Рішення № 85273509, 22.10.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

22 жовтня 2019 року 14:13 № 640/10199/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Кузьменко А.І., за участю секретаря судових засідань Прокопенко О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Державної архівної служби України

третя особа Служба безпеки України

про визнання протиправними та скасування довідки, наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу

за участі представників сторін:

позивач - ОСОБА_1

від відповідача - Рошет А.І.,

від третьої особи - Михальченко А.О.

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної архівної служби України (далі - відповідач), в якому просить: визнати протиправною та скасувати довідку про результати перевірки, передбаченої Законом України «Про очищення влади», винесену стосовно ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 ; визнати ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 таким, до якого не застосовується заборона, визначена частиною 3 статті 1 Закону України «Про очищення влади» на підставі критерію, визначеного пунктом 3 частини 4 статті 3 Закону України «Про очищення влади» зважаючи на виключення встановлене зазначеною нормою закону; скасувати наказ Державної архівної служби України від 24 квітня 2019 року №1-112 про звільнення ОСОБА_1 з посади завідувача сектору режимно-секретної роботи Державної архівної служби України; скасувати наказ Державної архівної служби України від 08 травня 2019 року №1-122 про звільнення ОСОБА_1 з посади завідувача сектору режимно-секретної роботи Державної архівної служби України; поновити ОСОБА_1 на посаді завідувача сектору режимно-секретної роботи Державної архівної служби України; стягнути з Державної архівної служби України на користь позивача оплату за час вимушеного прогулу; стягнути із Державної архівної служби України на користь позивача оплату різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи.

В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що рішення (довідку) щодо застосування до нього заборони, передбаченої частиною 3 статті 1 Закону України «Про очищення влади» на підставі критерію, визначеного пунктом 3 частини 4 статті 3 названого Закону, прийнято у зв`язку з проходженням ним служби з 12 вересня 1985 року по 06 грудня 1991 року на штатних посадах КДБ СРСР. Проте, третьою особою та відповідачем не враховано, що він, позивач станом на час проходження служби на штатних посадах КДБ СРСР мав спеціальність «Електропровідний зв`язок» та проходив службу у КДБ СРСР на технічній спеціальності. У контексті наведено позивач вказує, що в листі Служби безпеки України від 11 квітня 2019 року №24/6-1575 зазначено про відсутність інформації про належність його, позивача, до агентурного апарату КДБ.

Додаткового позивач зазначає, що до матеріалів перевірки не долучено доказів здійснення ним завдань безпосередньо пов`язаних із функціями відповідного КДБ, які випливали згідно посадових інструкцій або інших документів, якими визначено коло (характер) обов`язків відповідного співробітника.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 липня 2019 року відкрито провадження у справі та призначено судове засідання.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог представник Державної архівної служби України у відзиві на позов зазначив, що за результатом проведеної перевірки Стосовно ОСОБА_1 Службою безпеки України встановлено, що останній проходив військову службу на штатних посадах КДБ СРСР, у зв`язку з чим було видано наказ від 24 квітня 2019 року №1-112 про звільнення ОСОБА_1 з посади завідувача сектору режимно-секретної роботи Державної архівної служби України на підставі пункту 7-2 частини 1 статті 36 Кодексу законів про працю України.

30 липня 2019 року в судовому засіданні ухвалено про залучення до участі у розгляді справи в процесуальному статусі третьої особи без самостійних вимог щодо предмет спору Службу безпеки України.

Представник Служби безпеки України у письмових поясненнях зазначив, що з системного аналізу норм Положення про Комітет державної безпеки при Раді Міністрів СРСР та його органи на місцях Закону СРСР «Про органи держаної безпеки СРСР», Закону СРСР «Про загальний військовий обов`язок», Положення про проходження військової служби прапорщиками і мічманами Збройних Сил СРСР, затвердженого постановою Ради Міністрів СРСР від 18 листопада 1985 року №934, Положення про проходження військової служби офіцерським складом Збройних сил СРСР, затвердженого постановою Ради Міністрів СРСР від 18 листопада 1971 року №846, вбачається, що штат органів КДБ складався з працівників, які є штатними працівниками в розумінні пункту 3 частини 4 статті 4 Закону України «Про очищення влади». Вказане спростовує доводи позивача, що у період проходження служби в органах КДБ СРСР він виконував технічну роботу та не виконував завдання безпосередньо пов`язані із функціями відповідного органу КДБ.

