Рішення № 86417335, 18.12.2019, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/6116/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 грудня 2019 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Потоцької Н.В.

за участю секретаря Захарчука О.В.

сторін:

позивача не з`явився

представника позивача не з`явився

представника відповідача Погожого Д.В.

розглянувши за правилами загального позовного провадження (у відкритому судовому засіданні по суті) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 в інтересах неповнолітніх: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання прийняти рішення,

ВСТАНОВИВ:

В провадженні Одеського окружного адміністративного суду знаходиться адміністративна справа за позовом ОСОБА_1 в інтересах неповнолітніх: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України, в якому позивач просить:

визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 19.09.2019 року №317-19, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 та неповнолітніх ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Адміністративний позов обґрунтовано наступним.

У 2017 році ОСОБА_1 звернулась до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні.

Рішенням Державної міграційної служби України від 19.09.2019 року №317-19 позивачці було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

11.10.2019 року позивач отримала повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №325 від 01.10.2019 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначає, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом наслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Позивач була членом студентського опозиційного руху та впродовж 2011-2015 років приймала участь у багатьох політичних протестах, через що двічі була затримана правоохоронними органами Судану та піддана катуванням.

Інформація по країні походження підтверджує проведення численних студентських протестів у період з 2011 по 2015 роки та продовження пригнічення опозиціонерів з боку влади на даний час.

Відповідачем не прийнято до уваги інформацію по країні громадянської належності ОСОБА_1 .

Заява позивачки відповідає критеріям для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

А тому, рішення Державної міграційної служби України від 19.09.2019 року №317-19 позивач вважає необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню.

Процесуальні дії.

Ухвалою суду від 21.10.2019 року відкрито провадження по справі в порядку загального позовного провадження.

Підготовче судове засідання призначено на 18.11.2019 року.

Відповідно ст. 162 КАС України відповідачу встановлено п`ятнадцятиденний строк з дня вручення ухвали про відкриття провадження для подання відзиву на позовну заяву.

Ухвалу про відкриття провадження по справі та копію позову з додатками отримано представником відповідача ДМС України 24.10.2019 року, що підтверджується розпискою про отримання нарочно копії ухвали.

06.11.2019 року за вх. 41248/19 представником відповідача Державної міграційної служби України Білоконь Н.О. (за довіреністю) через канцелярію суду надано відзив на адміністративний позов та додаткові докази - матеріали особової справи ОСОБА_1 .

Відзив обґрунтовано наступним.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач 13.10.2016 року вибула з країни громадянської належності авіарейсом Хартум (Судан) - Каїр (Єгипет) - Стамбул (Туреччина) - Одеса (Україна). Державний кордон України перетнула 14.10.2016 року, на підставі паспортного документу та одноразової візи типу Д.

Звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відбулося тільки 22.06.2017 року.

Згідно з п. 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року № 1 «Разом із цим судам варто зважати на те, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Зазначена позиція стосовно тривалості проміжків часу з зверненням за міжнародним захистом повністю узгоджується з постановою Верховного Суду по справі К/9901/2164/17 (№820/1502/17) від 14.03.2018 року.

Тобто, вбачається порушення позивачем вимог ч. 1 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка погребує додаткового захисту було двічі призупинено через нез`явлення позивачки для проходження процедурних заходів.

Відповідно до матеріалів справи, позивач у період 2011 - 2015 років була членом студентського антивладного руху «Гіріфна» в країні громадянської належності, під час участі в акціях протесту в м. Хартум неодноразово зазнавала фізичного насильства з боку правоохоронних структур Судану, через що ОСОБА_1 має побоювання щодо повернення до Судану.

З урахуванням відсутності доказів щодо участі особи в діяльності жодних (у тому числі опозиційних або антивладних) організацій на території Судану, ДМС України виявлено об`єктивні обставини, які вказують на те, що виїзд позивача з Судану до України відбувся за особистими переконаннями з метою покращення житія та подальшою проживання в більш економічно розвиненій країні, а не з метою порятунку від переслідування.

Разом із тим, можливо також підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст. З Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та н. 13 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року, через відсутність доведених фактів загрози життю, безпеці чи свободі позивача в країні громадянської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.

Відповідно до положень Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 № 8043/04, виділяються наступні фактори, які повинні досліджуватися при розгляді заяв шукачів притулку:

реальна спроба обґрунтувати заяву;

надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів;

правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника;

заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше;

заявник заслуговує на довіру.

Позивачка не підпадає під ознаки біженця, передбачені Конвенцією про статус біженців 1951 року та Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», проте зазначене не позбавляє його права залишатись на території України, якщо він має інші для цього підстави, враховуючи, що позивач має дітей, які народились на території України та щодо яких триває процедура підтвердження громадянства України.

