Рішення № 85639929, 14.11.2019, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 листопада 2019 року Справа № 160/8926/19 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Серьогіної О.В. розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у письмовому провадженні у місті Дніпрі адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області про визнання протиправними та скасування податкового повідомлення-рішення, -

ВСТАНОВИВ:

13.09.2019р. ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області, в якому просить визнати протиправним та скасувати податкове-повідомлення рішення №6-17 від 30.06.2015р.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що він є власником легкового транспорту засобу марки Lexus модель GS 350, з об`ємом двигуна 3456 куб.см, 2012 року випуску. В травні 2019 року позивач дізнався, що його майно знаходиться у податковій заставі, оскільки він мав заборгованість зі сплати транспортного податку за 2015 рік. 13.05.2019 року позивач сплатив грошове зобов`язання зі сплати транспортного податку, штраф та пеню у загальному розмірі 43679,26 грн. Положення ст. 267 Податкового кодексу України щодо сплати транспортного податку у 2015 році не можуть бути застосовані до позивача, оскільки рішення №7/60 «Про внесення змін до рішення міської ради від 27.12.2010 року №5/6 «Про місцеві податки та збори на території міста» (в частині транспортного податку) Дніпропетровською міською радою було прийнято лише 28.01.2015 року, тому застосування його положень з метою оподаткування, може мати місце не раніше наступного бюджетного року. Також звертає увагу суду на те, що оскаржуване податкове-повідомленням рішенням ним отримано не було. Просить суд позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16.09.2019 року відкрито провадження у справі та призначено розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами з 16.10.2019р.

09.10.2019р. представником відповідача було подано письмовий відзив на позов, в якому представник просив залишити адміністративний позов без розгляду, оскільки позивач мав право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення не пізніше закінчення 1095 дня з дня вручення податкового повідомлення-рішення. Податкове повідомлення-рішення від 30.06.2015 року №6-17 відповідачем будо направлено рекомендованим листом з повідомленням про вручення на податкову адресу позивача. Проте, 01.07.2015 року лист був повернутий на адресу податкового органу, у зв`язку із закінченням строку зберігання. Відповідно до приписів п.58.3 ст.58 Податкового кодексу України податкове повідомлення-рішення від 30.06.2015 року №6-17 вважається належно врученим позивачу. Також, позивачем було сплачено податкове зобов`язання в сумі 25000грн., таким чином сума податкового зобов`язання є узгодженою. Щодо тверджень позивача про неможливість нарахування та утримання транспортного податку у 2015 році, відповідач зазначає, що Податковим кодексом України з 01.01.2015 року встановлено обов`язковий, безумовний платіж до відповідного бюджету, із визначенням платника транспортного податку, об`єкта оподаткування та ставки податку. У зв`язку з цим транспортний податок, як обов`язковий місцевий податок, підлягає сплаті відповідно до ст. 267 Податкового кодексу України, починаючи з 1 січня 2015 року, безвідносно до прийняття місцевою радою рішення щодо цього податку в порядку, встановленому пп. 12.3.4 п. 12.3.4 ст. 12 Податкового кодексу України.

28.10.2019 року представником позивача було подано відповідь на відзив, в якому останній просив задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на те, що відповідач направив на адресу позивача оскаржуване податкове-повідомлення рішення з порушенням строків надіслання (вручення) повідомлення встановлені ст.267 Податкового кодексу України.

Згідно з ч. ч. 5, 8 ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами. При розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази у сукупності з нормами чинного законодавства України, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 є власником автомобіля марки Lexus модель GS 350, з об`ємом двигуна 3456 куб.см, 2012 року випуску, який зареєстровано у встановленому законом порядку 16.04.2015 року, що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу.

30.06.2015р. ДПІ у Ленінському районі м. Дніпропетровська ГУ ДФС прийнято податкове повідомлення-рішення №6-17, яким позивачу визначено суму податкового зобов`язання за платежем транспортний податок з фізичних осіб на суму 25000,00 грн.

Транспортний податок встановлено на території міста Дніпра рішенням Дніпропетровської міської ради від 28.01.2015 № 7/60 «Про внесення змін до рішення міської ради від 27.12.2010 року № 5/6 «Про місцеві податки і збори».

Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів Законом України щодо податкової реформи» від 28 грудня 2014 року № 71-VIII (далі - Закон № 71-VIII) запроваджено новий місцевий податок, а саме податок на майно, який складається з трьох різновидів: транспортний податок та податок на майно, відмінне від земельної ділянки та плата за землю.

Згідно із пунктом 10.2 статті 10 Податкового кодексу України, в редакції Закону № 71-VIII, місцеві ради обов`язково установлюють єдиний податок та податок на майно (в частині транспортного податку та плати за землю).

Відповідно до пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України сільські, селищні, міські ради та ради об`єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, в межах своїх повноважень приймають рішення про встановлення місцевих податків та зборів.

Зважаючи на зміст наведених законодавчих норм, встановлення податку на майно, зокрема в частині транспортного податку, є безумовним обов`язком місцевої ради, який повинен бути виконаний шляхом прийняття відповідного рішення.

Одночасно підпунктом 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України регламентовано порядок опублікування та застосування рішень місцевої ради про встановлення місцевих податків. Зазначені рішення офіційно оприлюднюються відповідним органом місцевого самоврядування до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлюваних місцевих податків та зборів або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим періодом.

Якщо таке рішення не буде опубліковано до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому підлягає застосуванню відповідний податок, таке рішення застосовується з початку наступного бюджетного періоду за тим, у якому планувалося запровадити відповідний податок.

В даному випадку із запровадженням транспортного податку на 2015 рік відповідні норми Закону № 71-VIII набрали чинності з 01 січня 2015 року. Отже, лише в 2015 році місцеві ради отримали повноваження і одночасно набули обов`язку щодо встановлення транспортного податку. Відповідно, лише після цієї дати місцеві ради мали юридичні підстави для прийняття рішення про встановлення транспортного податку.

При цьому, виходячи з неможливості збігу між періодом опублікування рішення та плановим періодом, в 2015 році не можна було визначити плановим періодом 2015 рік.

Таким чином, транспортний податок мав справлятися не раніше 2016 року.

Відтак, беручи до уваги саме наведені вище обставини, суд дійшов висновку, що у контролюючого органу були відсутні правові підстави для прийняття оскаржуваного податкового повідомлення-рішення, оскільки запроваджені Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» зобов`язання щодо сплати транспортного податку з фізичних осіб виникають у платників податків лише після 1 січня 2016 року.

Щодо заявленого відповідачем клопотання про залишення позову без розгляду, суд зазначає наступне.

Згідно із частиною 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Відповідно до частини 1 статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Отже, КАС України передбачає можливість встановлення іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, а також спеціального порядку обчислення таких строків. Нормою, що регулює питання застосування строків звернення до адміністративного суду з позовами про визнання протиправними податкових повідомлень-рішень є приписи пункту 56.18 статті 56 Податкового кодексу України (далі - ПК України), у відповідності до якого з урахуванням строків давності, визначених статтею 102 цього Кодексу, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення - рішення або інше рішення контролюючого органу про нарахування грошового зобов`язання у будь-який момент після отримання такого рішення.

Статтею 102 ПК України передбачено строк давності тривалістю 1095 днів. За таких обставин строк для звернення платника податків із позовом до адміністративного суду становить 1095 днів і обчислюється з дня отримання платником податків рішення, що оскаржено.

Як вбачається із матеріалів справи, оскаржуване податкове повідомлення-рішення було направлено відповідачем на адресу позивача: АДРЕСА_1 та було повернуто на адресу відповідача у зв`язку із закінченням терміну зберігання.

Проте, позивач до 03.07.2019 року був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 , що підтверджується відомостями, які містяться в паспорті позивача (а.с. 13).

Враховуючи, що відповідачем оскаржуване позивачем податкове повідомлення-рішення, яке прийнято 30.06.2015 року, було направлено позивачу на іншу адресу та не було отримано ним, подання до суду позовної заяви 13.09.2019 року свідчить про дотримання встановленого пунктом 56.18 статті 56 ПК України 1095-денного строку на судове оскарження рішення контролюючого органу, що, у свою чергу, спростовує наявність обставин, які можуть бути підставою для залишення позовної заяви без розгляду.

Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Частина 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.

