Рішення № 86319224, 12.12.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

12 грудня 2019 року № 640/21815/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі:

головуючого судді Шейко Т.І.,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 доМіністерства енергетики та захисту довкілля Українипровизнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробіткувстановив:

ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Міністерства енергетики та захисту довкілля України, у якому просила суд:

- визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства екології та природних ресурсів України від 11 вересня 2017 року №374-о «Про звільнення ОСОБА_1 »;

- поновити ОСОБА_1 на посаді в Міністерстві енергетики та захисту довкілля, яка за своїми умовами праці, функціональними обов`язками та повноваженнями відповідає або є рівнозначною займаній позивачем станом на 11 вересня 2017 року, днем 11 вересня 2017 року;

- стягнути з Міністерства енергетики та захисту довкілля на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу;

- звернути до негайного виконання рішення суду в частині стягнення з Міністерства енергетики та захисту довкілля на користь ОСОБА_1 середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі стягнення за один місяць;

- звернути до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді в Міністерстві енергетики та захисту довкілля, яка за своїми умовами праці, функціональними обов`язками та повноваженням відповідає або і рівнозначною займаній позивачем станом на 11 вересня 2017 року, днем 11 вересня 2017 року.

Обгрунтовуючи позовні вимоги позивач вказував на протиправність дій відповідача при прийнятті наказу від 11 вересня 2017 року №374-о «Про звільнення ОСОБА_1 », у зв`язку з чим звільнення позивача з посади є протиправним.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 листопада 2019 року відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

Представник відповідача надав відзив на позовну заяву, в якому визнав позовні вимоги у повному обсязі та просив задовольнити останні.

Розглянувши матеріали адміністративної справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та відзив, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 призначено на посаду помічника Міністра відділу забезпечення діяльності Міністра (патронатна служба) Департаменту організаційно-аналітичного забезпечення діяльності Міністра у порядку переведення з Апарату Верховної Ради України відповідно до наказу Міністерства екології та природних ресурсів України №480-о від 09 грудня 2010 року.

В подальшому, відповідно до наказу Міністерства екології та природних ресурсів України №491-о від 29 грудня 2014 року, позивача переведено з посади помічника Міністра відділу забезпечення діяльності Міністра (патронатна служба) Департаменту організаційно-аналітичного забезпечення діяльності Міністра на посаду директора Департаменту економіки та фінансів, як таку, що успішно пройшла стажування на зазначеній посаді, з посадовим окладом у розмірі 3321 грн. на місяць.

У зв`язку із введенням в дію з 14 лютого 2017 року нової структури апарату Міністерства екології та природних ресурсів України, затвердженої наказом Мінприроди від 31 січня 2017 року №35 (наказ Мінприроди від 14 лютого 2017 року №60 «Про введення в дію структури апарату Міністерства екології та природних ресурсів України на 2017 рік»), та штатного розпису Міністерства екології та природних ресурсів України на 2017 рік, затвердженого державним секретарем Міністерства екології та природних ресурсів України 06 лютого 2017 року та погодженого Міністерством фінансів України 10 лютого 2017 року (наказ Мінприроди від 14 лютого 2017 року №61 «Про введення в дію штатного розпису апарату Міністерства екології та природних ресурсів України»), відповідно до статті 43 Закону України «Про державну службу» позивача 29 березня 2017 року було повідомлено про зміну істотних умов державної служби. Крім того, позивачу запропоновано вакантну посаду заступника начальника Управління роботи з об`єктами державної власності - начальника відділу управління об`єктами державної власності та охорони праці Міністерства екології та природних ресурсів України з посадовим окладом згідно зі штатним розписом.

Не погодившись із запропонованою посадою позивач 11 вересня 2017 року подала на ім`я Державного секретаря Міністерства екології та природних ресурсів України заяву про звільнення з посади, на підставі пункту 6 частини першої статті 83 Закону України «Про державну службу».

Так, наказом Міністерства екології та природних ресурсів України від 11 вересня 2017 року №374-о позивача звільнено з посади у зв`язку з незгодою державного службовця на проходження державної служби та із зміною її істотних умов відповідно до статті 43, пункту 6 частини 1 статті 83, частини 3 статті 83 Закону України «Про державну службу».

