Рішення № 85682093, 07.11.2019, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

07.11.2019Справа № 910/7694/19

За позовом Львівської міської ради (м. Львів)

до 1. Львівської обласної ради (м. Львів)

2. Львівської обласної державної адміністрації (м. Львів)

3. Приватного акціонерного товариства "Авіас Плюс" (м. Дніпро)

про визнання недійсним рішення, розпорядження, договору та державного акту на право власності на землю

Суддя Ващенко Т.М.

Секретар судового засідання Шаповалов А.М.

Представники сторін:

від позивача: Бартош С.Б.

від відповідача-1: не з`явився

від відповідача-2: не з`явився

від відповідача-3: Биструшкін В . Ю.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Львівська міська рада звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом до Львівської обласної ради, Львівської обласної державної адміністрації, Приватного акціонерного товариства "Авіас Плюс" про:

- визнання недійсним рішення № 408 "Про попереднє погодження місця розташування об`єктів будівництва" видане Львівською обласною радою 28.12.2000. в частині погодження продажу та уповноваження Львівської обласної державної адміністрації на здійснення продажу земельної ділянки у м. Львові на вул. Сяйво (біля керамзаводу), площею 0,15 га;

- визнання недійсним розпорядження № 1454 "Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення для будівництва АЗС у м. Львові" видане Головою Львівської обласної державної адміністрації 15.12.2000. в частині продажу земельної ділянки у м. Львові вул. Сяйво (біля керамзаводу), площею 0,15 га;

- визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки на вул. Сяйво (біля керамзаводу), площею 0,15 га, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Дякович М.М., укладений між Львівською обласною державною адміністрацією та ЗАТ "Авіас Плюс" 28.12.2000., зареєстрований в реєстрі за № 676;

- визнання недійсним Державного акту на право власності на землю серія ЛВ № 028575, виданий 23.01.01. Львівською обласною державною адміністрацією ЗАТ "Авіас Плюс" на підставі Розпорядження Голови Львівської обласної державної адміністрації від 15.12.2000. № 1454 щодо земельної ділянки у м. Львові на вул. Сяйво, площею 0,15 га, зареєстрований Львівським обласним управлінням земельних ресурсів в книзі записів державної реєстрації державних актів на право власності на землю за № 8 кн. 5-3.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що прийняття оспорюваних рішення, розпорядження, укладення оспорюваного договору відбулось з порушенням чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.06.19. відкрито провадження у справі № 910/7694/19, постановлено її розгляд здійснювати за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче засідання на 25.07.19.

18.07.19. Львівською обласною державною адміністрацією подано письмовий відзив на позовну заяву, в якому відповідач-2 проти позову заперечує з підстав, викладених у відзиві, в якому викладено клопотання про застосування строку позовної давності, оскільки про факт порушення своїх прав позивач дізнався не пізніше січня 2001 року.

25.07.19. судом без виходу до нарадчої кімнати постановлено ухвалу про оголошення перерви в підготовчому засіданні до 15.08.19.

08.08.19. позивачем подано відповідь на відзив відповідача-2.

12.08.19. відповідачем-2 подано заперечення на відповідь на відзив, в яких він просить суд застосувати строк позовної давності до вимог позивача та відмовити в позові в повному обсязі.

15.08.19. відповідачем-3 подано заяву про застосування строку позовної давності до вимог позивача.

15.08.19. судом без виходу до нарадчої кімнати постановлено ухвалу про продовження строку підготовчого провадження на тридцять днів та оголошення перерви в підготовчому засіданні до 26.09.19.

29.09.19. позивачем подано пояснення щодо заяв про сплив позовної давності.

26.09.19. судом без виходу до нарадчої кімнати постановлено ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 15.10.19.

15.10.19. судом без виходу до нарадчої кімнати постановлено ухвалу про оголошення перерви до 07.11.19.

В судовому засіданні 07.11.19. позивач підтримав свої позовні вимоги, відповідач-3 проти позову заперечив.

Представники відповідачів-1, 2 в судове засідання 07.11.19. явку своїх повноважних представників не забезпечили, про причини неявки суд не повідомили, про дату, час та місце проведення судового засідання повідомлені належним чином.

Наразі за висновками суду неявка відповідачів-1,2 в судове засідання не перешкоджає розгляду справи по суті.

Після виходу суду з нарадчої кімнати, у судовому засіданні 07.11.19. судом проголошено вступну та резолютивну частину рішення та повідомлено, що повне рішення буде складено у термін, передбачений ч. 6 ст. 233 ГПК України.

Розглянувши надані документи і матеріали, з`ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення проти них, об`єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

Розпорядженням №1454 від 15.12.2000р. голови Львівської обласної державної адміністрації «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення для будівництва АЗС у м.Львові» на виконання Указу №608 від 12.07.1995р. Президента України «Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності», Указу №168 від 04.02.2000р. Президента України «Про заходи щодо розвитку та регулювання ринку земель населених пунктів, інших земель несільськогосподарського призначення», Розпорядження №1009 від 06.09.2000р. голови Львівської обласної державної адміністрації «Про затвердження переліку земельних ділянок несільськогосподарського призначення для продажу», з метою ефективного використання земельного фонду у ринкових умовах, залучення додаткових коштів до бюджету, вирішено: продати суб`єктам підприємницької діяльності земельні ділянки несільськогосподарського призначення, що відносяться до державної власності, загальною площею 2,58 га на території міста Львова згідно з додатком, для будівництва АЗС; встановити ціну продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення для будівництва АЗС згідно з додатком; зобов`язати начальника Львівського обласного управління земельних ресурсів Лавейкіна Михайла Івановича у десятиденний термін укласти договори купівлі-продажу земельних ділянок та посвідчити їх нотаріально.

