152 Конституції України закріплює принцип, за яким закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. За цим принципом закони, інші правові акти мають юридичну силу до визнання їх неконституційними окремим рішенням органу конституційного контролю.

У Рішенні від 30 вересня 2010 року №20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про внесення змін до Конституції України" від 8 грудня 2004 року № 2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) Конституційний Суд України вказав, що незалежно від того, наявні чи відсутні в рішеннях, висновках Конституційного Суду України приписи щодо порядку їх виконання, відповідні закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність".

Отже, за змістом статті 152 Конституції України, рішення Конституційного Суду України не має ретроактивності та змінює законодавче регулювання лише для правовідносин, що матимуть місце з дати ухвалення рішення.

Відповідно до вимог пункту 1 частини 1 статті 7 Закону України "Про Конституційний Суд України", до повноважень Суду належить вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Згідно з ч. 1 ст. 91 Закону України "Про Конституційний Суд України", закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Рішенням Конституційного Суду України від 04.12.2018 №11-рп/2018 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частин третьої, десятої статті 133 Закону України від 07.07.2010 №2453-VІ "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України від 12.02.2015 №192-VІII "Про забезпечення права на справедливий суд" і втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Таким чином, дія частини третьої статті 133 Закону України від 07.07.2010 №2453-VІ "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України від 12.02.2015 №192-VІII "Про забезпечення права на справедливий суд" втратила чинність 04.12.2018.

За таких обставин, бездіяльність відповідача - Окружного адміністративного суду міста Києва щодо нездійснення нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди, обчисленої на підставі первинної редакції Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07 липня 2010 року №2453-VI, яка визначає розмір посадового окладу судді починаючи з 01 січня 2014 року на рівні 12 мінімальних заробітних плат, а з 01 січня 2015 року – 15 мінімальних заробітних плат, у період з 01 січня 2014 року по 31 грудня 2016 року не може бути визнана судом протиправною.

Щодо вимоги позивача про стягнення з Державної судової адміністрації України на користь ОСОБА_1 суму недоотриманої суддівської винагороди у розмірі 253 510,60 грн. суд зазначає наступне.

Як вже було вказано, статтею 152 Конституції України визначено, що закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. За приписами 3 означеної статті матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.

Відповідно до вимог ч.1-3 ст. 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Саттею ст.22 ЦК України гарантовано право особі на відшкодування збитків завданих у результаті порушення її цивільного права.

Частиною 2 цієї статті визначено, що збитками є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Отже, поняття "збитки" передбачає й упущену вигоду, під якою розуміються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено. Збитки позивача полягають не в його реальних втратах, яких він зазнав або зазнає, а в тих доходах, які позивач недоотримав або недоотримає внаслідок порушення його цивільного права, про що зазначив Верховний Суд України у постанові №6-237цс16 від 18 травня 2016 року.

Також слід звернути увагу на те, що у справі "Пайн Велі Девелопмент ЛТД та інші проти Ірландії" та "Федоренко проти України" ЄСПЛ констатував, що відповідно до прецедентного права органів, які діють на підставі Конвенції, право власності може бути "існуючим майном" або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності (cf., Pressos Compania Naviera S.A. v. Belgium, Рішення від 20 листопада 1995 року, серія А, N 332, с. 21, п. 31; пункт 21 Рішення ЄСПЛ у справі "Федоренко проти України").

У межах вироблених ЄСПЛ підходів до тлумачення поняття "майно", а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як "наявне майно", так і активи, включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого "права власності" (пункт 74 Рішення від 2 березня 2005 року ЄСПЛ від von MALTZAN and Others v. Germany). ЄСПЛ робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що може вважатися "активом": вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема, є чинна норма закону.

Відповідно до пункту 1 Постанови Верховної Ради України від 21 травня 2015 року N 462-VIII "Про Заяву Верховної Ради України "Про відступ України від окремих зобов`язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод" схвалено Заяву Верховної Ради України про відступ від окремих зобов`язань, визначених пунктом 3 статті 2, статтями 9, 12, 14 та 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та статтями 5, 6, 8 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на період до повного припинення збройної агресії Російської Федерації, а саме до моменту виведення всіх незаконних збройних формувань, керованих, контрольованих і фінансованих Російською Федерацією, російських окупаційних військ, їх військової техніки з території України, відновлення повного контролю України за державним кордоном України, відновлення конституційного ладу та порядку на окупованій території України.

