Рішення № 85257023, 29.10.2019, Сихівський районний суд м. Львова

Справа № 464/5216/17

пр.№ 2/464/429/19

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24.10.2019 року м. Львів

Сихівський районний суд м.Львова

в складі головуючого судді Рудакова І.П.,

за участю секретаря судового засідання Захарчук О.Ю.,

справа № 464/5216/17,

учасники справи:

позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - не з`явились,

відповідач ОСОБА_3 не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання договору недійсним,

за участю представників учасників справи: представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Ікавий М. І., представник відповідача - адвокат Добушовський О. В. - з`явились, представник позивача ОСОБА_2 - адвокат Олешко Т. О. не з`явився,

в с т а н о в и в:

позивачі звернулись в суд із позовною заявою до відповідача у якому просять визнати недійсним договір про визнання солідарного боргу від 03 березня 2011 року, укладений між ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .

В обґрунтування позову покликаються на те, що спірний договір не відповідає вимогам закону, оскільки при укладені не був спрямований на реальне настання правових наслідків для його учасників, а тому не було дотримано вимог ч. 5 ст. 203 ЦК України, що є підставою для визнання його недійсним. Фіктивність договору усвідомлювала кожна із його сторін, адже жодних солідарних зобов`язань між ними не існувало, не погоджували предмет договору - борг; було відсутнє волевиявлення ТОВ «ТехнАс» щодо визнання боргу сторонами договору, адже договір від імені товариства ніхто не підписував; між сторонами були відсутні договору про надання правової допомоги на суму вказану у спірному договорі та такі укладені з порушенням законодавства. Разом зі тим, строк позовної давності не пропущено, адже про порушене право дізнався тільки тоді, коли відповідач звернувся до суду із позовом про стягнення боргу. У відповідності до ст. ст. 203, 205, 215, 234 ЦК України просить позов задовольнити.

08 листопада 2017 року відповідачем подано заперечення, які суд розцінює як відзив на позов. Наводить аргументи відсутності фіктивності договору, адже такий повинен укладатися сторонами для вигляду, а не лише стороною позивачів про що стверджують останні. Усвідомлення відсутності правових наслідків із сторони позивачів заперечує. Адже такі є надуманими, що підтверджено підписанням спірного договору, де виражена вільна воля сторін. Просить у позові відмовити повністю. 29 березня 2018 року представником відповідача подано до суду заяву про застосування строку позовної давності, адже такий пропущений без поважних причин, оскільки про фіктивність договору стороні позивача було відомо в момент його укладення, а звернулися за захистом свого порушеного права лише 02.08.2017.

17 серпня 2017 року ухвалою суду відкрито провадження у справі та призначеного до судового розгляду у судове засідання.

11 червня 2018 року ухвалою суду позов залишено без розгляду, однак така скасована постановою суду апеляційної інстанції від 20 вересня 2018 року, а справу направлено для продовження розгляду.

В подальшому у справі призначено судове засідання, яке неодноразово відкладалось та оголошувались перерви з поважних причин.

У судовому засіданні представником позивача повністю підтримано позовні вимоги. Просить такі задовольнити з підстав викладених у заяві по суті.

У судовому засіданні представник відповідача заперечив проти позову повністю та просить у такому відмовити з підстав викладених у запереченнях на позов.

Дослідивши матеріали справи, з`ясувавши дійсні обставини справи та оцінивши докази в їх сукупності, суд прийшов наступного.

03 березня 2011 року між позивачем ОСОБА_3 , як кредитором, та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , як боржниками, підписано договір про визнання солідарного боргу перед кредитором, а саме: борг виник з надання кредитором комплексних юридичних та адвокатських послуг, що були отримані ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та юридичною особою ТзОВ «ТехнАс», учасниками якої являються боржники в період з 01 липня 2007 року по 01 березня 2011 року на підставі усних договорів та у зв`язку з виконанням доручення і представництва в судах та інших державних органах і установах та перед фізичними особами.

За умовами договору боржники за взаємною згодою визнали суму боргу в розмірі 30000,00 доларів США, що мають бути виплачені кредитору в порядку, встановленому цим договором в національній валюті України (п. 2 Договору).