Вважаючи такі дії відповідача протиправними, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам Окружний адміністративний суд міста Києва виходить з наступного.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» (надалі - Закон) систему центральних органів виконавчої влади складають міністерства України та інші центральні органи виконавчої влади. Система центральних органів виконавчої влади є складовою системи органів виконавчої влади, вищим органом якої є Кабінет Міністрів України.

Згідно з частиною другою статті 1 Закону Міністерства забезпечують формування та реалізують державну політику в одній чи декількох сферах, інші центральні органи виконавчої влади виконують окремі функції з реалізації державної політики. Повноваження міністерств, інших центральних органів виконавчої влади поширюються на всю територію держави.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону, діяльність міністерств та інших центральних органів виконавчої влади ґрунтується на принципах верховенства права, забезпечення дотримання прав і свобод людини і громадянина, безперервності, законності, забезпечення єдності державної політики, відкритості та прозорості, відповідальності.

Згідно з частиною першою статті 4 Закону, міністерства та інші центральні органи влади є юридичними особами публічного права.

Положеннями частини першої статті 6 Закону визначено, що міністерство є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику в одній чи декількох визначених Кабінетом Міністрів України сферах, проведення якої покладено на Кабінет Міністрів України Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 7 Закону, основними завданнями міністерства як органу, що забезпечує формування та реалізує державну політику в одній чи декількох сферах, є: 1). забезпечення нормативно-правового регулювання; 2). визначення пріоритетних напрямів розвитку; 3). інформування та надання роз`яснень щодо здійснення державної політики; 4). узагальнення практики застосування законодавства, розроблення пропозицій щодо його вдосконалення та внесення в установленому порядку проектів законодавчих актів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України; 4-1). забезпечення здійснення соціального діалогу на галузевому рівні; 5). здійснення інших завдань, визначених законами України.

Відповідно до Наказу Президента України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» від 09 грудня 2010 року №1085/2010, з метою оптимізації системи центральних органів виконавчої влади, усунення дублювання їх повноважень, забезпечення скорочення чисельності управлінського апарату та витрат на його утримання, підвищення ефективності державного управління утворено Міністерство екології та природних ресурсів (ідентифікаційний код 37552996).

Постановою Кабінетів Міністрів України від 21 січня 2015 року №32 затверджено Положення про Міністерство екології та природних ресурсів України (Мінприроди), відповідно до якого останнє набуло статусу центрального органу виконавчої влади, діяльність якого спрямовувалася і координувалася Кабінетом Міністрів України. Мінприроди було головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечувало формування і реалізувало державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища та екологічної безпеки.

В подальшому, Постановою Кабінету Міністрів України від 18 вересня 2019 року №847 внесені зміни до деяких постанов Кабінету Міністрів України та затверджено Положення про Міністерство енергетики та захисту довкілля у зв`язку з утворенням нового Міністерства шляхом перейменування Міністерства екології та природних ресурсів України і реорганізації Міністерства енергетики та вугільної промисловості України.

Разом з цим, права та законні інтереси ОСОБА_1 порушені Міністерством екології та природних ресурсів України, правонаступником якого відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 18.09.2019 №847 є Міністерство енергетики та захисту довкілля України (ідентифікаційний код: 37552996, місцезнаходження: 03035, м. Київ, вул. Митрополита Василя Липківського, 35), як органом державної влади при здійсненні публічно-владних управлінських функцій, за викладених нижче обставин.

Відповідно до статті 43 Закону України «Про державну службу» зміною істотних умов державної служби вважається зміна: 1) належності посади державної служби до певної категорії посад; 2) основних посадових обов`язків; 3) умов (системи та розмірів) оплати праці або соціально-побутового забезпечення; 4) режиму служби, встановлення або скасування неповного робочого часу; 5) місця розташування державного органу (в разі його переміщення до іншого населеного пункту).

Відповідно до частин першої - третьої статті 5 вказаного Закону України «Про державну службу» правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Положеннями пункту 7 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України закріплено, що суб`єкт владних повноважень, серед іншого, це орган державної влади, його посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або надання адміністративних послуг.

