Рішення № 86128985, 05.12.2019, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 грудня 2019 року Справа № 160/8835/19 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Луніної О.С., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (в письмовому провадженні) адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про вчинення певних дій, -

ВСТАНОВИВ:

11.09.2019 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (вул. Набережна Перемоги, буд.26, м. Дніпро, 49094, код ЄДРПОУ 21910427), в якій позивач просить:

- визнати дії ГУ ПФУ в Дніпропетровській області по несплаті пенсійного забезпечення, по несплаті заборгованості згідно рішення суду та Закону по примушенню безперервно знаходитись за містом фактичного проживання стосовно внутрішньо переміщеної особи, як пряму дискримінацію;

- утримати з ГУ ПФУ в Дніпропетровській області на користь внутрішньо переміщеної особи матеріального збитку в розмірі 704,80грн.;

- утримати з ГУ ПФУ в Дніпропетровській області на користь внутрішньо переміщеної особи морального збитку в розмірі 273902,20грн.

Позов мотивовано тим, що встановлення додаткових вимог для позивача, як до внутрішньо переміщеної особи, зокрема, з числа пенсіонерів при отриманні соціальних (у тому числі пенсійних) виплат, вказує на наявність нерівного поводження в порівнянні з іншими пенсіонерами, що призводить до обмеження їх можливості у реалізації свого права, гарантованого державою на соціаольний захист. Так, позивач посилається на те, що підставою його дискримінації виступає така персональна характеристика, як стасус внутрішньо переміщеної особи з тимчасово окупованих територій Донбасу, що є наслідком по несплаті пенсії та по несплаті заборгованості за рішенням суду.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 13.09.2019 позовну заяву ОСОБА_1 до ГУ ПФУ в Дніпропетровській області про вчинення певних дій, залишено без руху та встановлено десятиденний строк з моменту отримання цієї ухвали для усунення недоліків шляхом надання до суду наступних документів: заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду і документів, які підтверджують причини поважності пропуску строку звернення з адміністративним позовом до суду; позовної заяви, оформленої у відповідності до вимог п.2 ч.5 ст.160 КАС України, а саме: із зазначенням в ній своєї офіційної електронної адреси або адреси електронної пошти; відомостей про вжиття заходів забезпечення доказів або позову до подання позовної заяви; власного письмового підтвердження позивача про те, що ним не подано іншого позову (позовів) до цього самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав.

03 жовтня 2019 року вх. №56188/19 (01.10.2019, згідно штемпеля на поштовому конверті) до Дніпропетровського окружного адміністратвиного суду надійшло клопотання позивача, в якому позивач просить поновити, встановлений відповідно до ч.6 ст.161 КАС України пропущений строк звернення до адміністративного суду у справі №160/8835/19 та розглянути клопотання про звільнення від сплати судового збору.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 08.10.2019 позовну заяву ОСОБА_1 до ГУ ПФУ в Дніпропетровській області про вчинення певних дій, заяву позивача про поновлення строку звернення до адміністративного суду з позовною заявою задоволено, позивачу поновлено строк звернення до адміністративного суду з позовною заявою, клопотання позивача про звільнення від сплати судового збору задоволено частково, позивачу відстрочено сплату судового збору до ухвалення судового рішення у справі, відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику (повідомлення) сторін, призначено справу до розгляду на 31.10.2019 року.

04.11.2019 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшов відзив Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області на позовну заяву ОСОБА_1 , в якому відповідач заперечує проти задоволення позовних вимог, зазначає, що судом вже вирішено питання стосовно виплати позивачу пенсійних виплат за період з 01.08.2018 року по 31.01.2019 року, тобто, в цій частині позовних вимог є рішення, що набуло чинності, повторний розгляд цих вимог є неможливим.

Також, відповідач зазначає, що позивач в позовній заяві просить визнати дії відповідача по несплаті заборгованості, як пряму дискримінацію, але такий спосіб захисту в чинному законодавстві відсутній.

Щодо стягнення моральної шкоди, відповідач вказує на те, що позивачем не наведено жодного факту наявності моральної шкоди, заподіяння моральних страждань, не доведено причинного зв`язку між діями відповідача та спричиненням фізичних та моральних страждань при визначенні розміру моральної шкоди у сумі 273902,20грн.