Згідно додатку №1 до Розпорядження №1454 від 15.12.2000р. голови Львівської обласної державної адміністрації «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення для будівництва АЗС у м.Львові» земельною ділянкою несільськогосподарського призначення, яка підлягає продажу ЗАТ «Авіас-Плюс» (найменування якого змінено на Приватне акціонерне товариство "Авіас Плюс"), є земельна ділянка площею 0,15 га, розміщена за адресою: м.Львів, на вул. Сяйво (біля керамзаводу).

28.12.2000р. між Львівською обласною державною адміністрацією (продавець) та відповідачем-3 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, відповідно до п.1.1 якого продавець на підставі Розпорядження №1454 від 15.12.2000р. голови Львівської обласної державної адміністрації «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення для будівництва АЗС у м.Львові» передає за плату, а покупець приймає у власність і оплачує вартість земельної ділянки з усіма обтяженнями і сервітутами за адресою: м.Львів, вул .Сяйво (біля керамзаводу), загальною площею 0,15 га, згідно генерального плану, який додається до договору.

Вказана земельна ділянка продається для будівництва АЗС (автозаправної станції), на умовах дотримання покупцем вимог відповідних служб при здійсненні будівництва (п.1.2 договору від 28.12.2000р.).

У п.2.1 договору від 28.12.2000р. вказано, що ціна продажу земельної ділянки складає 132840 грн. без врахування податку на додану вартість.

Обов`язок продавця передати земельну ділянку покупцю вважається виконаним і право власності на земельну ділянку переходить до покупця після повної сплати вартості земельної ділянки відповідно до розділу 2 цього договору, реєстрації договору, після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та видачі Державного акту на право власності на землі. Приступати до використання земельної ділянки та розпоряджатись земельною ділянкою до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) та одержання документа, що посвідчує право власності на землю, забороняється (п.п.8.1, 8.2 договору від 28.12.2010р.).

За умовами п.13.1 вказаного правочину договір є обов`язковим для сторін з моменту підписання обома сторонами.

Рішенням №408 від 28.12.2000р. Львівської обласної ради «Про попереднє погодження місця розташування об`єктів будівництва» погоджено перелік земельних ділянок несільськогосподарського призначення під розміщення свердловини по забору питної води, торгового комплексу та АЗС для продажу у власність з додатком; доручено Львівській обласній державній адміністрації здійснити прямий продаж вищезгаданих земельних ділянок; прямий продаж земельних ділянок провести за умови сплати покупцем вартості земельних ділянок у п`ятиденний термін з дня підписання угоди та в розмірах згідно п.57.4 «Положення про порядок продажу та передачі в оренду земельних ділянок для здійснення підприємницької діяльності на території Львівської області».

Відповідно до додатку до Рішення №408 від 28.12.2000р. Львівської обласної ради «Про попереднє погодження місця розташування об`єктів будівництва» погоджено продаж, в тому числі, земельної ділянки площею 0,15 га, розміщена за адресою: м.Львів, на вул. Сяйво (біля керамзаводу).

23.01.2001р. Приватним акціонерним товариством "Авіас Плюс" було отримано державний акт №028575 на право власності на землю, виданий Львівською обласною державною адміністрацією та зареєстрований Львівським обласним управлінням земельних ресурсів в книзі записів державної реєстрації державних актів на право власності на землю за №8 кн.5-3.

Згідно означеного державного акту відповідачу-3 передано у власність земельну ділянку несільськогосподарського призначення площею 0,15 га в межах, визначених на плані, яка знаходиться на території м.Львова, на вул. Сяйво, для будівництва АЗС.

Проте, за твердженнями позивача, Розпорядження №1454 від 15.12.2000р. голови Львівської обласної державної адміністрації «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення для будівництва АЗС у м.Львові» (в частині продажу земельної ділянки у місті Львові на вул. Сяйво (біля керамзаводу), площею 0,15 га) та Рішення №408 від 28.12.2000р. Львівської обласної ради «Про попереднє погодження місця розташування об`єктів будівництва» (в частині погодження продажу та уповноваження Львівської обласної державної адміністрації на здійснення продажу земельної ділянки у місті Львові на вул. Сяйво (біля керамзаводу), площею 0,15 га) є незаконними та такими, що підлягають визнанню недійсними, оскільки прийняті відповідачами 1 та 2 з перевищенням компетенції, а саме за відсутності права розпоряджатись земельною ділянкою, розміщеною у місті Львові. Вказане, за твердженнями заявника, свідчить про відсутність у Львівської обласної державної адміністрації права продажу спірної земельної ділянки та безпідставність видання відповідачу-3 державного акта на право власності на земельну ділянку. До того ж, заявником наголошено, що оскільки земельна ділянка площею 0,15 га, яка розташована за адресою: м.Львів, вул. Сяйво (біля керамзаводу), вибула з власності територіальної громади міста Львова не з її волі та була придбана відповідачем-3 у особи, яка не мала права її відчужувати, оспорюваний договір купівлі-продажу земельної ділянки є недійсним. Вказані обставини у сукупності і стали підставою для звернення до суду з розглядуваними позовними вимогами.

