Рішення № 85640491, 07.11.2019, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07 листопада 2019 року справа № 320/3635/19

Суддя Київського окружного адміністративного суду Терлецька О.О., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної фіскальної служби у Київській області про визнання протиправним та скасування рішення,

в с т а н о в и в:

До Київського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 з позовом до Головного управління Державної фіскальної служби у Київській області в якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати Рішення №126 від 30.09.2016 про анулювання свідоцтва платника єдиного податку ФОП ОСОБА_1 ( НОМЕР_1 );

- зобов`язати Головне управління ДФС в Київській області поновити реєстрацію фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 ( НОМЕР_1 ) як платника єдиного податку третьої групи з дати анулювання реєстрації з 19 жовтня 2016 року;

- визнати протиправними та скасувати рішення від 10.01.2019 №367/Д/6/10- 36-54-06 у формі листів про визнання декларацій недійсними за 1 квартал 2017 року, 2 квартал 2017 року, 3 квартал 2017 року, 4 квартал 2017 року, 1 квартал 2018 року, 2 квартал 2018 року, 3 квартал 2018 року платника єдиного податку ФОП ОСОБА_1 ( НОМЕР_1 ).

В обгрунтування позовних вимог позивача зазначила, що рішення №126 від 30.09.2016 про анулювання свідоцтва платника єдиного податку є безпідставним, необгрунтованим та такими, що не ґрунтуються на нормах чинного законодавства, а тому має бути скасоване.

На думку позивача, визначений п.49.11 ст.49 ПК України строк, протягом якого відповідач має право відмовити у прийнятті декларацій минув і відновленню не підлягає, адже це взагалі не передбачено податковим законодавством.

Позивач вважає, що рішення від 10.01.2019 №367/Д/6/10-36-54-06 у формі листів про визнання декларацій з єдиного податку за період 1-4 квартал 2017 року та 1-3 квартал 2018 року недійсними прийняті відповідачем поза встановленими п.49.11 ст.49 ПК України строками та поза межами прав, передбачених ст. 20 ПК України.

Заперечуючи проти позову з підстав, викладених у письмовому відзиві, представник відповідача просив суд відмовити в його задоволенні та вказував на обставини, які на його думку свідчать про те, що під час прийняття оспорюваних рішень Головне управління Державної фіскальної служби у Київській області діяло виключно в межах повноважень та з дотриманням вимог чинного законодавства, у зв`язку з чим підстави для задоволення адміністративного позову відсутні.

Відповідач звернув увагу, що станом на 01.10.2016 року в ІКПП рахується заборгованість позивача в сумі 5004,35 грн., яка обліковується в ІКПП на кожне перше число місяця протягом двох послідовних кварталів, що є підставою для анулювання свідоцтва платника єдиного податку.

На думку відповідача, позивачем не надано обґрунтованих доводів щодо порушення його прав та законних інтересів з боку відповідачів та неправомірності дій останнього, що свідчить про необґрунтованість позовних вимог.

Протокольною ухвалою суду від 23.10.2019 вирішено подальший розгляд справи здійснювати в порядку письмового провадження.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 з 01.01.2012 перебувала на спрощеній системі оподаткування 3 групи, згідно з Свідоцтвом платника єдиного податку серії НОМЕР_2 .

09 жовтня 2015 року позивачем до ДПІ у Києво-Святошинському районі ГУ ДФС у Київській області подано декларацію платника єдиного податку фізичної особи-підприємця від 09.10.2015 за три квартали 2015 року. Згідно поданої декларації сума єдиного податку за 3 квартал, що підлягає сплаті до бюджету становила 2 150 (дві тисячі сто п`ятдесят) гривень. 09 жовтня 2015 року в місті Вишневе через банківський термінал Райффайзен банк Аваль Позивачем сплачено визначене зобов`язання з єдиного податку у сумі 2 150 гривень, що підтверджується квитанцією №14 від 09.10.2015.

