Рішення № 85955801, 26.11.2019, Самарський районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 206/4193/19

Провадження № 2/206/1110/19

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 листопада 2019 року Самарський районний суд м. Дніпропетровська

у складі:

головуючий суддя Маштак К.С.

за участю:

секретаря судового засідання Гергіль Ю.І.

представника позивача ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа: Департамент адміністративних послуг і дозвільних процедур Дніпровської міської ради про усунення перешкод в здійсненні права власності шляхом зняття з реєстрації, -

І. Стислий виклад позиції позивача та представника позивача.

З урахуванням уточненої позовної заяви, в обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що їй на праві власності на підставі договору купівлі-продажу квартири від 28.07.2015 належить однокімнатна квартира АДРЕСА_1 . Колишнім власником даної квартири була відповідач. На момент укладення договору купівлі-продажу відповідач не знялася з реєстраційного обліку за адресою спірної квартири. У період з серпня по вересень 2015 року відповідач телефонувала позивачу та обіцяла знятися з реєстраційного обліку, однак з жовтня 2015 року зв`язок з нею був втрачений. Реєстрація відповідача в спірній квартирі порушує права позивача, позивач несе додаткові витрати на оплату комунальних послуг, не має можливості отримувати субсидію, не може розпорядитися квартирою. В зв`язку із чим, позивач просила усунути їй перешкоди в здійсненні права власності шляхом зняття з реєстраційного обліку відповідача та стягнути з відповідача на свою користь судові витрати (а.с. 2-3, 19).

Представник позивача, у судовому засіданні, позовні вимоги підтримала, просила позов задовольнити.

Позивач, повідомлена про дату, час та місце проведення судового засідання, у судове засідання не з`явилась.

ІІ. Заяви, клопотання. Інші процесуальні дії у справі.

29.07.2019 позивачем до суду було подано дану позовну заяву.

Ухвалою судді від 02.08.2019 позовну заяву було залишено без руху, як таку що не відповідала вимогам передбаченим ст. 175 ЦПК України (а.с. 14-15).

22.08.2019 відкрито провадження у справі, призначено підготовче судове засідання на 23.09.2019 (а.с. 20).

У судові засідання призначені 23.09.2019, 18.10.2019, 11.11.2019 та 26.11.2019 відповідач, яка повідомлялась про дату та час судового засідання, не з`явилась, в зв`язку із чим, за наявності підстав, визначених у ч. 1 ст. 280 ЦПК України, суд постановив ухвалу про заочний розгляд справи.

Під час розгляду справи по суті судом заслухано представника позивача, досліджено письмові докази, що містяться в матеріалах справи.

26.11.2019 проголошено вступну та резолютивну частини рішення суду (а.с. 59).

ІІІ. Фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, а також докази відхиленні судом та підстави їх відхилення.

Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 41321077 від 28.07.2015, позивач ОСОБА_2 є власником квартири за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 6).

Також до позовної заяви у якості доказів позивачем долучено копію договору купівлі-продажу квартири від 28.07.2015 та копію Довідки № 4341 про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб, однак жодна з долучених копій не засвідчена належним чином та не підтверджена оригіналом у судовому засіданні, позивачем засвідчено лише останній аркуш копії договору купівлі-продажу, що в свою чергу жодним чином не підтверджує відповідність даної копії договору оригіналу, а довідка про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб взагалі не засвідчена.

Частинами 1, 2, 3 ст. 83 ЦПК України передбачено, що сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Згідно ч. 1 ст. 84 ЦПК України, учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений у частинах другій та третій статті 83 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї.

Крім того, ч.ч. 2, 4, 5 ст. 95 ЦПК України передбачено, що письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством. Учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу. Учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який заходиться у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення.

Таким чином, оскільки жодна подана позивачем копія у якості письмових доказів, не засвідчена належним чином, суд приходить до висновку, що всі вони підлягають відхиленню.

В той же час, представник позивача під час підготовчого судового засідання та розгляду справи не скористався своїм правом, щодо надання суду оригіналів доказів, які були подані позивачем у копіях не засвідчених належним чином та правом щодо витребування таких доказів у разі їх відсутності в оригіналах.

