Рішення № 86156267, 28.11.2019, Селидівський міський суд Донецької області

Справа № 242/5668/18

Провадження № 2/242/341/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 листопада 2019 року Селидівський міський суд Донецької області в складі головуючого судді Владимирської І.М., при секретарі Сафроновій К.В., за участю представника позивача ОСОБА_1 , представника відповідача ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання договору недійсним ,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання договору недійсним, в обґрунтування позову зазначив, що 28.04.2005 року був укладений договір купівлі-продажу між позивачем, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та Приватним підприємством «Восход», відповідно до якого Приватне підприємство «Восход» продало, а позивач та ОСОБА_4 , ОСОБА_5 купили нежитлову будівлю в рівних частках кожний, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 842,7 кв.м. 27.05.2005 року вищевказана будівля була зареєстрована в Селидівському бюро технічної інвентаризації. В серпні 2018 року позивач дізнався, що ОСОБА_5 подарувала 1/3 частку вищевказаної нежитлової будівлі ОСОБА_4 (на підставі договору дарування 11.07.2018 року, посвідченого приватним нотаріусом Шарафєєвою І.В.). Посилання в договорі дарування, а саме в п. 1.1 договору, що ОСОБА_5 передає у власність обдарованому ОСОБА_4 1/3 частку нежитлової будівлі не відповідає діючому законодавству, оскільки відповідно до п. 1 договору купівлі-продажу ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , та позивачем було куплено нежилу будівлю в рівних частинах кожний. Договором купівлі - продажу майна не визначено, що сторони набули вказану будівлю у часткову власність, тому вони набули її у рівних частинах, а саме майно є спільною їх власністю. Таким чином, оскільки договором не встановлені розміри часток та не встановлено де ці частки знаходяться в вищевказаній будівлі, тому ОСОБА_5 та ОСОБА_4 не мали право розпоряджатися майном без згоди позивача та здійснювати відчуження часток шляхом дарування. Просить визнати недійсним договір дарування 1/3 частки нежитлової будівлі (універмаг з підвалом) за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 842,7 кв.м. укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .

Позивач ОСОБА_3 в судове засідання не з`явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, надав суду заяву, в якій просить суд слухати справу без його участі та в присутності його представника.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_6 позовні вимоги підтримав повністю та пояснив, що відповідачі не мали право розпоряджатися майном без згоди позивача, а також не мали право укладати договір дарування. В договорі купівлі-продажу не зазначено, що сторони по справі набули будівлю у часткову власність, оскільки вищевказана будівля була придбана у сумісну власність. В договорі не вказано посилання на розмір часток. Просить суд задовольнити позов у повному обсязі.

Відповідач ОСОБА_5 в судове засідання не з`явилась, про день та час слухання справи повідомлена належним чином.

Відповідач ОСОБА_4 в судове засідання не з`явився, про день та час слухання справи повідомлений належним чином, надав до суду відзив, в якому позовні вимоги не визнав, посилаючись на те, що 11.07.2018 року було укладено договір дарування 1/3 частки нежитлової будівлі, а саме ОСОБА_5 передала свою 1/3 частку двоповерхової нежитлової будівлі (універмаг з підвалом загальною площею 842,7 кв.м.), розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , земельній ділянці комунальної власності розміром 0,1961 га, кадастровий номер 1413800000:03:018:0019 у власність ОСОБА_4 на умовах безкоштовної та безоплатної передачі майна. Вищевказаний договір оформлений у відповідності до чинного законодавства України. Крім того, в договорі зазначено, що між сторонами даного договору досягнута згода по всім істотним умовам відповідного договору дарування. Позивачем зазначено, що порушено його право власності, однак його частка у розмірі 1/3 вищевказаної нежитлової будівлі не має ніякого відношення до частки дарування, оскільки даруватель є власником своєї частки за договором купівлі-продажу нежитлової будівлі від 28.04.2005 року. ОСОБА_5 купила частку нежитлової будівлі у розмірі 1/3 двоповерхової нежитлової будівлі (універмаг з підвалом) за вищевказаною адресою, та як власник має право володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на власний розсуд. Крім того, співвласники володіли нерухомим майном з 2005 року, однак позивач не мав за весь час намір укладати договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності та намір виділити частки із майна, що є у спільній частковій власності. Таким чином, позивачем не доведено, що його право порушено, оскільки власність у вигляді 1/3 частки вищевказаного майна ніхто не чіпав. Договором купівлі-продажу та Витягом з Державного реєстру правочинів № 7358008 від 2705.2005 року зазначено, що власність приватна кожного із трьох власників у розмірі 1/3 частки вказаної будівлі. Виділити частку в натурі законом не забороняється у такому розмірі, в якому є на теперішній час після підписання договору дарування. Враховуючи вищевикладене, просить суд відмовити в задоволенні позову у повному обсязі.