Відповідно до ч.1 ст.257 КАС України, за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.

За приписами ч.5 ст.262 КАС України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї з сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Таким чином, у відповідності до вимог ст.ст.257, 262 КАС України, справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у письмовому провадженні.

Суд, дослідивши та оцінивши письмові докази, наявні в матеріалах справи, в їх сукупності, проаналізувавши норми чинного законодавства України, зазначає наступне.

Матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, згідно копії паспорту серії НОМЕР_2 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 .

Згідно копії пенсійного посвідчення №1128112732, ОСОБА_1 є пенсіонером за віком.

Позивач є внутрішньо-переміщеною особою, що підтверджується наявною в матеріалах справи копією довідки від 22.04.2016 р. №1214002071 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, виданої Управлінням праці та соціального захисту населення міста Нікополя Дніпропетровської області.

Відповідно до вказаної довідки від 22.04.2016 р. №1214002071, позивач фактично проживає за адресою: АДРЕСА_3 .

ОСОБА_1 перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області та отримує пенсію за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 року №1058-IV.

З січня 2018 року Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області припинило виплату ОСОБА_1 пенсії.

Вважаючи протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо припинення з 01.01.2018 року виплати пенсії та дискримінацією за ознакою місця проживання, позивач 24.05.2019 року звернувся до суду з позовом.

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21.11.2018р. адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Управління соціальної політики Нікопольської міської ради про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, визнання протиправним та скасування рішення задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, яка полягає у призупиненні (припиненні) виплати пенсії ОСОБА_1 з 01.01.2018 року. Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області поновити виплату пенсії та виплатити заборгованість ОСОБА_1 з 01.01.2018 року. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Згідно із матеріалами справи, 05.02.2019 року ОСОБА_1 отримав засобами поштового зв`язку виконавчий лист у справі №182/3697/18.

06 березня 2019 р. ОСОБА_1 звернувся до суду із клопотанням в порядку статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України, в якому просив: зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України Дніпропетровській області подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення у справі №182/3697/18; накласти на керівника Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області за відмову виконання набраного законної сили рішення по справі №182/3697/18 штраф у сумі від двадцяти до сорока розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб відповідно до статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 20.03.2019 року у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про встановлення судового контролю за виконанням судового рішення в адміністративній справі №182/3697/18 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Управління соціальної політики Нікопольської міської ради про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, визнання протиправним та скасування рішення - відмовлено. Ухвалу мотивовано тим, що рішення по даній справі прийнято 21.11.2018р. та набрало законної сили 22.12.2018 року, а з наявних в матеріалах справи документів вбачається, що рішення суду до примусового виконання не зверталось, позивачем не вжито жодних належних заходів для виконання судового рішення, передбачених Кодексом адміністративного судочинства України та Законом України «Про виконавче провадження».

Матеріалами справи підтверджується, що 18.01.2019 року до Головного управління Пенсійного фонду України Дніпропетровській області надійшло рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21.11.2018 року по справі №182/3697/18, яким зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області поновити виплату пенсії та виплатити заборгованість ОСОБА_1 з 01.08.2018 по 31.01.2019 рр.. Відповідно до даного рішення виплату пенсії поновлено та нараховано за період з 01.01.2018 року по 31.01.2019 рік в розмірі 27390,22 грн.

Позивач 29.01.2019 року звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України Дніпропетровській області із зверненням щодо поновлення виплати пенсії з 01.01.2018 року.

Головне управління Пенсійного фонду України Дніпропетровській області 07.02.2019 року за вих.№1747/Т-07 за результатами розгляду звернення, повідомило позивача, що 18.01.2019 року до відділу надійшло рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21.11.2018 року по справі №182/3697/18, яким зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області поновити Вам виплату пенсії та виплатити заборгованість з 01.01.2018 року.

На виконання рішення суду позивачу повновлено виплату пенсії, в результаті чого на лютий 2019 року нарахована пенсія у розмірі 2106,94грн., за період з 01.01.2018 по 31.01.2019 нараховану суму боргу в розмірі 27390,22грн.