Таким чином відповідач, як орган державної влади, при здійсненні ним публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, у тому числі Закону України «Про центральні органи виконавчої влади», Закону України «Про державну службу, Кодексів законів України про працю, Положення про Міністерство екології та природних ресурсів України, є суб`єктом владних повноважень.

У зв`язку із чим на відповідача, як суб`єкта владних повноважень покладений обов`язок при прийнятті рішень, вчиненні дій чи бездіяльності діяти у відповідності до частини другої статті 19 Конституції України та з дотриманням вимог частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Внаслідок вказаних правових підстав відповідач при пропонуванні посади позивачу у зв`язку із введенням в дію з 14 лютого 2017 року нової структури апарату Міністерства екології та природних ресурсів України, затвердженої наказом Мінприроди від 31 січня 2017 року №35 (наказ Мінприроди від 14 лютого 2017 року №60 «Про введення в дію структури апарату Міністерства екології та природних ресурсів України на 2017 рік»), та штатного розпису Міністерства екології та природних ресурсів України на 2017 рік, затвердженого державним секретарем Міністерства екології та природних ресурсів України 06 лютого 2017 року та погодженого Міністерством фінансів України 10 лютого 2017 року (наказ Мінприроди від 14 лютого 2017 року №61 «Про введення в дію штатного розпису апарату Міністерства екології та природних ресурсів України»), та при видачі наказу Міністерства екології та природних ресурсів України від 11 вересня 2017 року №374-о «Про звільнення ОСОБА_1 » повинен був запропонувати позивачу всі наявні вакантні посади, які вона може обіймати відповідно до своєї кваліфікації, у тому числі інші рівноцінні посади державної служби у Міністерстві екології та природних ресурсів України.

Разом з цим, вказані вимоги відповідачем, як суб`єктом владних повноважень дотримані не були, з урахуванням наступного.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про державну службу» визначено, що державною службою є публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави, зокрема щодо: 1) аналізу державної політики на загальнодержавному, галузевому і регіональному рівнях та підготовки пропозицій стосовно її формування, у тому числі розроблення та проведення експертизи проектів програм, концепцій, стратегій, проектів законів та інших нормативно-правових актів, проектів міжнародних договорів; 2) забезпечення реалізації державної політики, виконання загальнодержавних, галузевих і регіональних програм, виконання законів та інших нормативно-правових актів; 3) забезпечення надання доступних і якісних адміністративних послуг; 4) здійснення державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства; 5) управління державними фінансовими ресурсами, майном та контролю за їх використанням; 6) управління персоналом державних, органів; 7) реалізації інших повноважень державного органу, визначених законодавством. Державним службовцем є громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.

За правилами частини четвертої статті 43 Закону України «Про державну службу», про зміну істотних умов служби керівник державної служби письмово повідомляє державного службовця не пізніш як за 60 календарних днів до зміни істотних умов державної служби, крім випадків підвищення заробітної плати. У разі незгоди державного службовця на продовження проходження державної служби у зв`язку із зміною істотних умов державної служби він подає керівнику державної служби заяву про звільнення на підставі пункту 6 частини першої статті 83 цього Закону або заяву про переведення на іншу запропоновану йому посаду не пізніш як за 60 календарних днів з дня ознайомлення з повідомленням про зміну істотних умов державної служби. Якщо протягом 60 календарних днів з дня ознайомлення державного службовця з повідомленням про зміну істотних умов служби від нього не надійшли заяви, зазначені в абзаці другому цієї частини, державний службовець вважається таким, що погодився на продовження проходження державної служби.

Одночасно з цим, підстави для припинення державної служби визначено статтею 83 Закону України «Про публічну службу», якими серед іншого є припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення (стаття 87 цього Закону); у разі незгоди державного службовця на проходження державної служби у зв`язку із зміною її істотних умов (стаття 43 цього Закону).

Відповідно до пункту 7 частини першої статті 2 Закону України «Про державну службу» визначено, що суб`єктом призначення є державний орган або посадова особа, яким відповідно до законодавства надано повноваження від імені держави призначати на відповідну посаду державної служби в державному органі та звільняти з такої посади.

Згідно із статтею 87 вказаного Закону, підставою для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є: скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі. Процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю. Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.

