Рішення № 85476693, 31.10.2019, Золотоніський міськрайонний суд Черкаської області

Золотоніський міськрайонний суд Черкаської області

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 695/1309/18

номер провадження 2/695/119/19

31 жовтня 2019 року м. Золотоноша

Золотоніський міськрайонний суд Черкаської області у складі:

головуючого – судді Середи Л.В.,

за участю:

секретаря – Бреуса В.С.,

представника позивача – Сизька Д.Б.,

відповідача – Рідька Р.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Золотоноші цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ПАТ “Омега Банк” про захист прав споживача, встановлення нікчемності кредитного договору та визнання недійсним іпотечного договору, –

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ПАТ “Омега Банк” про захист прав споживача, встановлення нікчемності кредитного договору та визнання недійсним іпотечного договору.

Свої вимоги позивач мотивує тим, що 08.09.2008 року між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір №2301/0908/88-1088 від 08.09.2008 року. Відповідно до вказаного договору позичальник отримав кредит у розмірі 50000 дол. США та зобов`язався повернути вказані кошти до 07.09.2018 року. В забезпечення виконання зазначеного вище зобов`язання по погашенню заборгованості за кредитом та сплаті процентів за його користуванням 08.09.2008 року та пені між ВАТ «Сведбанк» та позивачем ОСОБА_1 був укладений іпотечний договір №2301/0908/88-1088-Z, відповідно до умов якого на забезпечення виконання основного зобов`язання іпотекодавець передав в іпотеку іпотекодержателю належне йому нерухоме майно, а саме житловий будинок за АДРЕСА_1 та земельну ділянку на якій він знаходиться.

Позивач наполягає, що вказаний вище іпотечний договір суперечить нормам чинного законодавства, адже кредит, який наданий за його умовами, наданий в іноземній валюті, що суперечить нормам чинного законодавства, а отже, цей договір є нікчемним. Окрім того позивач наполягає, що керуючись нормами ст.. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, а тому наполягає, що зазначений вище іпотечний договір підлягає скасуванню на підставі ч. 2 ст. 548 ЦК України. За таких обставин позивач просить встановити нікчемність правочину, а саме зазначеного вище кредитного договору, визнати недійсним іпотечний договір, а також скасувати іпотеку, рішення про державну реєстрацію іпотеки та виключити записи про державну реєстрацію іпотеки, скасувати заборону відчуження, рішення про державну реєстрацію заборони відчуження та виключити записи про реєстрацію заборони відчуження нерухомого майна за іпотечним договором №2301/0908/88-1088-Z від 08.09.2008 року.

У судовому засіданні представник позивача на задоволенні позову наполягав у повному обсязі, зазначаючи при цьому, що надання споживчих кредитів в іноземній валюті на території України забороняється, та укладаючи договір такого роду банк мав би надати кошти в гривні із визначенням сум платежів за кредитом в еквіваленті іноземної валюти. Таким чином умови кредитного договору порушують норми чинного законодавства, а тому сам договір є нікчемним, а тому необхідно в судовому порядку встановити його нікчемність та відповідно скасувати всі заходи забезпечення такого договору.

Відповідач ОСОБА_2 позовні вимоги визнав повністю із підстав про які позивач зазначав у своїй позовній заяві.

Представник відповідача ПАТ “Омега Банк” в судове засідання повторно не з`явився, хоча про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином у порядку визначеному нормами чинного законодавства, відзив на позовну заяву, будь-яких клопотань про розгляд справи за відсутності його представника чи про перенесення розгляду справи на іншу дату до суду не надавав.

За таких обставин, враховуючи відсутність будь-яких пояснень причин неявки представника відповідача, суд вважає таку неявку неповажною та здійснює розгляд даної справи за матеріалами, які містяться у ній.

Суд, дослідивши матеріали справи, приходить до висновку, що позов задоволенню не підлягає із наступних підстав.

Статтями 15 та 16 ЦК України передбачено право особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, визнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним із способів захисту прав, встановлених цивільним законодавством, є, зокрема, його визнання.

Розглядаючи матеріали справи суд зобов`язаний керуватися завданням цивільного судочинства, яким є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі, про що зазначено в ст.. 2 ЦПК України.

