Вирок № 86438926, 18.12.2019, Вінницький міський суд Вінницької області

Справа №127/18911/19

Провадження №1-кп/127/550/19

ВИРОК

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 грудня 2019 року м. Вінниця

Вінницький міський суд Вінницької області в складі:

головуючого судді Бернади Є.В.

за участю:

секретаря судового засідання Шевченка О.В.,

сторони обвинувачення: прокурора Шамалюка В.А.,

сторони захисту: адвоката Куцого Р.А., обвинуваченого ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань 04.12.2018 р. за № 12018020020004625 за обвинуваченням:

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця села Приборівка Липовецького району Вінницької області, громадянина України, освіта середня, не працюючого, одруженого, проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше судимого:

05.06.2006 р. Ямпільським районним судом Вінницької області за частиною другою статті 185, частиною другою статті 289 Кримінального кодексу України до покарання у виді 5 років позбавлення волі; 30.08.2006 р. ухвалою Апеляційного суду Вінницької області вирок змінено в частині призначеного покарання, призначено покарання у виді 5 років позбавлення волі з іспитовим строком 3 роки

20.03.2008 р. Вінницьким районним судом Вінницької області за частиною другою статті 289, з урахуванням частини четвертої статті 70 Кримінального кодексу України до покарання у виді 5 років позбавлення волі з іспитовим строком 3 роки;

25.12.2009 р. Ленінським районним судом м. Вінниці за частиною другою статті 289 Кримінального кодексу України до покарання у виді 5 років; 22.11.2013 р. звільнений умовно-достроково з невідбутим строком 5 місяців 28 днів;

29.09.2016 р. Липовецьким районним судом Вінницької області за частиною другою статті 289 Кримінального кодексу України до покарання у виді 5 років 2 місяців позбавлення волі; 28.03.2017 р. ухвалою Апеляційного суду Вінницької області вирок змінено в частині призначеного покарання, призначено покарання у виді 5 років позбавлення волі з іспитовим строком 3 роки,

у вчиненні злочинів, передбачених частиною третьою статті 27 частиною третьою статті 358 та частиною четвертою статті 358 Кримінального кодексу України,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 , маючи умисел на використання завідомо підробленого документу, попередньо домовившись із невстановленою особою, матеріали відносно якої виділені в окреме провадження, в червні 2018 року, точні дату та час не встановлено, придбав підроблене посвідчення водія, видане на своє ім`я та зі своїм зображенням, серії НОМЕР_1 . Зокрема, бланк посвідчення водія серії НОМЕР_2 не відповідає зразкам, що перебувають в офіційному обігу на території України. Реквізити бланку документа виконано за допомогою кольорового струминного принтера, тобто має ознаки підробки.

Після зазначеного, 04.12.2018 р. близько 10.04 год., під час руху за кермом автомобіля марки «ВАЗ 21083», державний номерний знак НОМЕР_3 , по проспекту Коцюбинського, 35 в місті Вінниці, ОСОБА_1 був зупинений працівниками Управління патрульної поліції у Вінницькій області. В ході перевірки документів, на підставі яких ОСОБА_1 здійснював рух на вищевказаному транспортному засобі, останній, достовірно знаючи про те, що наявне у нього посвідчення водія є підробленим, надав для перевірки працівниками патрульної поліції вищевказане посвідчення водія зі своїм фото, видане на ім`я ОСОБА_1 серії НОМЕР_1 , таким чином використавши завідомо підроблений документ.

Крім того, згідно з обвинувальним актом ОСОБА_1 , маючи умисел на виготовлення підробленого посвідчення водія на своє ім`я, на початку червня 2018 року, точні дату та час слідством не встановлено, будучи ініціатором, організував вчинення злочину, а саме: вступив у попередню змову з невстановленою слідством особою, матеріали відносно якої виділено в окреме кримінальне провадження, на вчинення підроблення офіційного документа, а саме: посвідчення водія на ім`я ОСОБА_1 .

Так, ОСОБА_1 , реалізуючи спільний умисел направлений на підроблення посвідчення водія на своє ім`я, в усній розмові при зустрічі з невстановленою слідством особою у приміщенні Регіонального сервісного центру, який знаходиться за адресою: вулиця Ботанічна, 24 в місті Вінниці, домовився про умови виготовлення з його даними підробленого посвідчення водія на ім`я ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , надав необхідні документи для виготовлення посвідчення, а також, здійснив фінансування виготовлення підробленого посвідчення водія на суму 3600 гривень, яку передав з рук в руки невстановленій слідством особі, матеріали відносно якої виділено в окреме провадження.

В подальшому, через два дні, в червні 2018 року, ОСОБА_1 повторно зустрівся з невстановленою слідством особою в тому ж місці, та отримав підроблене посвідчення водія, видане на його ім`я.

Бланк посвідчення водія серії НОМЕР_2 не відповідає зразкам, що перебувають в офіційному обігу на території України. Реквізити бланку документа виконано за допомогою кольорового струминного принтера, тобто має ознаки підробки.

Обвинувачений ОСОБА_1 в судовому засіданні винуватість у вчиненні інкримінованих йому злочинів не визнав та суду пояснив, що він звернувся у сервісний центр для відновлення документів, але його не приймали і він роздратувався та почав лаятись. До нього підійшла незнайома йому людина (чоловік), який запропонував свою допомогу. Зазначений чоловік, сказав, що потрібно буде заплатити гроші в касу. Оскільки були великі черги, він передав гроші чоловіку, який через декілька хвилин після цього виніс йому посвідчення водія. Він нічого не запідозрив, оскільки чоловік у його присутності на планшеті заповнював анкету і він підписував якісь документи.