Також, відповідач зазначив, що згідно постанови КМУ від 25.04.2018 року №335 "Про внесення змін до постанови КМУ від 08.06.2016 №365", сума боргу за минулий період обліковується та буде виплачуватися на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України. Станом на сьогоднішній день, даний порядок відсутній.

У відзиві від 04.11.2019 на позовну заяву у даній справі, відповідач зазначив, що відповідно до п. 15 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365 «Деякі питання здійснення соціальних ви плат внутрішньо переміщеним особам», суми пенсійних виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в Пенсійному фонді України, та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України.

Сума пенсії за період з 01.08.2018 р. по 31.01.2019 р. нарахована та облі ковується в органі Пенсійного фонду України, буде виплачена за умови прийняття Кабінетом Міністрів України окремого нормативно-правового акту.

Надаючи правову оцінку правовідносинам, що склались між сторонами, суд зазначає наступне.

Гарантії дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб відповідно до Конституції та законів України, міжнародних договорів України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, встановлено Законом України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб».

Відповідно до частини 1 статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Україна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, щодо запобігання виникненню передумов вимушеного внутрішнього переміщення осіб, захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, створення умов для добровільного повернення таких осіб до покинутого місця проживання або інтеграції за новим місцем проживання в Україні (частина 1 статті 2 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб»).

Згідно статті 7 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав, зокрема, на пенсійне забезпечення здійснюється відповідно до законодавства України. Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв`язання проблем, пов`язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Частиною 1 статті 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Європейська соціальна хартія (переглянута) від 03.05.1996, ратифікована Законом України «Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої)» від 14.09.2006, яка набрала чинності з 01.02.2007, визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (пункт 23 частини І). Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов`язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії.

Статтею 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

Згідно із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 26.06.2014 у справі «Суханов та Ільченко проти України» (Заяви №68385/10 та №71378/10) Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 1 Першого протоколу включає в себе три окремих норми: «перша норма, викладена у першому реченні першого абзацу, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні першого абзацу, стосується позбавлення власності і підпорядковує його певним умовам; третя норма, закріплена в другому абзаці, передбачає право Договірних держав, зокрема, контролювати користування власністю відповідно до загальних інтересів. Проте ці норми не є абсолютно непов`язаними між собою. Друга і третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном, а тому повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закріпленого першою нормою» (параграф 30).

Щодо соціальних виплат, стаття 1 Першого протоколу не встановлює жодних обмежень свободи Договірних держав вирішувати, мати чи ні будь-яку форму системи соціального забезпечення та обирати вид або розмір виплат за такою системою. Проте, якщо Договірна держава має чинне законодавство, яке передбачає виплату як право на отримання соціальної допомоги (обумовлене попередньою сплатою внесків чи ні), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію статті 1 Першого протоколу щодо осіб, які відповідають її вимогам (параграф 31).

Зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (параграф 52).

Суд повторив, що першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету «в інтересах суспільства». Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено «справедливий баланс» між загальними інтересами суспільства та обов`язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (параграф 53).

У рішенні Європейського суду з прав людини від 14.10.2010 у справі «Щокін проти України» (Заяви №23759/03 та №37943/06) Європейський суд з прав людини зазначив, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення «законів». Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (параграф 50).

Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується міжнародними зобов`язаннями України.

Згідно зі статтею 1 Закону України від 20.10.2014 за №1706-VII «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» (далі - Закон №1706-VII), який набрав чинності з 22.11.2014, внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Статтею 2 Закону №1706-VII визначено, що Україна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, щодо запобігання виникненню передумов вимушеного внутрішнього переміщення осіб, захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, створення умов для добровільного повернення таких осіб до покинутого місця проживання або інтеграції за новим місцем проживання в Україні.

Згідно з частиною 1 статті 4 Закону №1706-VII, факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.

Відповідно до частини 1 статті 7 Закону №1706-VII, для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на отримання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України.

Згідно з положеннями статті 4 Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, одним з видів загальнообов`язкового державного соціального страхування є пенсійне страхування. При цьому відносини, що виникають за цим видом соціального страхування, регулюються законами, прийнятими відповідно до цих Основ.

Спеціальним законом, який регулює правовідносини у сфері пенсійного забезпечення громадян України, є Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Цим Законом держава визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» пенсія - щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її інвалідом, або отримують члени її сім`ї у випадках, визначених цим Законом.

