Рішення № 85855206, 25.11.2019, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 листопада 2019 року м. Київ № 320/4149/19

Суддя Київського окружного адміністративного суду Панченко Н.Д., розглянувши у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення Бориспільської районної державної адміністрації Київської області про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

до Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до управління соціального захисту населення Бориспільської районної державної адміністрації, в якому просить суд визнати протиправними дії відповідача щодо відмови у встановленні позивачеві статусу інваліда війни 2 групи та видачі посвідчення інваліда війни; зобов`язати відповідача встановити позивачеві статус особи з інвалідністю внаслідок війни 2 групи та видати позивачеві посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни; зобов`язати відповідача подати до суду звіт про виконання судового рішення.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що відповідач протиправно відмовив йому у встановленні статусу інваліда війни, як особі, яка брала участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Вважає, що сам факт участі у ліквідації наслідків аварії прирівнює його до особи, яка виконувала такі роботи в складі формувань Цивільної оборони, оскільки, на думку позивача, Закон України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" не містить вимог, які визначають порядок та форму залучення осіб до складу таких утворень. Крім того, відповідачем протиправно не було видано посвідчення інваліда війни.

Ухвалою суду від 06.08.2019 відкрито спрощене позовне провадження у справі без виклику сторін та проведення судового засідання і запропоновано відповідачу протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі подати відзив на позовну заяву та попереджено, що згідно з частиною четвертою статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України, неподання суб`єктом владних повноважень відзиву на позов без поважних причин може бути кваліфіковано судом як визнання позову. Крім того, зобов`язано відповідача в термін до 16.08.2019 подати до суду визначені підтверджуючі документи.

УСЗН Бориспільської РДА, в межах встановленого судом строку, подало відзив на позов, у якому відповідач просить відмовити у задоволенні позову. В обґрунтування заперечень зазначив, що для встановлення зазначеного статусу необхідне документальне підтвердження залучення особи до складу формувань цивільної оборони. Цей документ має містити дані про таке залучення з посиланням на наказ чи розпорядження штабу цивільної оборони та інформацію про роботу, яку виконував громадянин під час ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Оскільки позивачем таких документів не подано, підстави для встановлення статусу відсутні.

Крім того відповідач вказав, що Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, яке є правонаступником штабу ЦО УРСР, листом від 14.08.2006 № 04-9492/281 зазначило, що у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС брали участь особи, залучені до мобільних загонів спец захисту формувань ЦО Чернігівської, Житомирської та Київської областей та виконували роботи у 30-кілометровій зоні найвищого радіоактивного забруднення.

План ЦО в період аварії на ЧАЕС не вводився (не було відповідного доручення Уряду СРСР). Тому чинність Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" не поширюється на працівників, які залучалися для ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС від інших міністерств і відомств, отже вони не можуть бути віднесені до числа осіб, на яких може бути поширено дію Закону.

Дослідивши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке.

Як вбачається із матеріалів справи, позивач в період з 13.01.1987 по 18.10.1988 працював експедитором бази в ВРП ЧАЕС (нині ДП "Чорнобильсервіс") відповідно до наказів від 13.01.1987 № 6 та від 18.10.1988 № 203к, що підтверджується довідкою від 05.12.2000 виданою ДП "Чорнобильсервіс".

В матеріалах справи міститься копія наказу від 18.10.1988 № 203к з кадрових питань виробничого об`єднання "Комбінат" (Чорнобильський відділ робочого постачання) Міністерства атомної енергетики СРСР, де серед іншого міститься інформація про звільнення з роботи за власним бажанням ОСОБА_1 з 18.10.1988.

Також в матеріалах справи містяться надані ДП "Чорнобильсервіс" відомості з виплати заробітної плати працівникам по базі м. Чорнобиль.

Відповідно до маршрутного листа, що надано ДП "Чорнобильсервіс", ОСОБА_1 виконував наступні роботи: період робіт - з 13.01.1987 по 18.10.1988 (по графіку 15/15); місце виконання робіт - м. Чорнобиль, м. Прип`ять; характер виконуваних робіт - згідно розпорядку, за визначеними годинами.

