Рішення № 86062764, 22.11.2019, Комунарський районний суд м. Запоріжжя

Справа №333/1249/19

Провадження №2/333/1206/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 листопада 2019 року м. Запоріжжя

Комунарський районний суд міста Запоріжжя у складі:

судді Круглікової А.В.,

за участю секретаря судового засідання Іщенко А.О.,

представника позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача ОСОБА_2 ,

свідків ОСОБА_3 ,

ОСОБА_4 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу

за позовом: ОСОБА_5 , АДРЕСА_1

до відповідача: ОСОБА_6 , АДРЕСА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Каценельсон О.В., 69002, м. Запоріжжя, вул. Фортечна/Грязнова, буд. 71

про визнання заповіту та свідоцтва про право власності на квартиру недійсними, -

ВСТАНОВИВ:

04.03.2019 р. до суду звернулась ОСОБА_5 (далі за текстом - ОСОБА_5 ) з позовною заявою до ОСОБА_6 (надалі - ОСОБА_6 ), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Каценельсон Ольга Валеріївна про визнання заповіту та свідоцтва про право власності на квартиру частково недійсними. Заявлені вимоги, з урахуванням уточненої позовної заяви (а.с. 143-148), обґрунтовані наступним. ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько ОСОБА_5 - ОСОБА_7 , який з 1968 року був зареєстрований та по день смерті проживав за адресою: АДРЕСА_3 . Після смерті батька відкрилась спадщина у вигляді вказаної кооперативної квартири. Звернувшись до нотаріуса, позивач дізналась, що сказана квартира зареєстрована по заповіту від 07.10.1994 р. ОСОБА_8 на ім`я ОСОБА_6 . З вказаною обставиною позивач не погоджується оскільки 20.04.1968 р. сім`ї з 4-х осіб була надана вказана квартира на підставі ордеру № 81. Членом ЖБК був дідусь позивачки - ОСОБА_8 (далі за текстом - ОСОБА_8 ). Повна вартість за квартиру сплачено у липні 1983 року. Отже, враховуючи, що батько позивачки - ОСОБА_7 також приймав участь у сплаті пайових внесків, позивач вважає, що спірна квартира є спільною сумісною власністю родини. Крім того, після смерті бабусі позивачки батькові і дідусеві відкрилась спадщина по 1/6 частини паєнагромадження. Після смерті ОСОБА_8 батько позивачки - ОСОБА_7 фактично прийняв спадщину, так як мешкав однією родиною зі своїм батьком у спірній квартирі. На підставі викладеного, оскільки батько позивачки був власником 1/3 частини паєнагромадження спірної квартири та спадкоємцем 1/6 частини паєнагромадження вказаної квартири після смерті своєї матері, позивач заперечує проти права на спадщину ОСОБА_6 , просить суд позов задовольнити, визнати заповіт та свідоцтво про право власності на квартиру за адресою АДРЕСА_3 частково недійсними.

Відповідач - ОСОБА_6 надала до матеріалів справи відзив на позовну заяву, в якому проти позову заперечує повністю, вважає його необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню. Крім того, просить суд застосувати наслідки спливу позовної давності до спірних правовідносин та у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Каценельсон Ольга Валеріївна направила на адресу суду лист від 12.06.2019 р. № 100/01-16 (а.с. 77), в якому вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, просила суд розглядати справу за її відсутністю.

Свідок ОСОБА_4 повідомила суд, що в період з 1982 року по 2006 рік перебувала у шлюбі з ОСОБА_7 , який є батьком позивача ( ОСОБА_5 ). Після укладення шлюбу, подружжя переїхало жити до квартири АДРЕСА_4 , де також проживали ОСОБА_8 та ОСОБА_9 . В 2001 році ОСОБА_4 поїхала на заробітки до Африки та повернувшись у 2006 році подала на розлучення з ОСОБА_7 . Також, зазначила, що про наявність складеного ОСОБА_8 заповіту дізналась вже після поховання останнього.

Свідок ОСОБА_3 повідомив суд, що є двоюрідним братом ОСОБА_6 та ОСОБА_7 . Також, зазначив, що періодично відвідував родину ОСОБА_10 , які проживали у квартирі АДРЕСА_4 . Так, йому відомо, що ОСОБА_7 разом із дружиною ОСОБА_4 проживали у квартирі по АДРЕСА_5 в період з 1983 року по 2005 р. В період 2005-2006 р.р. ОСОБА_7 переїхав до квартири свого батька - ОСОБА_8 , яка знаходилась за адресою: АДРЕСА_3 .

