Рішення № 86399467, 16.12.2019, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

16.12.2019Справа № 910/12909/19

Суддя Господарського суду міста Києва Нечай О.В., розглянувши без виклику сторін (без проведення судового засідання) у спрощеному позовному провадженні матеріали справи № 910/12909/19

за позовом Сумської міської ради

(40030, м. Суми, майдан Незалежності, буд. 2; ідентифікаційний код: 23823253)

до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕКО"

(03039, м. Київ, просп. Науки, буд. 8; ідентифікаційний код: 32104254)

про стягнення 162 449,95 грн

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Сумська міська рада (далі - позивач) звернулась до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕКО" (далі - відповідач) про стягнення 162 449,95 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач у період з 27.06.2017 по 31.12.2018 користувався земельною ділянкою, кадастровий номер 5910136600:21:011:0026, площею 0,7668 га, що знаходиться за адресою: м. Суми, вул. Героїв Чорнобиля, 2А, без достатньої правової підстави (без оформлення договору оренди), у зв`язку з чим позивач вказує на те, що в силу положень статей 1212 - 1214 Цивільного кодексу України відповідач зобов`язаний сплатити позивачу грошові кошти в розмірі 162 449,95 грн.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.09.2019 вказану позовну заяву залишено без руху та встановлено позивачу строк для усунення її недоліків - протягом 7 днів з дня вручення цієї ухвали.

04.10.2019 через відділ діловодства Господарського суду міста Києва від позивача надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви з додатком.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.10.2019 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, справу вирішено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін (без проведення судового засідання).

29.10.2019 представником відповідача через загальний відділ діловодства Господарського суду міста Києва було подано письмовий відзив на позов.

Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «ЕКО» (далі - відповідач) в період з 27.06.2017 по 10.04.2019 було власником об`єкта нерухомого майна (нежиле приміщення - об`єкт незавершеного будівництва - готель «Турист»), розташованого за адресою: Сумська обл., м. Суми, вул. Героїв Чорнобиля, 2А, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (земельна ділянка площею 0,7668 га комунальної форми власності, кадастровий номер: 5910136600:21:011:0026).

Позивач, як орган місцевого самоврядування, зазначає суду про те, що з моменту набуття права користування згаданою земельною ділянкою до моменту передання її іншому користувачу, відповідач не оформив право користування земельною ділянкою, договору оренди з позивачем не уклав, орендну плату за користування земельною ділянкою не сплачував.

Відтак, позивач просить суд стягнути з відповідача кошти, які недоотримав позивач внаслідок безпідставного користування земельною ділянкою без оформлення договору оренди, в порядку, передбаченому статтею 1212 Цивільного кодексу України, в розмірі 162 449,95 грн.

Відповідач проти задоволення позову заперечує, зазначаючи про те, що ним сплачувались орендні платежі за користування земельною ділянкою на підставі договору оренди органу місцевого самоврядування з попереднім орендарем і такі правовідносини не вимагають переоформлення договірних відносин.

Оцінивши подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про наступне.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У відповідності до положень ст. ст. 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Судом встановлено, що 13.07.2014 між позивачем та ТОВ «Балтіка» було укладено Договір оренди земельної ділянки, зареєстрований в Державному реєстрі прав за номером 7166188 від 29.09.2014 (далі - Договір), за яким позивачем було передано в оренду земельну ділянку, яка знаходиться за адресою: м. Суми, вул. Енгельса, 2-А, площею 0,7668 га, кадастровий номер 5910136600:21:011:0026.

За умовами пункту 2.2 Договору він укладається строком до 18.06.2019.

В подальшому, як встановлено судом та не заперечується сторонами, Товариство з обмеженою відповідальністю «ЕКО» в період з 27.06.2017 по 10.04.2019 було власником об`єкта нерухомого майна (нежиле приміщення - об`єкт незавершеного будівництва - готель «Турист»), розташованого за адресою: Сумська обл., м. Суми, вул. Героїв Чорнобиля, 2А, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (земельна ділянка площею 0,7668 га комунальної форми власності, кадастровий номер: 5910136600:21:011:0026).

Стаття 316 Цивільного кодексу України встановлює, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору управління майном.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (ст.317 ЦК).

Як передбачено статтею 12 Цивільного кодексу України, особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд. Нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом. Особа може відмовитися від свого майнового права. Відмова від права власності на транспортні засоби, тварин, нерухомі речі здійснюється у порядку, встановленому актами цивільного законодавства. Особа може за відплатним або безвідплатним договором передати своє майнове право іншій особі, крім випадків, встановлених законом. Якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.

Статтею 13 цього ж Кодексу визначено, що цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Як визначено ст. 759 Цивільного кодексу України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).

Згідно з ч. 1 ст. 763 ЦК України договір найму укладається на строк, встановлений договором.

Статтею 13 Конституції України встановлено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Кожний громадянин має право користуватися природними об`єктами права власності народу відповідно до закону.

Держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом.

Згідно з ст. 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Відповідно до частини 1 статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). Згідно з частиною 1 статті 120 Земельного кодексу України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Відповідно до приписів частини 1 статті 141 Земельного кодексу України підставами припинення права користування земельною ділянкою є набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці.

Виходячи із наведених норм законодавства, у разі переходу права власності на об`єкт нерухомого майна до набувача цього майна, відбувається перехід тих прав на відповідну земельну ділянку, на яких вона належала відчуджувачу - права власності або права користування.

Аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду України від 20.08.2013 у справі N 15/5005/12936/2011, від 19.06.2012 у справі N 36/368-9/63, від 06.06.2011 у справі N 11/227 та у постановах Вищого господарського суду України від 05.04.2017 у справі N 904/5476/16 та від 01.03.2017 у справі N 910/14070/15, яку підтримав Верховний Суд у постанові за наслідками розгляду справи № 922/2159/17 від 17.04.2018.