21 січня 2016 року позивачем до ДПІ у Києво-Святошинському районі ГУ ДФС у Київській області подано річну декларацію платника єдиного податку фізичної особи-підприємця від 29.01.2016 за 2015 рік. Згідно поданої декларації сума єдиного податку за 4 квартал, що підлягає сплаті до бюджету становила 2 710 (дві тисячі сімсот десять) гривень. 18 січня 2016 року в місті Вишневе через банківський термінал Райффайзен банк Аваль Позивачем сплачено зобов`язання з єдиного податку у сумі 2 710 гривень, що підтверджується квитанцією №22 від 18.01.2016.

Крім того, декларації платника єдиного податку ОСОБА_1 за звітні податкові періоди з 1 кварталу 2016 року по 4 квартал 2018 року подані до відповідача вчасно, зареєстровані та повністю сплачені визначені в них податкові зобов`язання. Інформація про їх невизнання або не прийняття від відповідача не надходила, тобто декларації відповідачем приймались без жодних зауважень та заперечень.

Судом встановлено, що 30.09.2016 відповідачем було складено акт про результати камеральної перевірки щодо порушення платником єдиного податку вимог перебування на спрощеній системі від 30.09.2016 №126/10-13-13-01-7/ НОМЕР_1 , згідно якого проведено розгляд даних АІС «Податковий блок» та в результаті проведеної перевірки стану розрахунків з бюджетом встановлено, що за позивачем рахується податковий борг на кожне перше число місяця протягом двох послідовних кварталів в сумі 5004,35 грн.

В квітні 2019 року позивач звернувся за правовою допомогою до адвоката. З реєстру платників єдиного податку адвокатом було встановлено, що 19.10.2016 позивача було виключено із реєстру платників єдиного податку, у зв`язку із чим адвокат звернувся із запитом від 19.04.2019 до ГУ ДФС у Київській області щодо обставин, які передували цьому виключенню.

2 травня 2019 року на адресу адвоката позивача надійшла відповідь від Києво-Святошинського управління ГУ ДФС в Київській області від 26.04.2019 №10908/адв/10-36-54-06, відповідно до якої у позивача станом на 19.11.2015 виникла заборгованість у сумі 2147,85 грн., яка обліковується в ІКП та станом на 30.09.2016 рахувалась заборгованість у сумі 5004,35 грн. Також надано копію акту камеральної перевірки №126/10-13-13-01/7/2910910869, рішення №126 від 30.09.2016 про анулювання свідоцтва платника єдиного податку та копії рішень у формі листів від 10.01.2019 за одним реєстраційним номером №367/Д/10-36-54-06, якими визнано недійсними декларації позивача з єдиного податку на період 1 квартал 2017 року по 3 квартал 2018 року.

З наданих копій документів стало відомо, що згідно пп.298.2.3 п.298.2 ст.298, п.299.10 ст.299 ПК України складено акт камеральної перевірки №126/10-13-13- 01/7/2910910869 від 30.09.2016 та анульовано свідоцтво платника єдиного податку позивача за рішенням контролюючого органу №126 від 30.09.20169, шляхом виключення реєстру платників єдиного податку.

Ознайомившись зі змістом Рішення №126, актом камеральної перевірки №126/10-13-13-01/7/2910910869 та листами від 10.01.2019 №367/Д/10-36-54-06, позивач вважаючи, що вони є протиправними, прийнятими відповідачем з порушень вимог діючого законодавства та підлягають скасуванню, звернувся з даним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку відносинам, що склались між сторонами спору, суд вважає за необхідне звернути увагу на наступні обставини справи та норми законодавства.

09 жовтня 2015 року Позивачем до ДПІ у Києво-Святошинському районі ГУ ДФС у Київській області подано декларацію платника єдиного податку фізичної особи-підприємця від 09.10.2015 за три квартали 2015 року. Згідно поданої декларації сума єдиного податку за 3 квартал, що підлягає сплаті до бюджету становила 2 150 (дві тисячі сто п`ятдесят) гривень. 09 жовтня 2015 року в місті Вишневе через банківський термінал Райффайзен банк Аваль Позивачем сплачено визначене зобов`язання з єдиного податку у сумі 2 150 гривень, що підтверджується квитанцією №14 від 09.10.2015.

