Рішення № 86096182, 26.11.2019, Овідіопольський районний суд Одеської області

Справа № 509/2847/16-ц

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 листопада 2019 року смт Овідіополь

Овідіопольський районний суд Одеської області у складі:

головуючого судді Бочарова А.І.

при секретарі Дорошко А.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду смт.Овідіополь цивільну справу за позовом

ОСОБА_1

до

Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та кредит»,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача:

ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача:

Приватний нотаріус Одеського міською нотаріального округу - Федорченко Тетяна Михайлівна,

про захист прав споживачів шляхом визнання кредитного договору та іпотечного договору недійсними,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про визнання договорів недійсними, який згодом уточнила та просить визнати недійними кредитний договір та іпотечний укладений між нею та ПАТ «Банк «Фінанси та кредит».

Позовні вимоги позивач ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що 27 лютого 2007 року між нею та Відкритим акціонерним товариством «Банк «Фінанси та кредит» в особі заступника керівника філіалом «Одеське Регіональне Управління» Банку «Фінанси та Кредит» ТОВ Лимарь Леоніда Васильовича, діючого на підставі Положення про філіал та Довіреності від 27 жовтня 2006 року, яка зареєстрована в реєстрі за №6048, посвідченої Федорченко Т.М., приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу, з одного боку та громадянкою України ОСОБА_1 був укладений споживчий кредитний Договір № М-46/07-К від 27.02.2007 року.

Відповідно до п.2.1 умов укладеного Кредитного Договору відповідач надав позивачеві кредит у розмірі 250 000, 00 дол. США (двісті п`ятдесят тисяч доларів США) під 14 (чотирнадцять) % річних, а позивач зобов`язався повернути повністю суму кредиту та процентів за його користування шляхом зарахування позикової заборгованості на позичковий рахунок згідно з графіком погашення щомісячно. Остаточний термін повернення коштів згідно п.3.2 є 20 лютого 2014 року.

Крім того, в забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором, між банком та ОСОБА_2 було укладений іпотечний договір, посвідчений 28 лютого 2007 року приватним нотаріусом Овідіопольського районного нотаріального округу Одеської області, ОСОБА_4 , за реєстровим номером 837. Предметом іпотеки є житловий будинок з господарськими спорудами АДРЕСА_1 та земельна ділянка площею 0,0500 га, кадастровий номер 5123755800:02:005:0644, розташована за тією ж самою адресою, які належали ОСОБА_2 .

Підстави для визнання кредитного Договору недійсним позивач вбачає в порушеннях вимог законодавства, допущених відповідачем під час укладення Кредитного Договору та під час його виконання. Кредитний Договір укладено не в національній валюті, як того вимагає законодавство, та умовою ПАТ «Банк «Фінанси та кредит», що є обов`язковою для позичальника про укладення страхування фінансових ризиків зі страховою компанією, що перебуває у партнерських відносинах з відповідачем.

Стосовно можливості вільного вибору валюти договору та страхової компанії відповідач ввів позивача в оману.

Крім того позивач вказує на порушення відповідачем правил ч.3 ст.1056-1 ЦК України, посилаючись на те, що відповідач безпідставно збільшив відсоткову ставку на 2,4 %, що є підставами визнання такого договору нікчемним й відповідно до положень ч.2 ст.215 встановлює його недійсність.

Додатково позивач вважає договір Іпотеки недійсним, укладений з відповідачем 28.02.2007 року, внаслідок того, що його укладення прямо випливає з недійсного правочину - кредитного Договору та фактично мало на меті лише заволодіння привабливою для відповідача нерухомістю, належної позивачеві, а не забезпечення виконання останнім кредитного Договору.

За викладених обставин позивач просить визнати недійсними кредитний Договір від 27 лютого 2007р. за №М-46/07-К та іпотечний договір від 28.02.2007 р., укладені між позивачем та відповідачем.

Учасники процесу в судове засідання не з`явились, про час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином.

Представник позивача звернувся до суду з заявою, відповідно до якої позов підтримав та просив суд розглядати справу у його відсутність.

Відповідач надав суду заперечення, в яких проти позову заперечував та просив відмовити в задоволенні позовних вимог у зв`язку з відсутністю підстав для його задоволення.

Треті особи в судове засідання не з`явились.