Таким чином, відповідно до статті 377 ЦК України, статті 120 ЗК України, відповідач, як власник майна, розміщеного на земельній ділянці, має право на ділянку, на якій його майно розміщене.

Аналогічна правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду від 26.06.2018 у справі № 906/989/17.

Щодо тверджень позивача про те, що у Договір не було внесено змін в частині нового орендаря земельної ділянки площею 0,7668 га комунальної форми власності, кадастровий номер: 5910136600:21:011:0026, суд зазначає наступне.

Як вже зазначалося судом вище, згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини, тобто, дії осіб, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до ст. 141 Земельного кодексу України встановлено, що підставою припинення права користування земельною ділянкою є: набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці.

У разі виникнення в іншої особи права власності на житловий будинок, будівлю або споруду право попереднього власника або користувача припиняється автоматично, згідно із законом, без оформлення припинення права будь-якими актами та документами. Ця норма є імперативною, відступ від неї на підставі договору не допускається. Відповідно, договір оренди при цьому не припиняється, а відбувається заміна сторони у зобов`язанні.

Аналогічна позиція була висловлена у постановах Верховного Суду у справах № 910/14212/17 та № 917/242/17.

Таким чином, суд звертає увагу, що вказаний Договір припиняється щодо попереднього користувача, тобто ТОВ «Балтіка», однак діє на тих самих умовах щодо особи, яка, набувши право власності на нерухоме майно, розміщене на орендованій земельній ділянці, з моменту набуття такого права, набуває також права оренди земельної ділянки, на якій це майно розміщене, а отже, і відповідні права та обов`язки (зокрема, зі сплати орендної плати за користування земельною ділянкою), тобто відповідача.

Вказане вище також спростовує доводи позивача щодо того, що відповідач безпідставно користується земельною ділянкою площею 0,7668 га комунальної форми власності, кадастровий номер: 5910136600:21:011:0026, а відповідно і приписи статті 1212 Цивільного кодексу України до спірних правовідносин не підлягають застосуванню, оскільки, за умовами частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 Цивільного кодексу України.

За змістом приписів глав 82 і 83 Цивільного кодексу України для деліктних зобов`язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна в набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов`язковим елементом настання відповідальності в деліктних зобов`язаннях. Натомість для кондикційних зобов`язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.

Таким чином, обов`язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов`язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.

При цьому, суд звертає увагу на те, що предметом позову в цій справі, є стягнення з власника об`єкта нерухомого майна безпідставно збережених коштів орендної плати за фактичне користування без належних на те правових підстав земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розміщений.

Перехід прав на земельну ділянку, пов`язаний з переходом права на будинок, будівлю або споруду, регламентується Земельним кодексом України. Так, якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача (частина друга статті 120 Земельного кодексу України). Набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці, є підставою припинення права користування земельною ділянкою у попереднього землекористувача (пункт "е" частини першої статті 141 цього Кодексу).

За умов чинного законодавства право користування земельною ділянкою комунальної власності реалізується, зокрема, через право оренди.

Частина перша статті 93 Земельного кодексу України встановлює, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Землекористувачі також зобов`язані своєчасно сплачувати орендну плату (пункт "в" частини першої статті 96 Земельного кодексу України).

Відтак, оскільки відповідач у спірний період був власником нерухомого майна, яке розташоване на земельній ділянці площею 0,7668 га комунальної форми власності, кадастровий номер: 5910136600:21:011:0026, то відповідно до нього перейшло право користування вказаною земельною ділянкою, що свідчить про наявність підстав для користування земельною ділянкою і, відповідно, унеможливлює застосування приписів статті 1212 Цивільного кодексу України.

Частинами 3, 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Приписами статей 76, 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно із статтями 78, 79 Господарського процесуального кодексу України, достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

З огляду навищенавдене, доводи позивача щодо того, що з відповідача підлягають стягненню безпідставно набуті кошти у розмірі 162 449,95 грн за бездокументарне використання земельної ділянки, без оформлення договору оренди, не відповідають дійсності, оскільки в період користування відповідачем земельною ділянкою площею 0,7668 га комунальної форми власності, кадастровий номер: 5910136600:21:011:0026, Договір оренди з попереднім користувачем не припинився, а його дія, в силу закону, розповсюджувалась на правовідносини позивача з відповідачем.

Вказане вище унеможливлює задоволення позову з підстав, обраних позивачем для захисту свого порушеного та охоронюваного законом права та інтересу.

Одночасно, надаючи оцінку доводам учасників судового процесу судом враховано, що згідно ч. 4 ст.11 Господарського процесуального України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Положення означеної статті повністю узгоджуються з приписами ст.17 ЗУ "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".

Згідно ст. 6 Конвенції з прав людини та основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Враховуючи наведене, з`ясувавши повно і всебічно обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, надавши оцінку всім аргументам сторін, суд дійшов висновку що позивачем належними та допустимими доказами не доведено обставини, покладені в основу позову, а тому позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Судовий збір в розмірі 2 436,73 грн, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладається на позивача, оскільки позов не підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 73-74, 76-79, 86, 129, 232, 233, 237-238, 240-241, 247-252 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову відмовити.

2. Судові витрати зі сплати судового збору покласти на позивача.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення, в порядку передбаченому ст. 257 та п. 17.5. розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст рішення складено та підписано 16.12.2019, у зв`язку із перебуванням судді Нечая О.В. на лікарняному у період з 10.12.2019 по 13.12.2019.

Суддя Нечай О.В.