Про проходження лікування через погіршення стану здоров`я, позивач надав копії виписних епікризів та виписку з історії хвороби, що видано комунальним закладом Київської обласної ради "Київська обласна лікарня № 2".

Судом встановлено, що позивач є особою, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи 1-ї категорії та є безпосереднім учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, що підтверджується, зокрема, відповідним посвідченням серії НОМЕР_1 , виданого 23.02.2006 та вкладкою до нього НОМЕР_3.

Внаслідок участі в роботах по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, позивач отримав другу групу інвалідності, яка пов`язана з виконанням робіт по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, що підтверджується довідкою МСЕК серії КИО-І № 250189.

При первинному огляді, здійсненому 19.01.2006 Київської обласною спеціалізованою МСЕК, позивачу встановлено з 10.01.2006 70% втрати професійної здатності у зв`язку із захворюваннями, пов`язаними з роботами по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Згідно з експертним висновком Центральної міжвідомчої експертної комісії по встановленню причинного зв`язку хвороб, інвалідності та смерті з дією іонізуючого випромінювання та інших шкідливих чинників аварії на Чорнобильській АЕС від 09.12.2005 № 5984-8681, позивачу за основним діагнозом підтверджено зв`язок хвороб з роботами по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Відповідачем не заперечується, що інвалідність позивачу встановлена внаслідок захворювання пов`язаного з роботами по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

3 липня 2019 року ОСОБА_1 звернувся із заявою до УСЗН Бориспільської РДА в якій просив відповідача встановити статус інваліда війни ІІ групи та видати йому, як ліквідатору І категорії наслідків аварії на ЧАЕС, з другою групою інвалідності, посвідчення інваліда війни.

Листом від 08.07.2019 № 7/3427 відповідачем було відмовлено позивачеві у встановленні статусу інваліда війни та видачі посвідчення відповідно до пункту 9 статті 7 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту". Вказана відмова мотивована відсутністю у наданих позивачем матеріалах документів, які б свідчили про залучення ВРП ЧАЕС (нині ДП "Чорнобильсервіс") до формувань Цивільної оборони, що брали участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

Не погоджуючись з відмовою відповідача, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, застосовуючи нормативно-правові акти, чинні на момент виникнення спірних правовідносин, суд виходить з такого.

В силу вимог частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правовий статус ветеранів війни, визначений Законом України від 22.10.1993 № 3551-XII "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (далі - Закон № 3551-XII).

Стаття 4 Закону № 3551-XII визначає, що ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав. До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, інваліди війни, учасники війни.

Відповідно до пункту 9 частини другої статті 7 Закону № 3551-XII, до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать також особи з інвалідністю з числа осіб, залучених до складу формувань Цивільної оборони, які стали особами з інвалідністю внаслідок захворювань, пов`язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.

Статтею 10 Закону України від 28.09.1991 № 796-XII "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" визначено, що учасниками ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції вважаються громадяни, які безпосередньо брали участь у будь-яких роботах, пов`язаних з усуненням самої аварії, її наслідків у зоні відчуження у 1986-1987 роках незалежно від кількості робочих днів, а у 1988-1990 роках - не менше 30 календарних днів, у тому числі проведенні евакуації людей і майна з цієї зони, а також тимчасово направлені або відряджені у зазначені строки для виконання робіт у зоні відчуження, включаючи військовослужбовців, працівників державних, громадських, інших підприємств, установ і організацій незалежно від їх відомчої підпорядкованості, а також ті, хто працював не менше 14 календарних днів у 1986 році на діючих пунктах санітарної обробки населення і дезактивації техніки або їх будівництві. Перелік цих пунктів визначається Кабінетом Міністрів України.

Таким чином, якщо особа була залучена до складу формувань Цивільної оборони та стала інвалідом внаслідок захворювання, пов`язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, така особа належить до числа інвалідів війни та має право на отримання відповідного посвідчення.

Крім цього, аналізуючи приписи пункту 9 частини другої статті 7 Закону № 3551-XII суд констатує, що цей Закон не містить вимог, які визначають порядок та форму залучення осіб до складу формувань Цивільної оборони.

