Рішення № 85616553, 31.10.2019, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

31.10.2019Справа № 915/1865/19

Суддя Господарського суду міста Києва Привалов А.І., розглянувши за участю секретаря судового засідання Мазура В.М. у відкритому судовому засіданні у спрощеному позовному провадженні

справу № 915/1865/19

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Телец-ВАК"

до Акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України"

про визнання договорів частково недійсними та зобов`язання вчинити дії

за участю представників сторін:

від позивача: не з`явився;

від відповідача: Поліщук В.О .

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Телец-ВАК" звернулося до Господарського суду Миколаївської області з позовом до Акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" про визнання договорів частково недійними та зобов`язання вчинити дії.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 04.03.2019 у справі № 826/9665/16, яке залишено без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 08.07.2019 та відповідно набрало законної сили, постанову Кабінету Міністрів України № 315 від 27 квітня 2016 року "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2015 року № 758" визнано протиправною та нечинною з моменту її прийняття.

Отже, з 08.07.2019 втратило чинність положення п. 5 постанови Кабінету Міністрів України № 315 від 27 квітня 2016 року щодо підвищення ціни за 1000 кб.м газу з 1770,74 грн до 4942,00 грн і відновлено дію п. 16 Положення № 758 від 01.10.2015.

Відтак, умови підвищення ціни на природний газ з 1770,74 грн до 4942,00 грн за 1000 куб.м., визначені у п. 2 Додаткової угоди № 4 від 30.04.2016 до Договору постачання природного газу від 21 грудня 2015 року № 3028/16-ТЕ-22 та у п. 5.2. Договору постачання природного газу № 5008/1617-ТЕ-22 від 30.08.2016, що діяли з 01.10.2016 до 31.03.2017, не відповідають підпункту 4 пункту 3 абзацу 1, 3 пункту 16 Положення № 758, що є актом цивільного законодавства, у розумінні ч. 4 ст. 4 ЦК України, та відповідно є підставою для часткового визнання вказаних договорів недійсними.

Крім того, в якості наслідків недійсності спірних правочинів позивач просить зобов`язати відповідача здійснити перерахунок вартості спожитого газу за ціною 1770,74 грн за 1000 куб.м. замість 4942,00 грн за 1000 куб.м.

Ухвалою Господарського суду Миколаївської області № 915/1865/19 від 16.08.2019р., на підставі ст. 27, 31 ГПК України, позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Телец-ВАК" до Акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" про визнання договорів частково недійними та зобов`язання вчинити дії передано за територіальною юрисдикцією (підсудністю) до Господарського суду міста Києва.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.09.2019 відкрито провадження у справі та призначено розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін у судове засідання. Судове засідання призначено на 10.10.2019.

04.10.2019 через канцелярію Господарського суду міста Києва від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому останній проти позову заперечує, посилаючись на те, що договори є правомірними, а підстави для визнання їх окремих пунктів недійними відсутні. Також відповідач зазначив, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту його прав.

В судовому засіданні 10.10.2019 оголошувалась перерва до 31.10.2019.

17.10.2019 на адресу Господарського суду міста Києва від позивача надійшла відповідь на відзив, в якій позивач також просив здійснити розгляд справи 31.10.2019 за відсутності його представника.

Представник відповідача в судовому засіданні 31.10.2019 проти позову заперечив з підстав, викладених у відзиві.

Представник позивача в судове засідання не з`явився.

Відповідно до ст. 233 Господарського процесуального кодексу України, рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих позивачем.

У судовому засіданні 31.10.2019, відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, що мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Телец-ВАК» (далі - Товариство), є виробником теплової енергії та виконавцем житлово-комунальних послуг з теплопостачання та підігріву води, які надаються мешканцям житлових багатоповерхових будинків у місті Миколаєві по вул. П`ята Слобідська, 74 та вул. Садова, 34, які перебувають на балансі Товариства.