Відповідачем-2 було наголошено на необґрунтованості позовних вимог та відсутності підстав для їх задоволення з огляду на те, що на момент виникнення спірних правовідносин не існувало комунальної власності на землю, а мала місце лише державна, колективна чи приватна власність. Вказане, на думку Львівської обласної державної адміністрації, вказує на необґрунтованість тверджень заявника щодо приналежності земельної ділянки площею 0,15 га, яка розташована за адресою: м.Львів, вул. Сяйво (біля керамзаводу), до комунальної власності територіальної громади міста Львова.

Одночасно, відповідачем-2 вказано, що оспорюване позивачем розпорядження Львівської обласної державної адміністрації прийнято у відповідності до Указу №608 від 12.07.1995р. Президента України «Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності», Указу №168 від 04.02.2000р. Президента України «Про заходи щодо розвитку та регулювання ринку земель населених пунктів, інших земель несільськогосподарського призначення», згідно яких голови облдержадміністрацій були наділені повноваженнями щодо здійснення продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення у власність фізичних та юридичних осіб для здійснення підприємницької діяльності.

Відповідачами-2,3 заявлено про застосування строків позовної давності.

Статтею 13 Конституції України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Земельні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Відповідно до ст.ст.142, 143 Основного Закону України матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

21.05.1997р. Верховною Радою України був прийнятий Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні», згідно ст.2 якого місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Згідно із ст.4 зазначеного Закону України місцеве самоврядування в Україні здійснювалося на принципах: народовладдя; законності; гласності; колегіальності; поєднання місцевих і державних інтересів; виборності; правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених цим та іншими законами; підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб; державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування; судового захисту прав місцевого самоврядування.

При цьому, система місцевого самоврядування включала: територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення (ст.5 Закону України).

За приписами ч.ч. 1, 10 ст.59 Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Одночасно, відповідно до Закону України «Про місцеві державні адміністрації» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що виконавчу владу в областях, районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві та Севастополі здійснюють обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. Місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади. Місцева державна адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.

Частинами 1, 2 ст.6 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» на виконання Конституції України, законів України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які відповідно до закону забезпечують нормативно-правове регулювання, власних і делегованих повноважень голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає розпорядження, а керівники структурних підрозділів - накази. Розпорядження голів місцевих державних адміністрацій, прийняті в межах їх компетенції, є обов`язковими для виконання на відповідній території всіма органами, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами та громадянами.

Акти місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції України, законам України, рішенням Конституційного Суду України, актам Президента України та постановам Верховної Ради України, прийнятим відповідно до Конституції та законів України, актам Кабінету Міністрів України або інтересам територіальних громад чи окремих громадян, можуть бути оскаржені до органу виконавчої влади вищого рівня або до суду (ч.1 ст.43 Закону України «Про місцеві державні адміністрації»).

Акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов`язковий характер для суб`єктів цих відносин.

Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов`язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову (п.2 Роз`яснення №02-5/35 від 26.01.2000р. Президії Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов`язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів»).

За таких обставин, приймаючи до уваги наведене вище, з огляду на приписи Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання рішення Львівської обласної ради та розпорядження голови Львівської обласної державної адміністрації недійсним, повинно бути доведено невідповідність таких актів нормам чинного на момент їх видання законодавства та порушення внаслідок їх прийняття прав заявника.

Як вказувалось вище, обґрунтовуючи позовні вимоги, заявник посилався на те, що Розпорядження №1454 від 15.12.2000р. голови Львівської обласної державної адміністрації «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення для будівництва АЗС у м.Львові» (в частині продажу земельної ділянки у місті Львові на вул. Сяйво (біля керамзаводу), площею 0,15 га) та Рішення №408 від 28.12.2000р. Львівської обласної ради «Про попереднє погодження місця розташування об`єктів будівництва» (в частині погодження продажу та уповноваження Львівської обласної державної адміністрації на здійснення продажу земельної ділянки у місті Львові на вул. Сяйво (біля керамзаводу), площею 0,15 га) є незаконними та такими, що підлягають визнанню недійсними, оскільки прийняті відповідачами 1 та 2 з перевищенням компетенції, а саме за відсутності права розпоряджатись земельними ділянками, розміщеними у місті Львові. Вказане, за твердженнями заявника, свідчить про відсутність у Львівської обласної державної адміністрації права продажу спірної земельної ділянки та безпідставність видання відповідачу-3 державного акта на право власності на земельну ділянку.

Відповідно до частини 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно зі ст. ст. 76-77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до частини 1 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Судом зазначалось, що земельні відносини стосовно володіння, користування і розпорядження землею регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Статтею 3 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що власність на землю в Україні має такі форми: державну, колективну, приватну. Усі форми власності є рівноправними. Розпоряджаються землею Ради народних депутатів, які в межах своєї компетенції передають землі у власність або надають у користування та вилучають їх. Повноваження щодо передачі, надання та вилучення земельних ділянок місцеві Ради народних депутатів можуть передавати відповідно органам державної виконавчої влади або виконавчим органам місцевого самоврядування.

Згідно частин 1-3 ст.4 Земельного кодексу України у державній власності перебувають всі землі України, за винятком земель, переданих у колективну і приватну власність. Суб`єктами права державної власності на землю виступають: Верховна Рада України - на землі загальнодержавної власності України; Верховна Рада Республіки Крим - на землі в межах території республіки, за винятком земель загальнодержавної власності; обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради народних депутатів - на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебувають в загальнодержавній власності. Землі, що перебувають у державній власності, можуть передаватися в колективну або приватну власність і надаватися у користування, у тому числі в оренду, за винятком випадків, передбачених законодавством України і Республіки Крим.