Він не знав, що надане йому посвідчення водія є підробленим. Він використовував зазначене посвідчення протягом досить тривалого часу, в тому числі й пред`являв його працівникам поліції, які теж нічого не повідомляли, що зазначене посвідчення підроблене.

До цього він служив у військовій частині й обіймав посаду водія. Вперше посвідчення водія він отримав у 1997 році, а під час служби в 1998 році його відправили у відпустку для оформлення додаткової категорії. Чому зазначені відомості відсутні в архіві, йому не відомо.

Щодо позбавлення права керування транспортним засобом – він у стані сп`яніння автомобілем не керував, під час розгляду матеріалів у суді присутній не був, але апеляційним судом його апеляція залишена без задоволення.

Свідок ОСОБА_2 в судовому засіданні пояснила, що з 05.07.2017 р. вона перебуває в шлюбі з ОСОБА_1 2017 році її чоловік відновлював усі документи у зв`язку із втратою.

На початку літа вони з чоловіком поїхали до сервісного центру, ОСОБА_3 підходив до інформаційних вікон з приводу відновлення втраченого посвідчення водія, його направляли від одного до іншого. Через деякий час до ОСОБА_4 підійшов якийсь чоловік, розмови між ними вона не чула, однак по реакції свого чоловіка вона зрозуміла, що даний чоловік допоможе відновити посвідчення. Чоловік пояснив, що дану особу він сприйняв, як працівника сервісного центру. Приблизно за тиждень до чоловіка зателефонувала дана особа, після чого вони поїхали та забрали посвідчення водія. При цьому ОСОБА_5 взяв з дому 3600 гривень для відновлення посвідчення водія. Під час передачі коштів, вона присутня не була.

Точної дати вона не пам`ятає, біля центрального ринку в місті Вінниці їх зупинили патрульні, оскільки не було номерного знаку. Чоловік надав поліцейським посвідчення водія, через деякий час вони повідомили, що посвідчення підроблене.

ОСОБА_5 користувався відновленим посвідченням протягом 1 року, при цьому його неодноразово зупиняли працівники поліції, однак жодних проблем з посвідченням не виникало.

Свідок ОСОБА_6 в судовому засіданні повідомив, що 04.12.2018 р. під час патрулювання по вулиці Коцюбинського спрацювала система розпізнання номерних знаків «Рубіж», а саме: код 2 – розшук номерів. На планшет вивело фотозображення транспортного засобу, після чого вони зупинили автомобіль «Лада» під керуванням ОСОБА_7 . Під час перевірки документів було виявлено, що посвідчення водія не відповідає державному стандарту та має ознаки підробки. Здійснивши перевірку по базі, вони виявили, що номер і серія посвідчення належить іншій особі. ОСОБА_5 доводив, що отримав дане посвідчення у сервісному центрі. Після цього вони викликали слідчо-оперативну групу.

Свідок ОСОБА_8 в судовому засіданні повідомив, що він йшов зі своїм одногрупником, неподалік від Центрального ринку їх зупинили працівники поліції та запропонували бути понятими. В чоловіка вилучили підроблене посвідчення водія, однак жодних подробиць він не пам`ятає, оскільки минуло багато часу.

Суд відповідно до частини третьої статті 26 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) вважає за доцільне дослідити докази, клопотання про дослідження яких було заявлене сторонами кримінального провадження, а саме:

-протокол огляду місця події від 04.12.2018 р. (10.40 – 11.12 год.), відповідно до якого на проїжджій частині по вулиці Коцюбинського в місті Вінниці навпроти магазину «Квіти» працівниками патрульної поліції був зупинений автомобіль ОСОБА_1 , який при перевірці надав водійське посвідчення – НОМЕР_4 , яке мало явні ознаки підробки;

-висновок експерта № 464 від 29.12.2018 р., згідно з яким посвідчення водія з серійним номером НОМЕР_4 , видане на ім`я ОСОБА_1 , не відповідає зразкам, що перебувають в офіційному обігу на території України; усі зображення з лицевої та зворотної сторін посвідчення водія нанесено за допомогою друкуючого пристрою зі струменевим способом формувань зображень; в посвідченні водія ознак внесення змін не виявлено;

-копію постанови Вінницького міського суду Вінницької області від 29.05.2017 р., відповідно до якої ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні адміністративного правопорушення передбаченого частиною першою статті 130 КпАП, та накладено адміністративне стягнення у виді штрафу у розмірі 600 неоподаткованих мінімумів доходів громадян (10200 гривень) з позбавленням права керування транспортними засобами на 1 рік;

-лист начальника Територіального сервісного центру № 0541 регіонального сервісного центру у Вінницькій області МВС України Юхимчука ОСОБА_9 .В. про надання інформації № 31/2/0541-2689 від 04.06.2019 р., згідно з яким відомості про видачу посвідчення водія на прізвище – ОСОБА_5 , згідно з Єдиним державним реєстром МВС, відсутні;

-довідку за підписом завідувача сектору персоналу регіонального сервісного центру МВС у Вінницькій області Лисенка О.М. № 31/2-1318 від 04.06.2019 р., відповідно до якої особа ОСОБА_10 в регіональному сервісному центрі у Вінницькій області МВС України та його структурних підрозділах не працює;

-лист начальника Територіального сервісного центру № 0541 регіонального сервісного центру у Вінницькій області МВС України ОСОБА_11 про надання інформації № 31/2/0541-3791 від 16.07.2019 р., згідно з яким ОСОБА_5 посвідчення водія не отримував, із відповідною заявою до центру не звертався, ОСОБА_5 притягнутий до адміністративної відповідальності та позбавлений права керування транспортними засобами строком на 1рік;

-копію екзаменаційної картки водія, відповідно до якої водійське посвідчення НОМЕР_4 видане на ім`я ОСОБА_12 .