Водночас, відповідно до вимог нормативно-правових актів з Цивільної оборони, які були чинними на момент аварії на Чорнобильській АЕС, зокрема, Положення про Цивільну оборону СРСР, затвердженого постановою ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР від 18.03.1976 № 201-78, наказів заступника Міністра оборони СРСР - начальника ЦО СРСР від 06.06.1975 № 90 (Положення про невоєнізовані формування ЦО і норми оснащення (табелювання) їх матеріально-технічними засобами) та від 29.06.1976 № 92 (настанова про організацію та ведення Цивільної оборони в районі (Сільському на сільськогосподарському об`єкті народного господарства), розпорядження ЦО СРСР від 26.04.1986, начальника ЦО УРСР від 28.04.1986, начальника Цивільної оборони Київської області - голови Київської обласної Ради народних депутатів трудящих за 1986 рік (від 29.04.1986 № 01, від 30.04.1986 №02, від 04.05.1986 № 16, від 19.05.1986 № 52 та інші), цивільна оборона організовувалась за територіально-виробничим принципом в усіх населених пунктах та на всіх об`єктах народного господарства, а до складу її невоєнізованих формувань зараховувались в обов`язковому порядку громадяни СРСР, в тому числі - чоловіки у віці від 16 до 60 років, за винятком інвалідів та осіб, що мали мобілізаційні приписи та жінки від 16 до 55 років за винятком вагітних жінок та жінок, які мають дітей до 8 років.

Крім цього, відповідно до Інформаційної довідки Департаменту з питань цивільного захисту та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи від 20.12.2016 № 01.1-14/2225-4 Департаментом роз`яснено, що у відповідності до вимог, чинних на момент аварії на Чорнобильській АЕС нормативно-правових актів з питань Цивільної оборони, в тому числі Положення про Цивільну оборону в СРСР, Положення про невоєнізовані формування ЦО в СРСР, розпоряджень ЦО СРСР від 26.04.1986, ЦО УРСР від 28.04.1986, ЦО Київської області від 29.04.1986, Цивільна оборона організовувалась за територіально-виробничим принципом в усіх населених пунктах та на всіх об`єктах народного господарства, а до складу її невоєнізованих формувань зараховувались в обов`язковому порядку громадяни СРСР, в тому числі чоловіки віком від 16 до 60 років.

Крім цього, формування ЦО створювались виключно з метою виконання робіт по ліквідації наслідків аварій.

Громадяни, що виконували роботи по ліквідації Чорнобильської катастрофи залучались до виконання робіт саме у складі формувань Цивільної оборони.

Тобто, формування Цивільної оборони, в тому числі і невоєнізовані, створювалися саме з метою виконання робіт по ліквідації наслідків аварії, катастроф і стихійних лих. Отже, громадяни, які виконували роботи по ліквідації Чорнобильської катастрофи (аварії на ЧАЕС та її наслідків) залучалися до виконання цих робіт саме у складі формувань Цивільної оборони.

При цьому, жоден нормативний документ з питань цивільної оборони не містить однозначної вимоги щодо обов`язковості видання розпорядчого документу про залучення конкретної особи до дій у складі формувань цивільної оборони, у тому числі відсутні вимоги щодо залучення за окремою процедурою підприємств, установ та організацій.

Відтак, відповідно до норм законодавства, що діяло на момент аварії на Чорнобильській АЕС, на всіх без виключення підприємствах, установах та організаціях, до складу цивільної оборони в обов`язковому порядку зараховувалось все працездатне населення.

Правила видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни врегульовані Положенням про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12.05.1994 № 302 (далі - Положення № 302).

Згідно з пунктом 2 Положення № 302, посвідчення є документом, що підтверджує статус ветеранів війни та інших осіб, на яких поширюється чинність Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", на основі якого надаються відповідні пільги і компенсації.

Пунктом 3 Положення № 302 передбачено, що відповідно до Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" до ветеранів війни належать: учасники бойових дій, інваліди війни, учасники війни. Інвалідам війни (стаття 7 зазначеного Закону) видаються посвідчення з написом "Посвідчення інваліда війни" та нагрудний знак "Ветеран війни інвалід".

