Рішення № 85265880, 16.10.2019, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД 01133, м. Київ, бульвар Лесі Українки, 26, тел. +380 (044) 207 80 91

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 жовтня 2019 року №320/3686/19

Київський окружний адміністративний суд у складі: головуючого - судді Терлецької О.О.,

при секретарі судового засідання Спасібко Ю.М.,

за участю:

представника позивача - Сівовна Ю.В.,

представника відповідача - Береза Я.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом Приватного акціонерного товариства "Ветропак Гостомельський Склозавод" до Головного управління Держпраці в Київській області про визнання протиправними та скасування рішень,

в с т а н о в и в:

До Київського окружного адміністративного суду звернулось Приватне акціонерне товариство «Ветропак Гостомельський Склозавод» (далі – позивач) до Головного управління Держпраці у Київській області (далі – відповідач), - про визнання протиправними наказу, припису та постанови про накладення штрафу.

Зміст позову становлять наступні позовні вимоги:

- Визнати протиправним та скасувати наказ відповідача від 28.03.2019 №1708 (далі – оскаржуваний наказ).

- Визнати протиправним та скасувати припис відповідача №КВ844/611/АВ/П від 11.04.2019, складений інспектором праці Заступником начальника Відділу експертизи умов праці управління з питань праці Мазурою О.М. (далі – оскаржуваний припис).

- Визнати протиправним та скасувати постанову відповідача про накладення штрафу №КВ844/611/АВ/ВЗ/ФС-320 (далі – оскаржувана постанова).

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав в повному обсязі. Вказував на те, що оскаржувані рішення, порушують права позивача як роботодавця, визначених Кодексом законів про працю України. Представник позивача також вказав, що відповідач, при винесенні оскаржуваних рішень, невірно застосував матеріальне право оцінюючи діяльність позивача по звільненню свого працівника як протиправну та таку, що порушує право цього працівника на збереження робочого місця. Представник позивача також вказав на те, що оскаржувані рішення мають бути скасовані, як такі, що прийняті з порушенням відповідачем процедури перевірки дотримання законодавства про працю. Зокрема, представник позивача вказав на те, що відповідач не мав законних підстав проводити перевірку діяльності позивача щодо дотримання законодавства про працю.

Відповідач по справі проти позову заперечив, просив відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. Вказав на те, що оскаржувані рішення були винесені у зв`язку з порушенням відповідачем гарантії працівника на збереження робочого місця, за що чинним законодавством визначена санкція відображена в оскаржуваній постанові.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення сторін, суд встановив наступні обставини справи.

ОСОБА_1 працював на підприємстві відповідача з 4.01.1999 слюсарем-ремонтником 5 розряду дільниці замін асортименту та ремонту обладнання.

18.02.2019 відповідач виніс наказ по підприємству №56-к про звільнення ОСОБА_1 на підставі п.3 ст.36 КЗпП у зв`язку з наданням ним витягу із наказу командира військової частини А2167 (по стройовій частині) №47 від 15.02.2019. В зазначеному наказі підставою звільнення зазначено: «ст.36 п.3 КЗпП України – вступ на військову службу».

У зв`язку зі звільненням ОСОБА_1 звернувся 6.03.2019 до відповідача щодо порушень його права на збереження позивачем робочого місця на період проходження ОСОБА_1 військової служби.

У відповідь на звернення ОСОБА_1 відповідачем було видано наказ від 28.03.2019 №1708 та направлення на проведення інспекційного відвідування від 29.03.2019 №844 – на предмет дотримання позивачем законодавства про працю.

За наслідками інспекційного відвідування посадовими особами відповідача було складено акт інспекційного відвідування №КВ844/611/АВ від 8.04.2019 (далі – Акт інспекційного відвідування).

Зі змісту Акта інспекційного відвідування слідує, що таке інспекційне відвідування було проведено посадовою особою відповідача відповідно до ст.259 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП), п.19 та п.31 Порядку здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.04.2017 №295.