Водночас Україна не зробила відступу від Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а тому стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у тому числі щодо законних очікувань стосовно ефективного здійснення свого "права власності", а саме розміру суддівської винагороди, має бути застосована.

Таким чином, статтю 1 указаного Першого протоколу слід застосовувати для захисту "правомірних (законних) очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. Правомірні очікування виникають в особи, якщо вона дотримала всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому мала всі підстави вважати таке рішення дійсним і розраховувати на певний стан речей. Тобто в зазначених рішеннях ЄСПЛ установив, що наявність "правомірних (законних) очікувань" є передумовою для відповідного захисту. У свою чергу, умовою наявності "правомірних очікувань" у розумінні практики ЄСПЛ є достатні законні підстави. Інакше кажучи, "правомірні (законні) очікування" - очікування можливості здійснення певного права як прямо гарантованого, так і опосередкованого, у разі якщо особа прямо не виключена з кола осіб, які є носіями відповідного права.

Відповідно до приписів статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх службових повноважень.

Відповідно до ст. 1173 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Згідно з ст. 1175 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.

Вищезазначена норма є спеціальною по відношенню до положення ст. 1173 ЦК України, оскільки для її застосування необхідні певні особливі умови, а саме: завдання шкоди в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта та визнання такого нормативно-правового акту незаконним та його скасування.

Під невідповідністю нормативно-правового акту актам вищої юридичної сили слід розуміти суперечність між нормами нормативно-правового акту та нормами встановленими актами вищої юридичної сили.

Як вже було вказано вище, Рішенням Конституційного им Судом України 04.12.2018 № 11-р/2018 (справа за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин третьої, десятої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд"), визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини третьої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VI у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року № 192-VIII.

Зазначено, що це положення підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: "Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат". У вказаному рішенні Конституційний Суд України зазначив, що системний аналіз положень Конституції України свідчить про те, що ними встановлено обов`язок держави забезпечити належні умови праці та фінансування для суддів, а отже, сформувати та законодавчо закріпити таку систему фінансування, в тому числі розмір винагороди суддів, яка гарантуватиме їх незалежність. В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (ст.8 Констиуції України). Конституційний Суд України констатував, що зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому.

В той же час, важливо акцентувати увагу, що позивач недоотримав дохід у вигляді суддівської винагороди, який був встановлений первинною редакцією Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453–VІ.

Таким чином, було порушено конкретно право позивача на майно, яке розглядається як автономне поняття в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та полягає в правомірному очікуванні, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано, в приватних власних інтересах, встановлених національним законодавством. Зміни в законодавстві нівелюють право позивача на майно, можливість правомірного очікування доходу.

У зв`язку з наведеним, суд вважає, що розмір суддівської винагороди позивача з урахуванням доплати за вислугу років (30%), доплати за науковий ступінь кандидата юридичних наук (15%), доплати за таємність (10%), доплати за адміністративну посаду (10%) за січень 20014 року мав становити 11 484,00грн, за лютий 2014 року – 24 116,40грн., березень 2014 року – 21 704,76грн., квітень 2014 року – 24 116,40грн., травень 2014 року – 21 577,83грн., червень 2014 року – 24 116,40грн., липень 2014 року – 18 873,70грн., серпень 2014 року – 18 087,30грн., вересень 2014 року – 24 116,40грн., жовтень 2014 року – 24 116,40грн, листопад 2014 року – 19 731,61грн., грудень 2014 року – 20 970,80грн., січень 2015 року – 26 972,28грн., лютий 2015 року – 25 839,00грн., березень 2015 року – 28 405,50грн.; з урахуванням доплати за вислугу років (30%), доплати за науковий ступінь кандидата юридичних наук (15%), доплати за адміністративну посаду (10%) за квітень 2015 року мав становити 18 879,00грн., у травні 2015 року – 23 598,75грн., червні 2015 року – 25 486,65грн., липні 2015 року – 19 699,84грн., серпні 2015 року – 14 159,25грн., вересні 2015 року – 30 582,21грн., жовтні 2015 року – 28 987,21грн., листопаді 2015 року – 32 038,50грн., грудні 2015 року – 29 252,54грн., січні 2016 року – 16 862,37грн., лютому 2016 року – 32 038,50грн., березні 2016 року – 30 582,21грн., квітні 2016 року – 32 038,50грн., травні 2016 року – 23 066,45грн., червні 2016 року – 28 389,48грн., липні 2016 року – 22 985,79грн., серпні 2016 року – 22 985,79грн., вересні 2016 року – 33 712,50грн., жовтні 2016 року – 33 712,50грн., листопаді 2016 року – 29 115,34грн., грудні 2016 року – 32 127,27грн.

