Рішення № 86155665, 05.12.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

05 грудня 2019 року № 826/13620/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Кузьменко А.І. розглянувши у порядку спрощеного провадження без виклику сторін адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві

про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення - рішення

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві (далі по тексту - відповідач), в якому просить визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення - рішення Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві від 26 липня 2018 року №112906-1305-2656, згідно з яким позивачеві визначено суму податкового зобов`язання із сплати земельного податку з фізичних осіб в сумі 52 904,60 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що відомості про нього як про землекористувача/землевласника земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 до Державного земельного кадастру не внесені, та речові права на таку земельну ділянку за ним не зареєстровані. За наведених обставин, як вважає позивач, він не являється суб`єктом сплати земельного податку за вказану земельну ділянку у розумінні норми пунктом 287.6 статті 287 Податкового кодексу України.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 серпня 2018 року відкрито провадження у справі та вирішено здійснити її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог представник відповідача у відзиві на адміністративний позов зазначив, що оскаржуване податкове повідомлення-рішення прийнято правомірно та з урахуванням фактичних обставин справи.

У відповіді на відзив позивач наголошував, що підставою для нарахування земельного податку є наявність у користуванні (власності) земельної ділянки, натомість право користування (власності) земельною ділянкою за позивачем не зареєстровано.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

ОСОБА_1 належать на праві власності нежитлові будівлі, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 » загальною площею 219,3 кв.м та будівля «Б» загальною площею 298,1 кв.м.

У листі Департаменту земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації від 20 березня 2017 року № 057027-057/К-347-3054 зазначено, що за даними міського земельного кадастру земельна ділянка на АДРЕСА_1 обліковується за ОСОБА_1 площею 869,48 кв.м. (код ділянки 85:341:0002) на підставі технічного звіту по встановленню зовнішніх меж землекористування.

У зв`язку з викладеним, відповідачем прийнято податкове повідомлення-рішення від 14 березня 2018 року №765497-1305-2656, яким позивачу визначено суму грошового зобов`язання по земельному податку.

Рішенням Державної фіскальної служби України від 12 липня 2018 року №10043/К/99-99-11-02-01-14 частково задавлено скаргу позивача та скасовано податкове повідомлення-рішення від 14 березня 2018 року №765497-1305-2656 на суму 47 506,16 грн.

26 липня 2018 року Головним управлінням Державної фіскальної служби у місті Києві прийнято податкове повідомлення-рішення від 26 липня 2018 року №112906-1305-2656, яким позивачеві визначено суму податкового зобов`язання із сплати земельного податку з фізичних осіб в сумі 52 904,60 грн.

Незгода позивача із податковим повідомленням-рішенням від 26 липня 2018 року №112906-1305-2656 зумовила звернення до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Статтею 206 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

Відповідно до пункту «в» частини 1 статті 96 Земельного кодексу України землекористувачі зобов`язані своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату.

Частинами 1, 2 статті 116 Земельного кодексу України встановлено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Згідно з статтями 125, 126 цього Кодексу право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Відповідно до підпункту 14.1.72 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) земельний податок - обов`язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів.

Справляння плати за землю здійснюється відповідно до положень Податкового кодексу України з урахуванням критеріїв, які визначені у розділі XIII такого Кодексу.

Згідно з статтею 269 Податкового кодексу України платниками податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі.

Статтею 270 Податкового кодексу України визначено, що об`єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні, а також земельні частки (паї), які перебувають у власності.

Пунктом 271.1 статті 271 Податкового кодексу України передбачено, що базою оподаткування є: нормативна грошова оцінка земельних ділянок з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до порядку, встановленого цим розділом; площа земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких не проведено.

Ставка податку за земельні ділянки, нормативну грошову оцінку яких проведено, встановлюється у розмірі не більше 3 відсотків від їх нормативної грошової оцінки, для земель загального користування - не більше 1 відсотка від їх нормативної грошової оцінки, а для сільськогосподарських угідь - не менше 0,3 відсотка та не більше 1 відсотка від їх нормативної грошової оцінки (пункт 274.1 статті 274 Податкового кодексу України).

Відповідно до пункту 286.1 статті 286 Податкового кодексу України підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.

Статтею 289 Податкового кодексу України встановлено, що для визначення розміру податку та орендної плати використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, здійснює управління у сфері оцінки земель та земельних ділянок.

Пунктом 286.5 статті 286 цього Кодексу встановлено, що нарахування фізичним особам сум податку проводиться контролюючими органами, які видають платникові до 1 липня поточного року податкове повідомлення-рішення про внесення податку за формою, встановленою у порядку визначеному статтею 58 цього Кодексу.

У разі переходу права власності на земельну ділянку від одного власника до іншого протягом календарного року податок сплачується попереднім власником за період з 1 січня цього року до початку того місяця, в якому він втратив право власності на зазначену земельну ділянку, а новим власником - починаючи з місяця, в якому у нового власника виникло право власності.

У разі переходу права власності на земельну ділянку від одного власника до іншого протягом календарного року контролюючий орган надсилає податкове повідомлення-рішення новому власнику після отримання інформації про перехід права власності.

