Рішення № 85620401, 01.10.2019, Луцький міськрайонний суд Волинської області

Справа № 161/1943/19

Провадження № 2/161/1315/19

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

01 жовтня 2019 року Луцький міськрайонний суд Волинської області в складі:

головуючого - судді Олексюка А.В.,

при секретарі - Шумиводі О.І.,

з участю позивача - ОСОБА_1 ,

представника позивача - ОСОБА_2 ,

відповідача - ОСОБА_3 ,

представника відповідача - ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування частки квартири, -

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом доОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування частки квартири.

Свій позов обґрунтовує тим, що з 22.07.2000 року перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 , який розірвано рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 13.11.2017 року.

У 2016 році сімейні стосунки між сторонами значно погіршились, а cїм`я припинила своє існування.

Вказує, що відповідачем було запропоновано подарувати їй частку у квартирі, яка належала йому на підставі договору дарування квартири від 27.05.2011 року для того, щоб налагодити сімейні відносини та проживати надалі в шлюбі. Зазначає, що його було поставлено перед вибором або подарувати частку квартири, або остаточно втратити сїм`ю.

10.02.2017 року приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Ходачинським Р.О. за реєстровим номером № 103 посвідчено договір дарування частки квартири, за яким він безоплатно передав, а відповідач прийняла у власність Ѕ частки квартири АДРЕСА_1 .

В подальшому відповідач неодноразово зверталась до суду із позовами, зокрема, про розірвання шлюбу, стягнення аліментів на дітей, які розглянуті судом, про поділ спільного майна подружжя, стягнення коштів за продаж автомобіля, які перебувають на розгляді в суді апеляційної та першої інстанції.

Звертаючись до суду з вказаним позовом, позивач посилається на те, що вимагаючи від нього Ѕ частки вищевказаної квартири у якості дарунку, відповідач не мала на меті реального збереження шлюбу та сім`ї. Дарування частки квартири фактично відбулось під впливом психологічного насильства та з прямим і неприхованим обманом. Зазначає, що укладаючи даний договір, він не мав на меті реального настання наслідків та передачі майна.

Просить суд визнати недійсним вищевказаний договір дарування.

В судовому засіданні позивач та його представник позовну заяву підтримали з підстав, в ній зазначених. Просили суд позов задовольнити.

Відповідач та її представник в судовому засіданні позов не визнали. Просили суд відмовити в задоволенні позову з підстав, викладених в поданому відзиві на позовну заяву.

Заслухавши пояснення сторін, їх представників, дослідивши письмові докази по справі, з`ясувавши обставини справи та перевіривши їх доказами, суд приходить до висновку, що позов не підлягає до задоволення, виходячи з наступного.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (стаття 15 ЦК України).

Як вбачається з витягу про державну реєстрацію прав на нерухоме житло № 30562758 від 08.07.2011 року ОСОБА_1 на підставі договору дарування № 852 від 27.05.2011 року належить квартира АДРЕСА_1 (а.с. 14-17).

Відповідно до договору дарування від 10.02.2017 року, ОСОБА_1 подарував Ѕ частини квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_3 (а.с. 7).

Згідно ст. 717 Цивільного кодексу України (далі по тексту - ЦК України) за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Статтею 718 ЦК України визначено, що дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі. Дарунком можуть бути майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому.

Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (ч. 2 ст. 719 ЦК).

За загальним правилом частини першої статті 722 ЦК України, право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття.

Позивач вимоги позову обґрунтовував тією обставиною, що у зв`язку з тим, що договір дарування був підписаний ним під психологічним тиском та прямим і неприхованим обманом відповідача, тому він є недійсним відповідно до вимог ст.ст. 230, 231, 233 ЦК України.

Статтею 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України, договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.

Згідно з ч. 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно з роз`ясненнями, викладеними у пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», відповідно до статей 229 - 233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.

Відповідно до ч. 1 ст. 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

За змістом зазначеної норми закону правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Установлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов`язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України.

Згідно п. 20 Постанови Пленуму ВСУ № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику визнання правочинів недійсними», правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Ознакою обману є умисел в діях однієї із сторін правочину. наявність умислу, істотність значення обставин щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, що діяла під впливом обману.

Правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним (ч. 1 ст. 231 ЦК України).

Для визнання правочину недійсним позивач має довести наступні обставини: 1) факт застосування до нього (до потерпілої сторони правочину) фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи; 2) вчинення правочину проти своєї справжньої волі; 3) наявність причинного зв`язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється.

У пункті 21 постанови Пленуму Верхового Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз`яснено, що при вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (стаття 231 ЦК України), судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов`язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім`ї, родичів тощо або їх майна.

Факт насильства не обов`язково має бути встановлений вироком суду, постановленим у кримінальній справі.

Під насильством слід розуміти заподіяння учасникові правочину фізичних або душевних страждань з метою примусити укласти правочин. Насильство породжує страх настання невигідних наслідків. На відміну від насильства, погроза полягає в здійсненні тільки психічного, але не фізичного впливу, і має місце при наявності як неправомірних, так і правомірних дій. Погроза може бути підставою для визнання правочину недійсним, коли з обставин, які мали місце на момент його вчинення випливає, що відмова учасника правочину від його вчинення могла спричинити шкоду його законним інтересам.

Отже, для визнання правочину недійсним через вчинення його під впливом насильства або погрози, необхідна наявність фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину, що і має бути доведено позивачем.

Частиною 1 ст. 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Як роз`яснив Пленум ВС України у п. 23 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 року правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до ч.ч. 1, 5-7 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів, які б підтверджували застосування до ОСОБА_1 фізичного чи психічного тиску під час підписання договору дарування та не з його волі. Крім того, позивачем не доведено, що мав місце обман і укладення договору відбулося саме внаслідок обману зі сторони відповідача, а також не вказано які саме тяжкі обставини спричинили укладення даного договору.

Таким чином, правових підстав для висновку про невідповідність оспорюваного договору дарування вимогам закону, про відсутність вільного волевиявлення позивача щодо його укладення та вчинення даного правочину проти його волі під впливом тяжкої для нього обставини і на вкрай невигідних умовах, немає, а тому позовні вимоги позивача задоволенню не підлягають.

Керуючись ст. ст. 2, 12, 13, 76, 81, 82, 89, 141, 206, 264, 265, 268, 274, 275, 279 ЦПК України, суд,-

У Х В А Л И В:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування частки квартири відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Волинського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги через Луцький міськрайонний суд Волинської області протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя Луцького міськрайонного суду А.В.Олексюк