Відповідно до частини першої статті 22 КПК кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом.

Згідно з частиною другою статті 22 КПК с торони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом.

При цьому частиною шостою статті 22 КПК регламентовано, що суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків.

Зі змісту частини третьої статті 26 КПК випливає, що суд у кримінальному провадженні вирішує лише ті питання, що винесені на його розгляд сторонами та віднесені до його повноважень цим Кодексом.

Крім того, частиною першою статті 337 КПК регламентовано, що судовий розгляд проводиться лише стосовно особи, якій висунуте обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта, крім випадків, передбачених цією статтею.

Під час судового розгляду кримінального провадження прокурором в судовому засіданні було заявлене клопотання про виклик для допиту в судовому засіданні свідків ОСОБА_8 , ОСОБА_13 та ОСОБА_14 .

Згідно з поштовими повідомленнями, що надійшли до суду, вручити судові повістки свідку ОСОБА_13 не представилось за можливе, оскільки останній за адресою, на яку направлено судову повістку, відсутній. За клопотанням сторони обвинувачення судом було направлено відповідні запити до департаменту адміністративних послуг Вінницької міської ради з проханням повідомити зареєстровані адреси проживання свідка ОСОБА_13 . Після отримання відповідей судом повторно було здійснено виклик зазначеного свідка, однак свідок в судове засідання не з`явився і в подальшому сторони від здійснення допиту зазначеного свідка в судовому засіданні відмовились.

Крім того, судом отримано лист за підписом заступника начальника управління патрульної поліції у Вінницькій області Ященко В., відповідно до якого забезпечити явку в судове засідання поліцейського ОСОБА_14 не представляється за можливе, оскільки останній з 16.08.2019 р. звільнений зі служби в поліції. Клопотання про вчинення будь-яких процесуальних дій, пов`язаних з встановленням місця проживання зазначеного свідка перед судом сторонами кримінального провадження ініційоване не було. Здійснені судом заходи щодо виклику зазначеного свідка виявились не результативними і сторони від здійснення виклику та подальшого допиту зазначеного свідка відмовились.

Отже, здійснюючи судовий розгляд кримінального провадження відповідно до зазначених приписів кримінально-процесуального закону, судом встановлено, що 04.12.2018 р. в період часу з 14.40 год. по – 11.12 год. по проспекту Коцюбинського в місті Вінниці навпроти магазину «Квіти» працівниками патрульної поліції був зупинений автомобіль марки «Ваз-21083», д.н. НОМЕР_3 , під керуванням ОСОБА_1 , який при перевірці надав водійське посвідчення – НОМЕР_4 . Як слідує з протоколу огляду місця події, в ході здійснення перевірки документів працівниками поліції виявлено ознаки його підробки. На підтвердження факту підробки наданого ОСОБА_1 посвідчення водія прокурором надано висновок експерта № 464 від 29.12.2018 р., згідно з яким посвідчення водія з серійним номером НОМЕР_4 , видане на ім`я ОСОБА_1 , не відповідає зразкам, що перебувають в офіційному обігу на території України; усі зображення з лицевої та зворотної сторін посвідчення водія нанесено за допомогою друкуючого пристрою зі струменевим способом формувань зображень; в посвідченні водія ознак внесення змін не виявлено.

Посилання захисника Катеринця Р.В. на тимчасове посвідчення № 797839, як на спростування твердження сторони обвинувачення про відсутність у ОСОБА_1 права керування транспортним засобом суд оцінює критично. Зокрема, з наведеного тимчасового посвідчення випливає, що ОСОБА_5 прийнятий на військовий облік запасу Збройних Сил за ВОС № 837 посадою водій, код 037Д. Однак, згідно із зазначеним тимчасовим посвідченням останнє дійсне до 28.01.2018 р. Суд також приймає до уваги, що захисником в судовому засіданні належними, достатніми та допустимими доказами не доведено факту наявності у ОСОБА_1 права на керування транспортними засобами на час пред`явлення ОСОБА_1 04.02.2018 р. посвідчення водія для перевірки працівникам поліції.

В судовому засіданні також встановлено, що на підставі постанови Вінницького міського суду Вінницької області від 29.05.2017 р. на ОСОБА_1 накладено адміністративне стягнення, передбачене частиною першою статті 130 КпАП, у виді штрафу у розмірі 600 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, що становить 10200 гривень, з позбавленням права керування транспортними засобами на 1 рік. Обвинувачений ОСОБА_5 в судовому засіданні наявності зазначеного судового рішення не заперечував, вказавши, що здійснював його апеляційне оскарження, за результатами якого зазначене рішення було залишене без змін. Незгоду ОСОБА_1 зі змістом наведеного рішення, як підставу для неприйняття його до уваги, суд оцінює критично, оскільки зазначене судове рішення набрало законної сили і відповідно до приписів статті 298 КпАП є обов`язковим для виконання державними і громадськими органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами і громадянами.