Рішенням виконкому Миколаївської міської ради від 26.01.2011 № 77 «Про визначення ТОВ «Телец-BAK» виконавцем житлово-комунальних послуг» Toвариство визначено виконавцем житлово-комунальних послуг на об`єктах забудівлі та тих, що знаходяться на його балансі. Позивач має на балансі модульні котельні, розташовані на даху цих житлових будинків, має діючі ліцензії на виробництво та на постачання теплової енергії від 29.12.2010, які, на підставі пункту 6 (абзаци 2, 4) ст. 21 Закону України від 02.03.2015 № 222-VIII «Про ліцензування видів господарської діяльності», вважається безстроковими.

Товариство в період 2015 - 2017 років надавало мешканцям даних будинків житлово-комунальні послуги з теплопостачання та підігріву води за тарифами, які були затверджені рішеннями виконавчого комітету Миколаївської міської ради: № 672 від 14.08.2015 «Про тарифи на послуги теплопостачання та підігрів води, які надаються ТОВ «Телец-ВАК», та № 948 від 26.10.2016 «Про встановлення тарифів на теплову енергію, послуги теплопостачання та підігрів води, що надаються ТОВ «Телец-ВАК» (прийнятим на заміну рішення № 672 від 14.08.2015 ).

21.12.2015 між позивачем ТОВ «Телец-BAK» та Публічним акціонерним товариством «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» (на час подання позову найменування змінено на Акціонерне товариство «Національна акціонерна Компанія «Нафтогаз України») був укладений договір постачання природного газу № 3028/16-TE-22, за умовами п. 1.1. якого відповідач (як Постачальник) зобов`язався поставляти позивачу (Споживач) у 2016 році природний газ, а Споживач - оплатити його на умовах цього Договору. Пунктом 1.2. договору передбачено, що природний газ, що постачається за цим договором, використовується Споживачем виключно для виробництва теплової енергії для надання послуг з опалення та постачання гарячої води населенню.

У преамбулі цього договору зазначено, що при укладенні договору сторони керуються Законом України «Про ринок природного газу», постановою Кабінету міністрів України від 1 жовтня 2015 № 758 «Про затвердження Положення про покладення спеціальних обов`язків на суб`єктів ринку природного газу для забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку природного газу (відносин у перехідний період)», іншими нормативно-правовими актами.

У відповідності до ч. 1 ст. 11 Закону України від 09.04.2015 № 329-УШ «Про ринок природного газу», з метою забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку природного газу на суб`єктів ринку природного газу у виключних випадках та на визначений строк можуть покладатися спеціальні обов`язки в обсязі та на умовах, визначених Кабінетом Міністрів України після консультацій із Секретаріатом Енергетичного Співтовариства.

На підставі ч. 1 ст. 11 цього Закону, постановою Кабінету Міністрів України від 01.10.2015 № 758 затверджено «Положення про покладення спеціальних обов`язків на суб`єктів ринку природного газу для забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку природного газу (відносини у перехідний період)» (далі - Положення № 758).

Згідно підпункту 4 пункту 3 Положення № 758, на НАК «Нафтогаз України» покладений спеціальний обов`язок постачати природний газ виробникам теплової енергії для виробництва теплової енергії за цінами, на умовах та у порядку, що визначені пунктами 15-17 цього Положення.

Пунктом 16 (абзаци 1, 2, 3) Положення №758 (в редакції на 31.12.2015 - на дату укладення договору № 3028/16-TE-22) було визначено, що НАК «Нафтогаз України» постачає природний газ виробникам теплової енергії, зокрема, з метою надання послуг з опалення і постачання гарячої води населенню за регульованою ціною (без урахування тарифів на послуги з транспортування та розподілу природного газу, а також податків та зборів, що включаються до вартості природного газу, відповідно до Податкового кодексу України), яка у період з 1 жовтня 2015 по 31 березня 2016 (включно) визначається для:

- виробництва теплової енергії для надання послуг з опалення та постачання гарячої води населенню для виробників теплової енергії, які безпосередньо приєднані до газотранспортної системи, - в розмірі 1 843,28 гривні за 1000 куб. метрів;

- виробництва теплової енергії для надання послуг з опалення та постачання гарячої води населенню для всіх інших виробників теплової енергії - 1 770,74 грн. за 1000 куб. метрів.