Ознайомившись з позовом та запереченнями на нього, дослідивши надані суду письмові докази, суд вважаєж позов таким, що підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Статтею 4 ЦПК України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст.13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

В судовому засіданні встановлено, що 27 березня 2007 року між ОСОБА_1 та ВАТ Банком «Фінанси та Кредит» в особі філії «Одеське Регіональне Управління» Банку «Фінанси та Кредит» ТОВ було укладено кредитний договір №М-46/07-К, для особистих потреб, за яким відповідач зобов`язався надати позивачці грошові кошти у вигляді кредитних ресурсів у сумі 250000,00 доларів США зі строком користування до 20.02.2014р., а позивач взяла на себе обов`язок повернення кредиту та сплати процентів за його користування у розмірі 14 % річних.

Валютою договору визначено долар США, але перед укладенням кредитного договору та під час його укладення відповідач всупереч вимог ст.ст.11, 18, 21 Закону України «Про захист прав споживачів», пункту 3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, не повідомив про можливість укладення договору в національній валюті та не попередив позивача, що валютні ризики під час виконання зобов`язань за цим договором несе споживач.

Суд враховує Рішення Конституційного Суду України від 10.11.2011 р. № 15-рп/2011 (справа № 1-26/2011), яким зазначається, що держава, встановлюючи законами України засади створення і функціонування грошового та кредитного ринків (п.1 ч.2 ст.92 Конституції України), має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і охоронюваними законом правами та інтересами споживачів їх кредитних послуг.

Зазначеним Рішенням від 10.11.2011 р. № 15-рп/2011 Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення Закону, які є предметом офіційного тлумачення у справі, спрямовані на захист прав споживачів кредитних послуг та збалансування цих прав з іншими суспільними цінностями, що захищаються публічною владою. Тому в аспекті конституційного звернення положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України слід розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Крім того споживачу, як правило, об`єктивно бракує знань, необхідних для здійснення правильного вибору товарів (робіт, послуг) із запропонованих на ринку, а також для оцінки договорів щодо їх придбання, які нерідко мають вид формуляра або іншу стандартну форму (частина перша статті 634 ЦК України).

Отже, для споживача існує ризик помилково чи навіть унаслідок уведення його в оману придбати не потрібні йому кредитні послуги.

На думку суду, зростання/коливання курсу іноземної валюти стосується обох сторін договору, але не повідомивши позивача про можливість укладення договору в національній валюті та не попередивши його, що валютні ризики під час виконання зобов`язань за цим договором несе споживач, відповідач ввів позивача в оману, що має наслідком невиправданий дисбаланс та непропорційність інтересів позивача та відповідача на шкоду саме позивачу.

Не приймає суд до уваги доводи відповідача щодо передбаченої законодавством можливості відкриття поточного рахунку в іноземній валюті, як обставини, що обумовлює та обґрунтовує укладення спірного кредитного договору саме в іноземній валюті.

Разом з тим, оспорюваний кредитний договір вбачається таким, що укладений всупереч вимог чинного законодавства, підлягає визнанню недійсним із застосуванням наслідків недійсності правочину, виходячи з наступного.

Розміщення залучених у вклади (депозити), у тому числі на поточні рахунки, коштів та банківських металів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, кредит (у розумінні спірного кредитного договору) - це різновид кредитних операцій, до яких відкриття та ведення поточних (кореспондентських) рахунків не входить.

Також суперечить вимогам законодавства та розцінюється судом як несправедлива умова та нечесна підприємницька практика у вигляді вимоги відповідача про укладення позивачем договорів страхування зі страховими компаніями, погодженими відповідачем до співпраці.

Відповідно до ч.2 ст.6 Закону України «Про страхування», добровільне страхування у конкретного страховика не може бути обов`язковою передумовою при реалізації інших правовідносин.

Згідно з ч.3 ст.55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг.

До договорів із споживачами про надання споживчого кредиту, як це передбачено п.2 ч.5 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими споживач зобов`язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем, крім випадків, коли укладення такого договору вимагається законодавством та/або коли витрати за таким договором прямо передбачені у складі сукупної вартості кредиту для споживача.

Обґрунтованими є посилання позивача на те, що відповідно до ч.1 ст.546 ЦК України, страхування не входить до переліку видів забезпечення виконання зобов`язання.

Пунктом 5.3. розділу 5. спірного кредитного договору визначається, що позичальник зобов`язується застрахувати на весь період дії наступного Договору у користь Банку предмет залога, переданого в забезпечення виконання обов`язків за цим договором, на умовах узгоджених з банком.

Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку, що страхові компанії, укладання договорів страхування з якими вимагає відповідач, являються спорідненими та пов`язаними з відповідачем.

Надання позивачеві можливості обрати іншу страхову компанію, але виключно після перевірки відповідачем такої страхової компанії за власними критеріями, є не чим іншим, як обмеження вільного волевиявлення клієнта, завуальоване під уявну свободу вибору.