Розглянувши матеріали справи, дослідивши наявні в ній докази, заслухавши пояснення представників сторін та покази свідків, судом встановлено наступні обставини та визначено відповідно до них правовідносини.

Відповідно до Витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію шлюбу із зазначенням відомостей про другого з подружжя від 19.05.2016 р. № 00016665973, 15.07.1956 р. до Державного реєстру актів цивільного стану громадян внесено реєстраційний запис про шлюб за № 1230, укладеного між ОСОБА_8 (далі за текстом - ОСОБА_8 ) та ОСОБА_9 (надалі - ОСОБА_9 ).

З матеріалів справи слідує, що під час шлюбу у ОСОБА_8 та ОСОБА_9 народилось двоє дітей - ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується свідоцтвами про народження від 18.05.2016 р. серії НОМЕР_1 (а.с. 11) та від 23.10.1964 р. серії НОМЕР_2 (а.с. 84) відповідно.

Згідно з ст. 137 Житлового Кодексу Української РСР (яка діяла на час виникнення спірних правовідносин), житлово-будівельні кооперативи організуються при виконавчих комітетах місцевих Рад народних депутатів, при підприємствах, установах і організаціях (ч. 1). Порядок організації та діяльності житлово-будівельних кооперативів установлюється законодавством Союзу РСР, цим Кодексом, Примірним статутом житлово-будівельного кооперативу та іншими актами законодавства Української РСР (ч. 2). Примірний статут житлово-будівельного кооперативу затверджується Радою Міністрів Українській РСР (ч. 3). Житлово-будівельний кооператив діє на основі статуту, прийнятого відповідно до Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу загальними зборами громадян, які вступають до організовуваного кооперативу, і зареєстрованого в установленому порядку (ч. 4).

Відповідно до ч. 1 ст. 141 Житлового Кодексу Української РСР (в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин), особі, прийнятій до членів житлово-будівельного кооперативу, за рішенням загальних зборів членів кооперативу, затвердженим виконавчим комітетом районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів, надається окрема квартира, що складається з однієї чи кількох кімнат, відповідно до кількості членів сім`ї, суми її пайового внеску і граничного розміру жилої площі, передбачуваного Примірним статутом житлово-будівельного кооперативу.

Судом встановлено, що у квітні 1968 року ОСОБА_8 міським житловим управлінням виконавчого комітету Запорізької міської ради видано ордер № 81, яким надано останньому право на зайняття квартири за адресою: АДРЕСА_3 у складі 4-х осіб, в т.ч. ОСОБА_9 , ОСОБА_8 та ОСОБА_7 .

Згідно з наявною в матеріалах цієї справи довідки за підписом голови та бухгалтера ЖБК-7 «Радіоприлад», пайові внески за кв. АДРЕСА_4 було повністю сплачено в серпні 1983 року.

Відповідно до ст. 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України (в редакції, що була чинною станом на час виникнення спірних правовідносин), майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном (ч. 1). Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку (ч. 2).

Статтею 145 Житлового Кодексу Української РСР (яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) передбачалось, що члени сім`ї, які проживають разом з членом житлово-будівельного кооперативу, мають рівне з ним право користування жилим приміщенням. Члени сім`ї члена кооперативу, крім дружини, що має право на частину паєнагромадження, не вправі вимагати поділу приміщення, його обміну і здачі в найом, а також вселення інших осіб, за винятком неповнолітніх дітей.

Пунктом 22 Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу, затвердженого постановою Ради Міністрів Українською РСР визначалось, що пайові внески, сплачені членом кооперативу в рахунок вартості квартири, є коштами кооперативу.

Таким чином, оскільки ордер № 81 на кв. АДРЕСА_4 видано ОСОБА_8 у квітні 1968 року, а пайові внески за вказану квартиру повністю сплачено в серпні 1983 року, тобто в період шлюбу між ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , суд дійшов висновку, що ОСОБА_9 , як дружина члена житлово-будівельного кооперативу, набула право на частину паєнагромадження спірної квартири у відповідності до норм ст. 145 Житлового Кодексу Української РСР (яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) та ст. 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України (в редакції, що була чинною станом на час виникнення спірних правовідносин).