Згідно п. 5.1. Договору № 3028/16-TE-22 від 21.12.2015, регульована ціна на природний газ (без урахування тарифів на послуги з транспортування та розподіл природного газу, а також податків та зборів, що включаються до його вартості відповідно до Податкового кодексу України), який постачається за цим договором, визначається згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2015 № 758 (тобто, Положенням № 758).

Згідно п. 5.2. вказаного Договору, ціна за 1000 куб.м газу за цим договором в період з 01.01.2016 по 31.03.2016 (включно) для підприємств, які приєднані до газорозподільних мереж, становить 1770,74 грн., крім того збір у вигляді цільової надбавки до ціни на природний газ 2%, та податок на додану вартість (ПДВ) 20%, а загалом до сплати 2 167,38 грн., включаючи ПДВ 361,23 грн. за 1000 куб.м газу.

Додатковою угодою № 1 від 31.12.2015 до договору № 3028/16-TE-22, пункт 5.2. Договору викладено в новій редакції та визначено, що ціна за 1000 куб.м. газу за цим договором в період з 01.01.2016 по 31.03.2016 (включно) для підприємств, які приєднані до газорозподільних мереж, становить 1770,74 грн., крім того податок на додану вартість (ПДВ) 20%. До ціни газу додається тариф на транспортування природного газу магістральними трубопроводами ПАТ «Укртрансгаз» - 9,80 грн., крім того ПДВ 20%, всього до сплати з ПДВ - 11,76 грн. Разом до сплати за 1000 куб.м газу 1 780,54 грн., крім того ПДВ 20 %, всього з ПДВ 2 136,65 грн.

Постановою Кабінету Міністрів України № 234 від 30 березня 2016 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2015 № 758», пунктом 5, до Положення № 758 були внесені зміни: в абзаці першому слова і цифри «по 31 березня 2016 р.» замінено словами і цифрами «по 30 квітня 2016 р.»; в абзацах другому і четвертому слова «до газотранспортної системи» замінені словами «до магістральних газопроводів».

У зв`язку з цим, Додатковою угодою № 3 від 31.03.2016 до договору № 3028/16-TE-22, пункт 5.2. Договору викладено в новій редакції та визначено, що ціна за 1000 куб.м газу за договором в період з 01.04.2016 по 30.04.2016 (включно) для підприємств, які приєднані до газорозподільних мереж, становить 1770,74 грн., крім того податок на додану вартість (ПДВ) 20%. Всього до сплати з ПДВ - 2 124,89 грн.

Постановою Кабінету Міністрів України № 315 від 27 квітня 2016 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2015 № 758» (далі - постанова № 315) до Положення 758 внесені зміни, зокрема, пунктом 2 (підпункт 4) пункт 16 Положення 758 викладений у новій редакції:

«НАК «Нафтогаз України» у період з 1 травня 2016 р. по 31 березня 2017 р. (включно) постачає природний газ виробникам теплової енергії за регульованою ціною (без урахування тарифів на послуги з транспортування та розподілу природного газу, а також податків та зборів, що включаються до вартості природного газу, відповідно до Податкового кодексу України) з метою надання послуг з опалення та постачання гарячої води населенню в розмірі 4942 грн. за 1000 куб. метрів», а для виробництва теплової енергії для релігійних організацій - в розмірі 2471 гривня за 1000 куб.метрів».