Законодавством України не передбачено повноваження банків проводити оцінку діяльності страхових компаній, зокрема на предмет надійності, якості та доступності страхових послуг чи їх сумнівності.

Кредитний договір від 27.02.2007 року був укладений між Банком «Фінанси та Кредит» ТОВ та ОСОБА_1 із визначенням його змісту на основі стандартної форми, запропонованої Банком для будь - яких клієнтів - фізичних осіб. На час укладання кредитного Договору ОСОБА_1 Банку була достовірно надана інформація про її фінансово-майновий стан та відповідно до умов надання кредитних коштів нею була надана довідка про отримання доходу у національній валюті України за шість місяців, що передували місяцю отримання кредиту.

Представник ОСОБА_1 вказує, якщо б на момент укладення договору їй було відомо, що розмір процентної ставки за кредитом, ціна договору та розмір фактичного удорожчання кредиту в кінці періоду кредитування не відповідають фактично встановленим у договорі розмірами і є великими, то вона би відмовилася від його укладення.

Відповідно до договору про надання споживчого кредиту № М-46/07-К згідно з умовами якого Позичальник отримав у Банку кредитні кошти у розмірі 250 000, 00 доларів США із сплатою 14,0% річних за користування кредитом на строк до 20.02.2014 року. Крім того, Позичальник був зобов`язаний сплатити разову винагороду за надання фінансового інструменту та укласти договір щорічного страхування майна, підвищених процентів, комісійної винагороди.

Таким чином, реальна процентна ставка за кредитом відповідно до додатку №1 до кредитного договору № М-46/07-К склала значно більше 14,0 % річних. Банк порушив вимоги ст.1056-1 ЦК в односторонньому порядку, без згоди позивача, збільшив розмір відсоткової ставки за користування кредитом. А також ігноруючи положення ч.1 ст. 5 ЦК України, згідно з якої, акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.

Згідно із ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно із ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно із ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 646 ЦК України, відповідь про згоду укласти договір на інших, ніж було запропоновано умовах є відмовою від одержаної пропозиції і водночас новою пропозицією особі, яка зробила попередню пропозицію.

Ніяких інших пропозицій про укладання кредитного договору на інших умовах від банку не надходило на адресу Позивача.

Кредитний договір, договір іпотеки, поручительства вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він спрямований на порушення конституційних прав та свобод людини та громадянина, незаконне заволодіння майном. Угода, яка порушує публічний порядок, може бути визнана судом недійсною.

Стаття 228 Цивільного Кодексу України, чітко визначає, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Відповідно до ст. 640 ЦК України Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.

Якщо відповідно до акту цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Відповідно до ч. ч. 1, 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов`язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов`язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Споживач не зобов`язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки комісії або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі. Кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.

У договорі про надання споживчого кредиту зазначаються: 1) сума кредиту; 2) детальний розпис сукупної вартості кредиту для споживача (у процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов`язаних з одержанням, обслуговуванням, погашенням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту; 3) дата видачі кредиту або, якщо кредит видаватиметься частинами, дати і суми надання таких частин кредиту та інші умови надання кредиту; 4) право дострокового повернення кредиту; 5) річна відсоткова ставка за кредитом; 6) умови дострокового розірвання договору; 7) інші умови, визначені законодавством.

Така інформація позичальнику банком надана не була, тому самому відповідач суттєво порушив права позивача.

Згідно зі ст. 321 ЦК України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право власності є непорушним; особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом

Відповідно до ч. 5 ст. 11 Закону до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими: 1) для надання кредиту необхідно передати як забезпечення повну суму або частину суми кредиту чи використати її повністю або частково для покладення на депозит, або викупу цінних паперів, або інших фінансових інструментів, крім випадків, коли споживач одержує за таким депозитом, такими цінними паперами чи іншими фінансовими інструментами таку ж або більшу відсоткову ставку, як і ставка за його кредитом; 2) споживач зобов`язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем, крім випадків, коли укладення такого договору вимагається законодавством та/або коли витрати за таким договором прямо передбачені у складі сукупної вартості кредиту для споживача; 3) передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки; 4) встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки.

Відповідно до ст. 41 Конституції України, кожному громадянину України гарантується право на власність. Власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном.

Відповідно до ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

Омана має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

В Законі «Про захист прав споживачів» стосовно регулювання правовідносин між Позивачем і Відповідачем, як зазначено в його преамбулі, регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

Відповідно до ст.1 Закону « Про захист прав споживачів»: споживчий кредит - кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції; споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника; продукція - будь-який виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб.