Натомість позивачу виплачено суддівську винагороду з урахуванням доплати за вислугу років (30%), доплати за науковий ступінь кандидата юридичних наук (15%), доплати за таємність (10%), доплати за адміністративну посаду (10%) за січень 2014 року у розмірі 9 570,00грн., за лютий 2014 року – 20 097,00грн., березень 2014 року – 18 087,30грн., квітень 2014 року – 20 097,00грн., травень 2014 року – 17 981,52грн., червень 2014 року – 20 097,00грн., липень 2014 року – 15 728,09грн., серпень 2014 року – 15 072,75грн., вересень 2014 року – 20 097,00грн., жовтень 2014 року – 20 097,00грн., листопад 2014 року – 18 087,30грн., грудень 2014 року – 17 475,65грн., січень 2015 року – 17 981,52грн., лютий 2015 року – 17 226,00грн., березень 2015 року – 18 847,00грн.; з урахуванням доплати за вислугу років (30%), доплати за науковий ступінь кандидата (15%), доплати за адміністративну посаду (10%) у квітні 2015 року виплачено у розмірі 12 586,00грн., у травні 2015 року – 15 732,50грн., червні 2015 року – 16 990,50грн., липні 2015 року – 13 133,21грн., серпні 2015 року – 10 383,45грн., вересні 2015 року – 20 388,14грн., жовтні 2015 року – 19 325,19грн., листопаді 2015 року – 21 359,00грн., грудні 2015 року – 19 501,69грн., січні 2016 року – 11 241,57грн., лютому 2016 року – 21 359,00грн., березні 2016 року – 20 387,36грн., квітні 2016 року – 21 359,00грн., травні 2016 року – 15 377,64грн., червні 2016 року – 18 926,32грн., липні 2016 року – 15 323,86грн., серпні 2016 року – 15 323,86грн., вересні 2016 року – 22 475,00грн., жовтні 2016 року – 22 475,00грн., листопаді 2016 року – 19 410,23грн., грудні 2016 року – 21 418,18грн.

З огляду на викладене різниця між суддівською винагородою, фактично виплаченою позивачу у період з 01.01.2014 по 31.12.2016 та суддівською винагроднаю, що мала бути виплачена відповідно до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453–VІ в первинній редакції, складає 253 510,60грн., яка має бути відшкодована на користь позивача.

При цьому, суд звертає увагу на те, що у статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.

За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Відповідно до п.1 ч.1 ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

За змістом визначень, що містяться у ст. 4 КАС України суб`єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб`єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу.

Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов`язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов`язаних з реалізацією публічної влади.

Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

Під час розгляду даної справи суд виходить із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Так, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Відповідно до п.17 ч.1 ст. 4 КАС України публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

Законодавець урегулював питання, пов`язані з прийняттям (обранням, призначенням) громадян на публічну службу, її проходженням та звільненням з публічної служби (припиненням), спеціальними нормативно-правовими актами.

У справі, що розглядається, таким спеціальними нормативно-правовими актами є Закон України "Про судоустрій і статус суддів" №1402-VIII від 02.06.2016 та Закон України "Про судоустрій і статус суддів" №2453-VI від 07.07.2010, положення якого мають застосовуватися для визначення суддівської винагороди для суддів, які не пройшли кваліфікаційне оцінювання.