Згідно п.34 ч.1 ст.26 Закону України «Про місцеве самоврядування» виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання відповідно до закону регулювання земельних відносин.

Пунктом 1 ч.1 ст.10 вказаного нормативно-правового акту було визначено, що до відання міських Рад народних депутатів у галузі регулювання земельних відносин на їх території належить передача земельних ділянок у власність, надання їх у користування, в тому числі на умовах оренди, у порядку, встановленому статтями 17 і 19 цього Кодексу.

За приписами ч.1-4 ст.17 Земельного кодексу України передача земельних ділянок у колективну та приватну власність провадиться Радами народних депутатів, на території яких розташовані земельні ділянки. Власники земельних ділянок, переданих їм Радою народних депутатів, не вправі протягом шести років з часу набуття права власності продавати або іншими способами відчужувати належну їм земельну ділянку, крім передачі її у спадщину або Раді народних депутатів на тих же умовах, на яких вона була їм передана. При наявності поважних причин суд за позовом власника може скоротити зазначений строк. Громадяни, заінтересовані у передачі їм у власність земельних ділянок із земель запасу, подають заяву про це до сільської, селищної, міської, а у разі відмови - до районної, міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розмір і місце розташування ділянки, мета її використання і склад сім`ї. Відповідна Рада народних депутатів розглядає заяву і у разі згоди передати земельну ділянку у власність громадянину замовляє землевпорядній організації розробку проекту її відведення. Проект відведення земельної ділянки погоджується з сільською (селищною) Радою народних депутатів, з районними (міськими) землевпорядним, природоохоронним і санітарним органами, органом архітектури і подається до районної (міської) Ради народних депутатів для прийняття рішення про передачу громадянину земельної ділянки у власність.

Місцева Рада народних депутатів розглядає у місячний строк зазначені клопотання та матеріали і приймає рішення з цього питання (ч.11 ст.17 Земельного кодексу України).

За таких обставин, з системного аналізу наведених вище правових норм вбачається, що законодавством питання регулювання земельних відносин були віднесені до виключної компетенції сільської, селищної, міської ради, як представницьких органів територіальних громад, а отже, вирішення питання щодо передання земельної ділянки, розміщеної на території міста (за виключенням земель, що перебувають під об`єктами загальнодержавної власності), належало саме до компетенції відповідної міської ради.

Вказане свідчить, що у даному випадку, розпорядження шляхом продажу земельної ділянки площею 0,15 га, розміщеної за адресою: м.Львів, вул . Сяйво (біля керамзаводу), належало саме Львівській міській раді.

Одночасно, посилання відповідача-2 на те, що розпорядження спірною земельною ділянкою було здійснено Львівською обласною державною адміністрацією на підставі Указу №608 від 12.07.1995р. Президента України «Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності», Указу №168 від 04.02.2000р. Президента України «Про заходи щодо розвитку та регулювання ринку земель населених пунктів, інших земель несільськогосподарського призначення» не нівелюють висновків суду стосовно того, що право продажу земельних ділянок в межах міста належить до виключної компетенції відповідної міської ради народних депутатів. При цьому, суд звертає увагу на наступне.

Частинами 2, 3 ст.1 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади. Місцева державна адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.

Главою 2 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) було визначено перелік повноважень місцевих державних адміністрацій. Однак, такого повноваження, як передача земельних ділянок у власність іншим особам, норми означеного нормативно-правового акту не містили.

Одночасно, суд звертає увагу, що згідно ст. 3 Земельного кодексу України повноваження щодо передачі, надання та вилучення земельних ділянок місцеві Ради народних депутатів можуть передавати відповідно органам державної виконавчої влади або виконавчим органам місцевого самоврядування.

Проте, за поясненнями позивача, які з боку інших учасників судового процесу, належними та допустимими у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України доказами не спростовані, Львівською міською радою повноваження щодо відчуження, зокрема, земельної ділянки площею 0,15 га, розміщеної за адресою: м.Львів, вул. Сяйво (біля керамзаводу), Львівській обласній державній адміністрації не делегувались.

При цьому, суд зазначає, що п.2 Указу №608/95 від 12.07.1995р. Президента України «Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності» передбачено, що приватизацію земельних ділянок несільськогосподарського призначення для заняття підприємницькою діяльністю здійснюють відповідні державні адміністрації, виконавчі комітети місцевих Рад шляхом їх продажу у приватну власність. Громадяни та юридичні особи України, які бажають придбати у власність земельну ділянку для заняття підприємницькою діяльністю, не пов`язаною з сільськогосподарським виробництвом, подають заяву до відповідної державної адміністрації, виконавчого комітету місцевої Ради за місцем розташування земельної ділянки.

Повноваження міської ради щодо відчуження земельних ділянок визначено спеціальним нормативно-правовим актом, яким було врегульовано земельні правовідносини, а саме Земельним кодексом України.

Однією з ознак, яка відрізняє закон від інших нормативно-правових актів, є прийняття його вищим представницьким органом державної влади. Пунктом 3 частини першої статті 85 Конституції України закріплено, що прийняття законів належить до повноважень Верховної Ради України. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 17 жовтня 2002 року №17-рп (щодо повноважності Верховної Ради України) визначення Верховної Ради України єдиним органом законодавчої влади означає, що жоден інший орган державної влади не уповноважений приймати закони. Ще однією ознакою, яка відрізняє закон від інших нормативно-правових актів, є критерій регулювання найбільш важливих суспільних відносин. Статтею 92 Конституції України визначено коло питань (суспільних відносин), які можуть бути врегульовані виключно законами України. Вища юридична сила закону полягає також у тому, що всі підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі законів та за своїм змістом не повинні суперечити їм. Підпорядкованість таких актів законам закріплена у положеннях Конституції України. Так, відповідно до частини третьої статті 106 Конституції України Президент на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов`язковими до виконання на території України. Отже, у випадку суперечності норм підзаконного акта нормам закону слід застосовувати норми закону, оскільки він має вищу юридичну силу. Аналогічну правову позицію наведено у листі №Н-35267-18 від 30.01.2009 р. Міністерства Юстиції України.