Таким чином, суду не було надано жодного доказу на підтвердження порушення прав позивача, а саме наявності додаткових витрат на оплату комунальних послуг, неможливості отримання субсидії та наявності перешкод у розпорядженні квартирою, наприклад відмови у вчиненні будь-яких нотаріальних дій щодо квартири, надання субсидії, тощо, на що судом було звернуто увагу ще при вирішенні питання щодо залишення позовної заяви без руху.

ІV. Мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову. Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування.

Стаття 33 Конституції України гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування та вільний вибір місця проживання. Це означає, що наявність чи відсутність прописки само по собі не можуть бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім`ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.

Згідно ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Згідно ч. ч. 1, 2, 3 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Згідно п.34 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», на яку також позивач посилалась у своїй позовній заяви, усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом зняття особи з реєстраційного обліку, залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням, відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (наприклад, статті 71. 72, 116. 156 ЖК УРСР; стаття 405 ЦК), а саме від вирішення однієї із таких вимог: про позбавлення права власності на жиле приміщення; про позбавлення права користування жилим приміщенням; про визнання особи безвісно відсутньою; про оголошення фізичної особи померлою.

Частиною 1 ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачено, що зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

При цьому, позивач у своїх позовних вимогах порушує питання лише про зняття з реєстраційного обліку відповідача ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_2 .

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Так, власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Така позиція, поміж іншим, була висловлена і в постанові Верховного Суду України від 16.11.2016 року у справі №6-709цс16.

Вищий адміністративний суд України у своїй постанові від 14.04.2016 у справі № 751/2876/14 зазначив, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред`явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою. За таких обставин дії відповідача щодо зняття позивача з реєстрації місця проживання, які здійснювалися за заявою власника житла без рішення суду про позбавлення права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою, чи оголошення її померлою є неправомірними.

Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 01.03.2016р. (справа № 21-5446а15) та від 30.06.2015р. (справа № 21-1438а15).

В той же час, на підтвердження обставин викладених у позовній заяві, щодо обов`язку відповідача знятися з реєстрації за адресою: АДРЕСА_2 позивачем жодного допустимого та належного доказу надано не було, також матеріали справи не містять жодного доказу на підтвердження наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю позивачем, так позивачем не було долучено актів про не проживання особи за місцем реєстрації, не було заявлено клопотань щодо виклику свідків, які могли б підтвердити такі обставини та свідчили б про наявність підстав для усунення свого порушеного права позивачем.

Окрім цього, суд звертає увагу, що матеріали даної цивільної справи не містять будь-яких доказів які б свідчили про наявність відмови відповідного органу у знятті з реєстрації відповідача за адресою: АДРЕСА_2 , що також було б підставою для оскарження рішення суб`єкта владних повноважень в порядку КАС України, відтак заявлення такої вимоги позивачем суд вважає передчасним та неправомірним, а вимогу такою, що не підлягає задоволенню.

Таким чином, суд приходить до висновку, що позивачем обрано не вірний спосіб захисту.

Так, відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 175 ЦПК України, позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них.

Законодавець у ч. 1 ст. 16 ЦК України встановив, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в ч. 2 цієї статті визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.

При цьому, цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За їх призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Однак відсутність законодавчо закріпленого визначення поняття «спосіб захисту права та/або інтересу» не виключає виокремлення матеріально-правового та процесуально-правового аспектів захисту цивільного права та інтересу.

Так матеріально-правовий аспект захисту цивільних прав та інтересів насамперед полягає у з`ясуванні, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені або було необхідним їх правове визначення.

В свою чергу процесуально-правовий аспект захисту права полягає в тому, що суди розглядають в порядку відповідного виду судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із відповідних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. При цьому вказаний аспект включає в себе не лише правильність обрання передбаченого законом або договором способу захисту, але і необхідність належного правового обґрунтування вимог відповідними нормами права.