Абзацом 2 пункту 7 Положення № 302 встановлено, що "Посвідчення інваліда війни", "Посвідчення учасника війни" і відповідні нагрудні знаки, "Посвідчення члена сім`ї загиблого" видаються органами праці та соціального захисту населення за місцем реєстрації громадянина.

Відповідно до пункту 10 Положення № 302 "Посвідчення інваліда війни" видається на підставі довідки медико-соціальної експертної комісії про групу та причину інвалідності.

Також суд звертає увагу на обставину, що до 14.01.2009 Положення № 302 містило вимогу (пункт 12 Положення) про те, що посвідчення, зазначені в пунктах 3, 4 і 5 цього Положення, видаються на підставі одного з таких документів:

а) учасникам бойових дій: "Удостоверение участника войны", "Свидетельство о праве на льготы", "Удостоверение" (за наявності штампа "Україна. Учасник бойових дій"), довідки, видані органами Міноборони, МВС, СБ, МЗС;

б) інвалідам війни: Удостоверение инвалида Отечественной войны", "Удостоверение инвалида о праве на льготы", для малолітніх в`язнів - "Удостоверение" і довідка медико-соціальної експертної комісії про встановлення інвалідності, довідки, видані органами Міноборони, МВС, СБ, Мінсоцзахисту;

в) учасникам війни: "Удостоверение" за наявності штампа "Україна. Учасник війни", "Удостоверение о праве на льготы", "Пенсійне посвідчення" (за наявності штампа або запису "Україна. Учасник війни"), довідки, видані органами Міноборони, МВС, СБ, Мінсоцзахисту;

г) особам, на яких поширюється чинність цього Закону: "Пенсійне посвідчення" (за наявності штампа або запису "Україна. Сім`я загиблого" або "Україна. Дружина (чоловік) померлого інваліда (учасника) Вітчизняної війни", довідки, видані органами Міноборони, МВС, СБ, Мінсоцзахисту.

Однак у подальшому даний пункт був виключений відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 14.01.2009 № 12.

Тобто, аналіз наведених норм свідчить про те, що підставою для отримання посвідчення інваліда війни є наявність у особи довідки медико-соціальної експертної комісії про групу та причину інвалідності, а уповноваженою особою щодо видачі останнього є органи праці та соціального захисту населення за місцем реєстрації громадянина.

Як було встановлено судом, ОСОБА_1 є особою з інвалідністю у зв`язку з захворюванням, пов`язаним з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

ОСОБА_1 в період з 13.01.1987 по 18.10.1988 працював експедитором бази в ВРП ЧАЕС (нині ДП "Чорнобильсервіс") відповідно до наказів від 13.01.1987 № 6 та від 18.10.1988 № 203к, що підтверджується довідкою від 05.12.2000 виданою ДП "Чорнобильсервіс".

У цей період позивач приймав безпосередню участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, що, зокрема, підтверджується маршрутним листом, що надано ДП "Чорнобильсервіс". ОСОБА_1 виконував наступні роботи: період робіт - з 13.01.1987 по 18.10.1988 (по графіку 15/15); місце виконання робіт - м. Чорнобиль, м. Прип`ять; характер виконуваних робіт - згідно розпорядку, за визначеними годинами.

Тобто позивач є особою з інвалідністю у зв`язку з захворюванням, пов`язаним з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Факт участі позивача у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС підтверджується наявними в матеріалах справи письмовими доказами та відповідачем не заперечується.

В силу положень статті 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" у контексті розгляду даної справи суд також враховує висловлену Європейським судом з прав людини у рішеннях від 14.01.2011 у справі "Щокін проти України" та від 07.07.2011 у справі "Серков проти України" позицію в частині необхідності застосування національного законодавства у разі допущення можливості його неоднозначного тлумачення у найсприятливіший для заявника спосіб.

Оскільки суду не надано жодних доказів того, що позивач не досяг 16 років, був інвалідом або мав мобілізаційний припис на момент його участі у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, суд дійшов висновку, що позивач брав участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи у складі формувань Цивільної оборони та отримав інвалідність внаслідок захворювання, пов`язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, а відтак має право на встановлення статусу особи з інвалідністю внаслідок війни із видачею відповідного посвідчення.

