Рішення № 85300617, 31.10.2019, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/5834/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 жовтня 2019 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Завальнюка І.В., розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області про визнання протиправним та скасування розпорядження, зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернулася до суду із вказаним позовом, в якому просить визнати протиправним та скасувати розпорядження Центрального об`єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі від 30.04.2019 про припинення виплати пенсії ОСОБА_1 з 01.05.2019; зобов`язати ГУ ПФУ в Одеській області відновити виплату пенсії позивачці з 30.04.2019.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що є пенсіонером з 11.04.2017, яка в квітні 2018 р. виїхала на постійне місце проживання до Німеччини. З 01.05.2019 позивачці була призупинена виплата пенсії та на адресу ПАТ «Банк Восток» управлінням ПФУ направлено лист про повернення пенсії, помилково перерахованої на ім`я позивачка за період 01.07.2018-31.05.2019 в розмірі 16 157 грн. Припинення управлінням ПФУ нарахування та виплати пенсії позивачці остання вважає необґрунтованими та незаконними, такими, що грубо порушують її права, у зв`язку із чим звернулась за судовим захистом.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 08.10.2019 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі; постановлено справу розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи (у письмовому провадженні).

24.10.2019 до суду від Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого відповідач позовні вимоги не визнав у повному обсязі, в задоволенні позову просив відмовити. Зокрема зазначив, що до 01.05.2019 ОСОБА_1 перебувала на обліку в управління ПФУ та отримувала пенсію за віком. Розпорядженням управління ПФУ від 30.04.2019 виплату пенсію позивачу по особовому рахунку припинено до з`ясування на підставі листа ДМС України ГУ ДМС в Одеській області від 18.06.2018, - у зв`язку із виїздом на постійне місце проживання до Німеччини. У відзиві приведені положення вимог ст. 3 Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, ст. 49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», постанови КМУ від 25.11.2000, Закону України «Про громадянство України», які на погляд відповідача, встановлюють припинення виплати пенсії громадянці України, яка виїхала на постійне місце проживання до Німеччини. Крім того зазначено, що судом не може прийматись відповідне рішення про задоволення заявлених позивачем вимог, оскільки це є втручання в дискреційні повноваження суб`єкта влади та буде виходити за межі завдань адміністративного судочинства.

Згідно ст.263 КАС України справа розглянута в порядку письмового провадження.

Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку про часткову обґрунтованість адміністративного позову та наявність підстав для його часткового задоволення.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 11.04.2017 набула право на пенсію за віком та до 01.05.2019 перебувала на обліку в управління ПФУ, отримуючи пенсію.

Розпорядженням Центрального ОУПФУ в м. Одесі від 30.04.2019 ОСОБА_1 припинено виплату пенсії по особовому рахунку НОМЕР_1 в/х 12 з 01.05.2019 з мотивуванням «до з`ясування на підставі листа ГУ ДВС України в Одеській області № 5100.4.1.1-10142/51.2-38 від 18.06.2018 в зв`язку з виїздом на постійне місце проживання в Німеччину».

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 22 серпня 2018 р. № 628 «Деякі питання функціонування органів Пенсійного фонду України» деякі територіальні органи Пенсійного фонду України шляхом приєднання до окремих органів Пенсійного фонду України за переліком згідно з додатком, зокрема Центральне ОУПФУ в м. Одесі приєднано до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області, яке є правонаступником Центрального ОУПФУ в м. Одесі та належним відповідачем по справі.

Оцінивши належність, допустимість, достовірність наданих сторонами доказів, а також достатність та взаємний зв`язок у їх сукупності, суд вважає зазначене розпорядження необґрунтованим, а позовні вимоги підлягаючими частковому задоволенню у зв`язку з наступним.

Згідно із пунктом 1 частини першої статті 8 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-IV, право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані інвалідами в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж.

Відповідно до частини першої статті 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років та наявності страхового стажу не менше 15 років.

Згідно з частиною першою статті 44 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», заява про призначення (перерахунок) пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері праці та соціальної політики, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально.