Отже, саме на позивача покладено обов`язок у позовній заяві викласти обставини, якими він обґрунтовує свої вимоги, зазначити докази, що підтверджують вказані обставини, а також вказати правові підстави позову, а суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, при розгляді справи повинен надати правильну правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, і не застосовує самостійно для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, якщо позивач не обґрунтовує ними свої вимоги з наданням відповідних доказів, і застосування цих норм призводить до зміни предмета позову або обраного способу захисту прав та інтересів.

Тобто, на думку суду, виходячи з аксіоми цивільного судочинства jura novit curia - «суд знає закон», при розгляді справи суд дійсно повинен надати правильну правову кваліфікацію відносинам сторін, яка проте не може бути застосована судом для вирішення спору по суті за відсутності відповідного клопотання позивача у справі, оскільки інший підхід суду порушив би принцип диспозитивності судового процесу та правомірні очікування як позивача (який звертається саме з певним чином обґрунтованою в правовому аспекті вимогою) так і відповідача (який заперечуючи проти позову наводить доводи саме щодо тих підстав та обґрунтувань, які наводяться позивачем у справі).

Такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 23.09.2019 по справі № 917/1739/17.

Статтею 11 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачено повноваження органів реєстрації та державних органів у сфері реєстрації фізичних осіб. Так, орган реєстрації серед інших здійснює: реєстрацію та зняття з реєстрації місця проживання/перебування осіб у межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці

В той же час, як зазначено у пункті 4.5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 5 жовтня 2005 року № 6-рп/2005, розглядаючи положення частини четвертої статті 5 Конституції України «ніхто не може узурпувати державну владу» у системному зв`язку з положеннями частин другої, третьої цієї статті, іншими положеннями Основного Закону України, Конституційний Суд України дійшов висновку, що узурпація державної влади означає неконституційне або незаконне її захоплення органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, громадянами чи їх об`єднаннями тощо.

Гарантією недопущення узурпації державної влади є, зокрема, закріплені Конституцією України принципи здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (частина перша статті 6) та положення, згідно з яким органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19). Про це йдеться і в Рішенні Конституційного Суду України у справі про фінансування судів від 24 червня 1999 року № 6-рп/99 (абзац перший пункту 2 мотивувальної частини).

Зміст наведених правових норм і рішень Конституційного Суду України у їх системному зв`язку дає суду підстави для висновку, що жодним іншим органом або посадовою, службовою особою, окрім виключно органу реєстрації, не можуть здійснюватись повноваження і прийматись рішення, які згідно Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»належать до компетенції органу реєстрації, в тому числі і судами, які не відносяться до законодавчої або виконавчої влади.

З огляду на положення Конституції України, Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», ЦК Українита ЦПК України щодо компетенції суду загальної юрисдикції, останній не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади.

Так, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Так, згідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно положень ст. 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Враховуючи вищевикладені норми законодавства, дослідивши матеріали справи, дослідивши наявні в суду докази, вислухавши представника позивача, суд приходить до висновку, що в задоволенні позову, а саме усунення перешкоди в здійсненні права власності позивачем шляхом знаття з реєстраційного обліку відповідача за адресою: АДРЕСА_2 має бути відмовлено повністю.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 15, 16, 317, 319, 391 ЦК України, ст.ст. 1-4, 10, 12, 13, 76-89, 95, 141, 258, 259, 264, 265, п. 15, п.п. 15.5 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України,

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_2 (місце проживання: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до ОСОБА_3 (місце реєстрації: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ), третя особа: Департамент адміністративних послуг і дозвільних процедур Дніпровської міської ради (місцезнаходження: м. Дніпро, вул. Старокозацька, 58, каб. 213, ЄДРПОУ 40392181) про усунення перешкод в здійсненні права власності шляхом зняття з реєстраційного обліку - відмовити повністю.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Дніпровського апеляційного суду через суд першої інстанції, що відповідає приписам пункту 15, підпункту 15.5 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених ЦПК України, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне судове рішення складено 28.11.2019.

Головуючий суддя: К.С. Маштак