Також зі змісту Акта інспекційного відвідування слідує, що відповідачем було встановлено порушення позивачем норми ч.3 ст. 119 КЗпП. При цьому відповідач в Акті інспекційного відвідування вказав на ч.3 ст.119 КЗпП, відповідно до якої за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб підприємців, у яких вони працювали на час призову. Відповідачем встановлено під час інспекційного відвідування, що позивач в порушення ч.3 ст.119 КЗпП не зберігає місце роботи, посаду і середній заробіток за працівником, прийнятим на військову службу за контрактом строком до закінчення особливого періоду, або оголошення рішення про демобілізації ( під час дії особливого періоду).

9.04.2019 позивач звернувся до відповідача з письмовими зауваженнями та запереченнями на Акт інспекційного відвідування (далі – Заперечення від 9.04.2019), з яких слідує, що позивач вважає помилковим застосування до нього ч.3 ст.119 КЗпП у зв`язку зі звільненням ОСОБА_1 , оскільки останнім не було подано належних документальних підстав для застосування гарантії, визначеної цією статтею, а саме - заяви про тимчасове увільнення від роботи зі збереженням робочого місця, посади і середнього заробітку на період військової служби за контрактом. Позивач вказав, що не вважає наданий ОСОБА_1 витяг з Наказу №47 належною документальною підставою для застосування гарантії визначеної ч.3 ст.119 КЗпП, оскільки витяг не містить жодних посилань на збереження за військовослужбовцем попереднього місця роботи, посади і середнього заробітку.

Також позивач вказав на те, що гарантія, визначена ч.3 ст.119 КЗпП, не може бути поширена на ОСОБА_1 , оскільки останній вступив на військову службу в добровільному порядку уклавши контракт, а не за призовом.

Окрім того, позивач вказав, що гарантія, визначена ч.3 ст.119 КЗпП, не може бути поширена на ОСОБА_1 , оскільки така може мати місце лише під час дії особливого періоду, який не мав місця під час звільнення ОСОБА_1 . Позивач вказав, що беручи до уваги визначення особливого періоду в ст.1 Закону України «Про оборону України», - особливий період охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій. Тому позивач вважає, що особливий період не діяв на час, коли ОСОБА_1 був прийнятий на військову службу за контрактом (15.02.2019) та звільнений з роботи (18.02.2019).

Із Заперечень від 9.04.2019 також слідує, що під час дії мобілізації згідно Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» від 17.03.2014 №303/2014 ОСОБА_1 був призваний на військову службу і позивач зберігав за ним робоче місце, посаду та середній заробіток відповідно до вимог ч.3 ст.119 КЗпП. 27.03.2015 ОСОБА_1 повернувся до роботи з 27.03.2015.

Представник позивача вказав, що оскільки станом на 15-18 лютого 2019 не мало місце оголошення воєнного стану чи відбудовного періоду після закінчення воєнних дій, то умови для застосування ст.4 Закону України «Про оборону» у відповідача при винесенні оскаржуваних рішень не було.

Також із Заперечень від 9.04.2019 слідує, що чинним законодавством з 2016 року не передбачено компенсації підприємствам середнього заробітку та витрат на збереження робочого місця, посади та середнього заробітку ОСОБА_1 , що суперечить чинному законодавству та є по суті непрямим податком для позивача.

Листом від 10.04.2019 №42/2119/5857 «Про розгляд заперечення» відповідач надав відповідь на Заперечення від 9.04.2019 (далі – Відповідь від 10.04.2019), з якого слідує, що відповідач відхиляє доводи позивача щодо відсутності особливого періоду в України та підстав для застосування ст.4 Закону України «Про оборону».

Так у Відповіді від 10.04.2019, відповідач вказав, що Верховний Суд у листі від 13.07.2018 №60-1543/0/2-18 повідомив, що особливий період діє в Україні з 17.03.2014 після оприлюднення Указу Президента України від 17.03.2014 №303/2014 «Про часткову мобілізацію». Президент України рішення про переведення державних інституцій на функціонування в умовах мирного часу не приймав. Тому відповідач вказав, о позивачем було звільнено ОСОБА_1 саме під час дії особливого періоду, а відтак в порушення ст.119 КЗпП та ст.4 закону України «Про оборону».

11.04.2019 відповідачем було винесено припис позивачу про усунення, виявлених в Акті інспекційного відвідування, порушень №КВ 844/611/АВ/П (далі – Припис від 11.04.2019), з якого слідує вимога до позивача усунути порушення статті 119 КЗпП України до 31.05.2019.