Оскільки, надання коштів за вказаним Договором, відповідає всім ознакам споживчого кредиту, а саме: Відповідач є банком; Позивач є споживачем, так як є фізичною особою, яка придбаває продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника; продукція що набувається, тобто кредит, який є предметом Договору, відповідає ознакам продукції передбаченим Законом «Про захист прав споживачів», остільки правовідносини, породження яких є метою Договору, регулюються Законом «Про захист прав споживачів».

Відповідно до ст. 21 Закону «Про захист прав споживачів», права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо:

б) порушується принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач (правовий аналіз Договору свідчить про порушення принципу рівності сторін Договору на шкоду споживачу);

г) споживачу реалізовано продукцію, яка є небезпечною, неналежної якості, фальсифікованою (відповідно до закону «Про захист прав споживачів», безпека продукції - відсутність будь-якого ризику для життя, здоров`я, майна споживача і навколишнього природного середовища при звичайних умовах використання, зберігання, транспортування, виготовлення і утилізації продукції; продукція надана Позивачу банком (валютний кредит) є небезпечною для його майнових інтересів, так як є схильною до різких і значних коливань своєї вартості, криє в собі ризик для майна Позивача;

ґ) ціну продукції визначено неналежним чином (вартість кредиту визначено в супереч «Правилам надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» затвердженим постановою НБУ від 10.05.2007, № 168).

В Законі України «Про захист прав споживачів» стосовно підстав визнання Договору не дійсним, передбачених відповідно до ч. 12. ст. 10 Закону «Про захист прав споживачів», якщо після укладення договору стане очевидним, що послуги, зважаючи на їх ціну (вартість) та характеристики або інші обставини, явно не задовольнятимуть інтереси або вимоги споживача, виконавець зобов`язаний негайно повідомити про це споживача.

Виконавець зобов`язаний таким же чином повідомити споживача, якщо вартість робіт (послуг) може істотно зрости, ніж можна було очікувати під час укладення договору

Споживач має право відмовитися від договору про надання послуг без штрафних санкцій з боку виконавця у разі виникнення обставин, передбачених в абзацах першому та другому ч. 12. ст. 10 Закону.

Проте, Банк не попередив Позивача, що його послуги, зважаючи на їх ціну (вартість), явно не задовольнятимуть інтереси і вимоги Позивача, також Банк не попередив і про те, що вартість кредиту може істотно зрости, ніж це очікувалось під час укладення договору.

Відповідно до ст.15 Закону «Про захист прав споживачів» у разі коли надання недоступної, недостовірної, неповної або несвоєчасної інформації про продукцію та про виробника (виконавця, продавця) спричинило придбання продукції, яка не має потрібних споживачеві властивостей, - споживач має право визнати договір недійсним і вимагати відшкодування завданих йому збитків.

Згідно п.23 ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів», споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції. Пунктом 19 цієї ж статті встановлено, що під терміном «продукція» слід розуміти будь-який виріб (товар), роботу чи послугу, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб. При цьому відповідно до вимог цього ж Закону, договір про надання споживчого кредиту укладається у письмовій формі, один із оригіналів якого передається споживачеві. Споживач не зобов`язаний сплачувати кредитодавцеві будь - які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені в договорі.

Відповідно до статті 1046 Цивільного кодексу України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші ре-чі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. При цьому Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. У відповідності до статті 1054 Цивільного кодексу України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) обов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до п. 1 ст. 1056 ЦК України, розмір процентів та порядок їх сплати за договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів.

Відповідно до ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Згідно до вимог ст. 638 ЦКУ, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до абз. 5 ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у договорі про надання споживчого кредиту зазначаються: 1) сума кредиту; 2) детальний розпис сукупної вартості кредиту для споживача (у процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов`язаних з одержанням, обслуговуванням, погашенням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту; 3) дата видачі кредиту або, якщо кредит видаватиметься частинами, дати і суми надання таких частин кредиту та інші умови надання кредиту; 4) право дострокового повернення кредиту; 5) річна відсоткова ставка за кредитом; 6) умови дострокового розірвання договору; 7) інші умови, визначені законодавством.

Відповідно до ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними, тобто виходячи з вищевикладеного це є достатньою підставою для визнання Договору недійсним.

Так, спірний договір містить умови, які регулюють, внесення змін (доповнень) та розірвання Договору, лише в односторонньому порядку, і лише в інтересах та з боку Банку.

Таким чином, виходячи з положень ст.ст.203, 215, 230, 548 ЦК України, в момент підписання кредитного договору між сторонами, позивач був введений в оману відповідачем щодо істотних умов договору, ціни та відсоткової ставки, загальної сукупної вартості та абсолютного значення подорожчання кредиту.