Відповідно до пункту 287.6 статті 287 Податкового кодексу України при переході права власності на будівлю, споруду (їх частину) податок за земельні ділянки, на яких розташовані такі будівлі, споруди (їх частини), з урахуванням прибудинкової території сплачується на загальних підставах з дати державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку.

За змістом норм пункту 286.6 статті 286 Податкового кодексу України за земельну ділянку, на якій розташована будівля, що перебуває у спільній власності кількох юридичних або фізичних осіб, податок нараховується з урахуванням прибудинкової території кожному з таких осіб:

1) у рівних частинах - якщо будівля перебуває у спільній сумісній власності кількох осіб, але не поділена в натурі, або одній з таких осіб-власників, визначеній за їх згодою, якщо інше не встановлено судом;

2) пропорційно належній частці кожної особи - якщо будівля перебуває у спільній частковій власності;

3) пропорційно належній частці кожної особи - якщо будівля перебуває у спільній сумісній власності і поділена в натурі.

За земельну ділянку, на якій розташована будівля, що перебуває у користуванні кількох юридичних або фізичних осіб, податок нараховується кожному з них пропорційно тій частині площі будівлі, що знаходиться в їх користуванні, з урахуванням прибудинкової території.

Поряд з цим, у частині 1, 2 статті 120 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Відповідно до статті 377 Цивільного кодексу України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв`язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, є істотними умовами договору, який передбачає набуття права власності на ці об`єкти (крім багатоквартирних будинків).

За результатами аналізу вищенаведених норм у сукупності та з урахуванням пріоритету норм Податкового кодексу України, можна дійти висновку про наступне.

До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності або право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені.

При цьому, власники будівель, споруд (їх частини), що розташовані на земельній ділянці, сплачують податок за земельні ділянки на загальних підставах з дати державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку, натомість, власник нежилого приміщення (його частини) у багатоквартирному жилому будинку сплачує до бюджету податок за площі під такими приміщеннями (їх частинами) з урахуванням пропорційної частки прибудинкової території з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

Матеріалами справи підтверджується, що позивачу на праві власності належать нежилі приміщення. При цьому, право власності на земельну ділянку, на якій розташовані зазначені нежилі приміщення, позивачем не оформлено.

Матеріалами справи підтверджено, що податковим органом неодноразово приймались податкові повідомлення-рішення про нарахування позивачу земельного податку, зокрема, від 26 квітня 2016 року №72-1305.

Так, постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 листопада 2017 року у справі №826/12696/17 задоволено позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної фіскальної служби в місті Києві та скасовано податкове повідомлення-рішення від 26 квітня 2016 року №72-1305.

Зазначеною постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 листопада 2017 року у справі №826/12696/17, яка набула законної сили 24 січня 2018 року, встановлено, що позивачу на праві приватної власності належать одноповерхові нежилі (виробничі) будівлі № 28 по вул АДРЕСА_1 , в тому числі будівля літ. «А» загальною площею 219,3 кв.м та будівля літ. «Б» - 298,1 кв.м.

За даними реєстраційного посвідчення Київського міського бюро технічної інвентаризації від 29 квітня 2000 року вказані нежилі будівлі зареєстровані за позивачем.

У відповідності до пункту 4 нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 21 квітня 2000 року, укладеного між позивачем (як покупцем) і Товариством з обмеженою відповідальністю «Комплексний центр ДРО Гарантія» (як продавцем) вбачається, що вказані нежилі будівлі розташовані на земельній ділянці розміром 0,09 га, наданій продавцю в постійне користування на підставі рішення Київської міської ради від 30 вересня 1999 року № 53/555.

З урахуванням норм частини 4 статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України, наявність у позивача на праві власності нежитлових приміщень за адресою: місто Київ, вулиця Почайнинська, 28 не потребує доказування.

Суд зауважує, що бездіяльність позивача щодо оформлення права постійного користування на земельну ділянку, на якій розташовані належні позивачу нежитлові приміщення не є підставою для звільнення позивача від сплати земельного податку.

Беручи до уваги вищенаведене, суд дійшов висновку про те, що оскільки позивач є власником нежилого приміщення, то виходячи із принципу пріоритетності норм Податкового кодексу України над нормами інших актів у разі їх суперечності, який закріплений у пункті 5.2 статті 5 Податкового кодексу України, обов`язок зі сплати земельного податку виник у позивача з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно (відповідні нежилі приміщення).

Розрахунок Головним управлінням Державної фіскальної служби у місті Києві земельного податку оскаржуваним податковим повідомленням-рішенням від 26 липня 2018 року №112906-1305-2656 позивачем не оскаржується, отже судом не досліджується.

Зважаючи на наведене у сукупності, суд приходить до висновку про безпідставність позовних вимог та, як наслідок, відсутність підстав для їх задоволення.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Частиною 2 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Вимогами статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідач, як суб`єкт владних повноважень, покладений на нього обов`язок доказування з урахуванням вимог частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, виконав, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Зважаючи, що у задоволенні позову відмовлено, а іншими учасниками справи судові витрати не понесені, судові витрати не підлягають розподілу відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 139, 143, 241-246, 257-263, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя А.І. Кузьменко