Як встановлено судом, ІНФОРМАЦІЯ_4 померла ОСОБА_9 у віці 56 років, про що свідчить свідоцтво про смерть від 31.03.1990 р. серії НОМЕР_3 .

Згідно з ст. 524 Цивільного кодексу Української РСР (в редакції, що була чинною станом на час виникнення спірних правовідносин), спадкоємство здійснювалось за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом.

Часом відкриття спадщини, у відповідності до ст. 525 Цивільного кодексу Української РСР (в редакції, що була чинною станом на час виникнення спірних правовідносин), визнається день смерті спадкодавця.

Таким чином, матеріали справи свідчать, що ІНФОРМАЦІЯ_4 відкрилась спадщина за законом після померлої ОСОБА_9 , до складу якої, з урахуванням наведених вище норм чинного на той час законодавства, увійшла частка паєнагромаджень на квартиру АДРЕСА_4 .

Частиною 1 ст. 529 Цивільного кодексу Української РСР (в редакції, що була чинною станом на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого.

За змістом ст. 548 Цивільного кодексу Української РСР (в редакції, що була чинною станом на час виникнення спірних правовідносин), для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 549 Цивільного кодексу Української РСР (в редакції, що була чинною станом на час виникнення спірних правовідносин), визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Частиною 1 ст. 550 Цивільного кодексу Української РСР (в редакції, що була чинною станом на час виникнення спірних правовідносин) було передбачено, що строк для прийняття спадщини, встановлений статтею 549 цього Кодексу, може бути продовжений судом, якщо він визнає причини пропуску строку поважними.

Згідно з ст. 560 Цивільного кодексу Української РСР (в редакції, що була чинною станом на час виникнення спірних правовідносин), спадкоємці, закликані до спадкоємства, можуть одержати в державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини свідоцтво про право на спадщину. Свідоцтво про право на спадщину видається також державною нотаріальною конторою при переході спадкового майна до держави.

Як встановлено судом, в період з 1983 року по 1990 рік у квартирі АДРЕСА_4 проживали дві особи: ОСОБА_8 ( ОСОБА_8 ) та ОСОБА_9 ( ОСОБА_9 ).

Крім того, після смерті дружини ( ОСОБА_9 ) в спірній квартирі в період з 1990 року до 2005 року проживав один ОСОБА_8 .

Даний факт встановлено судом з показань свідка ОСОБА_3 , який є двоюрідним братом ОСОБА_6 (відповідача у цій справі) та ОСОБА_7 .

Так, згідно з наданими ОСОБА_3 суду показаннями, ОСОБА_7 разом із дружиною ОСОБА_4 проживали у квартирі по АДРЕСА_5 в період з 1983 року по 2005 р. В період 2005-2006 р.р. ОСОБА_7 переїхав до квартири свого батька - ОСОБА_8 , яка знаходилась за адресою: АДРЕСА_3 .

Наведені вище обставини також підтверджуються актом ЖБК-7 «Радіоприлад» від 07.05.2017 р., наданого на запит адвоката Лаптинського І.Г. За змістом вказаного акту, за результатом опитування мешканців житлового будинку АДРЕСА_6 , комісією у складі голови правління ЖБК-7 «Радіоприлад» встановлено, що ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у період приблизно з 1983 р. по 2005 роки не проживав у квартирі АДРЕСА_7 вказаного будинку та вселився до цієї квартири приблизно у 2005 році. У період з 1983 року по 1990 рік у спірній квартирі проживали дві особи: ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , які самостійно утримували квартиру, сплачували комунальні платежі. З дня смерті ОСОБА_9 до приблизно 2005 року у квартирі АДРЕСА_7 вказаного будинку фактично проживав один ОСОБА_8 , який у весь цей час самостійно утримував квартиру, сплачував комунальні платежі. Після вселення ОСОБА_7 до квартири АДРЕСА_7 приблизно з 2006 року частіше були сварки між ним та батьком, зокрема, з приводу відмови ОСОБА_7 оплачувати комунальні платежі за проживання у квартирі.

Судом прийнято до уваги пояснення захисника ОСОБА_2 про те, що вказаний акт містить помилку в році складання, а саме замість 2019 рік зазначено 2017 р. Як пояснював представник відповідача, із відповідним запитом останній звертався до ЖБК-7 «Радіоприлад» у травні 2019 року.