Несправедливі умови договору, це умови які призводять до істотного дисбалансу між договірними правами та обов`язками сторін та є підставою для визнання такого договору недійсним (ВСУ від 8 червня 2016 р. у справі № 6-330цс16).

Згідно висновку судово-бухгалтерської експертизи №3154/3155 від 29.04.2016 року за цивільною справою №22-ц /785/173/15, №22-ц/785/175/15 Одеським науково-дослідним інститутом судових експертиз Міністерства юстиції України встановлені численні порушення під час складання кредитного договору, а саме що реальна відсоткова ставка у розмірі 16,4%, що на 2,4 п.п. більше яких встановленого згідно п.п.2.1.,п.4.1 кредитного договору. Розмір абсолютного значення удорожчання кредиту у розмірі 154 774,92 дол. США.

При цьому, як вбачається з висновку експертизи, встановлені згідно п. 2.1. кредитного договору, та передбачені у рішеннях зазначених уповноважених органів банку, обсяги надання кредитних ресурсів банком на користь позичальника-фізичної особи (250 000,00 дол. США), а також відсоткова ставка (14% річних), не відповідають вимогам наданих на дослідження внутрішніх нормативних документів банку, а саме: п.п. 3.3.1. п. 3.3. глави 3 додатку №1 до Розпорядження №156 від 17.10.2006 «Про затвердження Програми «Комерційне кредитування під заставу нерухомості для малого бізнесу» (дод. мат., т. 1,а.с. 109) в частині встановлення відсоткової ставки за кредитами в доларах США менше 15,00%, п.п. 2.2. положення Банку «Фінанси та Кредит», ТОВ про мікрокредитування (дод. мат., т.1, а.с. 81-92) в частині встановлення можливої суми видачі кредиту в доларах США більше 100 000,00 дол. США та строку кредиту на придбання основних засобів більше 60 місяців, а будь-які інші внутрішні нормативні документи банку, що регламентують кредитні операції банку з фізичними особами в іноземній валюті (доларах США) під заставу нерухомості, у тому числі по програмі «Комерційне кредитування під заставу нерухомості фізичних осіб», у матеріалах справи відсутні та на дослідження не були надані банком.

З висновку слідує, що враховуючи наявність у внутрішніх нормативних документах банку вимог щодо стягнення на користь банку супутніх комісійних винагород, вбачається, що між банком та позичальником не узгоджено вартість кредиту та не досягнуто домовленості за всіма істотними умовами договору у розумінні ст. 628, ст. 638 ЦКУ, ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів».

При цьому будь-які інші внутрішні нормативні документи банку, що регламентують кредитні операції банку з фізичними особами в іноземній валюті (доларах США) під заставу нерухомості, у тому числі по програмі «Комерційне кредитування під заставу нерухомості фізичних осіб», у банку відсутні, а тому не були надані.

Таким чином, реальна процентна ставка за кредитом відповідно до додатку №1 до кредитного договору № М-46/07-К склала значно більше 14,0 % річних. Банк порушив вимоги ст. 1056-1 ЦК в односторонньому порядку, без згоди позивача, збільшив розмір відсоткової ставки за користування кредитом. Банк ввів в оману ОСОБА_1 , оскільки відповідно до розрахунків отримується зовсім інша сума коштів яку б остання мала би сплатити банку в рахунок повернення кредиту, в наслідок чого вона отримала зовсім не той кредит на який розраховувала під час отримання та прийняття пропозиції укласти кредитний договір.

Даним експертним висновком підтверджується, що відповідач скористався тим, що позивачу об`єктивно бракувало знань необхідних для здійснення правильного вибору при підписанні оспорюваного договору і він був введений в оману при отриманні кредитних послуг, а відповідач, в порушення вимог ЗУ «Про захист прав споживачів» не надав позивачу відомості , які потрібні клієнту при укладенні кредитного договору та не зазначив їх в його змісті .

Вказане підтверджується судовою практикою, так ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22.10.2014 року, який прийшов до висновку про те, що, на порушення п. 2 ч. 1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» відповідач не надав позивачу, як споживачу фінансових послуг в галузі споживчого кредитування, в письмовій формі повної інформації про умови кредитування, а також орієнтовану сукупну вартість кредиту, яка надається перед укладенням кредитного договору, чим було порушено вимоги чинного закону.

Суд вважав умови кредитного договору є несправедливими в цілому, суперечать принципу добросовісності, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав і обов`язків на погіршення становища споживача, що є підставою для визнання такого договору недійсним та, відповідно як наслідок, визнання недійсними договору поруки та договору іпотеки, оскільки ці договори є похідними від головного.