У додаткових поясненнях представник Служби безпеки України зазначив, що можливий запис у військовому квитку позивача про його технічну військову облікову спеціальність не спростовує факту перебування позивача на посадах штатного працівника КДБ та здійснення ним оперативно-розшукової та контррозвідувальної діяльності, що є підставою для застосування заборон, передбачених Законом України «Про очищення влади».

Розглянувши подані сторонами документи та матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

Наказом Державної архівної служби України від 08 травня 2019 року №к/1-122 ОСОБА_1 звільнено з посади завідувача сектору режимно-секретної роботи, до якого застосовується заборона, зазначена в частині 3 статті 1 Закону України «Про очищення влади» з 10 травня 2019 року.

Так, оскаржуваний наказ від 08 травня 2019 року №к/1-122 прийнято на підставі довідки про результат перевірки, передбаченої Законом України «Про очищення влади» стосовно ОСОБА_1 .

В оспорюваному наказі в якості підстави для звільнення позивача з органу виконавчої влади вказано положення частини 3 статті 1 та пункту 3 частини 4 статті 3 Закону України «Про очищення влади», оскільки ОСОБА_1 з 12 вересня 1985 року по 06 грудня 1991 року проходив військову службу на штатних посадах в КДБ СРСР.

При цьому, факт перебування на військовій службі з 12 вересня 1985 року по 06 грудня 1991 року в КДБ СРСР позивачем не заперечується.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні визначаються Законом України «Про очищення влади» (далі - Закон).

Відповідно до частин 1, 2 статті 1 Закону, очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

Згідно пункту 10 частини 1 статті 2 Закону, заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо посадових та службових осіб (крім виборних посад) органів державної влади, органів місцевого самоврядування.

Частиною 3 статті 1 Закону визначено, що протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Закону, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.

Відповідно до частини 3 статті 1 та пункту 3 частини 4 статті 3 Закону заборона, передбачена частиною 3 статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які були штатними працівниками чи негласними агентами в КДБ СРСР, КДБ УРСР, КДБ інших союзних республік колишнього СРСР, Головному розвідувальному управлінні Міністерства оборони СРСР, закінчили вищі навчальні заклади КДБ СРСР (крім технічних спеціальностей).

Відповідно до статей 60, 61 Конституції УРСР від 20 квітня 1978 року, захист Вітчизни є священний обов`язок кожного громадянина України. Зрада Батьківщини - найтяжчий злочин перед народом. Військова служба в рядах Збройних Сил - почесний обов`язок громадян С РСР.

Згідно зі статтею 1 Закону СРСР «Про загальнообов`язковий військовий обов`язок», загальнообов`язковий військовий обов`язок є законом. Військова служба в лавах Збройних Сил СРСР є почесним обов`язком громадян СРСР.

Відповідно до статті 2 даного Закону захист вітчизни - священний обов`язок кожного громадянина СРСР. Зрада Батьківщини - найтяжчий злочин.

Статтею 3 Закону СРСР «Про загальнообов`язковий військовий обов`язок» встановлено, що всі чоловіки - громадяни СРСР, незалежно від расової чи національної належності, віросповідання, освіти, осілості, соціального чи майнового стану, зобов`язані проходити дійсну військову службу в лавах Збройних Сил СРСР.

Радою Міністрів СРСР 18 березня 1985 року прийнято Постанову № 240 «Про затвердження Положення про проходження військової служби офіцерським складом Збройних сил СРСР». Вказане Положення прийнято на виконання норм Закону СРСР «Про загальнообов`язковий військовий обов`язок».

Пункт 2 Положення встановлює, що дія Положення поширюється в тому числі на офіцерський склад органів Комітету державної безпеки СРСР.

Враховуючи порядок проходження військової служби та те, що служба в Комітеті державної безпеки за законом прирівняна до служби в лавах Збройних Сил СРСР та Прикордонній службі, позивач виконував свій обов`язок перед УРСР.