Крім того, прокурором надано суду лист за підписом начальника Територіального сервісного центру № 0541 регіонального сервісного центру у Вінницькій області МВС України ОСОБА_11 . за № 31/2/0541-2689 від 04.06.2019 р., відповідно до якого відомості про видачу посвідчення водія на прізвище – ОСОБА_5 , згідно з Єдиним державним реєстром МВС, відсутні. З копії екзаменаційної картки водія випливає, що водійське посвідчення НОМЕР_4 видане на ім`я ОСОБА_12 .

У примітці до статті 358 КК визначено, що під офіційним документом у цій статті та статтях 357 і 366 цього Кодексу слід розуміти документи, що містять зафіксовану на будь-яких матеріальних носіях інформацію, яка підтверджує чи посвідчує певні події, явища або факти, які спричинили чи здатні спричинити наслідки правового характеру, чи може бути використана як документи - докази у правозастосовчій діяльності, що складаються, видаються чи посвідчуються повноважними (компетентними) особами органів державної влади, місцевого самоврядування, об`єднань громадян, юридичних осіб незалежно від форми власності та організаційно-правової форми, а також окремими громадянами, у тому числі самозайнятими особами, яким законом надано право у зв`язку з їх професійною чи службовою діяльністю складати, видавати чи посвідчувати певні види документів, що складені з дотриманням визначених законом форм та містять передбачені законом реквізити.

Верховним Судом України у постанові від 09.07.2015 р. (справа № 5-50кс15) зазначено, що останній раніше висловлював свою правову позицію щодо ознак предмета службового підроблення (справа № 5-10кс13), яка зводиться до того, що нормативне визначення службового підроблення визнає офіційними документами ті з них, що складаються і видаються службовими особами від імені органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об`єднань громадян, підприємств, установ та організацій, незалежно від форми власності, які посвідчують певні факти і події, що мають правове значення. Ці документи мають бути належним чином складені за формою та містити необхідні реквізити. Підроблення офіційних документів може полягати у повній фальсифікації або в частковій зміні змісту справжнього документа; способи підроблення документів можуть бути різні.

При встановленні ознак офіційного документа як предмета злочину слід керуватися такими критеріями: документ має бути складено, видано чи посвідчено відповідною особою в межах її професійної чи службової компетенції за визначеною законом формою та з належними реквізитами; зафіксована в такому документі інформація повинна мати юридично значущий характер – підтверджені чи засвідчені нею конкретні події, явища або факти мають спричиняти чи бути здатними спричинити наслідки правового характеру у вигляді виникнення (реалізації), зміни або припинення певних прав та/або обов`язків. Невідповідність документа хоча б одному з наведених критеріїв перешкоджає визнанню його офіційним.

Аналогічний висновок зроблено і Верховним Судом у постанові від 21.03.2019 р. (справа № 127/4109/16-к).

Таким чином, твердження ОСОБА_1 про те, що ним було дотримано процедуру отримання посвідчення водія суд оцінює критично, як такі, що спростовані в судовому засіданні належними, достатніми та допустимими доказами. Тому суд вважає, що в судовому засіданні було підтверджено той факт, що наведене вище посвідчення водія є підробленим. Суд також вважає підтвердженим у судовому засіданні факт використання ОСОБА_1 зазначеного завідомо підробленого документа.

При вирішенні питання щодо правової кваліфікації дій ОСОБА_1 за вищевказаними фактами суд враховує наступне.

Зі змісту пунктів 1 та 2 частини першої статті 91 КПК випливає, що у кримінальному провадженні підлягають доказуванню: подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення.

Згідно з частиною першою статті 92 КПК обов`язок доказування обставин, передбачених статтею 91 цього Кодексу, за винятком випадків, передбачених частиною другою цієї статті, покладається на слідчого, прокурора та, в установлених цим Кодексом випадках, - на потерпілого.

Відповідно до частини другої статті 93 КПК сторона обвинувачення здійснює збирання доказів шляхом проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій, витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок, проведення інших процесуальних дій, передбачених цим Кодексом.

В судовому засіданні було доведено факт підробки посвідчення водія з серійним номером НОМЕР_4 , видане на ім`я ОСОБА_1 , тому суд вважає, що в ході судового розгляду кримінального провадження в частині обвинувачення ОСОБА_1 у використанні завідомо підробленого документа було виконано вимоги пункту 1 частини першої статті 91 КПК щодо встановлення події кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення). Натомість суд вважає, що вимоги зазначеної правової норми в частині обвинувачення ОСОБА_1 у організації підроблення документа виконано не було. Зокрема, в обвинувальному акті зазначено, що ОСОБА_5 організував виготовлення посвідчення водія на його ім`я шляхом досягнення домовленості з невстановленою особою в приміщенні Регіонального сервісного центру за адресою: вулиця Ботанічна, 24 в місті Вінниці, надання необхідних для цього документів та передачі грошових коштів в сумі 3600 гривень, а також отриманні в цьому ж місці від цієї ж особи через два дні підробленого посвідчення водія на його (обвинуваченого) ім`я.

Тобто виклад об`єктивної сторони інкримінованого ОСОБА_1 злочину в цій частині здійснено поверхнево, без дотримання вимог пункту 1 частини першої статті 91 КПК.