21 січня 2016 року позивачем до ДПІ у Києво-Святошинському районі ГУ ДФС у Київській області подано річну декларацію платника єдиного податку фізичної особи-підприємця від 29.01.2016 за 2015 рік. Згідно поданої декларації сума єдиного податку за 4 квартал, що підлягає сплаті до бюджету становила 2 710 (дві тисячі сімсот десять) гривень. 18 січня 2016 року в місті Вишневе через банківський термінал Райффайзен банк Аваль Позивачем сплачено зобов`язання з єдиного податку у сумі 2 710 гривень, що підтверджується квитанцією №22 від 18.01.2016.

Крім того, декларації платника єдиного податку ОСОБА_1 за звітні податкові періоди з 1 кварталу 2016 року по 4 квартал 2018 року подані до Відповідача вчасно, зареєстровані та повністю сплачені визначені в них податкові зобов`язання. Інформація про їх невизнання або не прийняття від Відповідача не надходила, тобто декларації Відповідачем приймались без жодних зауважень та заперечень.

Однак, як вже зазначалось, після отримання відповіді №10908/адв/10-36-54- 06 від 26.04.2019 на адвокатський запит, позивачем встановлено, що при сплаті єдиного податку за 3 та 4 квартали 2015 року було допущено помилку в реквізитах платежу, а саме, невірно вказано рахунок отримувача та призначення платежу.

Позивач вважає, що помилкове визначення розрахункового рахунку в платіжному дорученні під час сплати податкового зобов`язання не є достатньою правовою підставою для висновку про несплату грошового зобов`язання у визначений Податковим кодексом України строк.

Суд вважає, що сплата коштів до відповідного бюджету за податковими зобов`язаннями здійснена позивачем своєчасно, оскільки кошти (єдиний податок з фізичних осіб), хоч і не перерахований на рахунок в органи казначейства, відкритий для сплати єдиного податку до бюджету, однак помилкове зазначення рахунку не призвело до ненадходження коштів на єдиний казначейський рахунок, та як наслідок до відповідного місцевого бюджету. А тому сплата коштів на неправильний рахунок не може вважатися підставою для висновку про несплату позивачем податкового зобов`язання взагалі.

Правова позиції Верховного Суду України, котра викладена у постановах від 16.06.2015 № 21-377а15 та від 02.12.2015 826/6059/13-а, постанові КАС/ВС від 15.05.2018 №813/676/17, від 12.06.2018 №826/1/16, від 14.05.2018 №813/2747/16, від 17.01.2018 №2а-2686/09/2670, які в силу положень КАС України є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно - правовий акт, що містить зазначені норми права, та для всіх судів України.

Крім того, КАС/ВС в постанові № №826/24675/15 від 28.05.2019 відзначив : «Верховний Суд погоджується з думкою суду апеляційної інстанції, що вирішуючи спір суд першої інстанції правомірно врахував висновки щодо застосування норм пункту 57.1 статті 57, пункту 126.1 статті 126 Податкового кодексу України, викладений у постанові Верховного Суду України від 16 червня 2015 року у справі № 21-377а15, за яким усуваючи неоднакове застосування судом касаційної інстанції цієї норми, дійшов висновку що здійснення помилки під час перерахування узгодженої суми грошового зобов`язання до державного бюджету в строк, встановлений пунктом 57.1 статті 57 Податкового кодексу України, має кваліфікуватися як дія, хоча й помилкова. Відтак дії, які не містять ознак бездіяльності платника податків при статі узгодженої суми грошового зобов`язання, не можуть бути підставою для застосування штрафів, передбачених пунктом 126.1 статті 126 Податкового кодексу України.