В той же час, і ч. 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України покладено обов`язок на позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги та заперечення.

Оцінуючи усі докази, які були досліджені судом у їх сукупності, а також обставини, встановлені у ході судового розгляду справи, суд дійшов висновку, про обґрунтованість та доведеність позовних вимог позивача, а тому дані позовні вимоги підлягають задоволенню.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд виходить з наступного.

Відповідно до частини першої статті 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Згідно із частиною другою статті 134 КАС України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Зазначені положення кореспондуються із європейськими стандартами, зокрема, пунктом 14 Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам Щодо шляхів полегшення доступу до правосуддя № R (81) 7 передбачено, що за винятком особливих обставин, сторона, що виграла справу, повинна в принципі отримувати від сторони, що програла відшкодування зборів і витрат, включаючи гонорари адвокатів, які вона обґрунтовано понесла у зв`язку з розглядом.

Відповідно до пунктів 1, 5, 6 статті 1 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» адвокат - фізична особа, яка здійснює адвокатську діяльність на підставах та в порядку, що передбачені цим Законом; захист - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні захисту прав, свобод і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішується питання про їх застосування у кримінальному провадженні, особи, стосовно якої розглядається питання про видачу іноземній державі (екстрадицію), а також особи, яка притягається до адміністративної відповідальності під час розгляду справи про адміністративне правопорушення; інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення.

З приводу зазначеного питання висловлювався і Конституційний Суду України, так, пунктом 3.2 рішення від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

Також Конституційний Суд України зазначив і про те, що гарантування кожному права на правову допомогу в контексті частини другої статті 3, статті 59 Конституції України покладає на державу відповідні обов`язки щодо забезпечення особи правовою допомогою належного рівня. Такі обов`язки обумовлюють необхідність визначення в законах України, інших правових актах порядку, умов і способів надання цієї допомоги.

Отже, з викладеного слідує, що до правової (правничої) допомоги належать, зокрема, надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру тощо.

За змістом пункту першого частини третьої статті 134 КАС України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.

Частиною четвертою статті 134 КАС України встановлено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Згідно з частиною п`ятою статті 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина сьома статті 134 КАС України).

Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація та досвід адвоката, фінансовий стан клієнта й інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним і враховувати витрачений адвокатом час.

Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом, і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має права його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.

Суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат (у даному випадку, за наявності заперечень учасника справи), що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовленого документу, витрачений адвокатом час тощо є неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Як вбачається із поданої позовної заяви, представником позивача заявлені вимоги про покладення судових та інших витрат на відповідача.

В матеріалах справи міститься Договір про надання професійної правничої правової (правничої) допомоги від 02.09.2019 року, укладений між адвокатом Давиденко Дар`єю Ігорівною та ОСОБА_1 , довідка про витрати на професійну правничу допомогу надану в рамках адміністративної справи від 13.09.2019 року та від 25.10.2019 року.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Так, позивачем до матеріалів справи не надано акт приймання передачі наданих правничих послуг, квитанції до прибуткового касового та детальний розрахунок правничої допомоги та понесених судових витрат.

Враховуючи те, що наданими до суду документами обґрунтованість та фактичний обсяг витрат на правову допомогу у даній адміністративній справі не підтверджено, суд вважає, що вимоги позивача про стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на його користь витрат на правову допомогу у сумі 6000,00 грн. задоволенню не підлягають.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат відповідно до ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, суд виходить із того, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

За таких обставин, підлягають стягненню за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень - Головного управління Державної фіскальної служби України у Дніпропетровській області на користь позивача судові витрати по сплаті судового збору у сумі 768,40 грн., понесені позивачем згідно квитанції №81603 від 13.09.2019 року.

Керуючись ст.ст. 132, 139, 241-246, 250, 251, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати податкове-повідомлення рішення №6-17 від 30.06.2015р., прийняте ДПІ у Ленінському районі м. Дніпропетровська ГУ ДФС.

Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_4 я, ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) суму судового збору у розмірі 768,40 грн. (сімсот шістдесят вісім гривень 40 коп.) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області (49600, м. Дніпро, вул. Сімферопольська, 17-А, код ЄДРПОУ 39394856).

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя О.В. Серьогіна