Крім того, варто зазначити, що Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) у рішенні від 26.06.2008 р. у справі «Ващенко проти України» зазначив, що обвинувачення для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція) може бути визначене як офіційне доведення до відома особи компетентним органом твердження про вчинення цією особою правопорушення, яке нормою загального характеру визнається осудним і за яке встановлюється відповідальність карного та попереджувального характеру (п.51).

У рішенні від 25.07.2000 р. у справі «Маттоціа проти Італії» ЄСПЛ зауважено, що обвинувачений у скоєнні злочину має бути негайно і детально поінформований про причину обвинувачення, тобто про ті факти матеріальної дійсності, які нібито мали місце і є підставою для висунення обвинувачення; а також про характер обвинувачення, тобто юридичну кваліфікацію згаданих фактів. Хоча ступінь детальності інформування обвинуваченого залежить від обставин конкретної справи, однак у будь-якому випадку відомості, надані обвинуваченому, повинні бути достатніми для повного розуміння останнім суті висунутого проти нього обвинувачення, що є необхідним для підготовки адекватного захисту. У цьому відношенні обсяг та доречність наданої обвинуваченому інформації слід оцінювати крізь призму положення, закріпленого у пункті «b» частини третьої статті 6 Конвенції. Аналогічно слід оцінювати інформацію про зміни, які мали місце в обвинуваченні, включаючи зміни причини обвинувачення.

У рішенні від 09.10.2008 р. у справі «Абрамян проти Росії» ЄСПЛ також зазначено, що деталі скоєння злочину можуть відігравати вирішальну роль під час розгляду кримінальної справи, оскільки саме з моменту доведення їх до відома підозрюваного він офіційно вважається письмово повідомленим про фактичні та юридичні підстави пред`явленого йому обвинувачення.

В цьому ж рішенні ЄСПЛ нагадав, що положення підпункту «а» пункту 3 статті 6 Конвенції необхідно аналізувати у світлі більш загальної норми про право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 цієї статті. У кримінальній справі надання повної, детальної інформації щодо пред`явленого особі обвинувачення та, відповідно, правової кваліфікації, яку суд може дати відповідним фактам, є важливою передумовою забезпечення справедливого розгляду.

Слід також зауважити, що у пункті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 23.12.2005 р. «Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчинені стійкими злочинними об`єднаннями» роз`яснено, що відповідно до частини третьої статті 27 КК організатором є особа, яка організувала вчинення злочину (злочинів) або керувала його (їх) підготовкою чи вчиненням, а також особа, яка утворила організовану групу або злочинну організацію чи керувала нею, або особа, яка забезпечувала фінансування чи організовувала приховування злочинної діяльності такої групи або організації.

У пункті 3 зазначеної постанови від 23.12.2005 р. роз`яснено, що при з`ясуванні змісту ознак, за якими особа може бути визнана організатором вчинення злочину (злочинів) у простих формах співучасті, потрібно виходити з того, що дії організаційного характеру полягають в об`єднанні дій інших співучасників і спрямуванні їх на вчинення одного чи декількох злочинів або в координації поведінки цих осіб.

Організація вчинення злочину (злочинів) може полягати в залученні співучасників усіх видів (виконавців, пособників, підбурювачів, інших організаторів) або лише одного з них (наприклад, виконавців) і здійснюватись у формі наказу, угоди, прохання, підкупу, доручення, замовлення тощо. Мета зберегти єдність співучасників для подальшої злочинної діяльності при цьому не ставиться.

Керування підготовкою злочину (злочинів) виявляється у спрямуванні дій виконавця, пособника, підбурювача на готування до одного чи декількох злочинів, а саме на: замовлення злочину; підшукування або пристосування засобів чи знарядь його вчинення; залучення співучасників, інструктування їх щодо виконання відповідних злочинних діянь; усунення перешкод та інше умисне створення умов для вчинення злочину, зокрема розроблення заходів щодо нейтралізації діяльності правоохоронних органів (організація підкупу працівника такого органу, застосування насильства до нього або його близьких, усунення з посади чи інше блокування його діяльності, яка може перешкодити реалізації злочинних намірів); визначення місць переховування співучасників після вчинення злочину та його знарядь, а також предметів, здобутих злочинним шляхом, тощо.

Керування вчиненням злочину (злочинів) передбачає спрямування зусиль інших співучасників на безпосереднє виконання діянь, що становлять об`єктивну сторону складу злочину (діяння виконавця), або на забезпечення такого виконання (діяння пособника та підбурювача). Воно може полягати в інструктуванні учасників злочину щодо виконання тих чи інших діянь, які становлять об`єктивну сторону складу злочину, або щодо забезпечення їх виконання, у координації злочинних дій співучасників (розставлення останніх на місці злочину, визначення послідовності їх дій, налагодження зв`язку між ними), у забезпеченні прикриття цих дій тощо.

Дії організатора злочину (злочинів) при простій формі співучасті належить кваліфікувати за статтею Особливої частини КК, якою передбачено відповідальність за вчинений злочин, із посиланням на частину третю статті 27 КК, а якщо він був одним із виконавців діянь, що становлять об`єктивну сторону складу цього злочину, – без посилання на зазначену норму. Якщо ж особа брала участь у вчиненні одного злочину як організатор, а іншого – як виконавець, пособник чи підбурювач, її дії в кожному випадку мають кваліфікуватися самостійно.