За наведених обставин суд дійшов висновку, що відмова відповідача у встановленні позивачеві статусу інваліда війни і видачі відповідного посвідчення є необґрунтованою, такою, що порушує право позивача на одержання вказаного статусу та пов`язаного з ним соціального захисту, а відтак визнається протиправною.

Щодо позовних вимог в частині зобов`язання відповідача встановити позивачеві статус інваліда війни та видати відповідне посвідчення, суд зазначає таке.

Відповідно до пункту 4 частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Згідно з частиною четвертою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України, у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Згідно з приписами абзацу 2 вказаної норми у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Суд також враховує, що у Рекомендації № R (80) 2 комітету Міністрів Ради Європи державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятою Комітетом Міністрів Ради Європи 11 травня 1980 року на 316-й нараді заступників міністрів, зазначено, що під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Отже, дискреційним повноваженням є повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийняті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) обрати один з кількох варіантів рішення.

Суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

При цьому, у випадку, коли закон встановлює повноваження суб`єкта публічної влади в імперативній формі, тобто його діяльність чітко визначена законом, то суд зобов`язує відповідача прийняти конкретне рішення чи вчинити певну дію. У випадку, коли ж суб`єкт наділений дискреційними повноваженнями, то суд може лише вказати на виявлені порушення, допущені при прийнятті оскаржуваного рішення (дій), та зазначити норму закону, яку відповідач повинен застосувати при вчиненні дії (прийнятті рішення), з урахуванням встановлених судом обставин.

Як було встановлено судом, позивачем надано як відповідачу, так і суду докази наявності підстав для встановлення йому статусу інваліда війни та видачі відповідного посвідчення, передбачених пунктом 9 частини другої статті 7 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", а отже позовні вимоги щодо зобов`язання відповідача встановити ОСОБА_1 статус інваліда війни та видати відповідне посвідчення інваліда війни є обґрунтованими.

При цьому, суд враховує, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

З урахуванням тієї обставини, що оскаржувані дії відповідача в розглядуваній ситуації не ґрунтуються на дискреційних повноваженнях, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог щодо зобов`язання відповідача встановити позивачеві статус інваліда війни та видати відповідне посвідчення.

При цьому суд, обираючи спосіб захисту порушеного права, звертає увагу на таке.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права, а рішення Європейського суду з прав людини є джерелом права.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини дії суб`єкта владних повноважень щодо втручання чи обмеження прав людини повинні бути обґрунтованими, законними, необхідними, а втручання - пропорційним. Дискреційність повноважень органу влади повинна бути зведена до мінімуму, а логіка рішень органу влади повинна бути чіткою і зрозумілою, як і можливі наслідки таких дій. Особа не повинна відповідати за помилки, вчинені органом держави.

Так, в рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Рисовський проти України" (CASE OF RYSOVSKYY v. UKRAINE) суд визнав незаконне та непропорційне втручання у права заявника, гарантовані статтею 1 Першого протоколу Конвенції. Суд у цьому рішенні підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. Принцип "належного урядування" покладає на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку.

Відповідно до статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

За змістом положень частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто вчинено через вмотивовані дії; безсторонньо, а саме без проявлення неупередженості; добросовісно, тобто щиро, правдиво, чесно; розсудливо, тобто доцільно з точки зору законів логіки і загальноприйнятих моральних стандартів; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації, тобто з рівним ставленням до осіб; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Зазначені критерії, хоч і адресовані суду, але одночасно вони є і вимогами для суб`єкта владних повноважень, який приймає відповідне рішення, вчиняє певні дій чи утримується від їх вчинення.

Порушення хоча б одного із зазначених вище критеріїв є підставою для визнання рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень протиправними.

На виконання цих вимог відповідачем, як суб`єктом владних повноважень, не надано суду достатніх доказів, які спростовували б твердження позивача, а відтак, не доведено правомірності своєї позиції стосовно відсутності у позивача права на отримання статусу особи з інвалідністю внаслідок війни у зв`язку із відсутністю документу про залучення особи до формування Цивільної оборони.