У зв`язку з прийняттям постанови №315, 30.04.2016 між сторонами було укладено додаткову угоду № 4 від до договору № 3028/16-TE-22, пунктом 2 якої пункти 5.1. та 5.2. договору викладені в новій редакції:

- 5.1.: регульована ціна (без урахування тарифів на послуги з транспортування та розподіл природного газу, а також податків та зборів, що включаються до його вартості відповідно до Податкового кодексу України) на природний газ, який постачається за цим договором, в період з 01.05.2016 встановлюється постановою Кабінету Міністрів України від 01.10.2015 № 758 із змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 27.04.2016 № 315;

- 5.2.: ціна за 1000 куб.м газу за цим договором в період з 1 травня 2016 р. становить 4 942,00 грн., крім того податок на додану вартість (ПДВ) 20%. Всього до сплати з ПДВ - 5 930,40 грн. Дію додаткової угоди встановлено з 01.05.2016 .

Статтею 12 договору № 3028/16-TE-22 строк дії цього договору визначався з 01.01.2016 до 31.03.2016 ; пунктом 10 Додаткової угоди № 3 від 31.03.2016 строк дії договору було встановлено з 01.01.2016 до 30.04.2016 , а пунктом 4 Додаткової угоди № 4 від 30.04.2016 - з 01.01.2016 до 30.09.2016 , а в частині проведення розрахунків - до їх повного здійснення.

30.08.2016 сторонами, на заміну договору № 3028/16-TE-22, укладений новий Договір постачання природного газу № 5008/1617-ТЕ-22, згідно п. 1.1. якого відповідач (Постачальник) зобов`язався поставляти позивачу (Споживач) у 2016 - 2017 роках природний газ, а Споживач зобов`язався оплатити його на умовах цього Договору.

Преамбулою цього договору також передбачено, що при укладенні договору сторони керуються Законом України «Про ринок природного газу», постановою Кабінету Міністрів України від 01.10.2015 № 758 «Про затвердження Положення про покладення спеціальних обов`язків на суб`єктів ринку природного газу ДЛЯ забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку природного газу (відносин у перехідний період)», іншими нормативно-правовими актами.

Пунктом 1.2. Договору також передбачено що природний газ, що постачається за цим договором, використовується Споживачем виключно для виробництва теплової енергії для надання послуг з опалення та постачання гарячої води населенню.

Згідно з п. 5.1. Договору, регульована ціна на природний газ (без урахування тарифів на послуги з транспортування та розподіл природного газу, а також податків та зборів, що включаються до його вартості відповідно до Податкового кодексу України), який постачається за цим договором, визначається згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2015 № 758.

Згідно п. 5.2. договору, ціна за 1000 куб.м природного газу за цим договором становить 4942,00 грн., крім того податок на додану вартість (ПДВ) - 20%. Усього до сплати разом з податком на додану вартість - 5930,40 грн. Тобто ціна природного газу і цьому договір відповідала постанові № 315.

22.03.2017 Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 187 «Про затвердження Положення про покладення спеціальних обов`язків на суб`єктів ринку природного газу для забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку природного газу, пунктом 13 якої також було встановлено ціну продажу газу виробникам теплової енергії з 1 квітня 2017 з метою надання послуг з опалення та постачання гарячої води населенню - 4 942 грн. за 1000 куб.м.

У зв`язку з прийняттям постанови від 22.03.2017 № 187, 31.03.2017 між сторонами було укладено Додаткову угоду № 2 до договору № 5008/1617-ТЕ22, пунктом 5 якої пункти 5.1, 5.2. договору були викладені в новій редакції:

- 5.1.: Ціна (без урахування тарифів на послуги з транспортування та розподіл природного газу, а також податків та зборів, що включаються до його вартості відповідно до Податкового кодексу України) та порядок зміни ціни на природний газ який постачається за цим договором, визначається постановою Кабінету Міністрів України від 22 березня 2017 № 187.

- 5.2.: Ціна за 1000 куб.м. природного газу за цим договором з 01 квітня 2017 становить 4942,00 грн., крім того податок на додану вартість (ПДВ) - 20%. Усього до сплати разом з податком на додану вартість - 5930,40 грн.