Так судом встановлено, що 08.09.2008 року між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір №2301/0908/88-1088 від 08.09.2008 року. Відповідно до вказаного договору позичальник отримав кредит у розмірі 50000 дол. США та зобов`язався повернути вказані кошти до 07.09.2018 року, що визначено умовами п. 1 вказаного договору.

Сторони вказаного кредитного договору визначили всі істотні його умови, погодили умови погашення заборгованості і сплати процентів, визначили термін його дії, обов`язки та відповідальність сторін по справі.

У подальшому ВАТ «Сведбанк» був перейменований в ПАТ «Омега Банк».

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно із ст. 6 та ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Із матеріалів справи вбачається, що сторони в момент підписання вказаного договору визначили усі істотні його умови, жодних зауважень один до одного не мали та їх дії були спрямовані на настання конкретних правовідносин, а саме отримання кредиту.

Суд також зважає, що сторонами зазначеного договору є саме ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_2 , який, як сторона договору, взагалі умови такого договору не оскаржував, питання про визнання договору чи окремих його умов не піднімав.

Більше того, під час розгляду матеріалів справи в судовому засіданні відповідач ОСОБА_2 пояснив суду, що він дійсно укладав вказаний вище кредитний договір, кошти отримував та ними користувався. Умови стосовно повернення кредитних коштів не виконав, оскільки змінилася вартість іноземної валюти, що позбавило можливості його належним чином виконувати умови договору. Вирішили оскаржувати вказаний вище договір лише після того, як до нього із сестрою звернулися кредитори із вимогами про погашення заборгованості.

08.09.2008 року між ВАТ «Сведбанк» з однієї сторони, та ОСОБА_1 з другої сторони, був укладений Іпотечний договір № 2301/0908/88-1088-Z. Відповідно до умов вказаного договору на забезпечення виконання основного зобов`язання Іпотекодавець передає в іпотеку Іпотекодержателю належне йому на праві власності нерухоме майно, а саме: житловий будинок під номером АДРЕСА_1 , загальною площею 107,1 кв. АДРЕСА_2 ., який знаходиться за АДРЕСА_1 , та земельну ділянку загальною площею 0,0814га, кадастровий № 7110400000:07:012:0061, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 .

Як вбачається зі змісту п. 1 вказаного іпотечного договору позивачу належним чином було відомо про умови кредитного договору, роз`яснено сума кредиту, валюта, термін дії договору, розмір процентів за користування таким кредитом.

Однак позивач погодилася із умовами вказаного договору та передала на забезпечення виконання умов договору в іпотеку вказане майно, провівши його оцінку та не заперечуючи ні вартість такого кредиту ні валюти у якій він отримується.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Нормами ст. 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Як позивач так і відповідач ОСОБА_2 при укладенні вказаних договорів мали можливість ознайомитися з його умовами та не погодитись чи відмовитись від їх укладання, проте договір був підписаний сторонами, іпотечний договір посвідчений нотаріусом та виконувався сторонами.

Окрім того, судом встановлено, що позичальник не відмовився від виконання умов кредитного договору, а банк, в свою чергу свої зобов`язання за кредитним договором виконав у повному обсязі, оскільки позивач не ставив питання про невиконання чи неналежне виконання відповідачем умов вказаного договору.

Суд, аналізуючи все вищевикладене, приходить до висновків що позивач та відповідач ОСОБА_2 добровільно виявили бажання скористатися послугами банку та укласти кредитний договір. При укладенні умов договору про надання кредиту, останні діяли вільно, виходячи з власних інтересів, прийняли рішення про вибір контрагента та про вступ з ним в договірні відносини, на власний розсуд з контрагентом визначили характер договору, який вони уклали, його умови (зміст), в тому числі порядок видачі та погашення кредиту, виду майна та передачі його в іпотеку.

Доказів того, що права позивача на отримання повної та достовірної інформації щодо умов договору та порядку сплати кредиту були порушені, суду не було подано.

З урахуванням наведеного вище, можна дійти висновку, що вказаний кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі. Сторони є вільними у виборі контрагентів, ризики коливання курсів валют несуть сторони.

Нормами статей 525, 526, 527, 530 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов`язання має виконуватися належним чином та в установлений строк відповідно до умов договору та діючого законодавства, одностороння відмова від виконання зобов`язань не допускається.