Також, із змісту розділу 1 наявного в матеріалах цієї справи договору про участь у витратах на утримання будинку та прибудинкової території від 16.04.2005 р., укладеного між ЖБК-7 «Радіоприлад» та ОСОБА_8 судом встановлено, що у квартирі АДРЕСА_4 , станом на час укладення вказаного договору, був прописаний та проживав 1 чоловік - ОСОБА_8 , який і є власником вказаної квартири.

Таким чином, наведеними вище доказами спростовуються показання свідка ОСОБА_4 щодо проживання останньої разом з ОСОБА_7 у квартирі АДРЕСА_4 в період з 1982 року по день смерті ОСОБА_9 . У зв`язку з чим, показання вказаного свідка не приймаються судом до уваги. Крім того, відхиляючи показання свідка ОСОБА_4 суд вважає, що остання є заінтересованою особою при розгляді даної справи оскільки є матір`ю позивачки - ОСОБА_5 .

З огляду на викладене, в матеріалах цієї справи відсутні будь-які докази на підтвердження того, що ОСОБА_7 , як спадкоємець за законом, у відповідності до норм ч.ч. 1, 2 ст. 549 Цивільного кодексу Української РСР (в редакції, що була чинною станом на час виникнення спірних правовідносин), протягом шести місяців з дня відкриття спадщини прийняв спадщину шляхом фактичного вступу в управління або володіння спадковим майном, після померлої ОСОБА_9 , або ж подав до державної нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.

Крім того, жодних доказів на підтвердження продовження судом строку ОСОБА_7 для прийняття спадщини, встановленого статтею 549 Цивільного кодексу Української РСР (в редакції, що була чинною станом на час виникнення спірних правовідносин) матеріали цієї справи не містять.

15.04.1991 р. набув чинності Закон Української РСР «Про власність» від 07.02.1991 р., статтею 15 якого унормовувалось (в редакції, що була чинною станом на час виникнення спірних правовідносин), що член житлово-будівельного кооперативу, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, надану йому в користування, набуває права власності на це майно. Громадянин, який став власником цього майна, має право розпоряджатися ним на свій розсуд: продавати, обмінювати, здавати в оренду, укладати інші угоди, не заборонені законом.

Як свідчить довідка за підписом голови та бухгалтера ЖБК-7 «Радіоприлад», ОСОБА_8 був членом ЖБК-7 «Радіоприлад» та власником трикімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_3 .

Відповідно до висновку про реєстрацію дому (домоволодіння) від 01.11.1993 р., ОСОБА_8 на праві приватної особистої власності належала квартира АДРЕСА_4 .

Відповідно до реєстраційного посвідчення від 10.11.1993 року, виданого Запорізьким бюро технічної інвентаризації, кооперативна квартира АДРЕСА_4 зареєстрована за ОСОБА_8 на праві особистої власності та записана в реєстрову книгу за реєстром номером 34686.

З матеріалів справи вбачається, що 07.10.1994 р. державним нотаріусом Шостої Запорізької державної нотаріальної контори посвідчено та зареєстровано в реєстрі за № 3-3629, складений ОСОБА_8 заповіт.

Відповідно до змісту вказаного вище заповіту, ОСОБА_8 належну йому на праві власності трикімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_3 заповів своїй дочці - ОСОБА_6 (після укладення шлюбу - ОСОБА_6

ІНФОРМАЦІЯ_5 помер ОСОБА_8 у віці 84 років, про що свідчить свідоцтво про смерть від 30.01.2016 р. серії НОМЕР_4 , видане міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Запорізького МУЮ.

29.02.2016 р. ОСОБА_6 подано заяву до приватного нотаріуса Запорізького міського нотаріального округу Каценельсон О.В. про прийняття спадщини після померлого батька - ОСОБА_8

03.03.2017 р. ОСОБА_6 звернулась до приватного нотаріуса Запорізького міського нотаріального округу Каценельсон О.В. із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом.

03.03.2017 р. приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Каценельсон О.В. видано ОСОБА_6 свідоцтво про право на спадщину за заповітом, відповідно до якого спадщина складається з квартири АДРЕСА_4 .

Згідно з свідоцтвом про смерть від 07.12.2018 р. серії НОМЕР_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_7 у віці 61 років, про що Запорізьким міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області.

Вбачається, що ОСОБА_14 є донькою ОСОБА_7 та ОСОБА_4 , про що свідчить видане повторно свідоцтво про народження від 03.04.2014 р. серії НОМЕР_6 .