Верховний Суд України у правовому висновку від 11 вересня 2013 року у справі № 6-40цс13 зазначав, що, аналізуючи норму ст. 18 Закону, можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (п. 6 ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

Конституційний Суд України у справі від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 про захист прав споживачів кредитних послуг у мотивувальній частині рішення зазначав, що держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб`єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через установлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору.

Відповідно до правового висновку Верховного Суду України від 25 вересня 2013 року (справа № 6-80цс13) за положеннями ч. 5 ст. 11, ст. 18 Закону України від "Про захист прав споживачів" до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту та плати за дострокове його погашення є несправедливими і це є підставою для визнання таких положень договору недійсними.

При укладенні кредитного договору відповідач (банк) приховав від позивача ОСОБА_1 повну інформацію про кінцевої сукупної вартості кредиту для здійснення позичальником свідомого вибору схеми кредитування і вказав у договорі занижені значення показників істотних умов договору, чим ввів в оману позивача щодо реальної процентної ставки, абсолютного значення подорожчання кредиту і кінцевої загальної суми кредиту, яку позивач сплатив би відповідачу, проводячи оплату встановленим у договорі розмірів щомісячних платежів у визначеному в договорі кількості таких платежів.

Посилання представника банку на ту обставину, що позивач був в повній мірі ознайомлений з усіма умовами кредитування і підписав Додаток № 1 до кредитного договору №М-46/06-К від 27.02.207 р. інформацію про умови кредитування є невірним, оскільки підписом позивача було підтверджено ознайомлення лише з тією інформацією, яку надав йому відповідач, а вона, як вбачається з доказів у матеріалах справи була неповною і недостатньою для здійснення усвідомленого вибору.

Враховуючи, що кредитний договір розроблявся саме відповідачем, тому відповідальність за його змістом повністю покладається на останнього.

Оскільки всі зазначені відмінності в розрахунках здійснені виключно на користь відповідача, аналізуючи всі інші наявні факти в сукупності, слід прийти до висновку, що підписання оспорюваного кредитного договору було здійснено позивачем під впливом обману з боку відповідача. Мотивом обману, в даному випадку, було одержання відповідачем прихованого додаткового прибутку.

Згідно п.20 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Відповідно до ч.1 ст. 236 ЦК України недійсний правочин недійсний з моменту його вчинення.

Факт приховування важливої інформації перед підписанням договору і невідповідність встановленим між сторонами в договорі умов у фактично встановлених з метою одержання прихованого доходу, в даному випадку і є умисел у діях відповідача.

Відповідно до ч. 2 ст. 548 ЦК України недійсне зобов`язання не підлягає забезпеченню.

Недійсність основного зобов`язання спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, а тому обґрунтовано визнається недійсним укладений між Публічним акціонерним товариством «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_2 іпотечний договір житлового будинку з господарчими будівлями та спорудами, що знаходиться під номером АДРЕСА_1 , загальною площею 430,9 кв. м, розташований на земельної ділянці площею - 0,0500 кв. м, належній на праві власності ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом міського нотаріального округу Приватним нотаріусом Овідіопольського районного нотаріального округу Одеської області Куркан Н.Ф. 28 лютого 2007 року.

Під час складання вказаних договорів не було враховано, що у вказаному будинку зареєстрована та проживає мати - ОСОБА_3 з малолітньою дитиною, без узгодження з органами опіки та піклування Овідіопольської райдержадміністрації на здійснення вказаних правовідносин, що є недопустимим та суттєвими порушеннями діючого законодавства України і міжнародного права щодо захисту прав дитини. 27 лютого 2007 року в забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором між банком та ОСОБА_3 було укладено договір поруки №328/07, а також ОСОБА_2 укладено договір поруки №329/07.

Проте, Банк не надав суду доказів такого узгодження з органом опіки та піклування.

Ст. 3 Конвенції «Про права дитини», схваленої резолюцією 44-сесії Генеральної Асамблеї ООН 44/25 від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Постановою ВР України від 27 лютого 1991 року №789-ХІІ, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Згідно зі ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки не мають права без дозволу органу опіки і піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов`язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов`язання.

Згідно з положеннями частин третьої та четвертої ст. 29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

З наданих до суду документів трудової книжки серії НОМЕР_1 ОСОБА_5 , вбачається, що вона наказом №169-м від 04.12.2006 року була прийнята на посаду Філії «Одеське регіональне управління» ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» старшого юрисконсульта відділу та працювала до 09.08.2007 року згідно наказу №143-м цього філіалу банку звільнена за власним бажанням по уходу за дитиною до досягнення нею 14-річного віку, ст. 38 КЗпП України.

