Ухвала суду № 86249672, 03.12.2019, Київський районний суд м. Одеси

____________________

Справа № 947/27095/19

Провадження № 4-с/947/133/19

УХВАЛА

03.12.2019 року

Київський районний суд м. Одеси у складі:

головуючого судді Салтан Л.В.

при секретарі Дідур В.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Одесі скаргу ОСОБА_1 на дії державного виконавця у цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу, стягнення аліментів на дитину та дружину,-

ВСТАНОВИВ:

01 листопада 2019 року скаржник ОСОБА_1 звернувся до Київського районного суду м. Одеси зі скаргою на дії державного виконавця Першого Малиновського відділу ДВС м. Одеси ГТУЮ в Одеській області Шевченко В.І., в якій просить: визнання незаконною та скасування постанови від 31 липня 2019 року про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України у виконавчому провадженні № 57200308 від 13 вересня 2018 року, посилаючись на те, що зазначена постанова була винесена в момент оскарження рішення суду.

Представник скаржника ОСОБА_1 до суду надав заяву, в якій підтримує зазначену скаргу.

Державний виконавець, стягував ОСОБА_2 у судове засідання не з`явилися, повідомлялися належним чином, про причини неявки суд не сповістили.

Дослідивши матеріали справи, суд вважає, що скарга на дії державного виконавця не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що рішенням Київського районного суду м. Одеси від 18 липня 2018 року розірвано шлюб між сторонами, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у твердій грошовій сумі 8000 (вісім тисяч) грн. 00 коп. щомісячно, але не менш, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 21 лютого 2018 року до досягнення дитиною повноліття – 06 вересня 2034 року; аліменти у твердій грошовій сумі 1000 (одна тисяча) грн. 00 коп. щомісячно, але не менш, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму, починаючи з 21 лютого 2018 року до досягнення сином ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , трьох років – 06 вересня 2019 року.

10 вересня 2018 року судом видано виконавчий лист, який був направлений до Першого Малиновського відділу ДВС м. Одеси ГТУЮ в Одеській області.

На виконанні у державного виконавця перебуває виконавче провадження за № 57200308 на підставі виданого виконавчого листа.

22 жовтня 2018 року ОСОБА_1 надав до суду апеляційну скаргу на рішення суду від 18 липня 2018 року.

У межах виконавчого провадження, державним виконавцем, зокрема, було постановлено постанову від 31 липня 2019 року про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України ОСОБА_1 .

Відповідно до ст. 447 ЦПК України, сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Відповідно до ч. 5 ст. 124 Конституції України, судові рішення ухвалюються іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України. Серед основних засад судочинства в Україні.

Згідно з п. 9 ч. 3 ст.129 Конституції України, основними засадами судочинства, зокрема, є обов`язковість рішень суду.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України. Судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження», Виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно зі ст. 2 цього Закону, виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад: верховенства права; обов`язковості виконання рішень; законності; диспозитивності; справедливості, неупередженості та об`єктивності; гласності та відкритості виконавчого провадження; розумності строків виконавчого провадження; співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями; забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців.

Згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконавче провадження», примусове виконання рішень здійснюється державною виконавчою службою на підставі виконавчих документів, визначених цим Законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 24 Закону України «Про виконавче провадження», виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. Право вибору місця відкриття виконавчого провадження між кількома органами державної виконавчої служби, що можуть вчиняти виконавчі дії щодо виконання рішення на території, на яку поширюються їхні функції, належить стягувачу.

Відповідно до п. 1 ч. 2 статті 18 Закону України «Про виконавче провадження», виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.

Спеціальним законом, що визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, є Закон України «Про виконавче провадження».

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 38 Закону України «Про виконавче провадження», виконавче провадження зупиняється виконавцем у разі поновлення судом строку подання апеляційної скарги на рішення, за яким видано виконавчий документ, або прийняття такої апеляційної скарги до розгляду (крім виконавчих документів, що підлягають негайному виконанню). Про зупинення виконавчого провадження виконавець виносить постанову не пізніше наступного робочого дня з дня отримання судового рішення.

При цьому, скаржник не надав жодних належних та допустимих доказів того, що державний виконавець був обізнаний щодо подання ОСОБА_1 апеляційної скарги на рішення суду та/або отримання державним виконавцем доказів подання цієї апеляційної скарги.

Слід зазначити, що на цей час постановою Одеського апеляційного суду від 20 листопада 2019 року рішення Київського районного суду м. Одеси від 18 липня 2018 року змінено, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у твердій грошовій сумі 4000 грн. 00 коп. щомісячно, починаючи з 21 лютого 2018 року і до досягнення дитиною повноліття – 06 вересня ІНФОРМАЦІЯ_2 року. В іншій частині судове рішення залишено без змін.

Суд зазначає, що належних та допустимих доказів сплати зазначених аліментів за минулий період до суду скаржником не надано.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Статтею 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування . Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Згідно зі ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною 1 ст. 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з ч. 2 ст. 89 ЦПК України, жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини в справі Ващенко проти України від 26 червня 2008 року, принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Приймаючи рішення Суд враховує усталену практику Європейського Суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів, де мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, але його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 29).

Національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії»(Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).

Призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму ВСУ № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

Згідно з вимогами ст. 124, 129 Конституції України, задачами цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних, прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Основними засадами судочинства є законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення доведеності вини, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження та обов`язковість рішень суду до виконання.

У зв`язку з чим, суд вважає за необхідне відмовити у задоволенні скарги, оскільки постанова є законною та обґрунтованою.

Керуючись ст. 81, 89, 447 ЦПК України, Законом України «Про виконавче провадження», Інструкції з організації примусового виконання рішень, суд –

УХВАЛИВ:

У задоволенні скарги ОСОБА_1 на дії державного виконавця у цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу, стягнення аліментів на дитину та дружину – відмовити.

Ухвала може бути оскаржена до Одеського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом п`ятнадцяти днів з дня проголошення ухвали.

:

Головуючий Салтан Л. В.