Відповідно до статті 43 Конституції України, визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Положеннями статті 5-1 Кодексу законів про працю України (надалі - КЗпП України), серед іншого, передбачено, що держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України: правовий захист від необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України передбачено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку: змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Разом з цим, за правилами частини другої статті 40 КЗпП України звільнення із зазначених вище підстав допускається лише, якщо неможливо перевести працівника за його згодою на іншу роботу.

Відповідно до частин першої-третьої статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.

Згідно правової позиції Верховного Суду України, закріпленої у Постанові від 01 квітня 2015 року у справі №6-40цс15, роботодавець є таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. Оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини другої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.

Крім того, у Постанові від 19 січня 2016 року у справі №21-2225а 15 Верховний Суд України висловив правову позицію, що встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) установи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

Таким чином, з системного аналізу та взаємозв`язку частин другої статті 19 Конституції України, статті 87 Закону України «Про державну службу», статей 5-1, 40, 49-2 КЗпП України, позиції Верховного Суду України, висловленої у Постанові від 01 квітня 2015 року у справі №6-40цс15, Постанові від 19 січня 2016 року у справі №21-2225а15 вбачається, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації, у тому числі інші рівноцінні посади державної служби. Тобто вжити заходи до переведення працівника за його згодою на іншу роботу.

Разом з цим, пунктом 6 частини першої статті 2 Закону України «Про державну службу» визначено, що рівнозначна посада це посада державної служби, що належить до однієї групи оплати праці з урахуванням юрисдикції державного органу.

Відповідно до частини першої статті 51 Закону України «Про державну службу» визначено, що посади державної служби з метою встановлення розмірів посадових окладів поділяються на такі групи оплати праці: до групи 1 належать посади керівників державних органів і прирівняні до них посади; до групи 2 належать посади перших заступників керівників державних органів і прирівняні до них посади; до групи 3 належать посади заступників керівників державних органів і прирівняні до них посади; до групи 4 належать посади керівників самостійних структурних підрозділів державних органів і прирівняні до них посади; до групи 5 належать посади заступників керівників самостійних структурних підрозділів державних органів і прирівняні до них посади; до групи 6 належать посади керівників підрозділів у складі самостійних структурних підрозділів державних органів, їх заступників і прирівняні до них посади; до групи 7 належать посади головних спеціалістів державних органів і прирівняні до них посади; до групи 8 належать посади провідних спеціалістів державних органів і прирівняні до них посади; до групи 9 належать посади спеціалістів державних органів і прирівняні до них посади.

Згідно з частиною другою статті 51 вказаного Закону України передбачено, що з метою встановлення розмірів посадових окладів державні органи поділяються за юрисдикцією, яка поширюється: 1) на всю територію України; 2) на територію однієї або кількох областей, міста Києва або Севастополя; 3) на територію одного або кількох районів, міст обласного значення, у державних органах відповідної юрисдикції забезпечується наявність усіх груп оплати праці, передбачених частиною першою цієї статті.

При цьому, звільнення особи, відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, та неможливість запропонувати інші, рівнозначні посади, має обумовлюватися вимогами, які ставляться до осіб, які можуть займати такі посади.

Таким чином, відповідач зобов`язаний був запропонувати позивачу усі вакантні посади, у тому числі вакантні посади, які були рівнозначними посаді директора Департаменту економіки та фінансів Міністерства екології та природних ресурсів України та відповідали освіті, кваліфікації та досвіду Позивача.

Проте, як зазначалося вище, вказаного обов`язку відповідач перед позивачем не виконав.

При цьому, відповідач не повідомив позивача про наявність вимог, яким не відповідав би позивач та/або не надав інших пояснень щодо того, чому ці посади позивачу запропоновані не були, у зв`язку із чим, пропонування позивачу не всіх вільних на час повідомлення про зміну істотних умов державної служби, не може вважатися належним виконанням відповідачем обов`язку щодо вжиття заходів до переведення позивача як працівника за його згодою на іншу роботу і є протиправним.

Враховуючи вищенаведене суд дійшов висновку про протиправність дій відповідача при винесені наказу від 11 вересня 2017 року №374-о, яким позивача звільнено з посади директора Департаменту економіки та фінансів Міністерства екології та природних ресурсів України, у зв`язку з незгодою державного службовця на проходження державної служби та із зміною її істотних умов відповідно до статті 43, пункту 6 частини першої статті 83, частини третьої статті 83 Закону України «Про державну службу».