Згідно виписного епікризу №1713 ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який мешкає за адресою: АДРЕСА_2 знаходився на лікуванні у дитячому гастроентерологічному відділенні дитячої міської лікарні Б.Я. Резника з 11.06 по 25.06.2007 року, що свідчить про обізнаність Філії «Одеське регіональне управління» ПАТ «Банку «Фінанси та кредит» щодо проживання дитини спільно з матерію.

З копії паспорту серії НОМЕР_2 ОСОБА_3 , виданим Київським РВ УМВС України в Одеській області 12 вересня 2002 року вбачається, що зареєстрована вона ВГІРФО Овідіопольського РВ ГУМВС України в Одеській області за адресою: АДРЕСА_2 .

Згідно свідоцтва про народження серії НОМЕР_3 виданого 25 вересня 2002 року Відділом реєстрації актів громадського стану Київського районного управління юстиції м. Одеси матерію ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є ОСОБА_3 .

Відповідно з частиною шостою статті 2013 ЦК України, правочин, що вчиняється батьками, не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітні неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону.

Правочин може бути визнаний недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред`явлений позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини або охоронюваних інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення.

Під час судового розгляду також встановлено, що невиконання обов`язків за договором виникло не з вини боржника, а внаслідок надзвичайних невідворотних зовнішніх обставин, які не залежать від волі боржника, тому є підставою для звільнення його від відповідальності за порушення зобов`язання.

Виходячи з положень ст.617 ЦК України, особа, яка порушила зобов`язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.

Крім традиційних термінів «випадок» або «непереборна сила» у сучасній міжнародній комерційній практиці застосовується термін перешкода поза контролем.

При цьому сторона повинна довести, що вона не могла очікувати цих перешкод під час укладання договору або уникнути або подолати такі перешкоди чи їх негативні наслідки.

У розумінні ст.263 ЦК України, - непереборна сила - це надзвичайна або невідворотна за даних умов подія, дещо таке, що виходить за рамки буденності. Її критерієм є масштабність, непередбаченість, об`єктивність. Саме таким критеріям відповідає світова фінансова криза. Її наявність та глобальність загально визнана міжнародною спільнотою й не потребує додаткового доказу. Вплив світової кризи на економіку держави та фінансове становище підприємств на території України також визнано Урядом України та підтверджено прийняттям пакету антикризового законодавства, в тому числі і законів, спрямованих на підтримку банківської системи. У загальновідомому розумінні світова фінансова криза є об`єктивною, незалежною від волі позичальника обставиною, яка захоплює всі галузі економіки, тобто є непереборною, такою, що знаходиться поза контролем і не дозволяє уникнути її наслідків. Її масштаби виходять за межі звичайного фінансового ризику, тому є надзвичайними, яких нерозумно було очікувати під час укладання договору.

Дострокового стягуючи суми кредиту в умовах фінансової кризи та підвищуючи відсоткову ставку за користування кредитом, яка не була передбачена умовами договору при його укладанні, банк фактично змінює зміст договору щодо прав та обов`язків сторін та його строку дії.

Відповідно до ч.2 ст.1056-1 ЦК України, фіксована процентна ставка є незмінною протягом усього строку кредитного договору. Встановлений договором розмір фіксованої процентної ставки не може бути збільшено банком в односторонньому порядку.

Абзацом 3 ч.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлено, що кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.

Послугою, відповідно до п.17 ч.1 ст.1 Закону України «Про захист прав споживачів», є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб

Виходячи з обставин справи та вказаних вище положень чинного законодавства, суд дійшов висновку, що надання кредиту являється одночасно дією, яку банк здійснює на власну користь, адже банк в подальшому отримує грошові кошти в якості плати за користування кредитом, а також дією, яка вчиняється банком (надання кредиту) та споживачем (отримання кредиту) з метою встановлення правовідносин, адже без надання кредиту спірний оспорюваний правочин неможливо вважати укладеним.

З положень кредитного договору № М-46/07-К від 27 лютого 2007 року випливає, що фактично правочин починає вважатись укладеним з моменту сплати Позичальником разової комісії за надання кредиту. Тобто банк фактично змушує позичальника виразити у грошовому вигляді своє волевиявлення щодо отримання Кредиту.

В таких діях відповідача суд вбачає обмеження волевиявлення позивача, що являється безумовним порушенням ч.3 ст.203 ЦК України.

Під час судового розгляду також встановлено, що позивача письмово повідомлено про умови кредитування в ВАТ Банком «Фінанси та Кредит» в особі філії «Одеське Регіональне Управління» Банку «Фінанси та Кредит» ТОВ та орієнтовну сукупну вартість кредиту. Як пояснив представник відповідача, таке письмове повідомлення відповідає вимогам ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» та Правил надання банками інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту.