Частиною 3 статті 4 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» встановлено, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.

Статтею 5 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» передбачено, що дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, визначених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються, зокрема, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов`язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів ПФУ та накопичувальної системи пенсійного страхування.

Отже, нормативно-правовим актом, яким визначено підстави припинення пенсійних виплат (які є складовою порядку пенсійного забезпечення), є Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Інші нормативно-правові акти у сфері правовідносин, врегульованих Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», можуть застосовуватися виключно за умови, якщо вони не суперечать цьому Закону.

Частиною 2 статті 46 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» встановлено, що нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.

Відповідно до частини 1 статті 47 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.

Згідно із частиною 1 статті 49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України (положення пункту 2 частини першої статті 49 втратили чинність як такі, що є неконституційними, на підставі Рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009 №25-рп/2009); 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.

Наведений перелік підстав для припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, прямо передбачених законом.

Суд зазначає, що пункт 5 частини 1 статті 49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» відсилає виключно до випадків, передбачених законом, тобто, вказані правовідносини не можуть бути врегульовані іншими нормативно-правовими актами, зокрема, постановами Кабінету Міністрів України, які відносяться до підзаконних нормативних актів.

В той же час, Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» не встановлює жодних випадків для припинення виплати пенсії.

Інші пункти частини 1 статті 49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» в спірних правовідносинах також не мають місця.

Таким чином, держава зобов`язана гарантувати громадянам право на соціальний захист, а обмеження цього права можливо лише на підставі законів, що приймаються Верховною Радою України.

Щодо посилань відповідача на норми Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 за №365, суд зазначає наступне.

Згідно з пунктом 15 Порядку №365, орган, що здійснює соціальні виплати, на підставі рішення комісії призначає (відновлює) таку соціальну виплату з місяця, в якому надійшла заява внутрішньо переміщеної особи. Суми соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України.

Як встановлено судом, і що підтверджує відповідач у своєму листі від 07.02.2019 за №1747/Т-07, відзиві від 04.11.2019, розмір заборгованості по пенсії ОСОБА_1 за період з 01.08.2018 по 31.01.2019 становить 27390,22грн., виплату якої призупинено до прийняття окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України.

Однак, посилання відповідача на відсутність окремого порядку, визначеного Кабінету Міністрів України щодо виплати сум соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, як на підставу для невиплати позивачу нарахованої пенсії за період з 01.08.2018 по 31.01.2019, суд вважає помилковим з огляду на наступне.

Згідно з частинами 1, 2 статті 18 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», громадянам України гарантується дотримання у повному обсязі їхніх прав і свобод, передбачених Конституцією України, у тому числі соціальних, трудових, виборчих прав та права на освіту, після залишення ними тимчасово окупованої території.

Гарантії прав, свобод та законних інтересів осіб, які переселилися з тимчасово окупованої території України та перебувають на території України на законних підставах, визначаються Законом України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб».

Відповідно до частини 7 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв`язання проблем, пов`язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам.

Тобто, відповідно до норм чинного законодавства, держава взяла на себе зобов`язання щодо вжиття всіх можливих заходів з метою урегулювання проблем, пов`язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, а отже, відсутність підзаконного нормативно-правового акту щодо порядку виплати соціальних виплат, які не виплачені за минулий період з вини органів пенсійного фонду, на думку суду, не є підставою для невиплати нарахованої позивачу суми пенсії.

Разом з тим, як вже вище зазначено, порядок виплати пенсії, у тому числі й заборгованість по виплаті пенсії за минулий період, визначається виключно законами України.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України, до повноважень якого належить прийняття законів.

У свою чергу, Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, який забезпечує проведення державної політики у соціальній сфері, повноважний вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина та проводити політику у сфері соціального захисту.

Водночас, за змістом конституційних норм, Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само, як і приймати правові акти, які підміняють або суперечать законам України.

За загальним правилом «закон» - це нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, який приймається відповідно до особливої процедури парламентом та регулює найважливіші суспільні відносини.

При цьому, нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України є підзаконними, тому ними не можуть бути внесені будь-які зміни до законів.

Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 04.09.2018 за результатами розгляду зразкової справи №805/402/18, висновки в якій підлягають застосуванню в адміністративних справах, в яких позивач: 1) є громадянином України; 2) має статус внутрішньо переміщеної особи, що підтверджується довідкою органів соціального захисту населення, про взяття її на облік як внутрішньо переміщеної особи; 3) є пенсіонером та отримує пенсію, призначену відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

Згідно вказаної постанови від 04.09.2018, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що конституційне поняття «Закон України», на відміну від поняття «законодавство України», не підлягає розширеному тлумаченню, це - нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України в межах її повноважень. Зміни до закону вносяться за відповідно встановленою процедурою Верховною Радою України шляхом прийняття закону про внесення змін. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України є підзаконними, а тому не можуть обмежувати права громадян, які встановлено законами.

Частиною 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно, посилання відповідача на відсутність визначеного постановою Кабінету Міністрів України порядку виплати пенсії за минулий період, відмінного від порядку, визначеного статтею 46 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування, як на перешкоду виплати заборгованості позивачу, є безпідставними.

Суд також вважає за необхідне зауважити, що такий підхід відповідача не враховує принципи верховенства права, законності та добросовісності у діяльності держави.

Так, внаслідок відсутності порядку та механізму виплати особі пенсії за минулий період виникає правова невизначеність щодо змісту обов`язку держави по виплаті такої заборгованості. Така невизначеність створює умови для свавілля з боку держави, що є несумісним з принципом верховенства права.

Взявши на себе обов`язок із виплати особі пенсії за минулий період (стаття 46 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування), але при цьому не визначивши певного порядку, держава допустила недобросовісність. Носієм обов`язку перед особою виступає держава в цілому. Оскільки у відносинах виконання цього обов`язку державу представляють органи, які уповноважені на нарахування та виплату пенсії, то саме вони повинні нести відповідальність від імені держави.

Згідно з частиною 1 та 2 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Згідно з частиною 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 за №3477-IV, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

При розгляді справи «Кечко проти України» (заява №63134/00) Європейський Суд з прав людини зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм працівникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни до законодавства. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (пункт 23 рішення). Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо відсутності бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань (аналогічна позиція викладена в рішенні у справі №59498/00 «Бурдов проти Росії»).

Таким чином, реалізація особою права, що пов`язане з отриманням коштів, яке базується на спеціальних чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актів національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від асигнувань на виплату таких коштів.

Однак, позивач в позовній заяві не ставить вимогу щодо визнання протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, яка полягає у не відновленні порушеного права позивача з несплати ОСОБА_1 суми заборгованості за період з 01 серпня 2018 року по 31 січня 2019 року у розмірі 27390,22грн., якою б було задоволено або відмовлено позивачу у наведеному вище питанні, так по суті вказане є бездіяльністю пенсійного органу.

Відповідно до п. 3, 4 ч.2 ст.245 КАС України, у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Згідно з ч.2 ст.9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Отже, з метою належного захисту порушених прав та законних інтересів позивача, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, яка полягає у не відновленні порушеного права позивача з несплати ОСОБА_1 суми заборгованості за період з 01 серпня 2018 року по 31 січня 2019 року у розмірі 27390,22грн.

Більш того, позивач також в позовній заяві не ставить вимогу щодо зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області виплатити суму заборгованості за період з 01 серпня 2018 року по 31 січня 2019 року у розмірі 27390,22грн.

Відповідно до п.п.3, 4 ч.2 ст.245 КАС України, у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Згідно з ч.2 ст.9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Отже, з метою належного захисту порушених прав та законних інтересів позивача, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області виплатити ОСОБА_1 суму заборгованості за період з 01 серпня 2018 року по 31 січня 2019 року у розмірі 27390,22грн.

З огляду на вище викладене, суд дійшов висновку, що порушене право ОСОБА_2 підлягає задоволенню шляхом зобов`язання Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області виплатити ОСОБА_1 суму заборгованості за період з 01 серпня 2018 року по 31 січня 2019 року у розмірі 27390,22грн.

Відповідно до ст.5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом:

1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень;

2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень;

3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій;

4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії;

5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень;

6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї части ни та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездія льністю.