Представник відповідача ОСОБА_2 в судовому засіданні позовні вимоги позивача не визнав, підтримав наданий відповідачем відзив та просив суд відмовити в задоволені позовних вимог.

Суд, вислухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, законодавство, що регулює спірні правовідносини, вважає, що позов задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Відповідності до вимог ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Як зазначає ч. 1 ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно до вимог ст. 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Стаття 76 ЦПК України передбачає, що доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Статтею 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ч. ч. 1-3 ст. 357 ЦК України частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного з співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна. Співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки у праві спільної часткової власності, якщо поліпшення спільного майна, які не можна відокремити, зроблені ним своїм коштом за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку використання спільного майна.

Згідно ч. 1 ст. 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов`язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно.

За змістом ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до договору купівлі-продажу нежитлової будівлі серії ВВТ № 499709 від 28.04.2005 року, посвідченого приватним нотаріусом Селидівського міського нотаріального округу Нечипоренко Т.І., та зареєстровано в реєстрі за № 1337, Приватне підприємство «Восход» продав, а ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 купили нежитлову будівлю (універмаг з підвалом), в рівних частках кожний, за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею – 842,7 кв.м.

Згідно ч. 1 ст. 210 ЦК України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Відповідно до витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно № 7358008 від 27.05.2005 року, нежитлова будівля (універмаг з підвалом), за адресою: АДРЕСА_1 , належить на праві приватної власності ОСОБА_5 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 по 1/3 частці кожному, на підставі договору купівлі-продажу нежитлової будівлі р. № 1337 від 28.04.2005 року.

Таким чином, суд вважає хибними доводи позивача про те, що частки в спірній нежилій будівлі не визначені, оскільки відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 28.04.2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Селидівського міського нотаріального округу Нечипоренко Т.І. та зареєстровано в реєстрі за № 1337, ОСОБА_4 , ОСОБА_3 та ОСОБА_5 купили нежилу будівлю (універмаг з підвалом) в рівних частинах кожний та на підставі вказаного правочину було 27.05.2005 року здійснено державну реєстрації права спільної часткової власності, згідно якої вищевказана нежила будівля належить на праві приватної власності ОСОБА_4 , ОСОБА_3 та ОСОБА_5 по 1/3 частці кожному.

Крім того, суд звертає увагу, що договір купівлі-продажу від 28.04.2015 року та державна реєстрація права власності в частині визначення часток на спірну будівлю є чинною та позовних вимог щодо їх скасування позивачем не заявлено.

Відповідно до ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Відповідно до приписів ст.719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Згідно договору дарування 1/3 частки нежитлової будівлі серії ННI № 153182 від 11.07.2018 року, посвідченого приватним нотаріусом Селидівського міського нотаріального округу Донецької області Шарафєєвою І.В. та зареєстровано у реєстрі № 636, ОСОБА_5 (даруватель) передає у власність обдаровуваному ОСОБА_4 , а обдаровуваний приймає у власність 1/3 частку двоповерхової нежитлової будівлі (універмаг з підвалом загальною площею 842,7 кв.м.), розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , земельній ділянці комунальної власності розміром 0,1961 га, кадастровий № 1413800000:03:018:0019.

Згідно ст. 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Суб`єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.

Згідно звіту про незалежну оцінку нежитлової будівлі з підвалом загальною площею 842,7 кв.м., розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , ринкова вартість складає 393 140 грн. 00 коп.

Згідно листів від 27.08.2018 року, ОСОБА_3 повідомив КП «Селидівське бюро технічної інвентаризації» та ОСОБА_4 про те, що відповідно до відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 27010424 від 11.07.2018 року, договір дарування 1/3 частки нежитлової будівлі, посвідчений приватним нотаріусом Шарафєєвою І.В., згідно якого ОСОБА_5 (даруватель), передала 1/3 частку двоповерхової нежитлової будівлі, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею – 842,7 кв.м., обдарованому ОСОБА_4 є недійсним, тому що вищевказана будівля з часу придбання трьома власниками є спільною сумісною власністю та договір дарування порушує права ОСОБА_3 , як співвласника.

Згідно листа від 27.08.2018 року, ОСОБА_3 повідомив приватного нотаріуса Селидівського міського нотаріального округу Донецької області Шарафєєву І.В. про те, що відповідно до відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 27010424 від 11.07.2018 року, договір дарування 1/3 частки нежитлової будівлі, посвідчений приватним нотаріусом Шарафєєвою І.В., згідно якого ОСОБА_5 (даруватель), передала 1/3 частку двоповерхової нежитлової будівлі, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею – 842,7 кв.м., обдарованому ОСОБА_4 є недійсним, тому що вищевказана будівля з часу придбання трьома власниками є спільною сумісною власністю (відповідно до умов договору, яким не визначено конкретний розмір часток кожного з них у праві власності), та договір дарування порушує права ОСОБА_3 , як співвласника. Просить скасувати договір дарування.