Беручи до уваги вищенаведене, рішення Державної міграційної служби України від 19.09.2019 року №317-19 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є законним та прийнятим з урахуванням усіх обставин справи.

Ухвалою суду від 19.11.2019 року закрито провадження по справі №420/6116/19 та справу призначено до розгляду на 16.12.2019 року.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ.

ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянкою Республіки Судан (місце народження - Королівство Саудівська Аравія ) відповідно до офіційного перекладу паспорту Республіки Судан тип НОМЕР_1.

22.06.2017 року ОСОБА_1 звернулась до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою №91 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

22.06.2017 року позивач отримала Довідку про звернення за захистом в Україні. Термін дії Довідки до 22.07.2017 року.

13.08.2019 року Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області складено Висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у справі №2017OD0086, яким громадянці Судану відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

19.09.2019 року за підписом директора Департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства ДМС України П. Синявського винесено рішення №317-19, яким громадянці Судану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

01.10.2019 року Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ДМС України складено повідомлення №325 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Повідомлення №325 від 01.10.2019 року отримано позивачкою 11.10.2019 року, що підтверджується її особистим підписом.

РЕЛЕВАНТНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА ТА ВИСНОВКИ СУДУ.

Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Стаття 19 Конституції України в першому реченні закріплює автономію особистості в її різноманітній життєдіяльності, а у другому реченні містить її королларій, передбачаючи, що держава не може виходити за межі повноважень, що передбачені Конституцією та законами України.

У «Науковому висновку щодо меж дискреційного повноваження суб`єкта владних повноважень та судового контролю за його реалізацією», опублікованому на офіційному сайті Верховного Суду, зазначено, що «критеріями судового контролю за реалізацією дискреційних повноважень є: критерії перевірки діяльності публічної адміністрації, встановлені Кодексом адміністративного судочинства України, зокрема, мета, з якою дискреційне повноваження надано, об`єктивність дослідження доказів у справі, принцип рівності перед законом, безсторонність; публічний інтерес, задля якого дискреційне повноваження реалізується; зміст конституційних прав та свобод особи; якість викладення у дискреційному рішенні доводів, мотивів його прийняття».

Суд перевіряє дії відповідача на відповідність вимогам ч.2-3 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Конституція України (в редакції станом на 30.09.2016 року) містить статтю 124 «…Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.», яка визначає можливість судового захисту за наявності юридичного спору.

В даній справі підставою виникнення спору слугувало винесення рішення №317-19 від 19.09.2019 року відносно позивача про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні.

Згідно із визначенням, наведеним в пункті 1 частини 1 статті 1 Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця.

До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Згідно із визначенням, наведеним у п.13 ч.1 ст.1 Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 та 6 ст.6 зазначеного Закону, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.1 чи 13 ч.1 ст.1 цього Закону, відсутні та яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Статтею 9 Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, зокрема, розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими ч.2 і 3 ст.8 цього Закону.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого четвертого ч.1 ст.6 цього Закону (ч.6 ст.9 Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Відповідно до ч.8 ст.9 названого Закону, у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.

Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (ч.11 ст.9 Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Згідно ч.12 ст.9 Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

Положеннями ч.5 ст.10 Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, зі змісту оскаржуваного рішення Державної міграційної служби України №317-19 від 19.09.2019 року вбачається, що громадянці Судану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Суд погоджується з висновком Державної міграційної служби України з огляду на наступне.

Відповідно до п.п.45, 66 Керівництва УВК ООН СБ, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Саме обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Суд зазначає, що побоювання стати жертвою переслідувань складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Згідно з п.195 Керівництва УВК ООН СБ, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані у першу чергу самим заявником, і лише після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі доводи та достовірність тверджень заявника.

Як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи, позивачка 13.10.2016 вибула з країни громадянської належності авіарейсом Хартум (Судан) - Каїр (Єгипет) - Стамбул (Туреччина) - Одеса (Україна).

Державний кордон України перетнула легально 14.10.2016 року, на підставі паспортного документу та одноразової візи типу Д.

Звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відбулося 22.06.2017.

З матеріалів справи вбачається, що незважаючи на висловлену потребу у міжнародному захисті, позивач звернувся із заявою про набуття міжнародного захисту лише 22.06.2017 року, тобто майже 7 місяців після прибуття та потрапляння на територію України перебувала в якості нелегального мігранта, чим порушено вимоги ч.5 ст.5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", якою встановлено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Таким чином, суд погоджується з твердження представника відповідача, що звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ДМС України не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а в свою чергу, пов`язане лише з бажанням легалізації власного перебування в Україні та подальшого документування.

Окрім цього, слід зазначити, що під час аналізу матеріалів особової справи встановлено, що розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту було двічі призупинено через нез`явлення позивачки для проходження процедурних заходів (Накази від 11.10.2017 року №193, Наказ від 17.07.2019 року №134 про призупинення розгляду заяви), що також може свідчити про зловживання ОСОБА_1 процедурою набуття міжнародного захисту.

