Рішення № 85737816, 12.11.2019, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Харків

12 листопада 2019 р. № 520/8636/19

Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді - Мельникова Р.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просить суд:

- скасувати рішення Державної міграційної служби України від 13.08.2019 р. № 116-19;

- скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 13.06.2019 року №263 про відмову ОСОБА_1 в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області прийняти стосовно ОСОБА_1 рішення про прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позову позивачем вказано, що він є громадянином Федеративної Демократичної Республіки Ефіопія та 13.06.2019 року звернувся до відповідача Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Проте, 14.06.2019 року отримав повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області №62 від 13.06.2019 року про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке видано на підставі наказу від 13.06.2019 року №263. На думку позивача, наказ відповідача від 13.06.2019 року №263 є протиправним, незаконним та таким, що порушує його права, у зв`язку з чим позивачем було подано скаргу до Державної міграційної служби України. Однак, за результатами розгляду скарги позивачем 21.08.2019 року було отримано повідомлення №80 від 21.08.2019 року, в якому зазначено, що відповідачем, Державною міграційною службою України прийнято рішення від 13.08.2019 р. № 116-19 про відхилення скарги позивача. Зазначені обставини зумовили звернення позивача до суду з даним позовом.

Ухвалою суду від 02.09.2019 року прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі та призначено розгляд справи в підготовчому засіданні.

Представником відповідача Державної міграційної служби України через канцелярію суду подано відзив на позов, в якому вказано, що відповідач проти заявленого позову заперечує, оскільки спірні рішення було прийнято відповідно до норм діючого законодавства та з врахуванням усіх обставин у справі.

Позивач в судове засідання не прибув, про дату, час та місце слухання справи повідомлений належним чином. Через канцелярію суду позивачем подано заяву про розгляд справи без його участі.

Представники відповідачів в судове засідання не прибули, про дату, час там місце слухання справи повідомлені належним чином.

Відповідно до п. 10 ч. 1 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України письмове провадження - розгляд і вирішення адміністративної справи або окремого процесуального питання в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанції без повідомлення та (або) виклику учасників справи та проведення судового засідання на підставі матеріалів справи у випадках, встановлених цим Кодексом.

Фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється відповідно до положень частини 4 статті 229 КАС України.

Частиною 9 статті 205 КАС України передбачено, що якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з`явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Відповідно до приписів ч.4 ст. 243 КАС України судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.

З огляду на вищевикладене, суд приходить до висновку про наявність підстав для розгляду справи в порядку письмового провадження за наявними в матеріалах справи доказами.

Суд, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, встановив наступне.

Позивач, ОСОБА_1 , громадянин Федеративної Демократичної Республіки Ефіопія, 13.06.2019 року звернувся до Головного управління ДМС України в Харківській області з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

З огляду вказаної заяви судом встановлено, що на підставу для звернення позивачем зазначено, що неможливість повернення до Ефіопії пов`язана з побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками національності (як представник етнічної групи оромо) та політичних переконань (як особа, яка підтримує партію Фронт визволення Оромо ( OLF ).

Позивачем 14.06.2019 року отримано повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області №62 від 13.06.2019 року про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

На підставу прийняття такого повідомлення відповідачем вказано наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 13.06.2019 року №263.

Позивач, не погодившись з вказаним рішенням, звернувся зі скаргою в порядку адміністративного оскарження до Державної міграційної служби України, в якій просив скасувати наказ управління про відмову в прийнятті заяви для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач 21.08.2019 року отримав повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області №80 від 21.08.2019 року, в якому вказано, що Державною міграційною службою України прийнято рішення від 13.08.2019 року №116-19 про відхилення його скарги на рішення Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області про відмову особі в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погодившись з прийнятими рішеннями, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Перевіряючи юридичну та фактичну обґрунтованість мотивів, покладених суб`єктами владних повноважень в основу спірного рішення, на відповідність вимогам Кодексу адміністративного судочинства України, суд встановив наступне.