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги позивач наполягає, що кредит був наданий на споживчі цілі та наданий в іноземній валюті, що суперечать нормам чинного законодавства.

Разом із тим судом вбачається, що предметом позову є визнання недійним договору кредиту, виданого на споживчі цілі.

Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору.

Викладене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, наведеним у постанові від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1341 цс 15.

Разом із тим у справі яка розглядається судом позивач питання порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту не ставить, зазначаючи лише про невідповідність нормам чинного законодавства вказаного договору у зв`язку із надання кредиту в іноземній валюті.

Що стосується використання банком іноземної валюти суд вважає за необхідне зазначити наступне.

У відповідності до ч.2 ст.192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Порядок та правила використання іноземної валюти на території України на час отримання вказаного кредиту та укладення кредитного договору регулювався Декретом від 19 лютого 1993 р. № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі Декрет № 15-93), Правилами використання готівкової іноземної валюти на території України (затверджено постановою Правління Національного банку України (далі НБУ) від 30 травня 2007 р. № 200; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 18 червня 2007 р. за № 656/13923), Положенням про порядок здійснення операцій з чеками в іноземній валюті на території України (затверджено постановою Правління НБУ від 29 грудня 2000 р. № 520; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 21 лютого 2001 р. за № 152/5343) та іншими документами.

Згідно з ч. 2 ст. 524 ЦК України сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.

Відповідно до ч. 3 ст. 533 ЦК України використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов`язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Статтею 5 Декрету № 15-93, операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України (далі НБУ). Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральної ліцензії) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до пункту 2 статті 5 цього Декрету.

Крім того, Національним банком України на виконання положень статті 11 Декрету прийнято Положення «Про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу», який діяв саме на час укладення оспорюваного кредитного договору.

Згідно з пунктом 1.5 цього Положення використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких НБУ видав йому банківську ліцензію та генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій).

Судом встановлено, що на час укладення вказаного вище кредитного договору ПАТ "Сведбанк" володів банківською ліцензією № 38 та мав відповідний дозвіл №38-2 на право здійснювати банківські операції, серед яких передбачено право здійснювати операції з валютними цінностями в тому числі в іноземній валюті, що стверджується даними розміщеними на офіційному сайті НБУ. Наявність відповідної ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями є загальновідомою інформацією, оскільки розміщена на офіційних сайтах Верховної Ради України та Національного банку.

Відповідно до п. 8.12 "Правил використання готівкової іноземної валюти на території України", затверджених постановою Правління Національного банку України від 30.05.2007 р. N 200, фінансові установи, які одержали генеральну ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій, і національний оператор поштового зв`язку можуть використовувати готівкову іноземну валюту для проведення валютних операцій відповідно до отриманих генеральних ліцензій Національного банку на здійснення валютних операцій.

Відповідно до п. 5.3 Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 17.07.2001 р. N 275, письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з Декретом Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19.02.93 за N 15-93.

Вказані нормативні акти діяли на час укладення вказаного кредитного договору, регулювали дані правовідносини, а отже у ПАТ "Сведбанк" були всі правові підстави для здійснення кредитування в іноземній валюті, згідно з вимогами ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів "Про систему валютного регулювання та валютного контролю".

Суд також зазначає,що норми ст.. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів» в редакції, яка діяла станом на час укладення вказаного вище кредитного договору, не містять заборони про надання споживчих кредитів в іноземній валюті на території України.

Відповідно до абзацу 3 частини першої ст.. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів» надання (отримання) споживчих кредитів в іноземній валюті на території України забороняється.

Однак вказаний абзац ч. 1 ст.. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів» був включений на підставі ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», набрання чинності якого відбулося 16.10.2011 року.

У подальшому вказана стаття була змінена у зв`язку із прийняттям ЗУ «Про споживче кредитування».

Отже оспорюваний договір, предметом якого є споживчий кредит в іноземній валюті був укладений до набрання чинності вказаної норми закону.

Не міститься така заборона і в інших нормативних документах.

Так позивач наполягає, що згідно ст.. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Однак вказана стаття визначає правовий статус гривні, але не встановлює сферу її обігу. Основний закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Варто зазначити, що в своїй постанові від 16.01.2019 року по справі №373/2054/16 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, а обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-ХІІ «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».