З матеріалів особової справи позивачки вбачається, що у період 2011 - 2015 років ОСОБА_1 була членом студентського анти владного руху «Гіріфна» в країні громадянської належності, який виступав проти діючої суданської влади, зокрема висвітлював проблеми безробіття, підвищення цін тощо.

Як зазначає позивачка, під час участі в акціях руху «Гіріфна» неодноразово зазнавала фізичного насильства з боку правоохоронних структур Судану, через що має побоювання щодо повернення до Судану.

Стосовно додаткових обставин переслідування, позивачка повідомила про спробу її викрадення невстановленими особами в січні 2015 року (арк. 10, 11 співбесіди від 07.07.2017) та погрози щодо зґвалтування з боку представників служби безпеки Судану (арк. 3 співбесіди від 06.08.2019). В ході додаткового опитування шукач захисту повідомила, що станом на теперішній час вона має побоювання зазнати розправи з боку спеціальних правоохоронних структур Судану у разі повернення до країни своєї громадянської належності за колишні виступи проти влади, незважаючи на фактичну зміну влади в Судані (арк. 4 співбесіди від 06.08.2019).

Аналізом отриманих пояснень позивача та зіставлення отриманої інформації з актуальною ІКП, неможливо підтвердити факт належності особи до будь-якої опозиційної організації на території Судану.

Так, зокрема, позивач стверджує, що стала членом організації «Гіріфна» в 2011 році та приймала участь в акціях протесту, які були спрямовані на підтримку населення країни (арк. 5 анкети від 22.06.2017), проте позивачка не може назвати засновників вказаної організації, її роль в цій організації (арк. 7 співбесіди від 06.07.2017).

Позивачка стверджує про довготривале офіційне членство у вказаній організації у період з 2011 року по січень 2015 року (арк. 5 анкети від 22.06.2017), проте, станом на теперішній час позивач не має жодних документальних підтверджень членства у будь-якій організації на території Судану (арк. 3 співбесіди 06.08.2019).

В ході інтерв`ю позивачка повідомила, що багато разів приймала участь демонстраціях руху «Гіріфна» (арк. 7 співбесіди від 06.07.2017), водночас в ході подальшого опитування встановлено фактично 2 епізоди її участі у масових акціях протесту, в 2011 та 2015 роках, під час яких, за словами особи, саме коли до неї було застосовано фізичне насильство з боку правоохоронних структур Судану (арк. 4 співбесіди від 06.08.2019).

ОСОБА_1 стверджує, що доказами застосування до неї фізичного насильства залишаються отримані в ході арештів травми, а саме перелом ключиці в 2011 році та перелом носу в 2015 році (арк. 9 співбесіди від 18.10.2017)

З аналізу медичних документів в ході перебування на обліку в жіночій консультації під час вагітності на території України, відповідачем встановлено, що надані документи не містять інформації про переломи ключиці, але вказують на здійснення операції в дитинстві з хірургічного виправлення носової пластини.

Під час додаткових опитувань позивач не змогла надати обґрунтованих пояснень виявленим розбіжностям, зазначивши, що інформацію про стан її здоров`я (зокрема перенесені хірургічні втручання в минулому надавав її чоловік (арк. 9 співбесіди від 18.10.2017 року, арк. 5 співбесіди від 06.08.2019).

Також, судом встановлено, що не зважаючи на висловлені непідтверджені факти «застосування насильства» та «переслідування» з боку правоохоронних та спеціальних служб Судану «розшук та спроби викрадення» з боку невстановлених осіб (арк. 5 анкети від 22.06.2017), позивач не змінювала місце постійного проживання з моменту виникнення зазначених обставин (січень 2015 року) до виїзду з країни громадянської належності (13.10.2016).

За вказаний період часу позивачка офіційно вийшла заміж (що підтверджується реєстрацією шлюбних відносини в державних органах), оформила документи на виїзд з країни (студентська віза на навчання в Україну) (арк. 3 співбесіди від 06.07.2017),

Після прибуття на територію України, до навчання в українському виші особа не приступила та за міжнародним захистом не зверталась (фактичне звернення до відповідача відбулось 22.06.2017). .

Проте, 30.05.2017 року позивачка звернулась до жіночої консультації у зв`язку з вагітністю (36-37 тиждень вагітності).

До моменту звернення за міжнародним захистом після закінчення терміну легального перебування Україні, особа тривалий час перебувала у категорії нелегального мігранта (період з 05.11.2016 - 22.06.2017), звернення відбулось на останніх строках вагітності, що також може свідчити про бажання легалізуватись в Україні.