Правовідносини з приводу визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, унормовані Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати чи позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", який набув чинності 04.08.2011 року.

Згідно з положеннями пункту 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 13 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність ґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження наслідок таких побоювань.

Також суд зазначає, що залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

За таких обставин, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Тобто, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Суд зазначає, що частиною 5 статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Як встановлено судовим розглядом справи та з наявної в матеріалах справи копії особової справи №2019КН/о-83 громадянина Федеративної Демократичної Республіки Ефіопія ОСОБА_1 підставами неможливості повернення позивача до країни походження вказано побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками національності (як представник етнічної групи оромо) та політичних переконань (як особа, яка підтримує партію Фронт визволення Оромо ( OLF ).

В якості підстави прийняття оскаржуваного у даній справі наказу від 28.11.2017 року №267 відповідач послався на ч. 6 ст. 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту".

При цьому, частиною 6 статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Частиною 1 статті 12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п`яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.

З матеріалів справи вбачається, що позивач уже звертався в Україні із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, під час розгляду справи встановлено, що громадянин ОСОБА_1 прибув в Україну 15 жовтня 2013 року на підставі паспорта громадянина Федеративної демократичної республіки Ефіопії.

Позивач вперше до Управління міграційної служби в Харківській області із заявою про надання статусу біженця громадянин Ефіопії ОСОБА_1 звернувся 19 грудня 2013 року. У вказаній заяві позивач вказував, що у країні його громадянства, де він проживав - в Федеративній демократичній республіці Ефіопії існує загроза для його життя. За результатами розгляду вказаної заяви Управлінням міграційної служби в Харківській області складено висновок щодо відмови в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця громадянину Федеративної демократичної республіки Ефіопії ОСОБА_1 .

Позивачем вказане рішення було оскаржено в судовому порядку.

Так, постановою Харківського окружного адміністративного суду у справі справа №820/7840/14 від 19 серпня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 10 листопада 2014 року та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 08 грудня 2014 року, відмовлено повністю у задоволенні позову.

Ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 10 листопада 2014 року було встановлено, що позивач в`їхав на територію України по підробленому паспорту країни походження, оскільки в паспорті зазначені прізвище та ім`я, які йому не належать, вони схожі на його справжні прізвище та ім`я, але написане не відповідає дійсним імені та прізвищу позивача.

В подальшому, 15 січня 2015 року позивач вдруге подав заяву до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Однак, 16 січня 2015 року позивач отримав повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погодившись з зазначеним рішенням Управління, позивачем було направлено скаргу до Державної міграційної служби України, в якій просив скасувати наказ Управління про відмову в прийнятті заяви для вирішення питання про визнання біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту. Однак, 16 березня 2015 року позивачем було отримано повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області №15 від 12 березня 2015 року, в якому зазначено, що Державною міграційною службою України прийнято рішення від 02 березня 2015 року №10-15 про відхилення скарги позивача на рішення Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області про відмову особі в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивачем вказані рішення було оскаржено в судовому порядку.

Відтак, за результатами оскарження вказаних рішень суб`єктів владних повноважень, постановою Харківського окружного адміністративного суду у справі №820/2815/15 від 14 травня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 09 липня 2015 року та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 14 квітня 2016 року, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Зі змісту судових рішень вбачається, що останніми встановлено, що зміст заяви від 15 січня 2015 року містить аналогічні з першим зверненням підстави для звернення.

Під час судового розгляду справи встановлено, що втретє з заявою-анкетою про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту позивач звернувся 26 вересня 2016 року.

Однак, при її оцінці органом міграційної служби було встановлено, що зміст заяви містить аналогічні посилання заявника щодо переслідувань за ознаками національності та політичних переконань, які містилися у попередніх зверненнях та 26 вересня 2016 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в Харківській області було прийнято наказ №161 про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту.

Судом встановлено, що за результатами судового оскарження наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 26 вересня 2016 року №161, позивачу постановою Харківського окружного адміністративного суду у справі №820/6298/16 від 21 лютого 2017 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2017 року та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 05 травня 2017 року, було відмовлено у задоволенні позовних вимог.