Заборони на виконання грошового зобов`язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.

Із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.

Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.

Крім того, висновки про можливість ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті містяться й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 14-134цс18.

Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року в справі № 6-79цс14, а також у постанові Верховного Суду від 25 липня 2018 року в справі № 308/3824/16-ц.

Що стосується вимог позивача про визнання недійсним договору іпотеки та скасування відповідних записів, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Згідно з ч. 1 ст. 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Частиною 5 ст. 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Згідно із ч. 1 ст. 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється у разі припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 593 ЦК України право застави припиняється у разі припинення зобов`язання, забезпеченого заставою.

Отже, застава, як засіб забезпечення виконання зобов`язань, припиняється у разі припинення основного зобов`язання відповідно до ч. 1 ст. 575, п. 1 ч. 1 ст. 593, ч. 1 ст. 609 ЦК України, ч. і ст. 17 Закону України «Про іпотеку», іпотека, як вид застави, припиняється в разі припинення основного зобов`язання (кредитного договору).

Зобов`язання припиняються виконанням, проведеним належним чином, (ст. 599 ЦК України.)

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитор) зобов`язана надати грошові кошти (кредит) позичальнику в розмірі і на умовах, передбачених договором, а позичальник зобов`язаний повернути кредит і сплати ти відсотки, (ст. 1054 ЦК України)

У даному випадку не порушене право як позивача так і позичальника, оскільки вони мали змогу ознайомитись із всіма умовами оформлення кредитного договору попередньо, до підписання цього договору чи до укладення договору іпотеки.

Якщо позивач належним чином не ознайомився із змістом договорів, то в його діях вбачається власна недбалість. Помилка внаслідок власного недбальства позивача не є підставою для зміни Договору в односторонньому порядку чи визнання його недійсним.

Так, підписанням договору позивач підтвердила, що ознайомлена у письмовій формі з умовами надання кредиту, в тому числі вартістю кредиту, його особливостями, перевагами та недоліками, строків і комісій, порядку його погашення та процентів за користування ним, що визначено в п. 1 вказаного вище іпотечного договору.

Отже, підсумовуючи зазначене вище суд приходить до переконання, що Цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, то звичайно ставляться (стаття 526 ЦК України).

Принцип належного виконання полягає в тому, що виконання має бути проведене: належними сторонами; щодо належного предмета; у належний спосіб; у належний строк (термін); у належному місці.

З матеріалів справи вбачається, і самим ОСОБА_2 в судовому засіданні не заперечувалося, що він з власної ініціативи звернувся за отриманням кредиту в іноземній валюті до вільно обраного ним банку, погодився із умовами кредиту, достеменно знав про кредитування в іноземній валюті, отримав вказаний кредит та користувався коштами. Так само і сама позивач добровільно підписала оспорюваний іпотечний договір, достеменно знала про його умови та, зокрема отримання кредиту саме в іноземній валюті та добровільно взяла на себе зобов`язання, які тепер виконувати не бажає.

Суд вважає, що як позичальник так і поручитель при належній завбачливості могли б, з урахуванням динаміки зміни курсів валют із моменту введення в обіг національної валюти та її девальвації, передбачити в момент укладання договору можливість зміни курсу гривні України до іноземної валюти, а також можливість отримання кредиту в національній валюті.

За таких підстав, враховуючи зазначене вище, судом не встановлено будь-яких підстав для визнання вказаного договору кредиту нікчемним та визнання недійсними іпотечного договору та відповідних записів про державну реєстрацію іпотек.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд враховує положення ст. 141 ЦПК України, звільнення позивача від сплати судового збору на підставі ст.22 Закону України «Про захист прав споживачів» та ухвалення рішення на користь відповідача, у зв`язку з чим витрати по сплаті судового збору підлягають компенсації за рахунок держави

На підставі зазначеного та керуючись ст. 526,

ст., ст. 611, 625 ЦК України ст. 10, 141,

ст., ст. 264, 265, 274 ЦПК України, суд –

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ПАТ “Омега Банк” про захист прав споживача, встановлення нікчемності кредитного договору та визнання недійсним іпотечного договору – відмовити.

Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом 30 днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Суддя : Середа Л.В.

Повний текст рішення виготовлений та підписаний головуючим 08 листопада 2019 року.