Крім того, для підтвердження факту несплати узгодженої суми грошового зобов`язання необхідно встановити, що у строк, передбачений пунктом 57.1 статті 57 Податкового кодексу України, платник податків не вчинював дії, спрямовані на перерахування узгодженої суми грошового зобов`язання до Державного бюджету.

З урахуванням зазначеного, Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій, що оскільки помилкове перерахування Товариством на неналежний рахунок не вплинуло на виконання обов`язку платника зі сплати податку, підстави для застосування до позивача штрафу в порядку пункту 126.1 статті 126 Податкового кодексу України відсутні»

Також, суд звертає увагу на добросовісність Позивача як платника податків, що підтверджується доказами вчасної подачі до податкового органу декларацій, декларування Позивачем податкових зобов`язань, а також вчасною сплатою у встановлені ПК України строки зобов`язань (копії декларацій та квитанцій долучені до матеріалів справи).

Як підтверджено відповідачем у листі №10908/адв/10-36-54-06 від 26.04.2019, станом на 19.11.2015 року у позивача виникла заборгованість згідно інтегрованої картки платника податку по сплаті єдиного податку у сумі 2147,85 грн, а відтак, в силу положень пункту 59.1 статті 59 Податкового кодексу України відповідач зобов`язаний був надіслати позивачу податкову вимогу про сплату боргу у спосіб, визначений Податковим кодексом України, чого зроблено ним не було.

Така вимога направлялась вже 2019 році на суму 4741,33 грн (Вимога №Ф-454535-54 від 07.12.2018). Таким чином, відповідач своєю бездіяльністю залишив позивача бути обізнаним про наявність у нього заборгованості зі сплати єдиного податку за 2015 рік, та можливість вчасно погасити заборгованість, яка виникла випадково, що потягло за собою тяжкі наслідки для позивача у вигляду скасування свідоцтва платника єдиного податку наприкінці 2016 року.

Щодо протиправності проведення камеральної перевірки та її висновків, суд зазначає наступне.

30.09.2016 відповідачем складено акт про результати камеральної перевірки щодо порушення платником єдиного податку вимог перебування на спрощеній системі від 30.09.2016 №126/10-13-13-01-7/ НОМЕР_1 , згідно якого проведено розгляд даних АІС «Податковий блок» та в результаті проведеної перевірки стану розрахунків з бюджетом встановлено, що за позивачем рахується податковий борг на кожне перше число місяця протягом двох послідовних кварталів в сумі 5004,35 грн.

Суд вважає дії відповідача щодо проведення камеральної перевірки та документуванням висновків щодо наявності податкового боргу протиправними, адже встановлення своєчасності та повноти плати платежів до бюджету передбачається тільки у випадку проведення документальної (планової чи позапланової) перевірки.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Підпунктом 20.1.4 пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на момент проведення перевірки; далі - ПК України) встановлено право контролюючих органів проводити відповідно до законодавства перевірки і звірки платників податків (крім Національного банку України), у тому числі після проведення процедур митного контролю та/або митного оформлення.

Згідно із вимогами пункту 75.1 статті 75 ПК України контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки. Камеральні та документальні перевірки проводяться контролюючими органами в межах їх повноважень виключно у випадках та у порядку, встановлених цим Кодексом, а фактичні перевірки - цим Кодексом та іншими законами України, контроль за дотриманням яких покладено на контролюючі органи.

Підпунктом 75.1.1 пункту 75.1 статті 75 ПК України встановлено, що камеральною вважається перевірка, та проводиться у приміщенні контролюючого органу виключно на підставі даних, зазначених у податкових деклараціях (розрахунках) платника податків та даних системи електронного адміністрування податку на додану вартість (даних органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, в якому відкриваються рахунки платників у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, даних Єдиного реєстру податкових накладних та даних митних декларацій), а також даних Єдиного реєстру акцизних накладних та даних системи електронного адміністрування реалізації пального.

