Рішення № 86065088, 29.11.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

29 листопада 2019 року № 826/11792/17

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Пащенка К.С., за участю секретаря судового засідання Легейди Я.А., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 доЦентральної комісії Міністерства юстиції України, Міністерства юстиції Українитретя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет споруОСОБА_2 проскасування рішенняпредставники учасників справи:позивача та третьої особи - не з`явилися; відповідача - Дудник А.О., ВСТАНОВИВ:

18.09.2017 ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Центральної комісії Міністерства юстиції України (надалі - відповідач-1), у якому просить суд:

- відмінити рішення Центральної комісії від 17.08.2017;

- зобов`язати розглянути прохання Центральною комісією Мін`юста згідно наказу (Положення) від 27.02.2017 № 680/5.

В якості підстав позову позивач вказує на те, що його прохання незаконно розглядалося у відповідності до ч. 2 ст. 93 Кримінально-виконавчого кодексу України; натомість, воно мало розглядатися відповідно до Положення № 680/5 від 27.02.2017.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справу було передано судді Костенко Д.А.

22.09.2017 ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва було відкрито провадження в адміністративній справі № 826/11792/17 та призначено справу до розгляду за правилами загального позовного провадження. Попереднє судове засідання призначено на 07.11.2017.

07.11.2017 до Окружного адміністративного суду м. Києва від представника Міністерства юстиції України надійшло клопотання про заміну неналежного відповідача у справі - Центральну комісію Міністерства юстиції України на належного - Міністерство юстиції України.

07.11.2017 до Окружного адміністративного суду м. Києва від представника Міністерства юстиції України надійшли заперечення проти адміністративного позову, у яких останній заперечує проти задоволення позову, оскільки ч. 2 ст. 93 Кримінально-виконавчого кодексу України передбачено, що переведення засудженого для дальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої допускається за виняткових обставин, які перешкоджають дальшому перебуванню засудженого в цій виправній чи виховній колонії; порядок переведення засуджених визначається нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України; законодавство не надає роз`яснення, що розуміється під «винятковими обставинами»; не існує на сьогодні і жодного відомчого нормативного документу, що детально встановлював би підстави та порядок розгляду та вирішення питань переведення засуджених з однієї установи до іншої.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 07.11.2017 залучено Міністерство юстиції України (далі - відповідач-2) в якості другого відповідача у справі.

14.11.2017 ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва закінчено підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду в судовому засіданні на 06.12.2017.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 06.12.2017 залишено без розгляду позовну заяву ОСОБА_1

11.01.2018 до Окружного адміністративного суду м. Києва Волошином В . І. було подано апеляційну скаргу на ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 06.12.2017.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 13.03.2018 було задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 06.12.2017 скасовано і направлено справу до Окружного адміністративного суду м. Києва для продовження розгляду.

Як вбачається із протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду, справа була передана на розгляд колегії: Костенку Д.А. (головуючий суддя), Донцю В.А., Шрамко Ю.Т.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 01.11.2018 справа була призначена до розгляду по суті у судовому засіданні на 28.11.2018.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 28.11.2018 було закрито провадження в адміністративній справі № 826/11792/17.

03.01.2019 до Окружного адміністративного суду м. Києва Волошиним В.І. було подано апеляційну скаргу на ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 28.11.2018.

Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 06.03.2019 було задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 28.11.2018 скасовано та направлено справу для продовження розгляду по суті до Окружного адміністративного суду м. Києва.

Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи справу було передано судді Пащенку К.С.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 04.04.2019 було прийнято до провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Центральної комісії Міністерства юстиції України, Міністерства юстиції України про скасування рішення. Розгляд справи призначено за правилами загального позовного провадження в підготовче засідання на 23.04.2019.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 23.04.2019 було залучено ОСОБА_2 (далі - третя особа) до участі у справі у якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору.

23.04.2019 Окружним адміністративним судом м. Києва було відкладено розгляд справи до 04.06.2019.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 04.06.2019, зважаючи на клопотання позивача про розгляд справи у письмовому провадженні, ухвалено закрити підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті у письмовому провадженні.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Як видно з матеріалів справи, позивач звернувся до відповідача-1 з клопотанням про переведення його сина, ОСОБА_2 , з Замкової виправної колонії № 58 до виправної колонії, розташованої на недалекій відстані від місця проживання позивача (батька засудженого), для подальшого відбування покарання.

17.08.2017 відповідачем-1, за результатами розгляду зазначеного клопотання, прийнято рішення № 3.3/8-2017, яким відмовлено позивачу у переведені його сина, ОСОБА_2 , до виправної колонії, розташованої на недалекій відстані від місця проживання першого, оскільки відсутні підстави передбачені ч. 2 ст. 93 Кримінально-виконавчого кодексу України.