Відповідно до п. 10 Додаткової угоди № 2 від 31.03.2017 до договору № 5008/1617-ТЕ-22 від 30.08.2016 , ця Додаткова угода діє з 01.04.2017 .

Пунктом 12.1 договору № 5008/1617-ТЕ-22 від 30.08.2016 строк дії цього договору визначався в частині реалізації природного газу з 01.10.2016 до 31.03.2017; згідно п. 8 Додаткової угоди № 2 від 31.03.2017, строк дії договору було визначено з 01.10.2016 до 30.09.2017 (включно).

Таким чином, у період з 01.05.2016 по 31.03.2017 ціна природного газу для позивача визначалася відповідно до пункту 16 Положення № 758, в редакції згідно Постанови № 315.

Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 04.03.2019 у справі №826/9665/16, яке набрало законної сили після залишення без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 08.07.2019, постанова Кабінету Міністрів України № 315 від 27 квітня 2016 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2015 № 758» була визнана протиправною та нечинною з моменту її прийняття, а саме з 27.04.2016 .

Отже, з 08.07.2019 втратило чинність положення пункту 5 Постанови № 315 щодо підвищення ціни за 1000 куб.м газу з 1770,74 грн. до 4942,00 грн., та було відновлено дію пункту 16 Положення № 758 щодо ціни 1770,74 грн./1000 куб.м.

У зв`язку з викладеним, позивач вважає, що умови підвищеної ціни на газ (з 1 770,74 грн. до 4 942,00 грн. 1000 куб.м), визначені у п. 2 Додаткової угоди № 4 від 30.04.2016 до договору постачання природного газу від 31.12.2015 (що діяли в період з 01.05.2016 по 30.09.2016), та у п. 5.2. договору постачання природного газу № 5008/1617-ТЕ-22 від 30.08.2016 (що діяли з 01.10.2016 р. по 31.03.2017 ), не відповідають підпункту 4 пункту 3, абзацу 1, 3 пункту 16 Положення № 758 (в редакції без урахування змін, внесених Постановою № 315), яке є актом цивільного законодавства у розумінні ч. 4 ст. 4 ЦК України. При цьому, п. 5.1. Договору від 31.12.2015 не відповідає цим вимогам, так як містить посилання на Постанову № 315, визнану судом нечинною.

На підставі вищевикладеного позивач просить суд:

- визнати пункт 2 Додаткової угоди № 4 від 30.04.2016 , укладеної між Публічним акціонерним товариством «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Телец-ВАК», до договору постачання природного газу від 31.12.2015 № 3028/16-TE-22, яким викладені в новій редакції пункти 5.1., 5.2. Цього договору щодо визначення ціни природного газу 4 942,00 грн. за 1000 куб.м на підставі постанови Кабінету Міністрів України № 315 від 27 квітня 2016 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2015 №758», недійсним з моменту укладення Додаткової угоди № 4 від 30.04.2016 до вказаного договору;

- визнати пункт 5.2. Договору постачання природного газу від 30.08.2016 № 5008/1617-ТЕ-22, укладеного між Публічним акціонерним товариством «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» і Товариством з обмеженою відповідальністю «Телец-ВАК», яким визначено ціну природного газу 4 942,00 грн. за 1000 куб.м на підставі постанови Кабінету Міністрів України № 315 від 27 квітня 2016 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2015 № 758», недійсним з моменту укладення вказаного договору.

- зобов`язати Акціонерне товариство «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» здійснити Товариству з обмеженою відповідальністю «ТелецВАК» перерахунок вартості спожитого природного газу за період з 01 травня 2016 по 31 березня 2017 виходячи з ціни природного газу 1770 грн. 74 коп. за 1000 куб.м (замість 4942,00 грн. за 1000 куб.м.). 4. Стягнути відповідно до ст. 129 ГПК з Акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Телец-BAK» судові витрати по справі.

Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини (п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч.ч. 1 та 2 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Статтю 526 ЦК України встановлено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Тотожні положення містить й Господарський кодекс України (ч. 1 ст. 193 ГК України).

Згідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини (п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч.1 ст. 628 ЦК України).

Частиною 1 ст. 627 ЦК України встановлено, що відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Свобода договору заснована на свободі волевиявлення, а останнє, у свою чергу, спирається на свободу волі, що реалізується за допомогою диспозитивності норм цивільного права. Під диспозитивністю прийнято розуміти засновану на нормах даної галузі права юридичну свободу суб`єкта цивільних правовідносин здійснювати свої суб`єктивні права за своїм розсудом.

Таким чином, правовими засобами закріплення свободи договору традиційно розуміють норми-принципи, які проголошують свободу договору, свободу підприємницької діяльності та диспозитивні норми права, в яких втілено даний принцип.

Зміст принципу свободи договору розкривається в ст. 627 ЦК України. Він є однією з фундаментальних засад цивільно-правового принципу диспозитивності, через який суб`єкти цивільного права набувають і здійснюють свої цивільні права вільно на свій розсуд (ч. 1 ст. 12 ЦК України).

Важливим елементом свободи договору є воля та її зовнішній вираз - волевиявлення.

Враховуючи викладене, наявність укладеного між позивачем та відповідачем оскаржуваного договору свідчить про те, що обидві сторони бажали укласти договори, і що їхній зовнішній вираз волі (волевиявлення) відповідає внутрішній волі.

За змістом ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).

Частинами другою та третьою статті 180 Господарського кодексу України передбачено, що господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов`язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

За приписами статті 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

За змістом ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до частини 2 статті 12 Закону України «Про ринок природного газу» постачання природного газу здійснюється за цінами, що вільно встановлюються між постачальником та споживачем, крім випадків, передбачених цим Законом.

Відповідно до пунктів 1, 2, 3 статті 632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається.

З огляду на наведене господарський суд має право визнати недійсною лише частину договору (за наявності підстав для цього) виключно тоді, якщо обставини справи свідчать про можливість укладення договору і без включення недійсної частини. Умови договору, що встановлюють ціну товару (природного газу) є однією з істотних умов, що унеможливлює укладання Договору без даної частини.

Судом встановлено, що за спірними договорами сторони виконали взяті на себе зобов`язання, а саме відповідач поставив позивачу газ, який оплачений та прийнятий останнім.

Отже, що на момент розгляду справи спірні договори виконані та припинили свою дію в частині поставки газу та розрахунків за використаний газ.

А відтак, у відповідності до ст. 180 ГК України, ст. 217 ЦК України відсутні законні підстави для задоволення вимог щодо визнання недійсним пункт 2 Додаткової угоди № 4 від 30.04.2016 до договору постачання природного газу від 31.12.2015 року № 302016-TE-22, пункту 5.2. Договору постачання природного газу від 30.08.2016 року №5008/617-ТЕ-22 в силу приписів ч. 3 ст. 632 ЦК України.

Аналогічна правова позиція викладена у пункті 2.11. Постанови Пленуму ВГСУ від 29.05.2013 № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними».

Відповідно до ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до Постанови Пленуму ВГСУ від 29.05.2013 № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Частиною першою статті 205 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Згідно із частиною другою статті 207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Враховуючи вищевикладене, положеннями Цивільного кодексу України передбачено, що правочин (договір) (який вчиняється у письмовій формі) повинен бути підписаний сторонами, при цьому у разі вчинення правочину юридичною особою, крім підпису уповноваженої на це особи, - також скріплений печаткою юридичної особи.

Господарські договори на основі примірних і типових договорів необхідно укладати, дотримуючись умов, передбачених ст. 179 ГК, шляхом складання єдиного документа, оформленого відповідно до вимог ст. 181 ГК, а також відповідно до правил, встановлених нормативно-правовими актами щодо застосування примірних або типових договорів. Примірний договір рекомендується органом управління суб`єктам господарювання для використання його положень при укладанні ними договорів, коли сторони мають право по взаємній згоді змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст. При укладанні договору на основі типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, або у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, сторони не можуть відступати від змісту типового договору, однак мають право конкретизувати його умови.