Відповідно до Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», що затверджений Постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року № 22-1, заява про призначення пенсії непрацюючим громадянам і членам їх сімей подається заявником особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально, безпосередньо до органу, що призначає пенсію, за місцем, проживання (реєстрації), або законним представником відповідно до законодавства за місцем проживання (реєстрації) заявника.

Пунктом 2.9 вказаного Порядку встановлено, що особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред`явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік).

Відповідно до статті 5 Закону України «Про громадянство України» документами, що підтверджують громадянство України є: паспорт громадянина України, свідоцтво про належність до громадянства України, паспорт громадянина України для виїзду за кордон, тимчасове посвідчення громадянина України, проїзний документ дитини, дипломатичний паспорт, службовий паспорт, посвідчення особи моряка, посвідчення члена екіпажу, посвідчення особи на повернення в Україну.

Згідно із частиною другою статті Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» встановлено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

З огляду на матеріали справи, підставою для зупинення виплати позивачу пенсії за віком, відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», став виїзд пенсіонерки на постійне місце проживання до Німеччини.

В даному випадку, суд вважає, що право громадянина на одержання та призначення йому пенсії не може пов`язуватись з такою умовою, як постійне проживання в Україні, так як відповідно до конституційних принципів України, право на пенсійне забезпечення гарантується, незалежно від того де проживає така особа.

При цьому суд враховує позицію Конституційного Суду України із зазначеного питання, сформульовану Рішенням № 25-рп/2009 від 07 жовтня 2009 року, відповідно до якого п. 2 ч. 1 ст. 49 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" створено правову ситуацію, у якій громадяни, які працювали на території України, сплачували страхові внески і отримали право на пенсію, але обрали постійним місцем проживання державу, з якою Україна не уклала міжнародний договір щодо виплати громадянам України пенсій, зароблених в Україні, позбавлені можливості їх одержувати.

При цьому наголошується, що вказані положення Закону суперечать приписам Конституції України щодо неможливості скасування конституційних прав і свобод, рівності конституційних прав і свобод громадян незалежно від місця проживання, гарантування піклування та захисту громадянам України, які перебувають за її межами, права громадян на соціальний захист у старості.

Отже, виходячи із правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватись з такою умовою, як постійне проживання в Україні або відсутність міжнародного договору, ратифікованого Верховною Радою України; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія - в Україні чи за її межами, що також передбачено в статті 46 Конституції України.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові ВС/КАС України від 30.09.2019 по справі № 475/164/17, яка в силу ч. 5 ст. 242 КАС України, підлягає врахуванню при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин.

Крім того, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Пічкур проти України" зазначено, що право на отримання пенсії, як таке, що стало залежним від місця проживання заявника, призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).

Суд також враховує, що право не виникає внаслідок неправомірних дій (ex iniuria ius non oritur); держава не може відмовитися від виконання свого зобов`язання, посилаючись на підстави, які визнано незаконними; те, що право виникає з факту (ex facto ius oritus), не означає, що право може виникати з несправедливості (ex iniuria ius non oritur). Зазначені підходи застосовані ЄСПЛ, зокрема, у рішеннях Paradiso and Campanelli v Italy (№ 25358/12), Sidabras and Others v. Lithuania (№ 50421/08), Ioannou v Turkey (№ 18364/91), Schenk v. Switzerland (№ 10862/84), Strцmblad v. Sweden (№ 3684/07).

На думку суду, суб`єктом владних повноважень в розглядуваному спорі порушено принцип захисту обґрунтованих сподівань (reasonable expectations), який тісно пов`язаний із принципом юридичної визначеності (legal certainty) і є невід`ємним елементом принципу правової держави та верховенства права. Як зазначено у справі Black Clawson Ltd. v. Papierwerke AG, (1975) AC 591 at 638, сприйняття верховенства права як конституційного принципу вимагає того, аби будь-який громадянин, перед тим, як вдатися до певних дій, мав змогу знати заздалегідь, які правові наслідки настануть.