Припис від 11.04.2019 був оскаржений позивачем до Головного управління Держпраці у Київській області та Державної служби України з питань праці. За наслідками розгляду скарги, відповідачем було винесено рішення від 03.05.2019 №42/3119/7010 (далі – Рішення від 03.05.2019), з якого слідує відмова відповідача скасувати припис. У відповідь на скаргу позивача Державною службою України з питань праці було направлено лист від 12.06.2019 №4841/3/4.3-ДП-19, яким позивачу також було відмовлено у скасуванні Припису від 11.04.2019.

23.04.2019 відповідачем у зв`язку зі встановленими в Акті інспекційного відвідування порушеннями було винесено постанову про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами № КВ 844/611/АВ/ВЗ/ФС-320 (далі – Постанова про накладення штрафу). З Постанови про накладення штрафу слідує, що відповідач при її винесенні керувався ст.259 КЗпП, ст.53 Закону України «Про зайнятість населення», ч.3 ст.34 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», п.8 Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2013 №509 та на підставі абз.5 ч.2 ст.265 КЗпП України. Відповідач застосував до позивача санкцію у вигляді штрафу у розмірі 41 730 грн.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає наступне.

Предметом оскарження в даній справі є правомірність наказу, припису та постанови відповідача.

Досліджуючи правомірність оскаржуваного наказу, суд вказує на те, що основним аргументом позивача щодо протиправності наказу є те, що він винесений в порядку, який не визначений чинними нормативними актами, оскільки Порядок здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю втратив свою чинність.

Відповідно до Положення про Державну службу України з питань праці, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2015 №96, - Держпраці здійснює свої повноваження як безпосередньо, так і через утворені в установленому порядку територіальні органи.

Такий державний контроль діяльності позивача за додержанням законодавства про працю здійснювався відповідачем відповідно до Порядку здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 26.04.2017 №295 «Деякі питання реалізації статті 259 Кодексу законів про працю України та статті 34 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»».

14.05.2019 Шостим апеляційним адміністративним судом прийнято постанову у судовій справі №826/8917/17, якою визнано нечинною Постанову Кабінету Міністрів України від 26.04.2017 року №295 "Деякі питання реалізації статті 259 Кодексу законів про працю України та статті 34 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".

Відповідно до ч.2 ст. 265 Кодексу адміністративного судочинства України, нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду.

Відповідно Постанова Кабінету Міністрів України від 26.04.2017 №295 «Деякі питання реалізації статті 259 Кодексу законів про працю України та статті 34 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»», якою затверджений Порядок здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю (далі – Порядок №295), - втратила чинність лише 14.05.2019.

Однак оскаржуваний Наказ відповідач виніс 28.03.2019, тобто в період, коли Порядок № 295 здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю був чинним.

У зв`язку з зазначеним, суд відхиляє доводи позивача, щодо застування відповідачем нечинного нормативного акта, при винесенні оскаржуваного наказу, як підстави для призначення та проведення перевірки.

Досліджуючи обставини правомірності винесення відповідачем оскаржуваного припису, суд зазначає наступне.

Підставами для висновку про протиправність оскаржуваного припису позивач вважає помилковість та необґрунтованість висновків Акта інспекційного відвідування, щодо триваючого особливого періоду та порушення відповідно протягом такого періоду гарантій працівника на збереження робочого місця та заробітку на час перебування на військовій службі.

Однак чинними законодавством та обставинами справи доводи позивача спростовуються.

При звільненні ОСОБА_1 , позивач у відповідному наказі про звільнення послався на п.3 ч.1ст.36 Кодексу Законів про працю України (далі – КЗпП). З зазначеної норми слідує, що трудовий договір може бути припинений у разі призову або вступу працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу.

Таким чином можливість застосування позивачем як роботодавцем п.3 ч.1ст.36 КЗпП при звільненні працівника виникає лише у разі виключення обставин, передбачених ч.3 та ч.4 ст.119 цього Кодексу. Ч.4 ст.119 КЗпП – виключена на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку проходження військової служби» від 6.12.2016 №1769-VIII.

Зі змісту норми ч.3 ст.119 КЗпП слідує, що за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Визначення поняття «особливого періоду» міститься в законодавстві України.

