Рішення № 85738587, 18.11.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

18 листопада 2019 року № 640/2354/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Аверкової В.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 до третя особаФонду гарантування вкладів фізичних осіб Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» Білої Ірини Володимирівнипростягнення суми 200 000,00 грн.,УСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі по тексту - відповідач), за участю третьої особи Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» Білої Ірини Володимирівни про стягнення з відповідача коштів у розмірі 200 000,00 грн. на користь позивача.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 28 квітня 2014 року у справі №552/4829/13-ц встановлено, що відповідно до ст. 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки по ньому у сумі 200 000,00 грн.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 березня 2019 року відкрито провадження та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

05 квітня 2019 року відповідачем подано до суду відзив на позовну заяву, з якого вбачається про незгоду із заявленими позовними вимогами, оскільки в діях відповідача відсутні ознаки протиправних, а позивачем не доведено порушення його прав чи інтересів саме відповідачем.

24 квітня 2019 року позивачем подано заперечення на відзив, згідно якого поданий відповідачем відзив не спростовує факти, що викладені в позовній заяві та протирічить поданим до суду документам.

17 травня 2019 року третьою особою подано пояснення на позов про незгоду із заявленими позовними вимогами, оскільки позивач є кредитором банку, а не вкладником, а вимоги про стягнення коштів на виконання судового рішення не підлягають виплаті в якості суми гарантованого відшкодування.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

Як зазначено сторонами, між ПАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_2 , спадкоємцем якої є позивач, укладено депозитні договори № 830099 від 22 квітня 2008 року та №832642 від 27 червня 2008 року.

Відповідно до наявної в матеріалах справи копії рішення Апеляційного суду Полтавської області від 28 серпня 2014 року справа №552/4829/13-ц, номер провадження 22-ц/786/2687/14 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Полтави від 21 листопада 2013 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ПАТ «КБ «Надра» про стягнення коштів позовні вимоги ОСОБА_1 до ПАТ «КБ «Надра» про стягнення коштів задоволено частково, стягнуто з ПАТ «КБ «Надра» на користь ОСОБА_1 за депозитним договором №830099 від 22.04.08 року, укладеним між ВАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_2 відсотки по вкладу з 6.05.10 по 29.06.10 року у розмірі 70273,97 грн. та 3% річних у розмірі 311,17 грн., а разом 70585,14 грн.; стягнуто з ПАТ «КБ «Надра» на користь ОСОБА_1 за депозитним договором №832642 від 27.06.08 року, укладеним між ВАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_2 відсотки по вкладу з 28.06.09 по 29.06.10 року у розмірі 166578,78 грн. та 3% річних у розмірі 4999,36 грн., а разом 171578,14 грн.; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Листом від 30 червня 2015 року, направленим засобами поштового зв`язку 03 липня 2015 позивач звернувся до ФГВФО з проханням надати інформацію щодо строків, порядку та яким чином буде виплачено борг ПАТ «КБ «Надра».

Заявою від 30 червня 2016 року позивач звернувся до Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» про включення його до реєстру кредиторів ПАТ «КБ «Надра» із майновими вимогами в обсязі згідно цієї заяви з наданням черговості, встановленої Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

12 лютого 2016 року позивач звернувся листом до адміністративної ради ФГВФО з проханням включити його до переліку вкладників ПАТ «КБ «Надра» на відшкодування за рахунок ФГВФО 200 000,00 грн., на який Уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» надано відповідь від 01 березня 2016 року №22-7-2576, що запитувані кошти не гарантуються фондом, а є вимогою кредитора, що підлягає задоволенню за рахунок коштів, одержаних в результаті ліквідації та реалізації майна Банку, в черговості, що передбачена частино першою статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»

Позивач, вважаючи, протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати йому коштів у розмірі 200 000,00 грн., звернувся до суду з відповідним позовом.

Досліджуючи надані сторонами докази, аналізуючи наведені міркування та заперечення, оцінюючи їх в сукупності, суд бере до уваги наступне.