Конституцією України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

Згідно приписів Закону, щодо критеріїв віднесення державних службовців до категорії осіб, на яких розповсюджується люстрація, де-факто виходять із презумпції їх вини та запроваджують колективну відповідальність вказаних осіб за діяльність визначених названим Законом державних органів у цілому.

Передбачена нормами Закону відповідальність поширюється на правовідносини, які мали місце до набрання ним чинності, що не узгоджується зі статтею 58 Конституції України, відповідно до якої, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Суд також враховує, що згідно з статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Зокрема, статтею 2 Конвенції №11 від 25 червня 1958 року «Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості» (ратифікована Україною 04 серпня 1961 року) передбачено, що кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов`язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.

Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (статті 4 цієї Конвенції).

Так, питання щодо виникнення дискримінації у зв`язку із застосуванням до державних службовців люстраційних заходів висвітлено в рішенні Європейського суду з прав людини (далі- ЄСПЛ) у справі «Сідабрас і Джяутас проти Литви». У даному рішенні ЄСПЛ приходить до висновку про порушення статті 14 Конвенції в поєднанні зі статтею 8 Конвенції. Зокрема, заявникам заборонено займатись визначеним переліком діяльності у зв`язку з їх статусом «колишніх працівників КДБ». Заборона значною мірою вплинула на їхні можливості розвивати відносини із зовнішнім світом, а також створила серйозні труднощі щодо можливості заробляти на життя і тим самим призвела до очевидних негативних наслідків для втілення права на особисте життя (пункт 48).

У пункті 49 рішення Суд дійшов висновку, що заявники не могли передбачити наслідків, які матиме для них робота в органах державної безпеки.

Таким чином, ЄСПЛ дійшов висновку, що вищевказане призвело до дискримінаційних дій відносно заявників, що полягало в незаконному звільненні у зв`язку із люстрацією з підстав, що заявники працювали в органах КДБ.

Крім того, у пункті 69 ЄСПЛ вказав, що обмеження на трудову діяльність виникли не в результаті звичайного судового розгляду в межах трудового законодавства, а внаслідок застосування спеціального внутрішнього законодавчого акта, що вводить люстраційні заходи у зв`язку із колишньою роботою в КДБ.

Парламентська асамблея Ради Європи прийняла Резолюцію №1096 «Про заходи щодо позбавлення від спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем», якою надала державам-членам Ради Європи рекомендації, яких слід дотримуватися при запровадженні процедурних заходів, які можуть бути сумісними з принципами демократичної та правової держави, якщо буде дотримано принцип індивідуальної вини, яка має бути доведена у кожному конкретному випадку, яких слід дотримуватися при запровадженні люстраційних заходів. У цьому документі з-поміж іншого вказано, що люстраційні заходи можуть бути сумісними з принципами демократичної та правової держави, якщо буде дотримано принцип індивідуальної вини, яка має бути доведена у кожному конкретному випадку, а особі яка піддається люстраційній процедурі, буде гарантовано право на захист, презумпція невинуватості та право на оскарження до суду.

Резолюцією №1096 підходи до проведення люстрації знайшли свій розвиток у практиці ЄСПЛ, який уже неодноразово розглядав справи за наслідками схожих перевірок в інших державах, наприклад у Польщі (рішення від 14 лютого 2006 року у справі «Турек проти Словаччини», від 24 квітня 2007 року у справі «Матиєк проти Польщі», від 17 липня 2007 року у справі «Бобек проти Польщі», від 15 січня 2008 року у справі «ОСОБА_4 проти Польщі»).

Також, необхідність доведення вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, європейськими стандартами визначено як один із ключових критеріїв, що стосуються процедури люстрації, на чому наголошує Європейська комісія за демократію через право (Венеціанська комісія) у висновку від 14-15 грудня 2012 року №CDL-AD (2012)028 щодо «Закону про люстрацію» колишньої югославської республіки Македонія.

Так, встановлення пунктом 3 частини 4 статті 3 Закону критеріїв стосовно осіб, які були штатними працівниками чи негласними агентами в КДБ СРСР, КДБ УРСР для заборони протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом обіймати посади, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрація), і виникнення у зв`язку із цим підстави для звільнення цих осіб із займаних ними посад в органах державної влади суперечить принципу індивідуального підходу при виникненні юридичної відповідальності, передбаченого частиною 2 статті 61 Конституції України. Також, вказане суперечить і статті 17 Закону України «Про виконання та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року за № 3477 - IV, яка є в Україні окремим джерелом права.

