Рішення № 86101134, 20.11.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

20 листопада 2019 року № 826/16855/17

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді колегії суддів: головуючий суддя Клименчук Н.М., судді Каракашьян С.К., Шрамко Ю.Т., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України про визнання нечинним нормативно-правового акта,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Кабінету Міністрів України (далі - відповідач, КМУ), в якому просить суд визнати незаконним та нечинним Порядок проведення індексації грошових доходів населення, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 №1078 (далі - Порядок №1078).

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що оскаржуваний Порядок прийнято відповідачем з перевищенням його повноважень, передбачених спеціальним законом.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 16.04.2018 відкрито провадження в адміністративній справі.

Оголошення про оскарження постанови Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 №1078 опубліковано в Офіційному віснику України №035 від 04.05.2018.

У відзиві відповідачем зазначено про те, що порядок прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 №1078 «Про затвердження Порядку проведення індексації грошових коштів доходів населення» повністю узгоджується з нормами Регламенту Кабінету Міністрів України затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18.07.2007 №970, а тому, на думку відповідача, позивач дійшов до помилкового твердження щодо протиправності постанови Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 №1078.

Позивачем 15.11.2018 подано клопотання про подальший розгляд справи за відсутності позивача. Представником відповідача 22.11.2018 подано клопотання про розгляд справи у порядку письмового провадження.

У зв`язку із надходженням вказаних клопотань учасників справи, судом ухвалено здійснювати подальший розгляд справи у порядку письмового провадження на підставі частини 3 статті 194 Кодексу адміністративного судочинства України.

Розглянувши подані учасниками справи документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружним адміністративним судом міста Києва встановлено наступне.

Постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 №1078 «Про затвердження Порядку проведення індексації грошових коштів доходів населення» затверджено «Порядок проведення індексації грошових коштів доходів населення».

ОСОБА_1 , пенсіонер за віком, інвалід другої групи, у жовтні 2014 рокі звернувся до Управління Пенсійного фонду України в Жидачівському районі Львівської області з заявою про перерахунок пенсії у зв`язку із зростанням заробітної плати за останній рік перед призначенням пенсії (2009 рік), на підставі виконання судових рішень.

Листом від 23.01.2015 №3/С-4 Управління Пенсійного фонду України в Жидачівському районі Львівської області повідомлено позивача, що після проведення перерахунку пенсії її розмір буде зменшено.

В зазначеному листі Управління Пенсійного фонду України в Жидачівському районі Львівської області вказано, що механізм проведення індексації визначений Законом України «Про індексацію грошових доходів населення» та Порядком №1078 із змінами. Щодо індексації пенсії ОСОБА_1 повідомляється, що індексація після перерахунку зменшилась, оскільки базовим місяцем при проведенні індексації став жовтень 2014 року (місяць підвищення грошових доходів громадян відповідно до абзацу 1 п. 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінетом Міністрів України від 17.07.2003 №1078).

Судом встановлено, що ОСОБА_1 звернувся до Жидачівського районного суду Львівської області з позовом Управління Пенсійного фонду України в Жидачівському районі Львівської області про визнання протиправною бездіяльності суб`єкта владних повноважень і зобов`язання вчинити певні дії. Постановою Жидачівського районного суду Львівської області від 22.05.2015 у справі №443/255/15-а позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Управління Пенсійного фонду України в Жидачівському районі Львівської області щодо невиконання перерахунку пенсії позивачу з 01.03.2014 відповідно до частини 2 статті 42 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», визнано протиправними дії Управління Пенсійного фонду України в Жидачівському районі Львівської області, щодо нарахування і виплати суми індексації ОСОБА_1 протягом 2010-2014 років з порушенням положень Закону України «Про індексацію грошових доходів населення», зобов`язано Управління Пенсійного Фонду України в Жидачівському районі Львівської області провести позивачу перерахунок пенсії з 01.03.2014 із застосуванням заробітної плати, з якої призначено (попередньо перераховано) пенсію, підвищеної на коефіцієнт, який відповідає 20 відсоткам показника зростання середньої заробітної плати (доходу) в Україні, з якої сплачено страхові внески у 2013 році, порівняно з 2012 роком; розміру індексації за період з 01.05.2010 по 31.12.2014 відповідно до положень Закону України «Про індексацію грошових доходів населення», зобов`язано Управління Пенсійного Фонду України в Жидачівському районі Львівської області виплатити позивачу різницю між сумою індексації, яка мала бути сплачена відповідно до Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» (з урахуванням того, що місяцем початку обчислення індексу споживчих цін наростаючим підсумком є грудень 2009 року) і фактично виплаченою сумою індексації, за період з 01.05.2010 по 31.12.2014, у решті позовних вимог відмовлено.

Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 08.12.2015 постанову Жидачівського районного суду Львівської області від 22.05.2015 у справі №443/255/15-а в частині визнання протиправною бездіяльність управління Пенсійного фонду України в Жидачівському районі Львівської області щодо невиконання перерахунку пенсії ОСОБА_1 з 01.03.2014 відповідно до частини 2 статті 42 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» та зобов`язання провести ОСОБА_1 перерахунок пенсії з 01.03.2014 із застосуванням заробітної плати, з якої призначено (попередньо перераховано) пенсію, підвищеної на коефіцієнт, який відповідає 20 відсоткам показника зростання середньої заробітної плати (доходу) в Україні, з якої сплачено страхові внески у 2013 році, порівняно з 2012 роком - скасовано та прийнято в цій частині нову постанову, якою відмовлено у задоволенні зазначених позовних вимог. В решті постанову суд першої інстанції залишено без змін.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 31.03.2016 постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 08.12.2015 залишено без змін.