Борг виплачується на вимогу кредитора після завершення провадження в Шевченківському районному суді м. Львова, в якому ТзОВ «ТехнАс» приймає участь як третя особа на стороні Львівської обласної ради у справі № 2-116/10 ( п. 3 договору).

Таким чином, між сторонами укладено новаційний договір, тобто відбулась заміна боргу позиковим зобов`язанням і здійснена у формі, встановленій для договору позики у відповідності до ст. 1053, 1047 ЦК України.

Зазначеного висновку щодо виду спірного укладеного договору дійшов суд апеляційної інстанції у постанові від 26 лютого 2019 року у справі № 461/2066/17 за апеляційною скаргою на рішення Галицького районного суду м. Львова від 03 березня 2017 року за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення солідарного боргу за договором від 03.03.2011. Рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Відповідно до ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є правочином.

Згідно з ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 цього Кодексу підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з правової позиції викладеної у п. п. 7, 9 постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Зокрема, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.

Презумпція правомірності правочину встановлена законодавцем у ст. 204 ЦК України. Відповідно до цієї правової норми правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до змісту ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману( до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.

Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушення частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 ЦК України є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Повертаючись до матеріалів справи суд відмічає, що позивач посилається на аргументи фіктивності правочини через відсутність у сторін наміру реального настання правових наслідків, адже не існувало жодних зобов`язань між ними, відсутність волевиявлення однієї із сторін. Попри те, зазначені аргументи спростовуються укладеним між сторонами спірним договором про визнання солідарного боргу перед кредитором ТОВ «ТехнАс» з надання юридичних і адвокатських послуг в період з 01.07.2007 по 01.03.2011 / арк. спр. 7/.

Разом із тим, суд відмічає, що такий договір був спрямований на реальне настання правових наслідків, оскільки фактично спірні кошти в подальшому стягнені рішенням Галицького районного суду м. Львова від 03.03.2017 у справі № 461/2066/17 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення солідарного боргу, яке залишено без змін судовим рішенням апеляційної інстанції від 26.02.2019.

Згідно з частиною 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до частин 1, 6 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Враховуючи наведене вище, суд прийшов переконання, що на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які посилались сторони, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених поданими доказами, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд прийшов висновку, що позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню.

Інші аргументи позивачів щодо не погодження предмету договору - боргу, порушення законодавства в частині оформлення договорів про правничу допомогу, суд не приймає до уваги, адже такі не обґрунтовано доказами у відповідності до ст. ст. 76-79 ЦПК України та не є суттєвими для визнання фіктивного правочину недійсним у відповідності до ст. 234 ЦК України.

Наведене позивачем правове обґрунтування позову суд не бере до уваги, оскільки стороною позивача не дводенно, що сторони не мали наміру на реальне настання правових наслідків, обумовлених даним правочином.

Будь-яких інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження суд під час розгляду справи не встановив.

Щодо клопотання відповідача про застосування строків позовної давності, суд прийшов наступного.

Згідно з ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Згідно з ч. 1 ст. 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Повертаючись до матеріалів справи, яка розглядається суд відмічає, що договір про визнання солідарного боргу укладено 03 березня 2011 року, позивач звернувся за захистом свого порушеного права у серпні 2017 року, тобто після того, як відповідач звернувся до суду із позовом про стягнення коштів за спірним договором.

Відповідач посилається на аргумент необхідності рахування строку позовної давності з моменту укладення спірного договору, тобто з 03.03.2011, адже про фіктивність правочину, на яку позивач посилається як на підставу недійсності правочину, останній дізнався саме в момент його укладення, а не з моменту звернення до суду відповідача із позовом про стягнення коштів.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об`єктивний (сам факт порушення права) так і суб`єктивний (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти. Для правильного застосування ч. 1 ст. 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

Така правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 10 червня 2015 року у справі № 6 - 267 цс 15 та постанові від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152 цс 14, яка відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов`язковою для всіх судів України.