Отже, камеральна перевірка є одним з видів податкових перевірок, встановлених пунктом 75.1 статті 75 ПК України, та за своєю правовою сутністю є формою поточного документального контролю за дотриманням платником вимог податкового законодавства на підставі декларацій та інших документів податкової звітності, одержаних від платника. Тобто, перевірка будь-яких інших відомостей, витребування у платника додаткової інформації та документів, подання яких разом з податковою декларацією чинним законодавством не передбачено, камеральною перевіркою не охоплюється.

Фактично предмет камеральної перевірки передбачає встановлення повноти, своєчасності подання платником податкової звітності, перевірку правильності оформлення документів податкової звітності (повноти заповнення усіх необхідних реквізитів, чіткості їх заповнення тощо), перевірку правильності складення розрахунків за податковими платежами (арифметичний підрахунок остаточних сум податків, правильність відображення показників, необхідних для обчислення бази оподаткування).

Таким чином, у відповідача відсутні повноваження під час проведення камеральної перевірки досліджувати питання своєчасності, повноти сплати або не сплати податків, оскільки останні перебувають поза межами даної перевірки.

Питання ж своєчасності нарахування, повноти та своєчасності сплати або не сплати податків та зборів відповідно до положень норм Податкового кодексу є предметом лише документальної перевірки, якій властиві інші ознаки в залежності від виду такої (виїзна, невиїзна, планова, позапланова).

На відміну від камеральної перевірки, документальна перевірка потребує наявності наказу про її призначення та обов`язкового доведення до відома платника податків про дату та місце її проведення, пред`явлення направлення на перевірку.

А відтак з`ясування податковим органом під час податкової перевірки питань, що не охоплюються законодавчо визначеними межами з проведення даного виду податкової перевірки, не можна визнати діями суб`єкта владних повноважень, що відповідають наведеним ознакам. Відповідно, інформація, що зібрана Відповідачем відносно Позивача поза межами здійснюваного нею заходу з податкового контролю та не відноситься до предмета перевірки, не може слугувати підставою для прийняття відповідного рішення.

За наведеного вбачається, що Рішення №126 від 30.09.2016 про анулювання свідоцтва платника єдиного податку прийняте на підставі неналежного акту перевірки. Акт камеральної перевірки від 30.09.2016 №126/10-13-13-01-7/ НОМЕР_1 є доказом, здобутим з порушенням Закону, що призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої.

Відповідно, прийняті на його підставі податкові повідомлення-рішення не є правомірними. Аналогічної правової позиції притримується КАС/ВС, що викладено в постанові від 24.01.2019 № 804/7289/15. Як наслідок, Рішення №126 від 30.09.2016 є протиправним та підлягає скасуванню, адже фактично воно прийняте на підставі не законного акту перевірки, тобто було прийняте Відповідачем у непередбачений законом спосіб. В результаті порушення умов і порядку прийняття рішення про анулювання свідоцтва платника єдиного податку таке рішення підлягає скасуванню. Аналогічна правова позиція викладена у постанові ВС/КАС від 21 лютого 2018 року по справі №813/1465/17, адміністративне провадження №К/9901/5215/17 та у постанові ВС/КАС від 15 травня 2018 року по справі №813/676/17, адміністративне провадження №К/9901/41942/18.

Крім того, після прийняття відповідачем оскаржуваного Рішення №126 від 30.09.2016, про існування якого позивач дізнався тільки в квітні 2019 року. Позивач продовжував подавати до податкового органу за місцем реєстрації декларації з єдиного податку за період з 1 кварталу 2016 року по 3 квартал 2018 року і жодного разу відповідачем не було відмовлено у прийнятті цих декларацій, жодного разу позивач не отримав листа про невизнання цих декларацій як податкової звітності.