Відповідно до правової позиції судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, викладених у судових рішеннях прийнятих за результатом розгляду справи №443/255/15-а пенсію ОСОБА_1 мало бути перераховано відповідно до Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» з урахуванням положень Порядку №1078.

Вважаючи протиправною постанову Кабінету Міністрів України, якою затверджено Порядок №1078, ОСОБА_1 оскаржив її у судовому порядку.

Оцінивши за правилами статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України надані сторонами докази та пояснення, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, Окружним адміністративним судом міста Києва зроблено висновок, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Статтею 6 Конституції України визначено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених цією Конституцією (стаття 113 Основного Закону України).

Відповідно до статті 3 Закону України від 27.02.2014 №794-VII «Про Кабінет Міністрів України» діяльність Кабінет Міністрів України ґрунтується на принципах верховенства права, законності, поділу державної влади, безперервності, колегіальності, солідарної відповідальності, відкритості та прозорості.

Згідно з положеннями статті 4 цього Закону Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією України, цим Законом, іншими законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

У силу приписів статті 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов`язковими до виконання. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом.

Відповідно до частин першої та другої статті 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов`язкові для виконання акти - постанови і розпорядження. Акти КМУ нормативного характеру видаються у формі постанов.

Згідно з пунктом 18 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України нормативно-правовий акт - це акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який установлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.

Відповідно до частини 2 статті 264 Кодексу адміністративного судочинства України, право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Згідно із частинами 2, 6 статті 55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Як розтлумачено рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення частини 2 статті 55 Конституції України та статті 248-2 Цивільного процесуального кодексу України (справа громадянки ОСОБА_2 щодо права на оскарження в суді неправомірних дій посадової особи) від 25.11.1997 №6-зп, «Частину Другу статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді».

Поряд з цим, завданням адміністративного судочинства, відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з частиною 1 статті 5, частиною 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

При цьому, як зазначив Конституційний Суд України у рішенні від 14.12.2011 №19-рп/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення положень частини 2 статті 55 Конституції України, частини 2 статті 2, пункту 2 частини 3 статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України, частини 3 статті 110, частини 2 статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України та конституційним поданням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо офіційного тлумачення положень статей 97, 110, 234, 236 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 3, 4, 17 Кодексу адміністративного судочинства України в аспекті статті 55 Конституції України (справа про оскарження бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо заяв про злочини), права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина 2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин 1, 2 статті 55 Конституції України.

Крім того, у рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) від 01.12.2004 №18-рп/2004, дано визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», а саме, у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «право» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Системний аналіз, що проведено Конституційним Судом України, свідчить, що поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» має один і той же зміст.

Тобто, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.

В судовому засіданні 04.10.2018 ОСОБА_1 зазначено про те, що станом на дату звернення до суду оскаржувана постанова КМУ не порушує його прав, оскільки до законодавства щодо індексації пенсій внесено зміни, відповідно до яких індексація пенсій здійснюється іншими нормативно-правовими актами. На запитання суду, чи буде відновлено право позивача у разі скасування оскаржуваної постанови, ОСОБА_1 зазначено, що його право відновлено не буде.

При цьому, позивачем зазначено про те, що Порядок №1078 порушує права інших осіб, які не звертались до суду із позовом про визнання його нечинним та скасування.

Суд зазначає, що гарантоване статтею 55 Конституції України та конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Вище викладені норми не дозволяють скаржитися щодо певних обставин абстрактно тільки тому, що заявники вважають, що начебто певні обставини впливають на їх правове становище. До аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 15.12.2015 у справі №800/206/15 та Вищий адміністративний суд України у постанові від 21.01.2016 у справі №К/800/38720/15.

Крім того, порядок звернення до суду в інтересах інших осіб, який визначено законодавством, не передбачає звернення до суду щодо захисту прав необмеженого кола осіб.

Відповідно до частини 1 статті 2, пункту 8 частини 1 статті 4, частини 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України, предметом захисту в адміністративному судочинстві є саме порушені рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, їхніх посадових чи службових осіб права та інтереси осіб, тобто суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 26.03.2013 у справі №21-438а12.

Крім того, як зазначено Верховним Судом України у постанові від 10.04.2012 у справі №21-1115во10, із аналізу положень частини 1 статті 2 та статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України вбачається, суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин. Визнання протиправним рішення суб`єкта владних повноважень можливе лише за позовом особи, право або законний інтерес якої порушені цим рішенням.

Тобто, право на судовий захист має лише та особа, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи щодо особа дійсно має місце факт порушення права, свободи чи інтересу, та це право, свобода або інтерес порушені відповідачем. При цьому, обставину дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів позивача має довести належними та допустимими доказами саме позивач.

У ході судового розгляду справи позивачем не надано суду належних, достовірних та достатніх доказів того, що оскаржуваною постановою відповідача порушено законні права та інтереси ОСОБА_1 , натомість позивачем визнано, що його права оскаржуваною постановою не порушені.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, а також усні та письмові доводи представників сторін стосовно заявлених позовних вимог, суд дійшов до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Керуючись статтями 77, 139, 241-246, 250, 255, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити повністю.

Рішення суду, відповідно до частини 1 статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Позивач: ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 ).

Відповідач: Кабінет Міністрів України (адреса: 01008, м.Київ, вул. Грушевського, 12/2).

Головуючий суддя Н.М. Клименчук

Судді С.К. Каракашьян

Ю.Т. Шрамко