Частиною 2 статті 1 Закону визначено, що очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

Отже, для застосування до особи процедури «люстрації» необхідно, щоб остання своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювала заходи (та/або сприяла у їх здійсненні) спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 підрив основ національної безпеки і оборони України, або протиправне порушення прав і свобод людини.

Суд керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина 1 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України).

Верховенство права є найважливішим принципом правової держави. Змістом цього принципу є пріоритет (тобто верховенство) людини, її прав та свобод, які визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні. Цей принцип закріплено у ст. 3 Конституції України.

Окрім того, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Як зазначено в пункті 4.1 Рішення Конституційного суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Суд зазначає, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003).

Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року, - кожен, чиї права та свободи, визнані у цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 05 квітня 2005 року «Афанасьєв проти України» вказав, що спосіб захисту, що вимагається статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод - повинен бути «ефективним» як у законі так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.

Отже, «ефективний засіб правового захисту» у розумінні статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Винесення рішень які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації - не відповідає зазначеній нормі Конвенції.

Статтею 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Відповідно до статті 5-1 Кодексу законів про працю України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

На підставі викладеного, суд приходить до висновку про недоведеність відповідачем під час судового розгляду справи правомірності звільнення позивача зі служби.

Згідно частиною 1 статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Враховуючи те, що наказ про звільнення позивача є протиправним, а отже позивача було незаконно звільнено з займаної ним раніше посади, суд вважає наявними підстави для поновлення позивача на посаді завідувача сектору режимно-секретної роботи Державної архівної служби України.

Відповідно до частини 2 статті 235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Згідно з статті 27 Закону України «Про оплату праці» порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Так, відповідно до пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок) обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.

Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку.

У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

При цьому, згідно з пунктом 5 Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Відповідно до довідки Державної архівної служби України від 28 травня 2019 року №1885/05/0 середньоденна заробітна плата позивача складала 948,41 грн, середньомісячна заробітна плата 19916,61 грн.

Відповідно до довідки Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково-виробниче підприємство «Актив Спец Пром» позивач у період з травня 2019 року та до часу видачі довідки працює на посаді начальника РСО та його середня заробітна плата складає 12 239,54 грн.

Отже, позивачу належить до виплати різниця в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи в сумі 33643 (тридцять три тисячі шістсот сорок три) грн 00 коп.

Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Відтак, рішення суду в частині поновлення позивача на посаді підлягає негайному виконанню.

Одночасно суд зауважує, що належним способом захисту прав позивача у спірних правовідносинах є саме визнання протиправним та скасування наказу від 08 травня 2019 року №1-122 про звільнення ОСОБА_1 з посади завідувача сектору режимно-секретної роботи Державної архівної служби України та стягнення оплату різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, отже позов в іншій частині не підлягає задоволенню, оскільки не матиме правовим наслідком відновлення порушених прав позивача.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Частиною 2 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Вимогами статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем, як суб`єктом владних повноважень, покладений на нього обов`язок доказування не виконано та не доведено правомірність та обґрунтованість оскаржуваного наказу з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, які містяться в матеріалах справи, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позову.

Відповідно до частини 3 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, отже судові витрати розподілу не підлягають.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 72-77, 139, 143, 241-243, 250, 371 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1.Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати наказ Державної архівної служби України від 08 травня 2019 року №1-122 про звільнення ОСОБА_1 з посади завідувача сектору режимно-секретної роботи Державної архівної служби України.

5. Поновити ОСОБА_1 на посаді завідувача сектору режимно-секретної роботи Державної архівної служби України.

6 Стягнути із Державної архівної служби України на користь ОСОБА_1 оплату різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи в сумі 33643 (тридцять три тисячі шістсот сорок три) грн 00 коп.

7. Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення на посаді завідувача сектору режимно-секретної роботи Державної архівної служби України.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя А.І. Кузьменко

Повний текст рішення виготовлено 28 жовтня 2019 року.