Не погоджуючись із таким рішенням відповідача-1, позивач звернулася із відповідним позовом до Окружного адміністративного суду м. Києва.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України; суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів осіб і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Отже, під час розгляду спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, суд зобов`язаний незалежно від підстав, наведених у позові, перевіряти оскаржувані рішення, дії та бездіяльність на їх відповідність усім зазначеним вимогам.

Відповідно до ч. 2 ст. 7 Кримінально-виконавчого кодексу України засуджені користуються всіма правами людини та громадянина, передбаченими Конституцією України, за винятком обмежень, визначених цим Кодексом, законами України і встановлених вироком суду.

Відповідно до ч. 6 ст. 57 Кримінально-виконавчого кодексу України допускається переведення засудженого для подальшого відбування покарання з одного виправного центру до іншого для розміщення засудженого за місцем проживання його близьких родичів за наявності поважних причин, що перешкоджають подальшому перебуванню засудженого в цьому виправному центрі.

Переведення засудженого для подальшого відбування покарання з одного виправного центру до іншого здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань та пробації, за поданням адміністрації виправного центру, погодженим з начальником відповідного територіального органу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань та пробації, та спостережною комісією.

Відповідно до ст. 93 Кримінально-виконавчого кодексу України засуджений до позбавлення волі відбуває весь строк покарання в одній виправній чи виховній колонії, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до його місця проживання до засудження або місця постійного проживання родичів засудженого.

Переведення засудженого для дальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої допускається за виняткових обставин, які перешкоджають дальшому перебуванню засудженого в цій виправній чи виховній колонії. Порядок переведення засуджених визначається нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України.

Згідно з п. 17.1. Європейських пенітенціарних правил по можливості, ув`язнені повинні направлятися для відбуття покарання в пенітенціарні установи, розташовані поблизу від міста проживання або місць соціальної реабілітації. При розподілі варто враховувати вимоги, пов`язані із продовженням кримінального розслідування та забезпеченням безпеки, а також потребу створення відповідного режиму для всіх ув`язнених. По можливості, варто узгоджувати з ув`язненим первісно призначене для нього місце відбуття покарання та будь-які наступні переведення з однієї пенітенціарної установи до іншої.

Таким чином, переведення засудженого для дальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої допускається за виняткових обставин, які перешкоджають дальшому перебуванню засудженого в цій виправній чи виховній колонії.

Як видно з матеріалів справи, ОСОБА_2 відбуває покарання у виді позбавлення волі у Замковій виправній колонії № 58.

Позивачем у клопотанні про переведення засудженого сина вказана бажана колонія до переведення, а саме Петрівська виправна колонія № 49, яка є колонією максимального рівня безпеки.

Відповідно до п. 5 розділу ІІ Положення про визначення особам, засудженим до довічного позбавлення волі та позбавлення волі на певний строк, виду колонії, порядок направлення для відбування покарання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешту й обмеження волі, та їх переведення, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27.02.2017 № 680/5, до виправних колоній максимального рівня безпеки з відбуванням покарання у звичайних жилих приміщеннях направляються чоловіки: яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк у порядку помилування або амністії; засуджені за умисні особливо тяжкі злочини; які раніше двічі в будь-якій послідовності були засуджені до позбавлення волі за такі злочини: проти основ національної безпеки України; умисне вбивство; умисне тяжке тілесне ушкодження; захоплення заручників; зґвалтування; розбій, вчинений при обтяжуючих обставинах; вимагання, вчинене при обтяжуючих обставинах; виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою збуту або збут підроблених грошей, державних цінних паперів чи білетів державної лотереї; створення злочинної організації; бандитизм; терористичний акт; створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань; викрадення, привласнення, вимагання вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин чи радіоактивних матеріалів або заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем; незаконне заволодіння транспортним засобом при обтяжуючих обставинах; контрабанда наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів; незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання чи збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів; організація або утримання місць для незаконного вживання, виробництва чи виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів; посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця; посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв`язку з їх діяльністю, пов`язаною із здійсненням правосуддя; злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи; втеча з місця позбавлення волі або з-під варти; посягання на життя представника іноземної держави - і які знову вчинили будь-який з перелічених злочинів, за який вони засуджені до покарання у виді позбавлення волі.

З довідки по особовій справі ОСОБА_2 вбачається, що він засуджений до позбавлення волі у колонії максимального рівня безпеки у звичайних жилих приміщеннях.

Разом з тим, під час розгляду справи, суд встановив, що батько засудженого, має зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується ксерокопією паспорта позивача, яка міститься в матеріалах справи.

В своїх процесуальних документах позивач зазначає, що не може спілкуватися із сином (засудженим ОСОБА_2 ) із-за значної відстані до місця відбуття покарання. Значна відстань від місця проживання батька засудженого до місця відбування покарання засудженим є перешкодою у спілкуванні засудженого з рідними.