Спірні правовідносини врегульовані Конституцією України, Цивільним кодексом України (далі - ЦК України), Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон №4452-VI), Положенням про порядок відшкодування Фондом гарантування вкладів фізичних осіб коштів за вкладами, затвердженим рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 09 серпня 2012 року №14 ( далі - Положення № 14 ).

Так, відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 1216 Цивільного кодексу України передбачено, що спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

У статті 2 Закону № 4452-VI визначено, що вклад - це кошти в готівковій або безготівковій формі у валюті України або в іноземній валюті, які залучені банком від вкладника (або які надійшли для вкладника) на умовах договору банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або шляхом видачі іменного депозитного сертифіката, включаючи нараховані відсотки на такі кошти.

Вкладником є фізична особа (крім фізичних осіб - суб`єктів підприємницької діяльності), яка уклала або на користь якої укладено договір банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або яка є власником іменного депозитного сертифіката.

Згідно з частиною першою статті 26, частинами першою та другою статті 27 Закону №4452-VI, Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, нараховані на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на дату прийняття такого рішення, незалежно від кількості вкладів в одному банку.

Уповноважена особа Фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день отримання рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.

Уповноважена особа Фонду протягом трьох днів з дня отримання Фондом рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку формує повний перелік вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню.

Відповідно до частини третьої статті 37 Закону № 4452-VI, Уповноважена особа Фонду має право: 1) вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку; 2) укладати від імені банку будь-які договори (вчиняти правочини), необхідні для забезпечення операційної діяльності банку, здійснення ним банківських та інших господарських операцій, з урахуванням вимог, встановлених цим Законом; 3) продовжувати, обмежувати або припиняти здійснення банком будь-яких операцій; 4) повідомляти сторони за договорами, зазначеними у частині другій статті 38 цього Закону, про нікчемність цих договорів та вчиняти дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів; 5) заявляти від імені банку позови майнового та немайнового характеру до суду, у тому числі позови про винесення рішення, відповідно до якого боржник банку має надати інформацію про свої активи; 6) звертатися до правоохоронних органів із заявою про вчинення кримінального правопорушення в разі виявлення фактів шахрайства та інших протиправних дій працівників банку або інших осіб стосовно банку; 7) залучати до роботи у процесі здійснення тимчасової адміністрації за рахунок банку на підставі цивільно-правових договорів інших осіб (радників, аудиторів, юристів, оцінювачів та інших) у межах кошторису витрат, затвердженого виконавчою дирекцією Фонду. Такі договори можуть бути розірвані в односторонньому порядку у день повідомлення уповноваженою особою Фонду другої сторони про таке розірвання з наслідками, встановленими цивільним законодавством; 8) призначати проведення аудиторських перевірок та юридичних експертиз з питань діяльності банку за рахунок банку в межах кошторису витрат, затвердженого виконавчою дирекцією Фонду; 9) приймати на роботу, звільняти з роботи чи переводити на іншу посаду будь-кого з керівників чи працівників банку, переглядати їх службові обов`язки, змінювати розмір оплати їх праці з додержанням вимог законодавства України про працю; 10) зупиняти розподіл капіталу банку чи виплату дивідендів у будь-якій формі; 11) вчиняти дії, спрямовані на виконання плану врегулювання, відповідно до цього Закону та нормативно-правових актів Фонду.

Отже, з викладених правових норм вбачається, що право на відшкодування коштів за рахунок Фонду мають виключно вкладники банку, тобто фізичні особи, які вступили у правовідносини із банком безпосередньо на підставі договору банківського вкладу (депозиту) або є власниками депозитних іменних сертифікатів.

При цьому, жодних виключень з вказаного правила законодавством не передбачено.

Таким чином, лише набуття фізичною особою статусу вкладника банку є правовою підставою для включення її Уповноваженою особою до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду.