Тобто, суд зауважує, що у даному видку Указом Президента України не може бути обмежено чи змінено виключної компетенції міської ради щодо розпорядження земельними ділянками, яка була визначена Земельним кодексом України (у відповідній редакції).

Одночасно, посилання на те, що оспорюване розпорядження прийнято з урахуванням приписів Указу №168/2000 від 04.02.2000р. Президента України «Про заходи щодо розвитку та регулювання ринку земель населених пунктів, інших земель несільськогосподарського призначення», також не нівелюють висновків суду щодо виключної компетенції Львівської міської ради щодо розпорядження земельною ділянкою площею 0,15 га, яка розміщена за адресою: м.Львів, вул. Сяйво (біля керамзаводу).

При цьому, суд звертає увагу, що означеним Указом установлено, що органи виконавчої влади в межах повноважень, визначених законодавством України, забезпечують передачу земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності у власність юридичних осіб України і громадян України переважно шляхом продажу цих ділянок.

Тобто, наведеним актом передбачено можливість вчинення органами виконавчої влади дій щодо передання земельних ділянок у власність юридичних осіб саме в межах повноважень, визначених законодавством України.

Проте, як вказувалось вище, законодавством такого повноваження Львівської обласної державної адміністрації на момент видання оспорюваного розпорядження не передбачалось, а Львівською міською радою - не делегувалось.

Крім того, посилання відповідача 2 на те, що на момент виникнення спірних правовідносин не існувало комунальної власності, є юридично неспроможними та такими, що не спростовують висновків суду стосовно наявності права розпорядження земельною ділянкою площею 0,15 га, розміщена за адресою: м.Львів, вул. Сяйво (біля керамзаводу), шляхом її продажу, саме у позивача, виходячи з наступного:

Згідно приписів ст.1 Закону України «Про власність» (в редакції, чинній на момент виникненні спірних правовідносин) національне багатство України: земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, основні засоби виробництва у промисловості, будівництві, сільському господарстві, транспорті, зв`язку, житловий фонд, будівлі та споруди, фінансові ресурси, наукові досягнення, створена завдяки зусиллям народу України частка в загальносоюзному багатстві, зокрема в загальносоюзних алмазному та валютному фондах і золотому запасі, національні, культурні та історичні цінності, в тому числі й ті, що знаходяться за її межами, є власністю народу України.

Частинами 1, 4 ст.2 вказаного нормативно-правового акту було передбачено, що право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Всі форми власності є рівноправними.

Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони є об`єктами права виключної власності народу України (ст.9 Закону України «Про власність»).

За приписами ст.31 Закону України «Про власність» до державної власності в Україні належать загально-державна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність).

Відповідно до ст.32 означеного Закону України суб`єктом права загальнодержавної (республіканської) власності є держава в особі Верховної Ради України. Суб`єктами права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів. Суб`єктами права державної власності на землю виступають: Верховна Рада України - на землі загальнодержавної власності України; Верховна Рада Республіки Крим - на землі в межах території республіки, за винятком земель загальнодержавної власності; обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради народних депутатів - на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебувають в загальнодержавній власності.

Частиною 1 ст.34 Закону України «Про власність» (у відповідній редакції) було визначено, що загальнодержавну (республіканську) власність складають: земля, майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об`єкти; єдина енергетична система; системи транспорту загального користування, зв`язку та інформації, що мають загальнодержавне (республіканське) значення; кошти республіканського бюджету; республіканський національний банк, інші державні республіканські банки та їх установи і створювані ними кредитні ресурси; республіканські резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об`єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток.

Об`єктами права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об`єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров`я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв`язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території (ч.1 ст.35 Закону України «Про власність»).

Таким чином, означеними правовими нормами спростовуються твердження Львівської обласної державної адміністрації щодо відсутності на момент виникнення спірних правовідносин комунальної власності, та вкотре, зокрема, приписами ст.32 Закону України «Про власність» підтверджується, що суб`єктами права державної власності на землю виступають: обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради народних депутатів - на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебувають в загальнодержавній власності.

До того ж, суд зауважує, що визначення права комунальної власності, як права територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування, також містилось в ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування».

Отже, з урахуванням наведеного вище, суд дійшов висновку щодо обґрунтованості тверджень позивача про те, що Розпорядження №1454 від 15.12.2000р. голови Львівської обласної державної адміністрації «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення для будівництва АЗС у м.Львові» (в частині продажу земельної ділянки у місті Львові на вул. Сяйво (біля керамзаводу), площею 0,15 га) та Рішення №408 від 28.12.2000р. Львівської обласної ради «Про попереднє погодження місця розташування об`єктів будівництва» (в частині погодження продажу та уповноваження Львівської обласної державної адміністрації на здійснення продажу земельної ділянки у місті Львові на вул. Сяйво (біля керамзаводу), площею 0,15 га) є незаконними та такими, що підлягають визнанню недійсними, оскільки прийняті відповідачами 1 та 2 з перевищенням компетенції, а саме за відсутності права розпоряджатись земельною ділянкою, розміщеною у місті Львові.