Судом встановлено, що позивач схвалив та прийняв умови оскаржуваних договорів до виконання, а саме прийнято поставлений відповідачем природний газ; підписано акти приймання-передачі природного газу; проведено оплату прийнятого від відповідача природного газу.

Також, відповідно до пункту 2.9. Постанови Пленуму ВГСУ від 29.05.2013 № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» у розгляді позовів про визнання недійсними правочинів, при вчиненні яких було застосовано нормативно-правові акти державних та інших органів, у подальшому скасовані (визнані нечинними або недійсними) згідно з судовими рішеннями, що набрали законної сили, господарським судам необхідно виходити з того, що сам лише факт такого скасування (визнання нечинним або недійсним) не може вважатися достатньою підставою для задоволення відповідних позовів без належного дослідження господарським судом обставин, пов`язаних з моментом вчинення правочину та з його можливою зміною сторонами з метою приведення у відповідність із законодавством.

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. У разі коли після такого вчинення набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють правовідносини, ніж ті, що діяли в момент вчинення правочину, то норми такого акта, якщо він не має зворотної сили, застосовуються до прав та обов`язків сторін, які виникли з моменту набрання ним чинності.

При цьому, з системного аналізу вищенаведених норм права вбачається, що обставина, на яку посилається позивач як на підставу для визнання недійсним пунктів договорів, а саме набуття чинності рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 04.03.2019 у справ № 826/9665/16, не є тією обставиною, в розумінні статей 203 та 215 Цивільного кодексу України, з якою законодавець пов`язує можливість визнання правочину недійсним.

Крім того, рішення у справі №826/9665/16 не вимагає перерахунку розрахунків за переданий природний газ. Окружний адміністративний суд міста Києва вказаним рішенням не зобов`язав учасників ринку природного газу здійснювати будь-які перерахунки чи вносити зміни до договорів.

При цьому, судом також враховано, що оскаржувані положення договору на момент їх укладення сторонами відповідали чинному законодавству.

Таким чином, при укладанні сторонами договорів не було порушено приписів статей 203, 215 ЦК України, договори відповідали вимогам чинного на той момент законодавства, у подальшому були схвалені позивачем, сторонами умови договорів в частині поставки природного газу та оплати його вартості виконані, а тому відсутні правові підстави для визнання пункту 2 Додаткової угоди № 4 від 30.04.2016 року та пункт 5.2. Договору постачання природного газу від 30.08.2016 року № 5008/1617-ТЕ-22 недійсними.

Договори між позивачем та відповідачем були укладені відповідно до чинного на той час законодавства України. На момент укладання договорів сторони узгодили їх істотні умови, в тому числі й ціну. Всі зміни до договорів також вносились виключно в двосторонньому порядку за наявності згоди позивача.

Статтею 15 Цивільного кодексу України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Суд зазначає, що частина 1 статті 15 Цивільного кодексу України закріплює за кожною особою право на захист свого цивільного права. Підставою для їх захисту є порушення, невизнання або оспорювання цивільного права.

Порушення цивільних прав може проявлятися, зокрема, у недодержанні сторонами при вчиненні правочину вимог закону; поширенні про особу недостовірної інформації; протиправному позбавленні права власності чи його обмеженні; безпідставному заволодінні особою майном іншої особи-власника; вчиненні власнику перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїх майном; неправомірному використанні товару без згоди автора; невиконанні чи неналежному виконанні умов зобов`язання; безпідставній односторонній відмові від договору.

Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Статтею 20 Господарського процесуального кодексу України визначено, що держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб`єктів господарювання та споживачів. Кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб`єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб`єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб`єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб`єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов`язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом. Порядок захисту прав суб`єктів господарювання та споживачів визначається цим Кодексом, іншими законами.