Сутність принципу правової визначеності Європейський суд визначив як забезпечення передбачуваності ситуації та правовідносин у сферах, що регулюються, цей принцип не дозволяє державі посилатись на відсутність певного правового акта, який визначає механізм реалізації прав і свобод громадян, закріплених у конституційних та інших актах.

Як зазначив Європейський суд у справі Yvone van Duyn v. Home Office, принцип правової визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатись на зобов`язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов`язання містяться в законодавчому акті, якій загалом не має автоматичної прямої дії.

Така дія названого принципу пов`язана із іншим принципом - відповідальності держави, який полягає в тому, що держава не може посилатись на власне порушення зобов`язань для запобігання відповідальності.

На державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок ("Лелас проти Хорватії", заява N 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії", заява N 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах ("Онер`їлдіз проти Туреччини", п. 128, та "Беєлер проти Італії", п. 119).

Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків ("Лелас проти Хорватії", п. 74).

Вирішуючи спір, суд враховує, що право на виплати у сфері соціального забезпечення було включено до змісту статті 1 Першого протоколу до Конвенції вперше у рішенні від 16 грудня 1974 року у справі «Міллер проти Австрії», де Суд встановив принцип, згідно з яким обов`язок сплачувати внески у фонди соціального забезпечення може створити право власності на частку активів, які формуються відповідним чином. Позиція Суду була підтверджена і в рішенні «Гайгузус проти Австрії» від 16 вересня 1996 року, якщо особа робила внески у певні фонди, в тому числі пенсійні, то такі внески є часткою спільних коштів фонду, яка може бути визначена у будь-який момент, що, у свою чергу, може свідчити про виникнення у відповідної особи права власності.

Відповідно до правової позиції Європейського суду у справі «Кечко проти України» (рішення від 08 листопада 2005 року) в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними.

Згідно з ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Вирішуючи спір, суд також враховує, що орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).

Однак, наведені у відзиві аргументи відповідача на увагу не заслуговують, оскільки прямо суперечать чинному законодавству, а також сучасній судовій практиці Верховного Суду, яка є обов`язковою для врахування у роботі суб`єктами владних повноважень.

Також в низці рішень Верховний Суд відзначив, що на законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб`єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

Вирішуючи спір, суд враховує, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Ефективний засіб правого захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

На підставі викладеного суд, використовуючи власну компетенцію по здійсненню правосуддя відповідно до наданих Конституцією та законами України повноважень, вважає за необхідне визнати протиправним та скасувати розпорядження Центрального об`єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі від 30.04.2019 про припинення виплати пенсії ОСОБА_1 з 01.05.2019.

В той же час, оскільки неправомірним розпорядженням Центрального об`єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі від 30.04.2019 позивачці припинено виплату з 01.05.2019, а не з 30.04.2019, - саме з 01.05.2019 її порушене право підлягає відновленню шляхом зобов`язання відповідача поновити виплату пенсії з цієї дати.

З урахуванням викладеного, за результатами з`ясування обставини у справі та їх правової оцінки суд дійшов висновку про часткову обґрунтованість адміністративного позову та наявність підстав для його часткового задоволення.

Судові витрати розподілити за правилами ст. 139 КАС України.

Керуючись ст. ст. 139, 242-246, 263 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; ІПН НОМЕР_3 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області (65107, м. Одеса, вул. Канатна, 83; код ЄДРПОУ 20987385) про визнання протиправним та скасування розпорядження, зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати розпорядження Центрального об`єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі від 30.04.2019 про припинення виплати пенсії ОСОБА_1 з 01.05.2019.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області відновити виплату пенсії ОСОБА_1 з 01.05.2019.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Стягнути з бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 768,40 грн (сімсот шістдесят вісім грн 40 коп.).

Рішення суду набирає законної сили в порядку, передбаченому ст. 255 КАС України.

Рішення може бути оскаржене до П`ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги через суд першої інстанції протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Суддя І.В. Завальнюк