Рішення № 85745720, 12.11.2019, Господарський суд Закарпатської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

12.11.2019 м. Ужгород Справа № 907/240/19

Господарський суд Закарпатської області у складі

головуючого судді Ушак І.Г.

за участю секретаря судового засідання Лазар С.Л.

розглянув у відкритому судовому засіданні справу

за позовом за позовом орендного підприємства Ужгородський коньячний завод, м. Ужгород

до товариства з обмеженою відповідальністю «РГСН», м. Ужгород

про стягнення 117000,00 грн.

представники:

позивача – Мерза Р.І., адвокат

відповідача – Бондарєва О.С., адвокат

Позивач звернувся до суду з вимогами про стягнення з відповідача зазначеної суми, що була сплачена позивачем як оплата за паливні брикети, у зв`язку з тим, що відповідачем такі не поставлені, в тому числі, на вимогу від 11.03.19, та не повернуті грошові кошти на вимогу від 20.03.19. Представник позивача у ході судового розгляду справи наполягає на задоволенні позовних вимог, посилаючись на їх обґрунтованість долученими до матеріалів справи документами.

Відповідач письмовим відзивом та його представник у ході судового розгляду заперечує проти позову, посилаючись на те, що позивачеві здійснено поставку паливних брикетів у кількості 43,4 т на суму 117000 грн., яка оплачена позивачем та стягнення якої є предметом даного спору. Стверджує, що після одержання коштів від позивача, неодноразово нарочним доставлялися до позивача для підписання проект договору купівлі-продажу від 25.04.16, видаткові накладні від 28.04.16 та від 11.05.16 щодо зазначеної поставки паливних брикетів, однак такі не були позивачем підписані. Разом з тим, оскільки відповідачем подано за вказаними операціями податкові накладні, які зареєстровані в ЄРПН, копії яких отримані позивачем як контрагентом, вважає доведеною поставку позивачеві оплачених паливних брикетів та недоведеними твердження позивача про неодержання поставленої продукції.

Вивчивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, суд встановив наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач 28.04.16 та 11.05.19 платіжними дорученнями №№ 852, 920 перерахував відповідачеві з призначенням платежу «згідно договору» відповідно 62000,00 грн. та 55000,00 грн.

11.03.19 позивач надіслав відповідачеві вимогу, за змістом якої повідомив, що у ході судового розгляду справи № 907/752/18 ним виявлено, що зазначені платежі на загальну суму 117000, 00 грн. здійснені як оплата за продану продукцію «Паливні брикети пресовані тирси, розм.:150*60*90 мм» в кількості 23 тони за Видатковою накладною №РН-0000011 від 28 квітня 2016 року та в кількості 20,400 тон за Видатковою накладною №РН-0000012 від 11 травня 2016 року», ТОВ «РГСН» до суду надано також копії зареєстрованих податкових накладних від 28.04.16 та 11.05.16, однак така продукція позивачем не одержана, тому вимагає поставити її в семиденний строк з дня одержання вимоги.

Вимога одержана відповідачем 13.03.19.

20.03.19 позивач надіслав відповідачеві вимогу про сплату (повернення) грошових коштів на суму 117000 грн., посилаючись на неодержання продукції та інформації на вимогу про поставку продукції.

Зазначена вимога також одержана відповідачем та залишена без відповіді.

Наведені обставини передували пред`явленню даного позову про стягнення з відповідача попередньо оплаченої суми вартості продукції, яка відповідачем не поставлена.

Суд, аналізуючи спірні відносин сторін як суб`єктів господарювання, дійшов висновку про те, що між сторонами виникли господарські правовідносини з поставки продукції на підставі усних домовленостей, за результатами яких позивач сплатив відповідачеві наведеними вище двома платіжними дорученнями суму 117000,00 грн. як вартість паливних брикетів, даними діями позивача вчинено правочин, який засвідчує його волю до настання відповідних правових наслідків - одержання від відповідача оплаченої продукції.

При цьому, суд керується приписами ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України (ЦК України), якими встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Правочин, відповідно до ст. 205 ЦК України може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі; сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом; правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Зазначений правочин за змістом ст. 11 ЦК України є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків сторін такого правочину.

За змістом ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу. Зобов`язання має грунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Аналогічні приписи містить Господарський кодекс України (ГК України), який згідно його ст. 1 визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб`єктами господарювання, а також між цими суб`єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Так, згідно ст. 173 ГК України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Підставами виникнення господарських зобов`язань згідно ст. 174 ГК України, зокрема, є господарські договори та інші угоди, передбачені законом, а також угоди, не передбачені законом, але такі, які йому не суперечать;

Відповідно до ст. 175 ГК України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов`язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов`язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку. Майнові зобов`язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Виходячи з наведених приписів цивільного та господарського законодавства, суд констатує, що у спірних відносинах сторін діям позивача з оплати на користь відповідача вартості продукції кореспондується обов`язок останнього поставити таку позивачеві. Наведене не заперечується та не спростовується ніким з учасників процесу, зокрема, відповідачем. Навпаки, відповідач стверджує, що такий обов`язок ним виконано. Посилається при цьому на копії рахунків-фактур № СФ-0000011 від 28.04.2016р., № СФ-0000012 від 1 І .05.2016р., податкових накладних від 28.04.2016р. № 1 та від 11.05.2016р. № І, видаткових накладних № РН-0000011 від 28.04.2016р. та № РН-0000012 від 11.0.2016р. , проекту договору купівлі-продажу № 03-2016 від 25.04.2016р.