За змістом статей 3, 15, 16 ЦК України правовою підставою для звернення до господарського суду є захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. За результатами розгляду такого спору має бути визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце. У цьому висновку Суд спирається на подібні висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 01.06.2016 у справі № 920/1771/14 та постанові Верховного Суду від 14.08.2018 у справі № 910/23369/17).

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду.

Також, оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17), тому суд повинен відмовляти у задоволенні позовної вимоги, яка не відповідає ефективному способу захисту права чи інтересу (див. mutatis mutandis висновки у пунктах 72-76 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц).

Вирішуючи господарський спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.

На підставі вищевикладеного, суд доходить висновку, що із змісту статті 16 ЦК України та завдання господарського судочинства, викладеного у частині першій статті 2 ГПК України, випливає, що, вирішуючи господарський спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.

Суд зазначає, що вимога позивача про зобов`язання відповідача здійснити перерахунок вартості поставленого природного газу фактично спрямована на визнання юридичного факту (встановлення нової ціни на природний газ) та внесення змін до Договору у спосіб, не передбачений Цивільним та Господарським кодексами України.

Такий спосіб захисту не призводять до поновлення права позивача та, у разі його задоволення, не може бути виконаний у примусовому порядку, оскільки відсутній механізм виконання такого рішення.

Крім того, відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року №005 та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

В статтях 6, 13 цієї Конвенції передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 29.06.2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 31.07.2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому, ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.

При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17.07.2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Аналогічна правова позиція міститься в пункті 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 року № 15-рп/2004 у справі № 1-33/2004, згідно з яким верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, яка здійснюється, зокрема і судом як основним засобом захисту прав, свобод та інтересів у державі.

Відповідно до пункту 9 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 року №3-рп/2003 у справі № 1-12/2003 правосуддя за своєю суттю визнається таким, лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Застосування конкретного способу захисту права залежить як від захисту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Згідно з ч.ч. 2, 3 ст.20 Господарського кодексу України кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб`єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб`єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб`єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб`єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов`язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом. Порядок захисту прав суб`єктів господарювання та споживачів визначається цим Кодексом, іншими законами.

Отже, із приписів вищенаведених правових норм випливає, що захист прав особи та законних інтересів здійснюється способом, що визначений законом або договором.

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, необхідно також зважати й на його ефективність з точки зору ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У п. 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

У кінцевому результаті ефективний спосіб захисту прав повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування, тобто такий захист повинен бути повним, та забезпечувати таким чином мету здійснення правосуддя та принцип процесуальної економії (забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту).

Разом з тим, обраний позивачем спосіб захисту його прав не буде «ефективним» у контексті ст. 13 Конвенції через відсутність механізму відновлення, поновлення порушеного, на думку позивача, права.

Відповідно до п. 4.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», господарський суд, дійшовши до висновку про те, що предмет позову не відповідає встановленим законом або договором способам захисту прав, повинен відмовити в позові, а не припиняти провадження на підставі п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК України.

Аналогічна правова позиція знайшла своє відображення й в постанові Верховного Суду з аналогічних правовідносин від 30.01.2018 у справі № 910/4278/17.

Інші доводи та аргументи сторін суд відхиляє як неналежні.

Враховуючи викладене вище, суд дійшов висновку стосовно неналежності обраного позивачем способу захисту в частині вимог щодо зобов`язання відповідача здійснити перерахунок вартості поставленого природного газу.

Згідно статей 73, 74, 77, 79 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Таким чином, суд дійшов висновку про необґрунтованість та безпідставність позовних вимог, а тому відмовляє в їх задоволенні.

Згідно п. 1 ч. 4 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати покладаються на позивача.

Керуючись ст. 129, 236-238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В :

В задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду через відповідний місцевий господарський суд протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено та підписано: 13.11.2019.

Суддя А.І. Привалов