Позивачем заявлено вимогу про визнання заповіту ОСОБА_8 від 07.10.1994 р. та свідоцтва про право власності на ім`я ОСОБА_6 на квартиру АДРЕСА_4 частково недійсними.

Статтею 1233 ЦК України унормовано, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Згідно з ст. 534 Цивільного кодексу Української РСР (яка діяла на час складення оскаржуваного у цій справі заповіту) кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям. Заповідач може у заповіті позбавити права спадкоємства одного, кількох або всіх спадкоємців за законом.

Статтею 541 Цивільного кодексу Української РСР (яка діяла на час складення оскаржуваного у цій справі заповіту) визначалось, що заповіт повинен бути укладений у письмовій формі з зазначенням місця і часу його укладення, підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений.

Відповідно до ст. 545 Цивільного кодексу Української РСР (яка діяла на час складення оскаржуваного у цій справі заповіту), недійсність окремих частин заповіту не тягне за собою недійсності його в цілому. Якщо заповіт буде визнаний недійсним, то спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений спадщини, одержує право спадкувати на загальних підставах.

Як встановлено судом в ході розгляду цієї справи, складений ОСОБА_8 07.10.1994 р. заповіт, що зареєстрований в реєстрі за № 3-3629, укладений із дотриманням загальних вимог до форми заповіту, встановлених ст. 541 ЦК Української РСР (яка діяла на час складення оскаржуваного у цій справі заповіту), тобто укладений у письмовій формі, із зазначенням місця і часу його укладення, підписаний особисто заповідачем та нотаріально посвідчений.

Судом відхиляються, як недоведені доводи позивача відносно того, що ОСОБА_7 був власником 1/3 частини паєнагромадження спірної квартири з 1983 року та спадкоємцем 1/6 частини паєнагромадження спірної квартири після смерті матері ( ОСОБА_9 ), а всього - 1/2 частини квартири оскільки жодних доказів на підтвердження того, що ОСОБА_7 реалізував своє право у спосіб, передбачений статтями 548, 549, 560 Цивільного кодексу Української РСР (в редакції, що були чинними станом на час виникнення спірних правовідносин), та чи отримав свідоцтво про спадщину від кооперативу на належну йому частину паєнагромаджень матеріали цієї справи не містять та позивачем не надано.

Крім того, судом прийнято до уваги положення ч. 1 ст. 17 Закону України «Про власність», за змістом яких кооперативна квартира набуває статусу спільної сумісної власності лише за умови внесення паю в ЖБК за рахунок спільних коштів члена ЖБК та членів його сім`ї, яким ця квартира надана. Інші особи права власності на пай та квартиру не набувають і можуть претендувати лише на відшкодування членом кооперативу коштів, наданих йому для внесення паю.

З огляду на викладене, позивачем не надано будь-яких доказів, які б підтверджували, що ОСОБА_7 безпосередньо приймав участь у сплаті пайових внесків до ЖБК-7 «Радіоприлад» в рахунок оплати за квартиру за адресою: АДРЕСА_3 .

За таких обставин, суд дійшов висновку, що заявлені вимоги ОСОБА_5 про визнання заповіту від 07.10.1994 р., складеного ОСОБА_8 та свідоцтва про право власності (свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 03.03.2017 р.) на квартиру за адресою АДРЕСА_3 частково недійсними не підтверджені зібраними у справі доказами, є недоведеними та необґрунтованими. У зв`язку з чим, у задоволенні позову судом відмовляється.

Відповідачем у відзиві від 10.05.2019 р. на позовну заяву заявлено клопотання про застосування строку позовної давності до спірних правовідносин.

Статтею 256 ЦК України унормовано, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

За змістом ч.ч. 4, 5 ст. 267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Враховуючи, що судом відмовлено у задоволенні заявлених вимог у зв`язку з недоведеністю, підстави для застосування до спірних правовідносин строку позовної давності відсутні. А тому, у задоволенні заяви відповідача про застосування строку позовної давності судом відмовляється.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України, у зв`язку з відмовою у задоволенні позову, судові витрати, пов`язані з розглядом справи покладаються судом на позивача.

Керуючись ст.ст. 141, 258, 259, 265, 268, 354 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову відмовити.

Повне рішення складено 02.12.2019 р.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Запорізького апеляційного суду через Комунарський районний суд м. Запоріжжя. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому відповідного рішення суду.

Суддя Комунарського районного суду

м. Запоріжжя А.В.Круглікова