Відповідно до ст.1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII, особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Відповідно до ст.1 Закону України «Про оборону України» від 6.12.1991 року №1932-XII, - особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Як зазначають обидві сторони, Указом Президента України від 17.03.2014 №303/2014 «Про часткову мобілізацію» оголошено часткову мобілізацію, у зв`язку з чим в Україні настав особливий період, під час якого має бути застосована гарантія, визначена ст.119 КЗпП.

При цьому зі ст.1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII, слідує що демобілізація, якою закінчується період мобілізації - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.

Таких заходів Президент України на завершення оголошеної Указом від 17.03.2014 №303/2014 часткової мобілізації, - не вчиняв. Тому суд приходить до висновку, що на час винесення оскаржуваного припису в Україні діяв особливий період, а тому позивач був зобов`язаний дотримуватись гарантії визначеної ч.3 ст.119 КЗпП щодо своїх працівників, які укладають контракт на проходження військової служби.

Вищенаведене свідчить, що позивачем було вчинене порушення ч.3 ст.119 КЗпП, а тому оскаржуваний припис щодо усунення такого порушення – є правомірним.

Досліджуючи правомірність оскаржуваної постанови про накладення штрафу, суд звертає увагу на наступне.

Позивачем зазначено, що оскаржувана постанова винесена до закінчення терміну, визначеного відповідачем для усунення порушень законодавства про працю, посилаючись при цьому на гарантії незастосування санкції у разі виконання вимог припису відповідно до ч.11 ст.7 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності».

Водночас суд констатує, що норма на яку посилається позивач, не ставить винесення рішення про притягнення до відповідальності під час визначеного приписом терміну для усунення порушень. Вона лише містить гарантію незастосування санкцій у разі усунення порушень. Тому суд відхиляє доводи позивача щодо протиправності оскаржуваної постанови у зв`язку з не закінченням терміну, визначеного приписом для добровільного усунення порушень трудового законодавства.

Відповідно до ст.259 КЗпП, державний нагляд та контроль за додержанням законодавства про працю юридичними особами незалежно від форми власності, виду діяльності, господарювання, фізичними особами - підприємцями, які використовують найману працю, здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Центральні органи виконавчої влади здійснюють контроль за додержанням законодавства про працю на підприємствах, в установах і організаціях, що перебувають у їх функціональному підпорядкуванні, крім органів доходів і зборів, які мають право з метою перевірки дотримання податкового законодавства здійснювати такий контроль на всіх підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування.

Окрім того, відповідно до п.29 Порядку №295, який був чинний на момент винесення оскаржуваної постанови, - заходи до притягнення об`єкта відвідування та його посадових осіб до відповідальності за використання праці неоформлених працівників, несвоєчасну та не у повному обсязі виплату заробітної плати, недодержання мінімальних гарантій в оплаті праці вживаються одночасно із внесенням припису незалежно від факту усунення виявлених порушень у ході інспекційного відвідування або невиїзного інспектування.

У зв`язку з зазначеним, суд приходить до висновку, що відповідач мав повноваження виносити оскаржувану постанову.

Відповідно до абз.5 ч.2 ст.265 КЗпП, - юридичні та фізичні особи - підприємці, які використовують найману працю, несуть відповідальність у вигляді штрафу в разі недотримання встановлених законом гарантій та пільг працівникам, які залучаються до виконання обов`язків, передбачених законами України "Про військовий обов`язок і військову службу", "Про альтернативну (невійськову) службу", "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", - у десятикратному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом на момент виявлення порушення, за кожного працівника, щодо якого скоєно порушення.

Розмір санкції, визначеною оскаржуваною постановою, та відповідність санкції правопорушенню, - позивачем не оскаржуються.

Зважаючи на те, що судом встановлено, що позивачем було допущено правопорушення, за яке законодавством передбачене притягнення роботодавця до відповідальності через прийняття, серед іншого, оскаржуваних рішень, і встановивши, що на момент прийняття оскаржуваних рішень відповідач мав повноваження їх приймати, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову в повному обсязі.

Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

В задоволенні адміністративного позову - відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення .

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII “Перехідні положення” Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.

Суддя Терлецька О.О.

Дата виготовлення і підписання повного тексту рішення - 29 жовтня 2019 р.