Відтак, суд прийшов переконання, що у зв`язку із поданням відповідачем у березні 2017 року позову щодо стягнення коштів за договором про визнання солідарного боргу від 03.03.2011, то відповідно для позивача розпочався строк позовної давності, адже останній дізнався про порушення свого права, а тому останній звернувся до суду за захистом свого права у межах строку позовної давності, а відтак у клопотанні сторони відповідача з цього питання необхідно відмовити, оскільки не знайшло свого підтвердження у суді, а отже відсутні підстави для застосування ч. 4 ст. 267 ЦК України щодо наявності відмови у позові.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат, суд прийшов наступного.

Щодо розподілу судових витрат у виді витрат на професійну правничу допомогу, суд прийшов наступного.

Згідно з ч. 2 ст. 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються, у разі відмови в позові - на позивача.

Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 133 Цивільного процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаннях з розглядом справи, до яких зокрема належать витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з ч. 2 ст. 137 цього Кодексу за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

При цьому, за приписами частини 3 наведеної статті, для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Тобто, витрати на правову допомогу відшкодовуються лише у тому випадку, якщо правова допомога реально надавалася у справі тими особами, які одержали за це плату.

Відповідно до ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» при встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Згідно ч. 3 ст. 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Відповідно до ч. 8 ст. 141 цього Кодексу розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Повертаючись до матеріалів справи, яка розглядається, суд відмічає, що 29 травня 2017 року між відповідачем ОСОБА_3 та адвокатом Добушовським О. В. укладено договір про надання правової допомоги / арк. спр. 36/.

Гонорар адвоката погоджується за взаємною угодою сторін та оформлюється додатковою угодою до цього договору ( п. 4.2 договору).

Відповідно до додатковї угоди про узгодження вартості послуг з надання правової допомоги від 29 травня 2017 року, акта виконаних робіт та розрахунку суми гонорару за надану правничу допомогу від 22 листопада 2018 року розмір такої визначено у загальній сумі 9500,00 грн, з яких: надання усної консультації у сумі 500,00 грн, підготовка апеляційної скарги на ухвали суду першої інстанції у сумі 3000,00 грн, прийняття участі у чотирьох судових засіданнях у сумі 4000,00 грн, прийняття участі у судовому засіданні у суді апеляційної інстанції у сумі 1000,00 грн, вивчення законодавства у сумі 1000,00 грн / арк. спр. 157, 158, 161/.

Попри те, розмір фактично понесених витрат підтверджено квитанціями від 17.10.2018, 03.10.2018, 05.10.2018 на загальну суду 7100,00 грн, сплаченого ОСОБА_3 , що містяться у матеріалах справи, як оплати за надання адвокатських послуг / арк. спр. 166/.

Враховуючи наведене вище, суд прийшов переконання, що відповідачем ОСОБА_3 надано документи, що свідчать про оплату витрат, пов`язаних із наданням йому професійної правничої допомоги, оформлені у встановленому законом порядку, а тому суд прийшов висновку про наявність підстав для стягнення за рахунок позивачів судових витрат на професійну правничу допомогу у розмірі по 3550,00 грн на користь відповідача ОСОБА_3 , а в решті частини витрат відмовити за недоведеність понесення таких.

У відповідності до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Таким чином, понесені позивачем ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 640,00 грн необхідно покласти на останнього.

Керуючись ст. ст. 12, 13, 17, 76-80, 137, 141, 259, 265, 273, 354 Цивільного процесуального кодексу України, суд

у х в а л и в:

у позові ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання договору недійсним - відмовити повністю.

Стягнути з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 витрати на професійну правничу допомоги по 3550,00 грн, з кожного.

Судовий збір у розмірі 640,00 грн, сплачений при подані заяви до суду, покласти на позивача ОСОБА_1 .

Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Львівського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення. Строк апеляційного оскарження може бути поновлено у відповідності до ч.2 ст.354 Цивільного процесуального кодексу України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або про прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду.

Учасники справи:

позивач ОСОБА_1 , місце проживання - АДРЕСА_1 ,

позивачка ОСОБА_2 , місце проживання - АДРЕСА_2 ,

відповідач ОСОБА_3 , місце проживання - АДРЕСА_3 .

Повне судове рішення складено 29 жовтня 2019 року.

Суддя І. П. Рудаков