Враховуючи викладене адміністративний позов підлягає задоволенню.

Щодо встановлення судового контролю за виконанням судового рішення, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Частиною 2 статті 14 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

Згідно з положеннями частини 1 статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

З аналізу викладених норм вбачається, що зобов`язання суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення є правом суду та вирішується на його розсуд.

За наслідками розгляду звіту суб`єкта владних повноважень про виконання рішення суду або в разі неподання такого звіту суддя своєю ухвалою може встановити новий строк подання звіту, накласти на керівника суб`єкта владних повноважень, відповідального за виконання рішення, штраф у сумі від двадцяти до сорока розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Конституційний Суд України у Рішенні від 30.01.2003 N 3-рп/2003 у справі про розгляд судом окремих постанов слідчого та прокурора зауважив, що "правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах" (абзац десятий пункту 9 мотивувальної частини).

У Рішенні від 30.06.2009 N 16-рп/2009 Конституційний Суд України зазначив, що метою судового контролю є своєчасне забезпечення захисту та охорони прав і свобод людини і громадянина, та наголосив, що виконання всіма суб`єктами правовідносин приписів, викладених у рішеннях суду, які набрали законної сили, утверджує авторитет держави як правової (абзац перший підпункту 3.2 пункту 3, абзац другий пункту 4 мотивувальної частини).

Європейський Суд з прав людини у рішенні від 07.05.2002 у справі "Бурдов проти Росії" визначив, що у контексті статті 6 Конвенції виконання судового рішення, прийнятого будь-яким судом, має розглядатися як складова "судового розгляду".

З огляду на викладене, встановлення судом контролю за виконанням судового рішення є заходом для забезпечення конституційного права громадянина на судовий захист.

Як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні від 06.09.78 у справі "Класс та інші проти Німеччини", "із принципу верховенства права випливає, зокрема, що втручання органів виконавчої влади у права людини має підлягати ефективному нагляду, який, як правило, повинна забезпечувати судова влада. Щонайменше це має бути судовий нагляд, який найкращим чином забезпечує гарантії незалежності, безсторонності та належної правової процедури".

Відтак, зважаючи на те, що рішення суду зобов`язує відповідача - суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії, суд вважає за необхідне встановити відповідачу строк подання звіту про виконання рішення суду - один місяць з дня набрання законної сили рішенням суду.

Статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Надаючи оцінку кожному окремому специфічному доводу всіх учасників справи, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи, суд застосовує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).

Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 28.08.2018 по справі № 802/2236/17-а.

Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

При вказаних обставинах, суд дійшов висновку, що відповідачем не доведено правомірність та обґрунтованість своїх дій з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи із системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, позов підлягає задоволенню.

Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Оскільки позивач є звільненим від сплати судового збору, то підстави для вирішення питання щодо судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 9, 14, 90, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

Позов ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , інд АДРЕСА_1 ) до управління соціального захисту населення Бориспільської районної державної адміністрації (08300, Київська обл., м. Бориспіль, вул. Головатого, 4, код ЄДРПОУ 03193778) про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії задовольнити.

Визнати протиправною та скасувати відмову Управління соціального захисту населення Бориспільської районної державної адміністрації щодо відмови у встановленні ОСОБА_1 статусу інваліда війни 2 групи та видачі посвідчення інваліда війни.

Зобов`язати Управління соціального захисту населення Бориспільської районної державної адміністрації (08300, Київська обл., м. Бориспіль, вул. Головатого, 4, код ЄДРПОУ 03193778) встановити ОСОБА_1 статус особи з інвалідністю внаслідок війни 2 групи та видати посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни.

Зобов`язати Управління соціального захисту населення Бориспільської районної державної адміністрації подати звіт про виконання рішення суду у строк - один місяць з дня набрання чинності рішення Київського окружного адміністративного суду у справі N 320/4149/19.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.

Повний текст рішення складено та підписано 25.11.2019

Суддя Панченко Н.Д.