Як вже зазначено судом, вимоги частини першої статті 91 КПК щодо викладу об`єктивної сторони інкримінованого ОСОБА_1 злочину в частині організації підробки посвідчення водія не дотримано. Зокрема, стороною обвинувачення, незважаючи на імперативну норму частини другої статті 92 КПК, не було надано суду відомостей, які б свідчили про здійснення відповідних дій, що охоплюються об`єктивною стороною зазначеного злочину: проведення зустрічей з невстановленою особою, надання їй необхідних документів та грошових коштів, а також отримання в подальшому підробленого посвідчення водія.

Згідно з конституційними приписами, закріпленими у частині другій статті 62 Конституції України, ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину та частині третій статті 62 Конституції України – усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. На виконання зазначених конституційних приписів у частині другій статті 17 КПК зазначено, що ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.

При розкритті змісту поняття розумного сумніву суд вважає за доцільне звернути увагу на прецедентну практику ЄСПЛ. Зокрема, при оцінці доказів ЄСПЛ керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом» (рішення у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), від 18.01.1978 р., п. 161). Така доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою чи подібних до них неспростованих презумпцій (рішення у справі «Салман проти Туреччини» (Salman v. Turkey), п. 100; рішення у справі «Єрохіна проти України» (Yerokhina v. Ukraine) від 15.11.2012 р., п. 52, «Бочаров проти України», п. 45). Більше того, ЄСПЛ констатовано, що під час провадження на підставі Конвенції не у всіх справах неухильно застосовується принцип affirmanti incumbit probatio (той, хто стверджує щось, повинен довести це твердження) (рішення у справі «Ушаков та Ушакова проти України», (Ushakov and Ushakova v. Ukraine).

Таким чином, здійснюючи судовий розгляд даного кримінального провадження відповідно до вимог частини шостої статті 22, частини третьої статті 26, частини першої статті 337 КПК, оцінюючи досліджені у справі докази з точки зору належності, допустимості та достовірності, а сукупність зібраних доказів з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення, суд прийшов до висновку, що стороною обвинувачення поза розумним сумнівом не доведено винуватість ОСОБА_1 у вчиненні організації підроблення посвідчення, яке видається установою, і яке надає права, з метою його використання підроблювачем, за попередньою змовою групою осіб. Зазначений висновок суду, як вже зазначено вище, ґрунтується на тому, що всупереч імперативній вимозі частини першої статті 92 КПК на виконання вимог пункту 1 частини першої статті 91 КПК, тобто доказуванню події кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення), остання органами досудового розслідування виконана не була. Як наслідок, на переконання суду, ОСОБА_5 відповідно до пункту третього частини першої статті 373 КПК за даним фактом (організація підроблення посвідчення, яке видається установою, і яке надає права, з метою використання його підроблювачем, вчинене за попередньою змовою групою осіб, тобто вчинення злочину, передбаченого частиною третьою статті 27, частиною третьою статті 358 КК) підлягає виправданню.

Разом з тим, суд вважає, що в судовому засіданні було підтверджено факт використання ОСОБА_1 завідомо підробленого документа, про що судом вже зазначено вище. Зокрема, в судовому засіданні встановлено подію кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення), а саме: 04.12.2018 р. в період часу з 10.40 год. по – 11.12 год. по проспекту Коцюбинського в місті Вінниці навпроти магазину «Квіти» працівниками патрульної поліції був зупинений автомобіль марки «Ваз-21083», д.н. НОМЕР_3 , під керуванням ОСОБА_1 , який пред`явив працівникам поліції посвідчення водія з серійним номером НОМЕР_4 , видане на його ім`я. Судом вже вище було зазначено, що факт підробки зазначеного посвідчення підтверджений наданими стороною обвинувачення об`єктивними даними. При цьому суд також вважає, що ОСОБА_1 знав і повинен був знати, що надане ним посвідчення водія працівникам поліції є підробленим. Зокрема, обвинувачений, отримуючи зазначене посвідчення водія з недотриманням встановленої чинним законодавством процедури міг і повинен був розуміти (знати), що отримане ним посвідчення водія з великою долею ймовірності виявиться підробленим. Крім того, з наданих суду матеріалів випливає, що ОСОБА_5 у відповідній школі з метою отримання теоретичних та практичних знань, необхідних для отримання посвідчення водія, не навчався, відповідні кошти у касу сервісного центру не сплачував і документи для оформлення посвідчення водія передавав особі, не перевіривши її повноважень. Тому, з точки зору концепції розумної та обачливої поведінки, ОСОБА_5 знав про те, що наявне в нього посвідчення водія є підробленим.

Посилання ОСОБА_1 на тривале використання посвідчення водія як на підставу для відхилення обвинувачень в цій частині суд оцінює критично. Зокрема, для правової кваліфікації його дій за частиною четвертою статті 358 КК, тобто використання завідомо підробленого документу, має значення саме факт усвідомлення особою того, що документ є підробленим і, незважаючи на це, здійснення його використання. Зазначений злочин є триваючим і час виявлення злочину має значення для початку перебігу відповідних строків. Тому суд вважає, що дії ОСОБА_1 за даним фактом охоплюються складом злочину, передбаченого частиною четвертою статті 358 КК, за ознаками використання завідомо підробленого документа.