В рішенні Європейського суду з прав людини у справі Вінтман проти України (Vintman v. Ukraine, № 28403/05) зазначено, що засуджені до позбавлення волі мають «надалі користуватись основоположними правами та свободами, гарантованими Конвенцією, окрім права на свободу». Отже, не постає питання, що засудженого до позбавлення волі може бути позбавлено усіх прав за статтею 8 Конвенції тільки тому, що він має статус особи, яку за вироком суду було позбавлено волі. У своїй практиці Суд також визнав, що Конвенція не надає засудженим до позбавлення волі права обирати місце відбування покарання, а той факт, що засуджені відокремлені від своїх родин та перебувають на певній відстані від них, є неминучим наслідком позбавлення їх волі. Однак поміщення засудженого до колонії, розташованої на такій відстані від місця проживання його родини, що дуже ускладнює або навіть унеможливлює побачення, може за певних обставин становити втручання у сімейне життя, оскільки можливість для членів родини відвідувати засудженого є надзвичайно важливою для підтримання сімейного життя.

Як вбачається із п. 179 Переліку найменувань органів, установ виконання покарань, слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 10.05.2017 № 1519/5, державна установа «Замкова виправна колонія (№ 58)» є виправною колонією максимального рівня безпеки (звичайні жилі приміщення) та знаходиться за адресою: вул. Гагаріна, 2, м. Iзяслав, Хмельницька область, 30300.

Відповідно до п. 31 Переліку найменувань органів, установ виконання покарань, слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 10.05.2017 № 1519/5, державна установа «Петрівська виправна колонія (№ 49)» є виправною колонією максимального рівня безпеки (звичайні жилі приміщення) та знаходиться за адресою: вул. Польова, 1, с. Новий Стародуб, Петрівський район Кіровоградська область, 28310.

Так, Кіровоградська область (колонія № 49) межує з областю, у якій зареєстрований та проживає батько засудженого, а саме Миколаївською областю. Натомість, Хмельницька область (колонія № 58) знаходиться значно далі.

Аналізуючи викладене, суд дійшов до висновку, що відповідач-1 з самого початку помістив позивача до віддаленої колонії, всупереч загальній нормі викладеній у ст. 93 Кримінально-виконавчого кодексу України, згідно з якою він мав відбувати покарання у тій області, де знаходиться його дім.

Відповідно до п. 2 розділу ІV «Положення про визначення особам, засудженим до довічного позбавлення волі та позбавлення волі на певний строк, виду колонії, порядок направлення для відбування покарання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешту й обмеження волі, та їх переведення», затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27.02.2017 № 680/5, переведення засудженого для дальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої з підстави «відповідно до місця постійного проживання близьких родичів та/або членів сім`ї засудженого» здійснюється на підставі клопотання засудженого або близького родича чи члена сім`ї засудженої особи. Підпис засудженого на клопотанні засвідчується керівником адміністрації установи виконання покарань.

У відмові Центральної комісії Міністерства юстиції України від 17.08.2017 не наведено жодних законних підстав та необґрунтовано відмову позивачу у переведені його засудженого сина до іншої установи відбування покарань.

Суд акцентує увагу і на тому, що національні органи влади повинні мати широкі дискреційні повноваження щодо питань, які стосуються виконання покарань, однак, розподіл засуджених по установах виконання покарань не повинен залишатися цілком на розсуд адміністративних органів влади. Інтереси засуджених щодо підтримання принаймні якихось сімейних та соціальних зв`язків повинні братись до уваги.

Аналогічного висновку дійшов і Верховний Суд у своїй постанові від 16.05.2019 у справі № 822/3011/17 (адміністративне провадження № К/9901/47570/18).

Схожа позиція висловлена і Європейським судом з прав людини, зокрема у справі «Ходорковський та Лєбєдєв проти Росії» (Khodorkovskiy and Lebedev v. Russia), пп. 836-838 та 850.

Приймаючи до уваги викладене, суд дійшов до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 про відміну рішення Центральної комісії Міністерства юстиції України від 17.08.2017 про відмову у переведенні засудженого ОСОБА_2 із Замкової виправної колонії (58) до виправної колонії, розташованої на недалекій відстані від місця проживання батька засудженого, а також про зобов`язання вчинити дії, є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Поряд із цим, слід акцентувати, що за правилами пунктів 2, 3 і 4 частини 1 статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (ч. 2 ст. 5 КАС України).

У відповідності до п. 10 ч. 2 ст. 245 КАС України, суду надано право прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

Обираючи спосіб захисту порушеного права, слід врахувати положення статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту), згідно якої під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Отже, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України).