У преамбулі Закону №1402-VIII від 02.06.2016 зазначено, що цей Закон визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.

Відповідно до ч.1 ст. 52 Закону №1402-VIII від 02.06.2016 суддею є громадянин України, який відповідно до Конституції України та цього Закону призначений суддею, займає штатну суддівську посаду в одному з судів України і здійснює правосуддя на професійній основі.

Порядок заняття посади судді суду загальної юрисдикції регулюється розділом ІV Закону №1402-VIII від 02.06.2016.

Питання забезпечення суддів регулюється Розділом ІХ Закону №2453-VI від 07.07.2010 та п.23 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1402-VIII від 02.06.2016.

Предметом судового розгляду у цій справі є вимога судді, зокрема, про стягнення суми недоотриманої суддівської винагороди у розмірі 253 510,60грн.

З огляду на вказане можна зробити висновок, що спір пов`язаний з вирішенням питань, які стосуються діяльності позивача на публічній службі, а тому такий спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.

Аналогічний висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 757/70264/17-ц (провадження № 14-360цс18) та у постанові від 05 червня 2019 року у справі № 686/23445/17 (провадження № 14-162 цс19), Верховний суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року по справі №686/6775/18 (провадження № 61-42631сво18), які в силу положень ч. 5 ст. 242 КАС України мають бути враховані при виборі і застосуванні норма права до спірних правовідносин.

Разом з тим, вказану суму недоотриманої суддівської винагороди позивач просить стягнути з Державної судової адміністрації України, з приводу чого суд зазначає наступне.

У позовній заяві позивач просить суд стягнути на його користь суму недоотриманої суддівської винагороди у розмірі 253 510,60грн з Державної судової адміністрації України, мотивуючи це тим, що в Окружному адміністративному суді міста Києва не передбачено бюджетної програми та відповідних кодів економічної класифікації видатків бюджету на виконання рішень судів на користь суддів та працівників апарату судів.

Натомість відповідно до Додатку №3 до Закону України "Про Державний бюджет на 2018 рік" та Додатку №3 до Закону України "Про Державний бюджет на 2019 рік" у кошторисі Державної судової адміністрації України за кодом програмної класифікації видатків та кредитування державного бюджету 0501150 передбачені грошові кошти на виконання рішень судів на користь суддів та працівників апарату судів, а тому, на думку позивача, заявлена ним до стягнення сума суддівської винагороди має бути стягнута саме з Державної судової адміністрації України, з приводу чого суд зазначає таке.

Відповідно до ч.1 ст.151 Закону №1402-VIII Державна судова адміністрація України є державним органом у системі правосуддя, який здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади у межах повноважень, установлених законом.

Згідно з ч.4 ст.148 Закону №1402-VIII функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління Державної судової адміністрації України.

Відповідно до п.п.16 п.4 Положення про Державну судову адміністрацію України, затвердженого Рішенням Ради суддів України від 22.10.2010 року № 12, ДСА України відповідно до покладених на неї завдань здійснює функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції (крім Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів), Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, ДСА України та її територіальних управлінь.

Суд звертає увагу на те, що Державна судова адміністрація України є розпорядником вищого рівня, і безпосередньо не здійснює розрахунок та виплату суддівської винагороди суддям, у той час як розпорядником бюджетних коштів, якій здійснює нарахування та виплату позивачу суддівської винагороди є саме суд, в якому працює суддя, тобто в даному випадку Окружний адміністративний суд міста Києва.

Так, відповідно до абз.3 ч.3 ст.10 Бюджетного кодексу України головні розпорядники бюджетних коштів визначають мережу розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачів бюджетних коштів з урахуванням вимог щодо формування єдиного реєстру розпорядників бюджетних коштів і одержувачів бюджетних коштів та даних такого реєстру.