Виходячи з принципу повного, всебічного та об`єктивного розгляду всіх обставин справи, суд також дійшов висновку щодо обґрунтованості позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, укладеного на вул. Сяйво (біля керамзаводу), площею 0,15 га, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Дякович М.М., укладений між Львівською обласною державною адміністрацією та ЗАТ "Авіас Плюс" 28.12.2000р., зареєстрований в реєстрі за №676, з наступних підстав.

Відповідно до ст.151 Цивільного кодексу Української PCP від 18.07.1963р. (враховуючи, що правовідносини сторін стосовно купівлі-продажу майна виникли під час дії цього Кодексу) в силу зобов`язання одна особа (боржник) зобов`язана вчинити на користь іншої особи (кредитора) певну дію, як-от: передати майно, виконати роботу, сплатити гроші та інше або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з договору або інших підстав, зазначених у статті 4 цього Кодексу.

Згідно із ст.224 вказаного Кодексу за договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові. Якщо продавець майна не є його власником, покупець набуває права власності лише в тих випадках, коли згідно з статтею 145 цього Кодексу власник не вправі витребувати від нього майно (ст.225 ст.151 Цивільного кодексу Української PCP).

Частиною 1 ст.48 Цивільного кодексу Української PCP від 18.07.1963р. недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей.

За змістом Постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Як вказувалось вище, порядок передачі Радами народних депутатів земельних ділянок у власність юридичних осіб врегульовано ст.17, 18 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент укладання спірного правочину).

Зокрема, за приписами ст.17 означеного нормативно-правового акту передача земельних ділянок у колективну та приватну власність провадиться Радами народних депутатів, на території яких розташовані земельні ділянки. Громадяни, заінтересовані у передачі їм у власність земельних ділянок із земель запасу, подають заяву про це до сільської, селищної, міської, а у разі відмови - до районної, міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розмір і місце розташування ділянки, мета її використання і склад сім`ї. Відповідна Рада народних депутатів розглядає заяву і у разі згоди передати земельну ділянку у власність громадянину замовляє землевпорядній організації розробку проекту її відведення. Проект відведення земельної ділянки погоджується з сільською (селищною) Радою народних депутатів, з районними (міськими) землевпорядним, природоохоронним і санітарним органами, органом архітектури і подається до районної (міської) Ради народних депутатів для прийняття рішення про передачу громадянину земельної ділянки у власність. Ради народних депутатів розглядають у місячний строк зазначені заяви і матеріали та приймають відповідні рішення. Передача у власність громадян земельних ділянок, що перебувають у власності або користуванні інших громадян чи юридичних осіб, провадиться місцевими Радами народних депутатів після вилучення (викупу) їх у порядку, встановленому статтями 31 і 32 цього Кодексу. Передача земельної ділянки у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, провадиться сільськими, селищними, міськими Радами народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки на підставі клопотань зазначених підприємств, кооперативів та товариств. До клопотання додаються матеріали, що обґрунтовують розмір земельної ділянки, обчислений відповідно до вимог частини шостої статті 5 цього Кодексу. Місцева Рада народних депутатів розглядає у місячний строк зазначені клопотання та матеріали і приймає рішення з цього питання.

Рішення відповідної Ради народних депутатів з цього питання є підставою для укладання договору купівлі-продажу земельної ділянки з посвідченням у нотаріальному порядку (ч.2 ст. 18 Земельного кодексу України).

Купівля-продаж, дарування, застава, самовільний обмін земельних ділянок землекористувачами, в тому числі орендарями, а також угоди, укладені власниками землі з порушенням установленого для них порядку придбання або відчуження земельних ділянок, є недійсними (ч.1 ст.114 Земельного кодексу України).

Як було встановлено судом вище, розпорядження земельною ділянкою площею 0,15 га, яка розташована за адресою: м.Львів, вул. Сяйво ( біля керамзаводу), належало до виключної компетенції Львівської міської ради, означених повноважень позивач не делегував, а отже, укладання договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки могло бути здійснено лише за наявності рішення позивача про її продаж відповідачу-3.

Укладання договору від 28.12.2000р. купівлі-продажу на підставі Розпорядження №1454 від 15.12.2000р. голови Львівської обласної державної адміністрації «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення для будівництва АЗС у м.Львові» є таким, що порушує норми земельного законодавства, оскільки означене розпорядження прийняте відповідачем-2 з перевищенням компетенції, а саме за відсутності права розпоряджатись земельною ділянкою, розміщеною у місті Львові.

Отже, з огляду на відсутність у відповідача-2 права на продаж спірної земельної ділянки, враховуючи те, що Львівською міською радою у визначеному чинним законодавством порядку рішення про продаж відповідачу-3 земельної ділянки площею 0,15 га, яка розташована за адресою: м .Львів , вул. Сяйво (біля керамзаводу), не приймалось, суд дійшов висновку, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений 28.12.2000р. між Львівською обласною державною адміністрацією та відповідачем-3 суперечить вимогам чинного на момент його укладання земельного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним.

Стосовно позовних вимог про визнання недійсним державного акту на право власності на землю серії ЛВ №028575, виданого 23.01.2001р Львівською обласною державною адміністрацією ЗАТ «Авіас Плюс» на підставі Розпорядження №1454 від 15.12.2000р. голови Львівської обласної державної адміністрації «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення для будівництва АЗС у м.Львові», зареєстрованого Львівським обласним управлінням земельних ресурсів в книзі записів державної реєстрації державних актів на право власності на землю за №8 кн.5- 3, суд зазначає наступне.