На думку суду, для правильного вирішення спору належить звернутись до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), рішення якого є джерелом права та обов`язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), суди при розгляді справ зобов`язані враховувати практику ЄСПЛ як джерело права відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Європейський суд з прав людини у рішенні від 20.10.2011 «Рисовський проти України» підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. Згідно з пунктом 71 вказаного Рішення державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

За приписами пункту 27 Рішення ЄСПЛ від 24.04.1990 «Справа Круслена» словосполучення «згідно із законом», у контексті пункту 2 статті 8, вимагає насамперед, щоб захід, який розглядається, мав певні підстави в національному праві; воно також передбачає певну якість такого закону, вимагаючи, щоб він був доступний для даної особи і вона також могла передбачити наслідки його застосування до неї та щоб закон не суперечив принципові верховенства права.

Щодо зобов`язання відновити реєстрацію платника єдиного податку, суд вважає за необхідне звернути увагу на наступне.

Згідно з ч.1 та ч.2 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до положень ст.9 Конституції України та ст.17, ч.5 ст.19 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди та органи державної влади повинні дотримуватись положень Європейської конвенції з прав людини та її основоположних свобод 1950 року, застосовувати в своїй діяльності рішення Європейського суду з прав людини з питань застосування окремих положень цієї Конвенції.

Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

У рішенні від 16.09.2015 у справі №21-1465а15 Верховний Суд України вказав, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Згідно з пунктом 19-3.1. статті 19-3 ПК України до функцій державних податкових інспекцій належать: здійснення сервісного обслуговування платників податків; здійснення реєстрації та ведення обліку платників податків та платників єдиного внеску, об`єктів оподаткування та об`єктів, пов`язаних з оподаткуванням; формування та ведення Державного реєстру фізичних осіб - платників податків, Єдиного банку даних про платників податків - юридичних осіб, реєстрів, ведення яких покладено законодавством на контролюючі органи; виконання інших функцій сервісного обслуговування платників податків, визначених законом.

Відповідно до п.299.1 ст.299 ПКУ реєстрація суб`єкта господарювання як платника єдиного податку здійснюється шляхом внесення відповідних записів до реєстру платників єдиного податку.

Оскільки позивачем доведена протиправність та неправомірність оскаржуваного Рішення №126 від 30.09.2016 про анулювання реєстрації позивача як платника єдиного податку, як наслідок, належним та надійним способом відновлення порушеного права позивача є зобов`язання відповідача відновити таку реєстрацію з 19.10.2016, про що внести запис до реєстру платників єдиного податку.

Щодо скасування рішення від 10.01.2019 №367/Д/6/10-36-54-06 у формі листів про визнання декларацій недійсними, суд зазначає таке.

Як вже зазначалось, 02.05.2019 позивач дізнався, що рішенням від 10.01.2019 №367/Д/6/10-36-54-06 у формі листів податкові декларації по єдиному податку фізичних осіб ОСОБА_1 за період 1-4 квартал 2017 року та 1-3 квартал 2018 року визнані недійсними. Підставою для визнання декларацій недійсними відповідачу слугувало оскаржуване Рішення №126 від 30.09.2016 про скасування свідоцтва платника єдиного податку.

З матеріалів справи слідує, що декларації за період з 1 кварталу 2017 року по 3 квартал 2018 року позивачем подані вчасно та особисто подані позивачем через канцелярію податкового органу, що підтверджується відтиском печатки з датою отримання.

Згідно з п.49.15 ст. 49 ПК України податкова декларація, надіслана платником податків або його представником поштою або засобами електронного зв`язку, вважається неподаною за умови її заповнення з порушенням норм пунктів 48.3 і 48.4 статті 48 цього Кодексу та надсилання контролюючим органом платнику податків письмової відмови у прийнятті його податкової декларації.

Пунктом 48.3 та п. 48.4 ст. 48 ПК України визначені обов`язкові реквізити декларації, відсутність Пунктом 49.8 ст.49 Податкового Кодексу України встановлено, що прийняття податкової декларації є обов`язком контролюючого органу. Під час прийняття податкової декларації уповноважена посадова особа контролюючого органу, в якому перебуває на обліку платник податків, зобов`язана перевірити наявність та достовірність заповнення всіх обов`язкових реквізитів, передбачених пунктами 48.3 та 48.4 статті 48 цього Кодексу. Інші показники, зазначені в податковій декларації платника податків, до її прийняття перевірці не підлягають.