Зазначені обставини встановлено під час розгляду справи №820/5430/17, про що свідчить постанова Верховного Суду від 15 березня 2019 року.

Відповідно до приписів ч. 4 ст. 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Також, під час судового розгляду справи встановлено, що вчетверте громадянин Ефіопії ОСОБА_1 21 серпня 2017 року звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області з заявою про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Однак, позивачем було отримано повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №48 від 21 серпня 2017 року.

Позивач, не погодившись із зазначеним рішенням Управління, 28 серпня 2017 року звернувся до Державної міграційної служби України зі скаргою, в якій просив скасувати наказ Управління про відмову в прийнятті заяви для вирішення питання про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту. Проте, повідомленням Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області №59 від 10 листопада 2017 року, позивачу було доведено, що Державною міграційною службою України прийнято рішення від 27 жовтня 2017 року №101-17 про відхилення скарги позивача, на рішення Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області про відмову особі в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Судом встановлено, що за результатами судового оскарження наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 21 серпня 2017 року №153, рішення Державної міграційної служби України від 27 жовтня 2017 року №101-17 позивачу постановою Харківського окружного адміністративного суду у справі № 820/5430/17 від 05 грудня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 14 березня 2018 року та постановою Верховного Суду від 15 березня 2019 року, було відмовлено у задоволенні позовних вимог.

Так, в рамках розгляду справи № 820/5430/17 Верховним Судом встановлено, що на основі проведення відповідачами порівняльного аналізу положень та норм чинного законодавства, вони дійшов обґрунтованого висновку, що "повторна заява" означає подальшу заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подану особою, якій відмовлено у наданні захисту за відсутності умов, зазначених у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», після прийняття остаточного рішення за її попередньою заявою, у зв`язку з виникненням зазначених обставин. Поняття "нових обставини" може застосовуватись лише за умови коли заявник, у ході проведення попередньої процедури, не з власної вини був не в змозі обґрунтувати факти, зазначені в у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 цього Закону, включаючи процедуру оскарження відповідного рішення щодо статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

З аналізу заяви, за результатами розгляду якої прийнято оскаржуване в даній справі рішення, вбачається, що повідомлені позивачем побоювання повернення до країни громадянської належності містять ознаки ідентичності повідомлених позивачем під час попередніх звернень за захистом в Україні, оскільки вони пов`язані із побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками національності (як представник етнічної групи оромо) та політичних переконань (як особа, яка підтримує партію Фронт визволення Оромо (OLF), через які, зі слів позивача, він може зазнати переслідувань з боку державної влади країни.

При цьому, обставини справи позивача не змінилися, а об`єктивне положення у країні громадянської належності позивача у частині дотримання прав людини з часу подання попередніх заяв також не змінилося.

Зазначені обставини свідчить про те, що недоведеність та необґрунтованість доводів позивача.

Крім того, суд зазначає, що доводи позивача про те, що інформація по країні походження підтверджує наявність у нього цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань у разі повернення до Ефіопії, є необґрунтованими, оскільки інформація по країні походження не може бути самостійною підставою для позитивного вирішення питання про надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.

З врахуванням вищевикладених обставин, суд приходить до висновку про правомірність рішень відповідачів.

Відповідно до положень ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно положень статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Таким чином, з врахуванням вищевикладеного, повно і всебічно з`ясувавши обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Розподіл судових витрат здійснити в порядку ст.139 КАС України.

Керуючись ст.ст. 243-246, 250, 255, 295, 297 КАС України, суд

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9), Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області (61057, м. Харків, вул. Римарська, 24) про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії - відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Другого апеляційного адміністративного суду через Харківський окружний адміністративний суд до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно - телекомунікаційної системи шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, або спрощеного позовного провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Повний текст рішення в порядку письмового провадження виготовлено 18 листопада 2019 року.

Суддя Мельников Р.В.