Статтею 8 Конституції України закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Згідно із статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Положеннями статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно зі статтею 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.

Відповідно до вимог частин першої, другої статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Відповідно до частини першої статті 27 Закону України «Про оплату праці» порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України, а саме Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100).

Відповідно до пункту 2 Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку.

За приписами абзацу 3 пункту 3 Порядку № 100 усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.

Пунктом 8 Порядку № 100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

З огляду на викладені норми, при обчисленні розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу слід використовувати формулу, за якою обрахуванню підлягає період затримки за робочі дні, виходячи із середньоденного заробітку, обчисленого відповідно до положень Порядку.

Аналогічну позицію було висловлено у постанові Верховного Суду України від 01 березня 2017 року по справі № 635/2084/16-ц.

Згідно довідки Міністерства енергетики та захисту довкілля України від 05 грудня 2019 року №61 середньомісячний заробіток за два місяці, які передували звільненню ОСОБА_1 склав 27261,43 (липень 2017 року (37727,76 грн.) + серпень 2017 року (16795,09 грн.), а середньоденна заробітна плата - 1267,97 грн. (54522,85 грн. (липень 2017 року + серпень 2017 року) розділено на липень 2017 року (21 робочий день) + серпень 2017 року (22 робочі дні).

Суд встановив, що період вимушеного прогулу становить з 12 вересня 2017 року по 11 грудня 2019 року, відповідно до листа Мінсоцполітики від 07 червня 2019 року №882/0/206-19 - 607 робочих днів (вересень 2017 року - 14 робочих днів, жовтень 2017 року - 21 робочий день, листопада 2017 року - 22 робочі дні, грудень 2017 року - 21 робочий день; січень-грудень 2018 року - 250 робочих днів, січень 2019 року - 21 робочий день, лютий 2019 року - 20 робочих днів, березень 2019 року - 20 робочих днів, квітень 2019 року - 21 робочий день, травень 2019 року - 21 робочий день, червень 2019 року - 18 робочих днів, липень 2019 року - 23 робочі дні, серпень 2019 року - 21 робочий день, вересень 2019 року - 21 робочий день, жовтень 2019 року - 22 робочі дні, листопад 2019 року - 21 робочий день, грудень 2019 року - 8 робочих днів).

В зв`язку із вищенаведеним, середній заробіток за час вимушеного прогулу підлягає стягненню з Міністерства енергетики та захисту довкілля України на користь ОСОБА_1 за період з 12 вересня 2017 по 11 грудня 2019 року (виходячи з розрахунку 607 х 1267,97 грн.) становить 769657,79 грн.

Частиною першою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Таким чином, порушене відповідачем право позивача на проходження публічної служби підлягає відновленню шляхом поновлення на посаді, яка за своїми умовами праці, функціональними обов`язками та повноваженнями відповідає або є рівнозначною займаній позивачем станом на 11 вересня 2017 року посаді, із виплатою позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Судові витрати відсутні.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 2, 72-77, 139, 241-246, 251 Кодексу адміністративного судочинства України суд, -

вирішив:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити.

2. Визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства екології та природних ресурсів України від 11 вересня 2017 року №374-о «Про звільнення ОСОБА_1 ».

3. Поновити ОСОБА_1 на посаді в Міністерстві енергетики та захисту довкілля, яка за своїми умовами праці, функціональними обов`язками та повноваженнями відповідає або є рівнозначною займаній позивачем станом на 11 вересня 2017 року, днем 11 вересня 2017 року.

4. Стягнути з Міністерства енергетики та захисту довкілля на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 769657,79 грн.

5. Звернути до негайного виконання рішення суду в частині стягнення з Міністерства енергетики та захисту довкілля на користь ОСОБА_1 середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі стягнення за один місяць.

6. Звернути до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді в Міністерстві енергетики та захисту довкілля, яка за своїми умовами праці, функціональними обов`язками та повноваженням відповідає або і рівнозначною займаній позивачем станом на 11 вересня 2017 року, днем 11 вересня 2017 року.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду в порядку та у строки, встановлені статтями 295 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Т.І. Шейко