Зі слів особи також встановлено, що через нетривалий час після весілля чоловік позивачки вибув в Україну (арк. 8 співбесіди від 18.10.2017), до Судану чоловік повернутись не може через переслідування з боку держави (арк. 3 співбесіди від 18.10.2017), станом на теперішній час чоловік позивача перебуває на території України без дозволу на проживання та незаконно працює в мережі швидкого харчування (арк. 2 співбесіди від 06.08.2019).

Також, з матеріалів особової справи позивачки встановлено, що перебуваючи на території України ОСОБА_1 двох дітей:

ІНФОРМАЦІЯ_2 (дівчинка) відповідно до медичного свідоцтва про народження №09 від 03.01.2019 року;

ІНФОРМАЦІЯ_3 р.н. (хлопчик) відповідно до медичного свідоцтва про народження №1245 від 31.07.2019 року.

У клопотанні від 16.12.2019 року №47683/19 (за підписом представника адвоката Лагунова В.І.) зазначено, що відносно позивачки застосований традиційний обряд «Хітан» або «Суннат».

Суннат - це форма обрізання, яка застосовується до чоловіків та жінок, переважно у мусульманських країнах.

Позивач стверджує, що вище зазначена традиційна практика наносить значне каліцтво жіночим статевим органам.

У разі повернення до країни громадянської належності (Судану), неповнолітня донька ОСОБА_1 може стати жертвою жіночого обрізання.

Проте, суд зазначає, що вказана підстава побоювання повернення до країни громадянської належності, не була зазначена позивачкою під час співбесід та анкетування, крім того, до виїзду в Україну, позивачка знаходилась на території Судану достатньо тривалий час, вийшла заміж.

Судом також встановлено, що ОСОБА_1 не зазнавала жодних утисків за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що було підтверджено позивачем в ході його опитування, анкетування.

З матеріалів справи вбачається, що причиною виїзду до України є саме намір здобуття вищої освіти, що також підтверджується отримання студентської візи.

Суд наголошує на тому, що позивачем не було надано суду документів, які б підтвердили наявність переслідувань або утисків відносно неї, що відповідали б вимогам пунктів 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Крім того, посилання позивача на ситуацію в країні та на адресу веб-сайтів, на яких розміщено відповідні відомості, носять загально інформаційний характер та не підтверджують побоювання позивача повертатися у країну своєї громадянської належності, а отже не можуть бути прийняті до уваги.

ОСОБА_1 не доведено, що перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі, життю та свободі її неповнолітніх дітей з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Також позивачкою не надано жодного доказу на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, не доведено існування умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та наявності підстав для прийняття ДМС України відповідного рішення.

Отже, суд дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що у разі повернення до Судану буде існувати загроза життю, безпеці, свободі, фізичній недоторканості позивачки та її дітей.

Враховуючи вищевикладене, виходячи із поняття біженець або особи яка потребує додаткового захисту, у позивача, на час розгляду справи, відсутні такі ознаки.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» встановлено, що Європейська Конвенція «Про захист прав людини і основоположних свобод» і практика Європейського Суду з прав людини є джерелом права.

Європейський суд з прав людини у своєму рішенні по справі «ABUHMAID v. UKRAINE» (заява №31183/13) від 12.01.17 р., вказав, що держави користуються певною свободою розсуду, коли йде мова про встановлення умов потрапляння іноземців на її територію та їх проживання там (див. «Osman v. Denmark», § 54, 14 червня 2011), і відсутні підстави для висновку про те, що відповідні умови в Україні очевидно необґрунтовані або свавільні. З цього приводу Суд зазначає, що Конвенція не гарантує право іноземців потрапити або мешкати у конкретній країні. Також нею не гарантуються право отримати певний вид дозволу на проживання (див. «Aristimuno Mendizabal v. France», §§ 65-66, 17 січня 2006), п. 121,://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-170285.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент.

Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії»). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.

Згідно зі ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Керуючись ст.ст. 12, 242, 246, 250, 251, 255, 295, 297 КАС України, суд,

ВИРІШИВ:

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 в інтересах неповнолітніх: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання прийняти рішення - відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в порядку та у строки, встановлені ст. ст. 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Пунктом 15.5 розділу VII Перехідні положення КАС України від 03 жовтня 2017 року визначено, що до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи зберігаються порядок подачі апеляційних скарг та направлення їх до суду апеляційної інстанції, встановлені Кодексом адміністративного судочинства України від 06 липня 2005 року.

Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.

ОСОБА_1 - адреса: АДРЕСА_1 , телефон: (НОМЕР_2

Державна міграційна служба України - адреса: вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001, код ЄДРПОУ 37508470, телефон: (044) 226 23 39, (044) 278 49 98, E-mail: infodmsu.gov.ua

Головуючий суддя Потоцька Н.В.

.