Частиною 1 ст.22 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.

За приписами ст.23 вказаного нормативно-правового акту право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів. Державний акт на право колективної власності на землю видається колективному сільськогосподарському підприємству, сільськогосподарському кооперативу, сільськогосподарському акціонерному товариству із зазначенням розмірів земель, що перебувають у власності підприємства, кооперативу, товариства і у колективній власності громадян. До державного акта додається список цих громадян. Форми державних актів затверджуються Верховною Радою України.

Наразі, суд зазначає, що відповідно до п.2.3 Постанови №6 від 17.05.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин» державні акти про право власності або право постійного користування на земельну ділянку є документами, що посвідчують відповідне право і видаються на підставі рішень Кабінету Міністрів України, обласних, районних, Київської і Севастопольської міських, селищних, сільських рад, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, районної, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій. У спорах, пов`язаних з правом власності або постійного користування земельними ділянками, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти про право власності чи постійного користування. Разом з тим господарським судам слід враховувати, що право, посвідчене державними актами, є похідним від відповідного рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у власність чи в користування, а тому з огляду на приписи частини першої статті 16 Цивільного кодексу України та статті 152 Земельного кодексу України захист прав осіб на земельні ділянки не може здійснюватися лише шляхом визнання відповідного державного акта недійсним, якщо рішення, на підставі якого видано цей державний акт, не визнано недійсним у встановленому порядку.

До того ж, у постанові від 22 травня 2013р. по справі №6-33цс13 Верховний Суд України зазначив, що державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов`язаних з правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку.

У постановах від 20 травня 2015р., 3 червня 2015 р. та від 16 березня 2016 р. по справах №6-216цс15, №205цс15, № 6-412цс15, № 6-217цс15, №6-1428цс15 Верховний Суд України дійшов висновку про те, що оскільки норми земельного законодавства встановлювали нерозривний зв`язок між виникненням права власності на земельну ділянку з обов`язковим одержанням її власником державного акта, який посвідчував його право власності, то позовні вимоги про визнання недійсним державного акта, виданого на підставі недійсного рішення органу місцевого самоврядування, підлягають задоволенню.

Отже, з огляду на висновки суду щодо незаконності та наявності підстав для визнання недійсним Розпорядження №1454 від 15.12.2000р. голови Львівської обласної державної адміністрації «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення для будівництва АЗС у м.Львові», державний акт на право власності на землю серії ЛВ №028575, виданий 23.01.2001р Львівською обласною державною адміністрацією ЗАТ «Авіас Плюс», також підлягає визнанню недійсним.

При цьому, судом також враховано, що статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію («Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод») та практику Суду (Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини) як джерело права.

Відповідно до ст.1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 24.06.2003р. у справі «Стретч проти Об`єднаного Королівства Великобританії та Північної Ірландії» встановлено, що особа (орендар) мала принаймні законне сподівання на реалізацію передбаченого договором права на продовження договору оренди і в цілях ст. 1 Першого протоколу таке сподівання можна вважати додатковою частиною майнових прав, наданих їй муніципалітетом за орендним договором, та зазначено, що наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила.

Виходячи із змісту пунктів 32-35 рішення Європейського суду з прав людини «Стретч проти Сполученого Королівства» від 24.06.2003р. майном у значенні статті 1 Першого протоколу до Конвенції вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади.

Одночасно, у практиці Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати щодо сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи вважається втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи вважається такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним до визначених цілей.

Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. Поняття справедливої рівноваги передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між поставленою метою та засобами, які при цьому використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому, в питаннях оцінки «пропорційності», як і в питаннях наявності «суспільного», «публічного» інтересу ЄСПЛ, визнає за державою достатньо широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.

Оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції Європейського суду з права людини, загалом слід перевіряти доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося у зв`язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами, в яких особи позбавлені права власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або щодо якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали ЄСПЛ у справах «Раймондо проти Італії» від 22 лютого 1994 року, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 5 липня 2001 року, «Аркурі та інші проти Італії» від 5 липня 2001 року, «Ріела та інші проти Італії» від 4 вересня 2001 року, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 6 листопада 2008 року).

Отже, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність. В оцінці дотримання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за яких майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується. Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом України у постанові від 11.05.2016р. по справі №6-2903цс15.

В даному випадку, обставини справи свідчать про те, що втручання у мирне володіння майном відбувається в інтересах суспільства, а саме територіальної громади міста Львова, яке зацікавлене в чіткому дотриманні органами державної влади та місцевого самоврядування своєї господарської компетенції та норм законодавства щодо порядку передачі земельних ділянок державної власності (власність адміністративно-територіальних одиниць) у власність юридичних осіб. Таке втручання, передбачене законом, та вчиняється з дотриманням справедливого балансу між суспільним інтересом та правом особи на мирне володіння майном.

Як вказувалось вище, під час розгляду справи відповідачами-2,3 було заявлено про застосування строків позовної давності.

Заперечуючи проти пропуску строків позовної давності, позивачем наголошено, що про вибуття майна з власності територіальної громади міста Львова, підстави та реєстрацію майнових прав на земельну ділянку за відповідачем-3, Львівській міській раді стало відомо лише після 20.02.2018р. - після проведення державної реєстрації права власності на земельну ділянку в державному реєстрі речових прав, шляхом отримання інформації з цього реєстру в порядку загального доступу.

