Рішення № 85834421, 21.11.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

21 листопада 2019 року № 640/20133/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Пащенка К.С., за участю секретаря судового засідання Легейди Я.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "Антон-ХХІ"

до Солом`янського районного відділу Державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві

про визнання протиправною та скасування постанови

представники позивача - Любарець А.Ю.;

сторін: відповідача - Бурлака Р.В.

ВСТАНОВИВ:

Товариством з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Антон-ХХІ» (адреса: 03035, м. Київ, вул. Сурикова, буд. 3, оф. 19, ідентифікаційний код - 37441008) (далі - позивач або ТОВ «Лізингова компанія «Антон-ХХІ» або Товариство) подано на розгляд Окружному адміністративному суду міста Києва позов до Солом`янського районного відділу Державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві (адреса: 03151, м. Київ, просп. Повітрофлотський, буд. 76 А, ідентифікаційний код - 35008087) (надалі - відповідач або ДВС), в якому позивач просить суд визнати протиправною та скасувати постанову Солом`янського районного відділу Державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві від 23.09.2019 про стягнення виконавчого збору, винесену в рамках виконавчого провадження № 60100343.

В обґрунтування позову позивач зазначив, що відповідачем безпідставно прийнято постанову про стягнення виконавчого збору з огляду на добровільне виконання рішення суду з боку боржника.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 27.02.2019 (суддя Пащенко К.С.) відкрито провадження у даній адміністративній справі; призначено справу до розгляду у порядку статті 287 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у судове засідання на 06.11.2019; витребувано у відповідача належним чином засвідчені копії матеріалів виконавчого провадження ВП № 60100343.

06.11.2019 розгляд справи, у зв`язку із неявкою представника позивача, було відкладено до 21.11.2019.

Вказаної дати у судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав в повному обсязі та просив задовольнити позов.

Представник відповідача проти задоволення позову заперечив, мотивуючи свою позицію необґрунтованістю позовної заяви.

Поряд із у цим, суд вказує, що у відповідності до ч. 1 ст. 269 КАС України, у справах, визначених статтями 273-277, 280-283, 285-289 цього Кодексу, заявами по суті справи є позовна заява та відзив на позовну заяву (відзив).

Суд відмічає, що з моменту відкриття провадження у справі, відзиву на позов від ДВС до суду не надходило.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Як убачається з матеріалів справи, на примусовому виконанні у ДВС перебуває виконавче провадження № 60100343 з примусового виконання наказу № 910/6669/19 від 30.08.2019 Господарського суду міста Києва про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Антон-ХХІ», як боржника, на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Богдан-Лізинг», як стягувача, заборгованості в сумі 51 921,00 грн., з них 50 000,00 грн. - поворотної фінансової допомоги та 1 921,00 грн. - судового збору.

23.09.2019 державним виконавцем ДВС Огородником Д.О. винесено постанову № ВП 60100343 про стягнення з Товариства виконавчого збору у розмірі 5 192,10 грн. (по тексту - Постанова або Спірна постанова або Оскаржувана постанова).

Позивач наголошує, що лише 10.10.2019 отримав від ДВС постанову про відкриття виконавчого провадження та про стягнення виконавчого збору, датованих 23.09.2019.

Водночас, 08.10.2019 Товариством в добровільному порядку виконано рішення суду у справі № 910/6669/19.

За таких обставин, зважаючи на направлення ДВС Спірної постанови лише 07.10.2019, наявними є підстави для її скасування, оскільки відповідачем не стягувалася заборгованість у примусовому порядку.

Так, не погоджуючись з вказаною постановою, вважаючи її протиправною, позивач звернувся до суду з відповідним позовом.

Вирішуючи спір по суті, суд наголошує на наступному.

Спірні правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються Конституцією України, Законом України «Про виконавче провадження» (в подальшому - Закон або Закон № 1404-VIII), «Інструкцією з організації примусового виконання рішень», затв. Наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України 29.09.2016 № 2832/5) (нижче - Інструкція), та іншими нормативно-правовими актами (тут і по тексту відповідні нормативно-правові акти наведено в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Надаючи оцінку оскаржуваному рішенню, суд враховує, що спеціальним законом, що визначає умови і порядок виконання рішень судів, інших органів та посадових осіб, що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню, є Закон України «Про виконавче провадження» (в подальшому - Закон).

У відповідності до статті 1 вказаного Закону, виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Статтею 2 Закону передбачено, що виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад: 1) верховенства права; 2) обов`язковості виконання рішень; 3) законності; 4) диспозитивності; 5) справедливості, неупередженості та об`єктивності; 6) гласності та відкритості виконавчого провадження; 7) розумності строків виконавчого провадження; 8) співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями; 9) забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців.

У частині першій статті 5 Закону зазначено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

Частиною першою статті 18 Закону встановлено, що на виконавця покладено обов`язок вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Виконавець зобов`язаний, зокрема, здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом (п. 1 ч. 1 ст. 18 Закону).

Статтею 10 Закону передбачено заходи примусового виконання рішень, до яких відносяться:

1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об`єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами;

2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника;

3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні;

4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов`язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем;

5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом.

Зважаючи на наведені положення Закону, слід примітити, що з дотриманням засад верховенства права та співмірності заходів примусового виконання рішень виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень, зокрема, шляхом звернення стягнення на кошти боржника.

За приписами статті 26 Закону, виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, зокрема, за заявою стягувача про примусове виконання рішення.

У постанові про відкриття виконавчого провадження за рішенням, примусове виконання якого передбачає справляння виконавчого збору, державний виконавець зазначає про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому статтею 27 цього Закону.

Документи виконавчого провадження доводяться до відома або надсилаються адресатам не пізніше наступного робочого дня з дня їх винесення.

За ст. 27 Закону, виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.

Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.

Державний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення виконавчого збору (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).

За ч. 1 ст. 28 Закону, копії постанов виконавця та інші документи виконавчого провадження (далі - документи виконавчого провадження) доводяться виконавцем до відома сторін та інших учасників виконавчого провадження, надсилаються адресатам простим поштовим відправленням або доставляються кур`єром, крім постанов про відкриття виконавчого провадження, про повернення виконавчого документа стягувачу, повідомлення стягувачу про повернення виконавчого документа без прийняття до виконання, постанов, передбачених пунктами 1-4 частини дев`ятої статті 71 цього Закону, які надсилаються рекомендованим поштовим відправленням. Боржник вважається повідомленим про початок примусового виконання рішень, якщо йому надіслано постанову про відкриття виконавчого провадження за адресою, зазначеною у виконавчому документі.

Пунктом 2 розділу VI Інструкції з організації примусового виконання рішень встановлено, що виконавець виносить постанову про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження (крім виконавчих проваджень щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини) та надсилає її сторонам виконавчого провадження не пізніше наступного робочого дня після її винесення.

З приписів ст.ст. 27, 28 Закону та Інструкції слідує про обов`язок виконавця направити боржнику постанови про відкриття виконавчого провадження та про стягнення виконавчого збору не пізніше наступного робочого дня після їх винесення. При цьому, з моменту отримання постанови про відкриття виконавчого провадження боржник вважається повідомленим про початок примусового виконання рішень, що, відповідно, обумовлює обізнаність останнього про початок примусового виконання рішення.

Відповідно до ст. 42 Закону, кошти виконавчого провадження складаються з: 1) виконавчого збору, стягнутого з боржника в порядку, встановленому статтею 27 цього Закону, або основної винагороди приватного виконавця; 2) авансового внеску стягувача; 3) стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження.

Витрати органів державної виконавчої служби та приватного виконавця, пов`язані з організацією та проведенням виконавчих дій щодо забезпечення примусового виконання рішень, є витратами виконавчого провадження.

Витрати виконавчого провадження органів державної виконавчої служби здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України та коштів виконавчого провадження, зазначених у пунктах 2 і 3 частини першої цієї статті.

На стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум згідно з вимогами цього Закону або у випадку повернення виконавчого документа стягувачу чи закінчення виконавчого провадження у разі необхідності примусового стягнення з боржника витрат виконавчого провадження виконавцем виноситься постанова про їх стягнення.

Пунктом 2 розділу VI Інструкції передбачено, що витрати виконавчого провадження складаються з мінімальних та додаткових витрат виконавчого провадження.

Мінімальні витрати виконавчого провадження складаються з плати за користування автоматизованою системою виконавчого провадження та витрат, пов`язаних з винесенням постанов про: відкриття виконавчого провадження; стягнення виконавчого збору (крім випадків, коли виконавчий збір не стягується); стягнення основної винагороди приватного виконавця (крім випадків, коли основна винагорода не стягується); стягнення витрат виконавчого провадження; закінчення виконавчого провадження (повернення виконавчого документа стягувачу).

Витрати, пов`язані з винесенням постанов, включають такі види витрат виконавчого провадження: виготовлення постанов та супровідних листів до них (папір, копіювання (друк) документів, канцтовари); пересилання постанов (конверти, знаки поштової оплати (марки) або послуги маркувальної машини (послуги поштового зв`язку)).

До додаткових витрат виконавчого провадження належать витрати виконавчого провадження, які не визначені цим пунктом як мінімальні витрати виконавчого провадження.

Якщо під час примусового виконання рішення органом державної виконавчої служби (приватним виконавцем) було здійснено додаткові витрати виконавчого провадження, виконавець на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум згідно з вимогами Закону виносить постанову про визначення розміру додаткових витрат виконавчого провадження (крім виконавчих проваджень щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини), в якій зазначає розміри та види додаткових витрат виконавчого провадження, що здійснені у відповідному виконавчому провадженні.

Враховуючи ст.ст. 27, 42 Закону та п. 2 р. VI Інструкції, варто зауважити, що стягнення виконавчого збору пов`язується з обставинами як вжиття виконавцем заходів з примусового виконання рішення, так і здійснення виконавцем розподілу реально стягнутих з боржника грошових сум.

В контексті положень Закону та Інструкції, з урахуванням обставин справи, суд акцентує, по-перше, що 07.10.2019 ДВС направлено на адресу Товариства постанови від 23.09.2019 № ВП 60100343 про відкриття виконавчого провадження та про стягнення виконавчого збору, обставини чого підтверджуються поштовим конвертом про відправлення кореспонденції та витягом з сайту «Укрпошта» про відстеження відправлення за № 0303606497027, що свідчить про недотримання відповідачем положень Закону та Інструкції щодо направлення таких постанов не пізніше наступного робочого дня з дня їх винесення, і, як наслідок, вказує про обізнаність Товариства про початок примусового виконання наказу № 910/6669/19 від 30.08.2019 Господарського суду міста Києва лише 10.10.2019.

По-друге, 08.10.2019 Товариством сплачено на користь ТОВ «Богдан-Лізинг» 50 000,00 грн. - поворотної фінансової допомоги та 1 921,00 грн. - судового збору, що вбачається з платіжних доручень №№ 245 і 246 та банківської виписки, що вказує про добровільне виконання рішення боржником.

У відповідності до частини першої статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Так, у пункті 74 Рішення у справі "Лелас проти Хорватії" і пункті 70 Рішення у справі "Рисовський проти України" ЄСПЛ підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування" та пояснив його практичне значення, зокрема, зазначивши, що держава, чиї органи влади не дотримувалися своїх власних внутрішніх правил та процедур, не повинна отримувати вигоду від своїх правопорушень та уникати виконання своїх обов`язків. Іншими словами, ризик будь-якої помилки, зробленої органами державної влади, повинна нести держава, а помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавленої особи, особливо якщо при цьому немає жодного іншого приватного інтересу. Принцип "належного урядування" передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах "Беєлер проти Італії" [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000-I, "Онер`їлдіз проти Туреччини" [ВП] (Oneryildiz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, "Megadat.com S.r.l. проти Молдови" (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії" (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах "Онер`їлдіз проти Туреччини" (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy), п. 119).

Таким чином, з урахуванням норм КАС України, Закону та Інструкції, керуючись наведеними концептуальними позиціями Європейського суду з прав людини, зважаючи, що ДВС не здійснено, у примусовому порядку, стягнення з Товариства грошових сум згідно з вимогами Закону, приймаючи до уваги неповідомлення, у встановленому Законом порядку, боржника про початок примусового виконання рішень, вмотивованими, за висновками суду, є твердження позивача про відсутність підстав для стягнення виконавчого збору згідно Оскаржуваної постанови, у зв`язку із чим Спірна постанова підлягає визнанню протиправною та скасуванню.

Відповідно до частини другої статті 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

В розрізі наведеного, суд звертає увагу, що під час розгляду справи відповідачем не доведено правомірність прийнятого рішення.

Статтею 90 КАС України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Надаючи оцінку кожному окремому специфічному доводу всіх учасників справи, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи, суд застосовує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).

Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 28 серпня 2018 року (справа № 802/2236/17-а).

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі.

Щодо судових витрат у справі.

Згідно з ч. 1 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Оскільки в даному випадку суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог, то судові витрати підлягають відшкодуванню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, як то відповідача у справі.

Керуючись ст.ст. 1, 2, 72-78, 241-246, 268-271, 287 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "Антон-ХХІ" - задовольнити повністю.

2. Визнати протиправною та скасувати постанову Солом`янського районного відділу Державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві від 23.09.2019 про стягнення виконавчого збору, винесену в рамках виконавчого провадження № 60100343.

3. Стягнути на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "Антон-ХХІ" (адреса: 03035, м. Київ, вул. Сурикова, буд. 3, оф. 19, ідентифікаційний код - 37441008) за рахунок бюджетних асигнувань Солом`янського районного відділу Державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві (адреса: 03151, м. Київ, просп. Повітрофлотський, буд. 76 А, ідентифікаційний код - 35008087) понесені ТОВ "Лізингова компанія "Антон-ХХІ" витрати по сплаті судового збору у розмірі 1 921,00 грн. (одна тисяча дев`ятсот двадцять одна гривня).

Судові рішення за наслідками розгляду судами першої інстанції справ, визначених статтею 287 КАС України, набирають законної сили після закінчення строку апеляційного оскарження, а у разі їх апеляційного оскарження - з моменту проголошення судового рішення суду апеляційної інстанції.

Відповідно до ч. 6 ст. 287 КАС України, апеляційні скарги на судові рішення у справах, визначених цією статтею, можуть бути подані протягом десяти днів з дня їх проголошення.

У відповідності до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" КАС України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя К.С. Пащенко