Виходячи з цього, суд звертає увагу на те, що вкладником ПАТ «КБ «Надра» у розумінні статті Закону № 4452-VI є ОСОБА_2 , а не позивач, оскільки саме вона вступила у договірні відносини із Банком та саме нею і на її користь було укладено відповідні договори з Банком і відкрито банківські рахунки. Безпосередньо між позивачем і Банком жодного договору у межах спірних правовідносин не укладалося, а на підставі прийняття спадщини позивач набув правовий статус кредитора ПАТ «КБ «Надра», а не вкладника, що виключає наявність правових підстав для отримання ним гарантованої суми відшкодування за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та вказує на можливість задоволення його вимог до Банку в порядку черговості, згідно зі ст. 52 Закону № 4452-VI.

Крім того, Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушенні в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії.

Рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України та норм Кодексу адміністративного судочинства України.

При цьому, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особі, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), а також встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення). Тобто, порушення або оспорювання прав та інтересів особи, яка звертається до суду за їх захистом, є обов`язковими. Відсутність порушеного права та неправильний спосіб захисту встановлюється при розгляді справи по суті і є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Частиною першою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Згідно з вимогами частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Виходячи з системного тлумачення зазначених положень законодавства вбачається, що особа має право звернутись до адміністративного суду з позовом у разі, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача (суб`єкта владних повноважень) порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. При цьому, обставини дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів має довести належними та допустимими доказами саме позивач. Задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин.

Тобто, в розумінні Кодексу адміністративного судочинства України захист прав, свобод та інтересів осіб завжди є наступним за встановленням судом факту їх порушення.

Отже, право на судовий захист має лише та особа, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Таким чином, для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право, свободу чи інтерес, і це право, свобода чи інтерес порушені відповідачем.

Зазначені висновки були неодноразово відображені в судовій практиці Вищого адміністративного суду України, зокрема в рішенні від 02 квітня 2014 року, прийнятому по справі № К/800/42688/13.

Крім того, Верховний Суд України, розглядаючи справу №21-438а12, у своїй постанові від 26 березня 2013 року прийшов до правового висновку про те, що відповідно до частини першої статті 2, пунктів 6, 8 частини першої статті 3, частини першої статі 6 Кодексу адміністративного судочинства України, предметом захисту в адміністративному судочинстві є саме порушені рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або їхніх посадових чи службових осіб права та інтереси позивачів.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Наведені положення не дозволяють скаржитися щодо законодавства або певних обставин абстрактно, лише тому, що заявники вважають начебто певні положення норм законодавства впливають на їх правове становище.

При цьому, реалізація особою права на звернення до адміністративного суду з позовом про оскарження будь-яких рішень, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, не покладає на суд беззаперечного обов`язку щодо надання такого захисту безвідносно до змісту позовних вимог та наявності спірних публічно-правових правовідносин.

Тобто, питання про можливість задоволення конкретних позовних вимог позивача, спрямованих на відновлення його прав, має вирішуватися, виходячи із суті заявлених вимог та наявності спірних правовідносин, які виникли безпосередньо між позивачем та контролюючим органом, протиправні дії якого, на суб`єктивну думку позивача, порушили його право.

Виходячи з положень 27 Закону № 4452-VI Фонд гарантування вкладів фізичних осіб гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом на підставі переліку вкладників, складеному Уповноваженою особою Фонду.

Тобто, у даному випадку в межах заявлених позовних вимог відсутнє порушення прав та законних інтересів позивача з боку Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, оскільки у Фонду відсутнє законодавчо встановлене право на відшкодування коштів поза межами складеного Уповноваженою особою Фонду реєстру.

У даному випадку, позивачем не наведено доводів, а судом не встановлено порушення прав, свобод та законних інтересів ОСОБА_1 .

З урахуванням викладеного суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем доведено правомірність та обґрунтованість підстав щодо невиплати позивачу коштів з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов ОСОБА_1 не підлягає задоволенню.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовити.

Рішення суду, відповідно до частини першої статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя В.В. Аверкова