Частинами 1 та 2 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

В свою чергу, Європейський суд з прав людини в пункті 83 рішення у справі «Родзевілло проти України» від 14.01.2016 зазначив, що Конвенція не надає засудженим права обирати місце відбування покарання, а той факт, що засуджені можуть бути відокремлені від своїх сімей та відбувати покарання на певній відстані від них, є неминучим наслідком позбавлення їх волі (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі «Оспіна Варгас проти Італії» (Ospina Vargas v. Italy), заява № 40750/98, від 06.04.2000). Проте, абсолютно неприйнятним є позбавлення засудженого усіх прав за статтею 8 Конвенції лише на підставі його статусу як особи, що відбуває покарання за вироком суду (див., наприклад, рішення у справі «Ходорковський та Лєбєдєв проти Росії»( Khodorkovskiy and Lebedev v. Russia), заяви №№ 11082/06 та 13772/05, п. 836, від 25.07.2013). Важливим елементом права ув`язненого на повагу до його сімейного життя є надання йому пенітенціарними органами допомоги у підтриманні зв`язків з його близькими (див., наприклад, рішення у справі «Мессіна проти Італії» (№ 2) (Messina v. Italy (no. 2», заява № 25498/94, п. 61, ECHR 2000-Х). Тримання особи в установі виконання покарань, яка розташована настільки далеко від сім`ї засудженої особи, що робить побачення з членами сім`ї дуже важкою або навіть неможливою справою, за певних обставин може становити непропорційне втручання у сімейне життя (див., наприклад, згадане рішення у справі «Вінтман проти України» (Vintman v. Ukraine), пп. 78 та 103-104). Хоча Суд погодився з тим, що національні органи влади повинні мати широкі дискреційні повноваження щодо питань, які стосуються виконання покарань, розподіл засуджених по установах виконання покарань не повинен залишатися цілком на розсуд адміністративних органів влади. Інтереси засуджених щодо підтримання принаймні якихось сімейних та соціальних зв`язків повинні братись до уваги (див., наприклад, згадане рішення у справі «Ходорковський та Лєбєдєв проти Росії» (Khodorkovskiy and Lebedev v. Russia), пп. 836-838 та 850).

Також при вирішенні цієї справи суд бере до уваги і наступні позиції Європейського суду з прав людини.

Так, Європейський суд з прав людини у п. 50 рішення від 13.01.2011 (остаточне) по справі «Чуйкіна проти України» (case of Chuykina v. Ukraine) (Заява № 28924/04) зазначив, що суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21.02.1975 у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. The United Kingdom), пп. 2836, Series A № 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог п. 1 ст. 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для п. 1 ст. 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява № 58112/00, п. 45, від 10.07.2003, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).

Аналіз наведених норм у їх сукупності дає підстави для висновку про те, що завданням судочинства є вирішення судом спору з метою ефективного захисту порушеного права.

Статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Виходячи зі змісту статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.

Рішенням ЄСПЛ від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути почуті, тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.

Надаючи оцінку кожному окремому специфічному доводу всіх учасників справи, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи, суд застосовує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).

Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 28.08.2018 (справа № 802/2236/17-а).

Отже, виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, виходячи з наведених висновків в цілому, з огляду на приписи ст. 5 КАС України, суд доходить висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню шляхом скасування спірного рішення, та зобов`язання відповідача-1 розглянути прохання б/н від 06.06.2017, що є належним ефективним захистом таких прав, свобод та інтересів позивача.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються особи з інвалідністю I та II груп, законні представники дітей з інвалідністю і недієздатних осіб з інвалідністю.

Враховуючи, що суд прийшов до висновку про задоволення позову, та беручи до уваги, що позивач є звільненим від сплати судового збору, то питання про розподіл судових витрат не вирішується.

Керуючись ст. ст. 1, 2, 9, 72-78, 241-246, 250 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Позов ОСОБА_1 - задовольнити повністю.

2. Скасувати рішення Центральної комісії Міністерства юстиції України (адреса: 01001, м. Київ, вул. Городецького, 13, код ЄДРПОУ 00015622) від 17.08.2017.

3. Зобов`язати Центральну комісію Міністерства юстиції України (адреса: 01001, м. Київ, вул. Городецького, 13, код ЄДРПОУ 00015622) розглянути прохання б/н від 06.06.2017 ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_2 , паспорт НОМЕР_1 ) згідно «Положення про визначення особам, засудженим до довічного позбавлення волі та позбавлення волі на певний строк, виду колонії, порядок направлення для відбування покарання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешту й обмеження волі, та їх переведення», затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27.02.2017 № 680/5.

Рішення, відповідно до ст. 255 КАС України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма часниками справи, якщо таку скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного ухвали.

Відповідно до пп. 15.5 п. 1 Розділу VII Перехідні положення КАС України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Окружний адміністративний суд міста Києва.

Суддя К.С. Пащенко