Пунктом 6 прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України передбачено, що правила Цивільного кодексу України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред`явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Згідно з положеннями ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 Цивільного кодексу України передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України).

Європейським судом з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошено, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"). Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в статті 261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Аналогічну правову позицію підтримано Верховним Судом України у постанові від 16.11.2016 по справі № 6-2469цс16.

При цьому, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до прийняття ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч.ч. 3 та 4 ст. 267 Цивільного кодексу України).

Відповідно до п. 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №10 від 29.05.2013р. "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності. Відтак, її може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання, письмового чи усного.

За приписами п. 2.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" № 10 від 29.05.2013 за змістом ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Аналогічна позиція міститься також в постанові 14.08.2018 Верховного Суду у справі № 922/1425/17.

Таким чином, при застосуванні позовної давності та наслідків її спливу (ст. 267 Цивільного кодексу України) необхідно досліджувати та встановлювати насамперед обставини про те, чи порушено право особи, про захист якого вона просить, і лише після цього - у випадку встановленого порушення, і наявності заяви сторони про застосування позовної давності - застосовувати позовну давність та наслідки її спливу.

Початок перебігу позовної давності обчислюється за правилами статті 261 Цивільного кодексу України, частина перша якої пов`язує його з днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться у статті 261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого частиною 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.

При цьому, за змістом зазначеної норми (ст. 261 ЦК України) законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об`єктивної можливості цієї особи знати про ці факти.

Якщо встановити день, коли особа довідалась про порушення права або про особу, яка його порушила, неможливо, або наявні докази того, що особа не знала про порушення права, хоч за наявних умов повинна була знати про це, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа повинна була довідатися про порушення свого права.

Під можливістю довідатись про порушення права або про особу, яка його порушила, в цьому випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини, або існування в особи певних зобов`язань, як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала б змогу дізнатись про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив.

У відповідності до матеріалів справи, ухвалою № 925 від 25.01.01. «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення для розміщення АЗС у місті Львові» Львівська міська рада ухвалила внести доповнення до ухвали Львівської міської ради від 27.05.1999р. «Про затвердження схеми розміщення в м. Львові автозаправочних і автогазозаправочних станцій загального користування» та погодити перелік земельних ділянок для продажу під розміщення АЗС в місті Львові, в які входила земельна ділянка загальною площею 0,15 га в м. Львові по вул. сяйво (біля керамічного заводу).

Рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради № 356 від 13.07.01. за підписом Міського голови, дозволено відповідачу-3 проектування постійної автозаправної станції загального користування на вул. Сяйво.

В преамбулі означеного рішення наявне посилання на державний акт на право власності на землю серії ЛВ №028575 відповідача-3.

Таким чином, Львівська міська рада, як колегіальний орган була обізнана, або мала б бути обізнаною про те, що земельна ділянка площею 0,15 га, що знаходиться за адресою: м. Львів, вул . Сяйво (біля керамзаводу) перебуває у власності відповідача-3.

За таких обставин, суд не може дійти до беззаперечного висновку про те, що позивачу не було відомо про порушення його права розпорядження земельною ділянкою до 2018 року.

Статтею 1 Закону України "Про місцеве самоврядування" (в редакції чинній на момент видачі державного акту ЯЛ № 017673) визначено, що виконавчі органи рад - органи, які відповідно до Конституції України та цього Закону створюються сільськими, селищними, міськими, районними в містах (у разі їх створення) радами для здійснення виконавчих функцій і повноважень місцевого самоврядування у межах, визначених цим та іншими законами.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 11 Закону України "Про місцеве самоврядування" (в редакції чинній на момент видачі державного акту ЯЛ № 017673) виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи. Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.

Пунктом 2 пункту "б" частини першої ст. 33 Закону України "Про місцеве самоврядування" (в редакції чинній на момент видачі державного акту ЯЛ № 017673) визначено, що до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать, зокрема, такі делеговані повноваження: здійснення контролю за додержанням земельного та природоохоронного законодавства, використанням і охороною земель, природних ресурсів загальнодержавного та місцевого значення, відтворенням лісів; реєстрація суб`єктів права власності на землю; реєстрація права користування землею і договорів на оренду землі; видача документів, що посвідчують право власності і право користування землею; координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів.

Таким чином, враховуючи зазначені положення Закону, суд дійшов до висновку, що виконавчі органи Львівської міської ради (в тому числі виконавчий комітет), відповідно до покладених на них повноважень, були уповноваженим діяти від імені Львівської міської ради, що є підставою для висновку про обізнаність позивача про свої порушені права, або про можливість бути обізнаним про їх порушення.

При цьому, матеріали справи не містять жодних доказів, які б підтверджували, що про порушення права розпорядження земельною ділянкою та про особу, яка його порушила, Львівській міській раді стало відомо саме після 20.02.2018р.

Отже, враховуючи вищезазначене, суд дійшов висновку, що строк позовної давності позивачем пропущений, а оскільки відповідачами-2,3 заявлено про застосування строків позовної давності, то у задоволенні заявлених позивачем вимог слід відмовити.

Судовий збір за розгляд справи відповідно до ст. 129 ГПК України покладається на позивача.

Керуючись ст. ст. 13, 73, 74, 76-80, 86, 129, 219, 232, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Рішення господарського суду може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст.ст. 253, 254, 256-259 ГПК України з урахуванням підпункту 17.5 пункту 17 Розділу XI "Перехідні положення" ГПК України.

Повне рішення складено 18.11.19.

Суддя Т.М. Ващенко