За змістом приписів п.49.11 ст.49 Податкового кодексу України у разі подання платником податків до контролюючого органу податкової декларації, заповненої з порушенням вимог пунктів 48.3 та 48.4 статті 48 цього Кодексу, такий контролюючий орган зобов`язаний надати такому платнику податків письмове повідомлення про відмову у прийнятті його податкової декларації із зазначенням причин такої відмови: у разі отримання такої податкової декларації особисто від платника податку або його представника - протягом трьох робочих днів з дня її отримання.

З вище вказаних податкових декларацій позивача вбачається, що зазначена податкова звітність складена з дотриманням приписів ст.48 Податкового кодексу України та містить всі обов`язкові реквізити, тому підстави для її не прийняття або визнання недійсними взагалі відсутні. Крім того, строк, визначений п.49.11 ст.49 ПК України, протягом якого відповідач має право відмовити у прийнятті вказаних декларацій давно минув і відновленню не підлягає, адже це взагалі не передбачено податковим законодавством. Податковим кодексом взагалі не передбачено визнання податкових декларацій недійсними.

Рішення від 10.01.2019 №367/Д/6/10-36-54-06 у формі листів про визнання декларацій з єдиного податку за період 1-4 квартал 2017 року та 1-3 квартал 2018 року недійсними прийняті відповідачем поза встановленими п.49.11 ст.49 ПК України строками та поза межами прав, передбачених ст. 20 ПК України.

Зважаючи на протиправність Рішення №126 від 30.09.2016, як наслідок підстави для відмови у прийнятті податкової звітності з єдиного податку за період 1-4 квартал 2017 року та 1-3 квартал 2018 позивача у відповідача були відсутні, тим паче, що, як зазначалося вище, ці податкові декларації відповідають вимогам ст.48 Податкового кодексу України та містить всі обов`язкові реквізити.

Таким чином, відповідачем безпідставно та протиправно було визнано недійсними вказані податкові декларації позивача в результаті чого для повного та належного захисту порушених прав позивача необхідно задовольнити похідну позовну вимогу про визнання протиправними та скасувати рішення від 10.01.2019 №367/Д/6/10-36-54-06 у формі листів про визнання декларацій недійсними.

Згідно ч.2 ст. 74 Кодексу адміністративного судочинства України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до статей 9, 77 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Разом з тим, відповідач як суб`єкт владних повноважень не надав суду доказів на підтвердження правомірності своїх рішень.

Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних в матеріалах справи, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та вважає їх такими, що підлягають задоволенню.

Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

При зверненні до суду позивачем сплачено судовий збір у сумі 5 763,00 грн., отже такі понесені витрати підлягають присудженню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДФС у Київській області.

Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

Адміністративний позов - задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати Рішення №126 від 30.09.2016 про анулювання свідоцтва платника єдиного податку ФОП ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 ).

Зобов`язати Головне управління ДФС в Київській області поновити реєстрацію фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 ) як платника єдиного податку третьої групи з дати анулювання реєстрації з 19 жовтня 2016 року.

Визнати протиправними та скасувати рішення від 10.01.2019 №367/Д/6/10- 36-54-06 у формі листів про визнання декларацій недійсними за 1 квартал 2017 року, 2 квартал 2017 року, 3 квартал 2017 року, 4 квартал 2017 року, 1 квартал 2018 року, 2 квартал 2018 року, 3 квартал 2018 року платника єдиного податку ФОП ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 ).

Стягнути на користь ФОП ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 ) понесені судові витрати у розмірі 5 763 (п`ять тисячі сімсот шістдесят три) грн 00 коп за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної фіскальної служби у Київській області (код ЄДРПОУ 39393260).

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.

Суддя Терлецька О.О.