В своїй позовній заяві позивач просить визнати дії Головного управління ПФУ в Дніпропетровській області по несплаті заборгованості як пряму дис кримінацію.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги щодо визнання дії відповідача по несплаті заборгованості як пряму дискримінацію не підлягають задоволенню, оскільки даний спосіб захисту нормами КАС України не передбачено.

Що стосується позовної вимоги ОСОБА_1 щодо відшкодування матеріальної шкоди, то суд зазначає, що з цієї вимоги фактично вбачається незгода позивача з рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21.11.2018 року у справі №182/3697/18 в частині стягнення з позивача судового збору у розмірі 704,80грн. Вказане рішення набрало законної сили.

Однак, суд зазначає, що оскарження рішень судів першої інстанції передбачено положеннями Глави I Розділу III Кодексу адміністративного судчинства України.

Отже, порушене право, на яке посилається позивач, вирішується в інший спосіб та в іншому порядку.

Стосовно вимог позивача про відшкодування моральної шкоди, суд зазначає наступне.

За змістом статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Згідно з статтею 1167 Цивільного кодексу України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

В постанові №4 від 31.03.1995 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», Пленум Верховного Суду України в пункті 4 вказав, що у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується. В пункті 9 цієї Постанови роз`яснено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Для відшкодування моральної шкоди обов`язково необхідна наявність шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинно-наслідкового зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 30.01.2018 у справі №804/2252/14 та від 20.02.2018 у справі № 818/1394/17.

В позовній заяві ОСОБА_1 обґрунтував підстави для стягнення моральної шкоди з відповідача тим, що систематичне позбавлення позивача єдиного джерела існування є знущанням над людиною похилого віку, приниженням її гідності та людської особистості, є дискримінацією по відношенню до інших пенсіонерів за ознакою місця проживання (а.с. 20-21).

При цьому, суд вказує на те, що в даному випадку відсутні будь-які докази причинно-наслідкового зв`язку між зазначеними позивачем обґрунтуваннями моральних страждань і діями відповідача щодо невиплати позивачу заборгованості по пенсії.

Вказане позбавляє суд можливості встановити факт завдання позивачу моральної шкоди протиправними діями відповідача та провести розрахунок її розміру згідно з критеріями, встановленими статтею 23 Цивільного кодексу України.

Окрім цього, суд зазначає, що сам по собі факт протиправної поведінки відповідача не свідчить про завдання позивачу моральної шкоди.

Аналогічна правова позиція висвітлена у постанові Верховного Суду від 31.07.2019 у справі №804/6922/16.

Таким чином, суд вважає, що позовна вимога про стягнення з відповідача моральної шкоди не підлягає задоволенню.

Відповідно до частин 1, 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Також, при вирішені цього спору, суд, відповідно до частин першої-другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

На підставі викладеного, зважаючи на всі наведені обставини в їх сукупності, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд виходить з наступного.

Відповідно до частини 3 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Як вбачається з матеріалів справи, ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 08.10.2019 року відстрочено ОСОБА_1 сплату судового збору до ухвалення судового рішення у справі.

За наведених обставин, стягненню до Державного бюджету України підлягає судовий збір в розмірі: з ОСОБА_1 - 384,20грн. та 1373,00грн.; з Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області – 384,20грн. та 1373,00грн.

Керуючись ст.ст. 6, 9, 72-77, 139, 242-243, 245-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (вул. Набережна Перемоги, буд.26, м. Дніпро, 49094, код ЄДРПОУ 21910427) про вчинення певних дій - задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області з несплати ОСОБА_1 суми заборгованості за період з 01 серпня 2018 року по 31 січня 2019 року у розмірі 27390,22грн.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області виплатити ОСОБА_1 суму заборгованості за період з 01 серпня 2018 року по 31 січня 2019 року у розмірі 27390,22грн.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Державного бюджету України судовий збір в розмірі 384,20грн. (триста вісімдесят чотири гривні 20 копійок) та 1373,00грн. (одну тисячу триста сімдесят три гривень).

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (вул. Набережна Перемоги, буд.26, м. Дніпро, 49094, код ЄДРПОУ 21910427) до Державного бюджету України судовий збір в розмірі 384,20грн. (триста вісімдесят чотири гривні 20 копійок) та 1373,00грн. (одну тисячу триста сімдесят три гривень).

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя О.С. Луніна