Згідно із ч.1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Частиною 1 ст. 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до п.1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи. З цього слідує, що при вирішенні позову про визнання недійсним договору дарування суди повинні виходити із відповідних норм Цивільного кодексу України, якими регулюється вчинення саме цього виду договорів.

Договір дарування є особливою формою договорів, який опосередковує безоплатну передачу майна в власність від однієї сторони (дарувальника) до іншої сторони (обдарованого).

Згідно з ч. ч. 1, 2 та 3 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України, договір дарування вважається укладеним, коли сторони мають повну уяву не тільки про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.

Згідно роз`яснення п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Згідно із ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

За змістом ст. 215 ЦК України вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним можуть бути заявлені як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

Відповідно до ч.ч.1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

В правових позиціях, що викладені у постановах від 10 червня 2015 року у справах № 6-301цс15 та № 6-449цс15, Верховний Суд України зазначив, що статтею 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину та зазначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він невизнаний судом недійсним. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі судового рішення.

Згідно ч. 1 ст. 361 ЦК України співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.

Відповідно до ст. 362 Цивільного кодексу України у разі продажу частки у праві спільної частковій власності, співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів. Продавець частки у праві спільної частковій власності зобов`язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, вказавши ціну і інші умови, на яких він її продає. Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення переважного прав купівлі чи не здійснять цього права щодо нерухомого майна протягом одного місяця від дня отримання ними повідомлення, продавець має право продати свою частку іншій особі.

Надаючи оцінку умовам укладеного між відповідачами договору дарування від 11.07.2018 року та інших доказів в їх сукупності, суд вважає, що позивачем не спростовано відповідність оспорюваного договору чинному цивільному законодавству та такого, що порушує його права, як співвласника майна.

Слід також зазначити, що норми глави 55 Цивільного кодексу України (Дарування) не містять обмежень права власника на відчуження частки майна у спільній частковій власності шляхом укладення договору дарування, у зв`язку з чим передбачене ст. 362 цього Кодексу переважне право співвласника на придбання частки іншого співвласника стосується лише випадків продажу або міни частки у спільному майні.

Суд також критично відносить до доводів позивача, що для укладення договору дарування спірної будівлі необхідна його згода як співвласника, оскільки в аспекті ст. 361 ЦК України співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.

Згідно зі ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до ст. 325 ЦК України,суб`єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати.

Згідно з ч. 1 ст. 386 ЦК України,держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), ратифікованою Законом від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР, зокрема ст. 1 Першого протоколу до неї (1952 р.) передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Таким чином, суд вважає, що при укладенні договору дарування від 11.07.2018 року ОСОБА_5 мала право розпоряджатися своєю часткою, а саме 1/3 часткою вказаною нежилою будівлею, а також у неї було вільне волевиявлення на його укладення, оскільки вона самостійно підписала вказаний договір та вказаний договір був спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених цим договором.

Крім того, договір дарування 1/3 частки нежитлової будівлі був укладений у письмовій формі, нотаріально посвідчений, зареєстрований у встановленому порядку, і обдаровуваний прийняв дарунок, а тому ОСОБА_4 став повноправним власником майна у вигляді 1/3 частки нежилого приміщення, що належало ОСОБА_5 .

Таким чином, суд вважає, що при укладенні договору дарування від 11.07.2018 року, сторонами були витримані всі вимоги діючого законодавства, сам текст договору викладено чітко, однозначно, без можливості двоякого розуміння його змісту, договір було підписано сторонами за доброю волею, а тому, суд приходить до висновку про відсутність підстав для визнання договору дарування недійсним.

Відповідно до позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформованої в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29.

Таким чином, враховуючи встановлені в судовому засіданні обставини та досліджені докази, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним є безпідставними, а тому в задоволенні позову необхідно відмовити.

На підставі вищезазначеного та керуючись, ст. ст. 15, 16, 203, 215, 230, 235, 244, 655 ЦК, ст.ст. 12, 76-81, 119, 141, 263-265, 273, 354 ЦПК України суд, -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_3 (місце проживання: АДРЕСА_2 , ІПН НОМЕР_1 ) до ОСОБА_4 (місце проживання: АДРЕСА_3 , ІПН НОМЕР_2 ), ОСОБА_5 (місце проживання: АДРЕСА_4 , ІПН НОМЕР_3 ) про визнання договору недійсним - відмовити.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга на рішення суду подається до Донецького апеляційного суду через Селидівський міський суд Донецької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а після початку її функціонування, безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя І.М. Владимирська