При вирішенні питання щодо виду та міри покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових злочинів, суд приймає до уваги роз`яснення, надані в пункті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24.10.2003 р. «Про практику призначення судами кримінального покарання», згідно з якими відповідно до пункту 1 частини першої статті 65 КК суди повинні призначати покарання в межах, установлених санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Із урахуванням ступеня тяжкості, обставин цього злочину, його наслідків і даних про особу судам належить обговорювати питання про призначення передбаченого законом більш суворого покарання особам, які вчинили злочини на ґрунті пияцтва, алкоголізму, наркоманії, за наявності рецидиву злочину, у складі організованих груп чи за більш складних форм співучасті (якщо ці обставини не є кваліфікуючими ознаками), і менш суворого – особам, які вперше вчинили злочини, неповнолітнім, жінкам, котрі на час вчинення злочину чи розгляду справи перебували у стані вагітності, інвалідам, особам похилого віку і тим, які щиро розкаялись у вчиненому, активно сприяли розкриттю злочину, відшкодували завдані збитки тощо.

Суд враховує, що у постанові від 10.07.2018 р. (справа № 148/1211/15-к) Верховний Суд звернув увагу на те, що відповідно до статей 50, 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання, воно повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі покарання мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом`якшують і обтяжують.

Крім того, Верховним Судом у постанові від 09.10.2018 р. (справа № 756/4830/17-к) звернуто увагу на те, що відповідно до статей 50 і 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.

Визначені у статті 65 КК загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності – призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.

У постанові від 14.06.2018 р. (справа № 760/115405/16-к) Верховним Судом зазначено, що поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.

Підставами для судового розсуду при призначенні покарання виступають: кримінально-правові, відносно-визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції; принципи права; уповноважуючі норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання «може», «вправі»; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема «особа винного», «щире каяття» тощо; оціночні поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб`єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом`якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (статті 66, 67 КК), визначенні «інших обставин справи», можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування статті 75 КК тощо; індивідуалізація покарання - конкретизація виду і розміру міри державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину і його суб`єкта.

Дискреційні повноваження суду визнаються і ЄСПЛ, який у своїх рішеннях (зокрема й у справі «Довженко проти України») зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.

У постанові від 09.10.2018 р. (справа № 756/4830/17-к), на яку міститься посилання вище, також зазначено, що ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення означає з`ясування судом, насамперед, питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (стаття 12 КК) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у статті 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.

Під особою обвинуваченого розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення. Тобто поняття «особа обвинуваченого» вживається у тому ж значенні, що й у пункті 3 частини першої статті 65 КК поняття «особа винного».

Термін «явно несправедливе покарання» означає відмінність в оцінці виду та розміру покарання принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.

Відповідно до роз`яснень, що містяться у пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України № 12 від 23.12.2005 р. «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності», щире розкаяння характеризує суб`єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася.

Щире каяття – це певний психічний стан винної особи, коли вона засуджує свою поведінку, прагне усунути заподіяну шкоду та приймає рішення більше не вчиняти злочинів, що об`єктивно підтверджується визнанням особою своєї вини, розкриттям всіх відомих їй обставин вчиненого діяння, вчиненням інших дій, спрямованих на сприяння розкриттю злочину, або відшкодування заданих збитків чи усунення заподіяної шкоди.

Основною формою прояву щирого каяття є повне визнання особою своєї вини та правдива розповідь про всі відомі їй обставини вчиненого злочину. Якщо особа приховує суттєві обставини вчиненого злочину, що значно ускладнює його розкриття, визнає свою вину лише частково для того, щоб уникнути справедливого покарання, її каяття не можна визнати щирим, справжнім.

Отже, щире каяття повинно ґрунтуватися на належній критичній оцінці особою своєї протиправної поведінки, її осуді, бажанні виправити ситуацію, яка склалась, та нести кримінальну відповідальність за вчинене, а також зазначена обставина має знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження.

При цьому, суд також враховує, що у постанові від 18.09.2019 р. (справа № 166/1065/18) Верховний Суд зазначив, що розкаяння передбачає, крім визнання факту скоєння злочину, ще й дійсне визнання власної провини, щирий жаль та осуд своєї поведінки.

Аналогічна правова позиція сформована у постанові Верховного Суду від 27.11.2019 р. (справа № 629/847/15-к).

В ході судового розгляду кримінального провадження було встановлено, що ОСОБА_5 на обліку в лікаря-психіатра та лікаря-нарколога не перебуває, за місцем проживання характеризується позитивно, вчинив нетяжкий злочин. Разом з тим, суд приймає до уваги, що згідно з наданими суду матеріалами ОСОБА_5 раніше притягувався до кримінальної відповідальності за вчинення умисних злочинів і вчинив інкримінований йому злочин в період іспитового строку, у вчиненому не розкаявся, про що свідчать його показання, надані в судовому засіданні та відомості, повідомлені в судових дебатах і при зверненні до суду з останнім словом. Також суд вважає, що в судовому засіданні об`єктивних ознак активного сприяння розкриттю злочину встановлено не було.

Обставин, що пом`якшують покарання обвинуваченого, судом не встановлено.

Обставиною, що обтяжує покарання обвинуваченого, з огляду на положення статті 34 КК, є рецидив злочинів.

Зокрема, зі змісту статті 34 КК випливає, що рецидивом злочинів визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин.

З наданих стороною обвинувачення копій вироків випливає, що ОСОБА_5 раніше був засуджений за вчинення ряду злочинів, у тому числі 29.09.2016 р. Липовецьким районним судом Вінницької області за частиною другою статті 289 КК до покарання у виді 5 років 2 місяців позбавлення волі; 28.03.2017 р. ухвалою Апеляційного суду Вінницької області вирок змінено в частині призначеного покарання, призначено покарання у виді 5 років позбавлення волі з іспитовим строком 3 роки.