Суд, оцінюючі зазначені докази, на які як на підтвердження здійснення господарських операцій з поставки продукції позивачеві, посилається відповідач та вирішуючи спір по суті, виходив з наступного.

Приписами Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність" (далі – Закон) (в редакції, що діяла на час здійснення сторонами спірних господарських операцій), сфера дії якого поширюється на всіх юридичних осіб, створених відповідно до законодавства України, незалежно від їх організаційно-правових форм і форм власності, встановлено, що документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення, є первинним документом, який, у свою чергу, є підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій підприємства (ст.ст. 1, 2, 9 Закону).

Відповідно до приписів ст. 9 Закону первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це не можливо – безпосередньо після її закінчення; для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи; первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов`язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання, назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Видаткові накладні, на які посилається відповідач як на первинні документи - докази здійснення поставки, не містять посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення від сторони одержувача, яким зазначений позивач у справі, та особистого підпису або інших даних, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції від одержувача.

Рахунки-фактури, виписані відповідачем як постачальником за договором від 25.04.16 № 03-2016, не містять інформації про їх одержання позивачем; а зазначений договір купівлі-продажу, за змістом якого ТОВ «РГСН» як продавець та ОП «Ужгородський коньячний завод» як покупець узгодили купівлю-продаж паливних брикетів, не підписаний стороною покупця.

За наведених обставин зазначені документи за змістом ст. 9 Закону позбавлені доказової сили, відтак не можуть бути прийнятими судом як належні та допустимі докази здійснення спірної поставки.

Відповідно до ч. 1 ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст. 74, 77 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

За приписами ст.ст. 76, 77, 78, 79 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування; предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення; обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування; достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи; достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування; питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Посилання відповідача на те, що зазначені суми він відобразив у власному податковому обліку господарських операцій з позивачем як контрагентом у квітні-травні 2016р., подавши податкові накладні та сплативши відповідні суми податку, також не може бути прийнято судом як достатній доказ на підтвердження поставки, оскільки за змістом ст. 201.7 Податкового кодексу України податкова накладна складається, зокрема, на суму коштів, що надійшли на поточний рахунок як попередня оплата (аванс), а зазначення позивача контрагентом за видатковими накладними, на яких відсутні дані про осіб, що брали участь у господарській операції від одержувача, та їх підписи, не може слугувати доказом поставки попередньо оплаченої продукції.

Суд, відповідно до ст. 86 ГПК України, оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

Дослідивши матеріали даної справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд констатує про доведеність вимог позивача про стягнення з відповідача суми 117000,00 грн. як попередньо оплаченої вартості продукції, оскільки така відповідачем не була поставлена, та про недоведеність належними та допустимими доказами тверджень відповідача про виконання зобов`язань з поставки продукції позивачеві.

Статтею 526 ЦК України встановлено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Приписами ст. 193 ГК України встановлено, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 610 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Згідно приписів ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

За таких фактичних обставин справи та з огляду на наведені норми цивільного та господарського законодавства, суд дійшов висновку про те, що вимога позивача про стягнення з відповідача заборгованості на суму 117000,00 грн. є обґрунтованою, оскільки відповідачем не виконано зобов`язання з поставки продукції та не повернуто позивачеві попередньо сплачену суму вартості такої продукції, відтак позов про стягнення з відповідача зазначеної суми підлягає задоволенню судом

За змістом ст. 129 ГПК України судовий збір сплачений позивачем при поданні позову на суму 1921 грн. належить відшкодувати за рахунок відповідача

З огляду на викладене та керуючись ст.ст. 73-79, 81, 86, 129, 232, 233, 236-238, 240, 241, 247-252 Господарського процесуального кодексу України,

СУД УХВАЛИВ:

1. Позов задоволити повністю.

Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «РГСН», м. Ужгород на користь орендного підприємства «Ужгородський коньячний завод», м. Ужгород суму 117000,00 грн. та у відшкодування судових витрат суму 1921,00 грн.

Відповідно до приписів ст. 241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції в порядку та строки, встановлені статтями 254-257 Господарського процесуального кодексу України. Повний текст рішення складено 18.11.19

Суддя Ушак І.Г.