За вимогами абзацу 7 пункту 1.2 глави 1 Порядку казначейського обслуговування державного бюджету за витратами, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.12.2012 № 1407 (далі – Порядок №1407), мережа розпорядника коштів державного бюджету згрупована відповідно до законодавства головним розпорядником коштів державного бюджету (розпорядником коштів державного бюджету нижчого рівня, що має власну мережу) інформація щодо розпорядників нижчого рівня, які у своїй діяльності підпорядковані цьому розпоряднику та/або діяльність яких координується ним, а також отримують від нього бюджетні асигнування, та одержувачів коштів державного бюджету.

За змістом Порядку №1407 розпорядники нижчого рівня поділяються на бюджетні установи, що мають власну мережу, та на бюджетні установи, що не мають мережі.

Отже, на час розгляду справи місцеві суди включені до реєстру розпорядників бюджетних коштів як бюджетна установа, що не має власної мережі, а функції розпорядника бюджетних коштів щодо всіх місцевих судів та територіальних управлінь ДСА, здійснює безпосередньо ДСА України.

Зазначена вище побудова мережі розпорядників державних коштів кореспондується з Бюджетним кодексом України та дозволяє забезпечити високу якість та оперативність судочинства у місцевих судах. Маючи повноваження розпорядників бюджетних коштів, ці суди мають змогу оперативно і невідкладно вирішувати питання щодо матеріально-технічного, кадрового забезпечення потреб суду, що напряму впливає на якість та оперативність вирішення спорів.

У зв`язку з цим, суд вважає, що саме на Окружний адміністративний суд міста Києва покладено обов`язок щодо нарахування та виплати суддівської винагороди суддям цього суду.

Суд зазначає, що наведені у позовній заяві обґрунтування щодо необхідності стягнення суми недоотриманої суддівської винагороди саме з Державної судової адміністрації України стосуються виключно порядку виконання рішення суду у даній справі.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 23 Бюджетного кодексу України будь-які бюджетні зобов`язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення.

Порядок виконання рішень судів про стягнення коштів з державних органів регулюється Законом України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" та постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 № 845 "Про затвердження Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників" (далі – Порядок №845).

Відповідно до ст.3 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Підпунктом 2 п.25 Порядку №845 передбачено, що у разі наявності у боржника або головного розпорядника бюджетних коштів окремої бюджетної програми для забезпечення виконання рішень суду безспірне списання коштів здійснюється лише за цією бюджетною програмою. При цьому положення пунктів 28-34 цього Порядку застосовуються лише щодо зазначеної бюджетної програми.

Суд зазначає, що виконання судових рішень, ухвалених на користь суддів, здійснюється у порядку черговості згідно з чинним законодавством України Державною судовою адміністрацією України за рахунок коштів бюджетної програми 0501150 "Виконання рішень судів на користь суддів" у межах передбачених асигнувань на відповідний бюджетний період.

Враховуючи вищенаведене, суд вважає за необхідне стягнути на користь ОСОБА_1 з Окружного адміністративного суду міста Києва суму недоотриманої суддівської винагороди за період з 01.01.2014 по 31.12.2016 у розмірі 253 510,60грн грн. без урахування обов`язкових податків та зборів.

У зв`язку з цим, суд відмовляє позивачу у задоволенні позовних вимог, заявлених до Державної судової адміністрації України.

Згідно вимог ч. 3 ст. 242 КАС України обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За приписами частини 2 статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до пункту 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані. Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Відповідно до вимог ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу, що і було зроблено позивачем.

Відтак, з урахуванням зазначеного, на підставі встановлених судом обставин суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає частковому задоволенню.

Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 143, 242- 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

в и р і ш и в:

Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Стягнути з Окружного адміністративного суду міста Києва (ідентифікаційний код 34414689, місцезнаходження: 01010, м.Київ, вул.Болбочана Петра, буд.8, корп.1) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) суму недоотриманої суддівської винагороди у період з 01.01.2014 по 31.12.2016 у розмірі 253 510,60 грн. (двісті п`ятдесят три тисячі п`ятсот десять гривен 60 копійок) без урахування обов`язкових податків та зборів.

В решті позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII “Перехідні положення” Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.

Повний текст рішення складений 18.12.2019

Суддя Я.В. Горобцова

Горобцова Я.В.