Отже, при вирішенні питання щодо виду та міри покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових злочинів, суд враховує особу обвинуваченого, його ставлення до вчиненого, обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання. Крім того, при вирішенні питання щодо виду та розміру кримінального покарання суд враховує, що Верховним Судом у постанові від 17.04.2018 р. (справа № 298/95/16-к) зазначено, що у частині другій статті 65 ККвстановлено презумпцію призначення більш м`якого покарання, якщо не доведено, що воно не є достатнім для досягнення мети покарання. Обов`язок доведення того, що менш суворий вид покарання або порядок його відбування є недостатнім, покладається на сторону обвинувачення. Отже, аналізуючи вищенаведені обставини, суд приходить до переконання, що покаранням, необхідним і достатнім для виправлення обвинуваченого і попередження вчинення ним нових злочинів, буде покарання, передбачене санкцією кримінального закону, у виді арешту.

Суд враховує, що стороною обвинувачення надано суду копії вироків від 05.06.2006 р., 20.03.2008 р., 25.12.2009 р. та 29.09.2016 р. зі змінами на підставі ухвали Апеляційного суду Вінницької області від 28.03.2017 р. Зокрема, за вироком Липовецького районного суду Вінницької області від 29.09.2016 р. ОСОБА_5 засуджений за вчинення злочину, передбаченого частиною другою статті 289 КК, до покарання у виді 5 років 2 місяців позбавлення волі. Однак, за результатами апеляційного перегляду зазначеного вироку 28.03.2017 р. Апеляційним судом Вінницької області постановлено ухвалу, відповідно до якої ОСОБА_5 засуджений за вчинення зазначеного злочину до покарання у виді 5 років позбавлення волі з іспитовим строком 3 роки. Інкримінований ОСОБА_1 злочин останнім вчинено 04.12.2018 р., тобто після постановлення вироку від 29.09.2016 р.

Зі змісту частини першої статті 71 КК випливає, що у разі, якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив новий злочин, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.

Слід зазначити, що у постанові від 23.10.2018 р. (справа № № 202/1154/17) Верховний Суд зазначив, що норма частини першої статті 71 КК містить імперативну вимогу про призначення судом покарання за сукупністю вироків (шляхом повного або часткового приєднання до покарання, призначеного за новим вироком, невідбутої частини покарання за попереднім вироком) у випадку, коли засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив новий злочин. Тобто приєднання невідбутої частини покарання, призначеного за попереднім вироком, є обов`язком суду, який призначає покарання за сукупністю вироків.

У випадку ж вчинення нового злочинну до закінчення іспитового строку при звільненні від відбування покарання з випробуванням невідбутою частиною покарання є раніше призначене покарання в його повному обсязі, оскільки на момент вчинення нового злочину воно ще не відбувалось засудженим.

Тому, зважаючи на викладене, при вирішенні питання щодо призначення обвинуваченому ОСОБА_1 остаточного покарання врахуванню підлягає покарання за вироком від 29.09.2016 р., не відбута частина якого складає 5 років позбавлення волі.

Отже, зважаючи на положення статей 71, 72 КК, суд приходить до переконання, що в даному випадку ОСОБА_1 необхідно призначити остаточне покарання у виді позбавлення волі.

Питання стосовно речових доказів слід вирішити відповідно до статті 100 КПК.

Згідно з приписами частини четвертої статті 174 КПК арешт, накладений на підставі ухвали слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області від 07.12.2018 р. на посвідчення водія серії НОМЕР_4 , видане 06.06.2017 р. на ім`я ОСОБА_1 , підлягає скасуванню.

Згідно з частиною першою статті 124 КПК судові витрати слід покласти на обвинуваченого.

Керуючись статтями 371, 373, 374 КПК, суд

УХВАЛИВ:

ОСОБА_1 в пред`явленому обвинуваченні, передбаченому частиною третьою статті 27, частиною третьою статті 358 Кримінального кодексу України, визнати невинним і виправдати в зв`язку з недоведеністю наявності в його діянні складу кримінального правопорушення.

Визнати ОСОБА_1 винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною четвертою статті 358 Кримінального кодексу України, та призначити покарання у виді 6 (шести) місяців арешту.

Згідно з частиною першою статті 71 Кримінального кодексу України шляхом часткового приєднання до призначеного покарання невідбутої частини покарання за вироком Липовецького районного суду Вінницької області від 29.09.2016 р. призначити ОСОБА_1 остаточне покарання у виді 5 (п`яти) років 3 (трьох) місяців позбавлення волі.

Строк відбування кримінального покарання рахувати з дня звернення вироку до виконання.

Арешт, накладений на посвідчення водія серії НОМЕР_4 , видане 06.06.2017 р. на ім`я ОСОБА_1 на підставі ухвали слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області від 07.12.2019 р. – скасувати.

Речовий доказ: посвідчення водія серії НОМЕР_4 , видане 06.06.2017 р. на ім`я ОСОБА_1 , що знаходиться в матеріалах кримінального провадження, – залишити у справі.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь держави 2860 (дві тисячі вісімсот шістдесят) гривень. вартості проведення криміналістичних досліджень.

Вирок може бути оскаржений в апеляційному порядку до Вінницького апеляційного суду шляхом подачі апеляції через Вінницький міський суд Вінницької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після прийняття рішення судом апеляційної інстанції.

Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку. Обвинуваченому та прокурору копія вироку вручається негайно після його проголошення.

Суддя: