Рішення № 85826689, 27.11.2018, Попаснянський районний суд Луганської області

Справа № 423/455/18

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 листопада 2018 року

Попаснянский районний суд Луганської області

у складі головуючого судді Архипенко А.В.

при секретарі Іваненко С.П., Кузьменко Ю.О.

за участю представника позивача Скворцовой А.Ю.

представника відповідача Сідабрас О ОСОБА_1 С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, та Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної шкоди, завданої терористичним актом під час проведення антитерористичної операції

в с т а н о в и в :

Позивачка звернулась до суду із дійсним позовом (через представника – адвоката Скворцовой А.Ю.) в якому зазначила, що вона є власником будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 . У будинку станом на 2014 рік проживала ОСОБА_2 та її донька ОСОБА_3 . ІНФОРМАЦІЯ_1 2015 року, під час проведення АТО житло було знищене. 10 лютого 2015 року Врубівською селищною радою був складений акт, згідно якого причиною руйнування будинку є артилерійський обстірл. На даний час позивачка проживає у літній кухні.

Позивачка зазначила, що 02.02.2018 року вона зверталась до Врубівської селищної ради та Попаснянської військово-цивільної адміністрації з заявою про отримання компенсації за зруйноване житло і згодою передати своє зруйноване майно відповідно до законодаства, але отримала відповідіь, що відповідні кошти в селищному бюджеті відсутні та відсутня законодавча база щодо відшкодування такої компенсації громадянам за зруйноване житло.

Також позивачка зазначає, що зверталась до Попаснянської військово-цивільної адміністрації,, яка також надала відповідь 16.01.2018р., що до теперішнього часу, механізм відшкодування втрачених ресурсів та майна населенню, яке постраждалов ході проведення АТО, на державному рівні не розроблено.

В позові позивачка посилається на те, що відповідно до діючих законодавчих Актів в Україні , щодо боротьби з тероризмом – обов`язок про відшкодування відповідної шкоди покладений на державу.

За викладених обставн, позивачка, в поданому позову просила суд стягнути з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України на її користь, за рахунок коштів Державного бюджету України шкоду, заподіяну терористичним актом у вигляді зруйнування будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , в сумі 562 930 грн.50 коп.

Позивачка надала суду заяву, в якій підтримала позовні вимоги, просила розглядати позов без її участі за участю свого представника.

У судовому засіданні представника позивачки підтримала заявлені вимоги, просила їх задовольнити.

Представник відповідача від Кабінету Міністрів України у судовому засідання позов не визнав, просив суд відмовити в його задоволенні, надав письмове заперечення на позов.

В наданих запереченнях Кабінету Міністрів України зазначено, що Кабінет Міністрів України не є належним відповідачем у справі, оскільки до його компетенції не віднесено питання відшкодування шкоди, завданої внаслідок антитерористичної операції, а на теперішній час відсутній закон чи нормативний акт, який регулює порядок відшкодування шкоди, спричиненої проведенням АТО, не встановлено державний орган, на який покладено обов`язок здійснювати таке відшкодування та механізм визначення розміру відшкодування.

До цього ж в запереченні зазначено, що такі вимоги позивачка може пред`явити в кримінальному провадженні у порядку цивільного позову.

Також представник КМУ зазначив, що необхідно врахувати судову практику, а саме думку ВСУ ( в постанові від 11.07.2018р у справі № 219/11736/16-ц) на предмет відмови у аналогічних вимогах.

Державна казначейська служба України належним чином повідомлені про розгляда даної справи, представник установи до суду не з`являвся, ніяких письмових документів щодо поданого позову до суду не надано.

Вислухавши у судовому засіданні пояснення позивачки, представників відповідача - Кабінету Міністрів України, третіх осіб, дослідивши письмові матеріали, суд вважає, що позов підлягає частковому задоволенню за наступних підстав.

Предметом даного позову є питання захисту права на житло позивачки .

Судом встановлені такі фактичні обставини і відповідні їм правовідносини.

Позивачка має в приватній власності житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , площею 54,5 м2.

Як вбачається з акту обстеження (а.с.18) комісією Врубівської селищної ради Попаснянського району Луганської області, у складі: селищного голови Кравец В.М., депутата селищної ради Кошубина Є.В., депутата селищної ради Попової Н.В., сусідів ОСОБА_4 , ОСОБА_5 – проведено обстеження домоволодіння АДРЕСА_1 ( власник ОСОБА_2 ) на предмет встановлення пошкоджень внаслідок бойових дій та встановлено, що внаслідок влучення снаряду в дах будинку, домоволодіння пошкодженно.

Є загальновідомим фактом, що в 2014 році на території Донецької та Луганської областей проводилась антитерористична операція, яка була розпочата відповідно до Указу Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14 квітня 2014 року № 405/2014.

Наказом Першого заступника Голови Служби безпеки України - керівника Антитерористичного центру при Службі безпеки України від 7 жовтня 2014 року № 33/6/а «Про визначення районів проведення антитерористичної операції та термінів її проведення» визначено такі райони проведення антитерористичної операції та терміни її проведення, зокрема, Луганська область - з 07 квітня 2014 року. На теперішній час рішення про завершення проведення антитерористичної операції на території Луганської області не прийнято.

Згідно розпорядження Кабінету Міністрів України № 1275-р від 02 грудня 2015 року, яким затверджено Перелік населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція. Згідно затвердженого переліку Попаснянський район та с.Врубівка Луганської області, в якому розташований будинок позивачки, належить до населених пунктів, в яких здійснювалася антитерористична операція.

При цьому також є загальновідомим фактом, що в період проведення антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей пошкоджені (зруйновані) об`єкти соціальної і транспортної інфраструктури, житлового фонду та систем забезпечення життєдіяльності.

Таким чином, судом встановлено і доведено матеріалами справи, що будинок позивачки розташований в районі проведення антитерористичної операції і був зруйнований в період проведення антитерористичної операції та внаслідок її проведення.

Суд, з копії витягу з ЄРДР № 1201413053000635 вбачає, що 10 лютого 2015 року Органом досудового розслідування до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесені відомості про вчинене кримінальне правопорушення за ознаками ч.2 ст.258 КК України (терористичний акт), за фактом пошкодження, внаслідок артобстрілу 09.02.2015 року, зруйновано домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , який належить ОСОБА_2 (а.с.17).

Зазначені обставини сторонами не оспорюються.

При розгляді даного позову, суд враховує наступні правові положення.

Згідно зі ст.264 ЦПК України під час ухвалення рішення суду суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Згідно зі ст.55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожна особа має право в порядку, встановленому законом,звернутися за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Аналогічне положення міститься і у частині 1 ст.4 ЦПК України.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб визначений законом або договором.

За змістом ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно зі ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду встановлені статтею 1166 ЦК України, згідно якої майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом.

Проте, якщо мають місце спеціальні підстави відшкодування шкоди, застосуванню підлягають саме спеціальні правові норми.

Звертаючись до суду з позовом про відшкодування шкоди, позивач посилалась на те, що така шкода завдана їй внаслідок подій, які відбувалися у с.Врубівка Попаснянського району Луганської області 09 лютого 2015 року, а саме, внаслідок обстрілів в період проведення антитерористичної операції.

Указом Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України» від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14.04.2014 року № 405/2014 розпочато антитерористичну операцію.

Термін «антитерористична операція» визначено в статті 1 Закону України від 20.03.2003 року № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом» (в редакції Закону № 1313-VII від 05.06.2014 року), згідно якої антитерористична операція - це комплекс скоординованих спеціальних заходів, спрямованих на попередження, запобігання та припинення терористичної діяльності, звільнення заручників, забезпечення безпеки населення, знешкодження терористів, мінімізацію наслідків терористичної діяльності.

Район проведення антитерористичної операції - визначені керівництвом антитерористичної операції ділянки місцевості або акваторії, транспортні засоби, будівлі, споруди, приміщення та території чи акваторії, що прилягають до них і в межах яких проводиться зазначена операція.

Згідно ст. 1 зазначеного Закону терористична діяльність - це діяльність, яка охоплює: планування, організацію, підготовку та реалізацію терористичних актів; підбурювання до вчинення терористичних актів, насильства над фізичними особами або організаціями, знищення матеріальних об`єктів у терористичних цілях; організацію незаконних збройних формувань, злочинних угруповань (злочинних організацій), організованих злочинних груп для вчинення терористичних актів, так само як і участь у таких актах; вербування, озброєння, підготовку та використання терористів; пропаганду і поширення ідеології тероризму; фінансування та інше сприяння тероризму (у редакції Закону України від 18.05.2010 р. № 2258-VI).

Терористичний акт - це злочинне діяння у формі застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, відповідальність за які передбачена статтею 258 Кримінального кодексу України. У разі, коли терористична діяльність супроводжується вчиненням злочинів, передбачених статтями 112, 147, 258 - 260, 443, 444, а також іншими статтями Кримінального кодексу України, відповідальність за їх вчинення настає відповідно до Кримінального кодексу України.

Відповідно до статті 1 Закону України від 02.09.2014 року № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції», який визначає тимчасові заходи для забезпечення підтримки в тому числі осіб, які проживають у зоні проведення антитерористичної операції або переселилися з неї під час її проведення, період проведення антитерористичної операції - це час між датою набрання чинності Указом Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14 квітня 2014 року № 405/2014 та датою набрання чинності Указом Президента України про завершення проведення антитерористичної операції або військових дій на території України.

Територія проведення антитерористичної операції - це територія України, на якій розташовані населені пункти, визначені у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція, розпочата відповідно до Указу Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14 квітня 2014 року № 405/2014.

Згідно ст. 4 Закону України від 20.03.2003 року № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом» організація боротьби з тероризмом в Україні та забезпечення її необхідними силами, засобами і ресурсами здійснюються Кабінетом Міністрів України у межах його компетенції. Центральні органи виконавчої влади беруть участь у боротьбі з тероризмом у межах своєї компетенції, визначеної законами та виданими на їх основі іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» рішення щодо проведення антитерористичної операції приймається залежно від ступеня суспільної небезпеки терористичного акту, тобто проведення антитерористичної операції за відсутності терористичного акту є неможливим.

Є загальновідомим фактом, що в період проведення антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей пошкоджені (зруйновані) об`єкти соціальної і транспортної інфраструктури, житлового фонду та систем забезпечення життєдіяльності.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 року № 1002-р було затверджено План заходів з організації відновлення пошкоджених (зруйнованих) об`єктів соціальної і транспортної інфраструктури, житлового фонду та систем забезпечення життєдіяльності на території Донецької та Луганської областей, яким було передбачено, зокрема:

- забезпечення роботи місцевих штабів з питань, пов`язаних з відновленням інфраструктури та життєдіяльності населених пунктів Донецької та Луганської областей, на рівні районів і міст обласного значення Донецької та Луганської областей (виконавці: Державне агентство з питань відновлення Донбасу, Мінрегіон, Мінінфраструктури, інші заінтересовані центральні органи виконавчої влади, місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування);

- забезпечення визначення обсягу руйнувань, обстеження несучої здатності будівель, що потребують першочергового відновлення, об`єктів інфраструктури, виготовлення відповідної проектної документації (виконавці: Державне агентство з питань відновлення Донбасу, Мінрегіон, Мінінфраструктури, місцеві штаби, місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування (за згодою).

Виходячи з системного аналізу статей 1, 11 та 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» встановлення осіб, які вчинили терористичний акт, які здійснювали терористичну діяльність, наявність щодо них обвинувального вироку суду, не є умовою відшкодування шкоди державою на підставі ст. 19 зазначеного Закону.

Стаття 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає наступне стягнення суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, тобто після відшкодування шкоди потерпілому, у разі встановлення осіб, якими заподіяно шкоду, держава може стягнути суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом.

Відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом, регламентується спеціальною нормою - ст. 19 Закону України від 20.03.2003 року № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом», згідно якої відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Тобто обов`язок відшкодувати завдану шкоду покладається на державу незалежно від її вини та до держави, яка відшкодувала шкоду фізичній особи, переходить право вимоги до винної особи.

Відповідно до ст. 56 ЦПК України Держава може виступати стороною у цивільному процесі. Проте Держава є особливим суб`єктом цивільного судочинства, оскільки не може здійснювати в суді свої права безпосередньо.

Відповідно до ст. 58 ЦПК України державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції через свого представника, тобто свою цивільну процесуальну правосуб`єктність держава реалізує через відповідні органи державної влади за допомогою особливого інституту процесуального представництва держави.

Механізм представництва держави зумовлюється її внутрішньою побудовою: у цивільних відносинах носієм цивільних прав та обов`язків є держава, а виразником державного (публічного) інтересу - правомочні та зобов`язані особи.

Виступаючи стороною у цивільній справі, держава є носієм цивільних процесуальних прав та обов`язків, у той час як виразником інтересів держави в суді та безпосередніми учасниками відповідних правовідносин виступають уповноважені державою суб`єкти - органи державної влади, організації, посадові особи, яким держава делегує свої права та обов`язки, що закріплюються у відповідних нормативно - правових документах.

Звертаючись до суду з цим позовом, позивач в якості відповідача зазначила Державу Україна та відповідно до частини 4 ст. 58 ЦПК України як представника держави - Кабінет Міністрів України.

Відповідно до ст. 1 Закону України від 27.02.2014 року № 794-VII «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України (Уряд України) входить до системи органів державної влади України та є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Згідно ст. 4 Закону України від 20.03.2003 року № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом» саме Кабінетом Міністрів України у межах його компетенції здійснюються організація боротьби з тероризмом в Україні та забезпечення її необхідними силами, засобами і ресурсами.

Враховуючи повноваження Кабінету Міністрів України в системі суб`єктів боротьби з тероризмом (організація боротьби з тероризмом, забезпечення її необхідними силами, засобами і ресурсами), апеляційний суд вважає, що Кабінет Міністрів України як представник держави позивачем визначений правильно.

Відповідно до ст. 43 Бюджетного кодексу України безпосереднє обслуговування державного бюджету здійснюється Державною казначейською службою України і саме тому відповідачем у суді від імені держави у справах про відшкодування шкоди за рахунок держави повинні виступати і представники Державної казначейської служби України.

Згідно з частиною першою статті 23 Бюджетного кодексу України будь-які бюджетні зобов`язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України.

Проте реалізація особою права, що пов`язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.

Так, у рішенні від 8 листопада 2005 року у справі «Кечко проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що Суд не приймає аргумент Уряду щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Бурдов проти Росії", № 59498/00, пар. 35, ECHR 2002-ІІІ) (п. 26).

Враховуючи викладене, суд доходить до обґрунтованого висновку, що позивач має право на відшкодування завданої їй шкоди за рахунок держави незалежно від її вини, що і передбачає ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» і Кабінет Міністрів України та Державна казначейська служби України є належними відповідачами у даній справі.

Решта суб`єктів боротьби з тероризмом, які зазначені в ст. 4 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», зокрема Міністерство оборони України, Міністерство внутрішніх справ України, Головне управління Національної Гвардії України та Антитерористичний центр при Службі безпеки України є лише суб`єктами, які безпосередньо у межах своєї компетенції здійснюють боротьбу з тероризмом.

При тім, суд зазначає, що правовідносини щодо відшкодування шкоди, спричиненої пошкодженням, руйнуванням, знищенням майна (у тому числі житла) терористичним актом в період проведення антитерористичної операції регулюються, крім ст. 41 Конституції України, ст.ст. 319, 321 ЦК України, ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», також Кодексом цивільного захисту України, положеннями якого позивачка також обґрунтовувала свої позовні вимоги.