Проаналізувавши зазначені обставини, суд дійшов висновку, що відповідач не виконав вимоги ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» та ст.ст.628, 638 Цивільного Кодексу України, у зв`язку з тим, що засвідчення підписом позивачки повідомлення, яке є невід`ємною частиною самого договору свідчить про те, що про умови кредитного договору та орієнтовну сукупну вартість кредиту позивача було повідомлено саме під час укладання кредитного договору, а не перед ним.

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 10.11.2011 р. № 15-рп/2011 «У справі за конституційним зверненням ОСОБА_7 щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини 8 статті 18, частини 3 статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг)», вказує, що держава, встановлюючи законами України засади створення і функціонування грошового та кредитного ринків (п.1 ч.2 ст.92 Конституції України), має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і охоронюваними законом правами та інтересами споживачів їх кредитних послуг.

Конституційний Суд України виходить також з того, що держава сприяє забезпеченню споживання населенням якісних товарів (робіт, послуг), зростанню добробуту громадян та загального рівня довіри в суспільстві.

Разом з тим споживачу, як правило, об`єктивно бракує знань, необхідних для здійснення правильного вибору товарів (робіт, послуг) із запропонованих на ринку, а також для оцінки договорів щодо їх придбання, які нерідко мають вид формуляра або іншу стандартну форму (частина перша статті 634 Кодексу).

Отже, для споживача існує ризик помилково чи навіть унаслідок уведення його в оману придбати не потрібні йому кредитні послуги.

Тому держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб`єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору.

Це здійснюється через встановлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору.

Враховуючи зазначені положення суд вважає, що порушення відповідачем регламентованої законодавством процедури укладення кредитного договору, спричинило істотний дисбаланс прав та обов`язків сторін спірного кредитного договору на шкоду саме позивачці.

Не ґрунтується на законі посилання відповідача на здобуття ним відповідно до умов спірного кредитного договору права застосовувати до позивача санкції у вигляді підвищення відсоткової ставки внаслідок не укладення позивачем договорів страхування виключно зі страховою компанією з числа погоджених відповідачем до співпраці чи які знаходяться з відповідачем у партнерських відносинах.

Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно ч.ч. 1, 3 ст.203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Статтею 230 ЦК України встановлено, що у випадку, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Істотне значення, як це передбачено ч.1 ст.229 ЦК України, має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Обставини справи свідчать про те, що кредитний договір не був би укладений без включення частин, які обумовлюють його недійсність.

Статтею 216 ЦК України встановлено правові наслідки визнання правочину недійсним, якими гарантуються права та обов`язки обох сторін правочину.

Врахувавши зазначене, суд дійшов висновку, що кредитний договір підлягає визнанню недійсним у зв`язку з його невідповідністю ЦК України, Законам України «Про захист прав споживачів», «;Про банки та банківську діяльність», «;Про страхування», а також у зв`язку з впливом відповідача на волевиявлення позивача шляхом введення його в оману щодо істотних умов договору - прав та обов`язків сторін.

Підлягає визнанню недійсним і договір іпотеки, як правочин, вчинений виключно внаслідок та на виконання кредитного договору, оскільки є похідним від головного.

Керуючись ст.ст.12, 76, 81, 141, 258, 259, 263-265 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ :

Позов задовольнити.

Кредитний Договір №М-46/07-К від 27 лютого 2007 року, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ Банком «Фінанси та Кредит» в особі філії «Одеське Регіональне Управління» Банку «Фінанси та Кредит» ТОВ - визнати недійсним.

Іпотечний договір від 28 лютого 2007 року, укладений між ОСОБА_2 та ТОВ Банком «Фінанси та Кредит» в особі філії «Одеське Регіональне Управління» Банку «Фінанси та Кредит» ТОВ, посвідчений 28 лютого 2007 року приватним нотаріусом Овідіопольського районного нотаріального округу Одеської області Куркан Н.Ф., за реєстровим номером 837 - визнати недійсним.

Стягнути з відповідача Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та кредит» на користь позивача ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в сумі 1653 (тисяча шістсот п`ятдесят три) грн. 60 коп.

Рішення набирає законної сили через тридцять днів з дня складання повного тексту, якщо не була подана апеляційна скарга. У разі подання апеляційної скарги, рішення набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку, визначеному п.15.5 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України, до Одеського апеляційного суду шляхом подачі через суд першої інстанції, у 30-денний строк з дня складання повного тексту, апеляційної скарги. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Повне рішення складено 02.12.2019 року.

Суддя А.І.Бочаров