Так, відповідно до пункту 6 частини 1 статті 21 Кодексу цивільного захисту України громадяни України мають право на соціальний захист та відшкодування відповідно до законодавства шкоди, заподіяної їхньому життю, здоров`ю та майну внаслідок надзвичайних ситуацій або проведення робіт із запобігання та ліквідації наслідків.

Частиною 1 статті 86 Кодексу, на яку також посилається позивачка, передбачено забезпечення житлом постраждалих, житло яких стало непридатним для проживання внаслідок надзвичайної ситуації місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування та суб`єктами господарювання шляхом: 1) надання житлових приміщень з фонду житла для тимчасового проживання; 2) позачергового надання житла, збудованого за замовленням місцевих державних адімінстрацій, органів місцевого самоврядування та суб`єктів господарювання; 3) будівництва житлових будинків для постраждалих; 4) закупівлі квартир або житлових будинків.

Проте, як вбачається з матеріалів справи позивачкою не надано належних та допустимих доказів непридатності житла для проживання.

Звертаючись до суду з позовом, позивачка посилалась на те, що в результаті влучення снарядів, будинок був пошкоджений, що підтверджується вищезазначеним актом обстеження, в якому зазначено тільки характер пошкоджень.

При тім, суд звертає увагу, що з боку позивача не надано обгрунтувань, на підставі чого складався Акт обстеження житла, який доданий до дійсного позову

Також, ніяких підтверджень щодо визначення розміру збитків, що призвели до завдання майнової шкоди позивачки суду не надано.

В суді ні позивачка, ні її представник не заявляли клопотання про проведення судової будівельно-технічної експертизи, що відповідно до положень ст. ст. 76, 77 ЦПК є належним доказом щодо предмета доказування, а саме розміру відшкодування.

Крім того, забезпечення житлом постраждалого або виплата грошової компенсації за рахунок державного бюджету здійснюється за умови добровільної передачі постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб`єктам господарювання (частина 9 ст.86 Кодексу цивільного захисту України).

Системний аналіз зазначених вище норм права свідчить про те, що, пред`являючи вимогу до держави про виплату компенсації за зруйноване під час антитерористичної операції майно, власник цього майна має спочатку, тобто до ухвалення рішення суду, погодитись на добровільну передачу пошкодженого чи зруйнованого внаслідок терористичного акту будинку місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування.

Разом з тим, з матеріалів справи вбачається, що позивачка хоча і звернулась до Врубівської селищної ради Луганської обла про свою згоду передати зруйноване майно до територіальної громади, однак про результат розгляду її звернення суду не надано.

Крім того, оскільки обов`язок відшкодувати завдану шкоду покладається на державу незалежно від її вини, а після відшкодування до держави переходить право вимоги до винної особи, то у зв`язку з наведеним та на виконання вимог п. 2 ч. 6 ст. 130 ЦПК України суду не подавалось клопотань щодо залучення до участі у справі осіб, до яких у подальшому держава у разі доведення позову може пред`явити регресні вимоги про відшкодування шкоди.

Зазначені обставини вмпливають із національних законодавчих актів, так і з міжнародних актів про агресію проти України.

Вирішуючи даний позов, суд також враховує, що аналогічна позиція щодо доведення відповідних позовних вимог викладена у Постанові Верховного Суду України від 11.07.2018 року у справі № 219/11 736/16-ц.

Так, враховуючи викладене, суд вважає, що на даний час суду не надано достатньо доказів на обґрунтування поданого позову, в зв`язку із чим, у задоволенні позову необхідно відмовити.

На підставі викладеного, керуючись ст..ст. 4, 12, 13, 76-81, 247, 258, 259, 263-265, 268, 354, 353,354 ЦПК України, -

У Х В А Л И В :

У задоволенні позову ОСОБА_2 до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, та Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної шкоди, завданої терористичним актом під час проведення антитерористичної операції - відмовити. Рішення суду може бути оскаржене протягом 30 днів з дня його проголошення до апеляційної інстанції через Попаснянський районний суд.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано, або у разі подання апеляційної скарги - після розгляду справи апеляційним судом, якщо рішення не скасоване.

Суддя : А.В.Архипенко