Рішення № 85203352, 16.10.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

16 жовтня 2019 року № 826/6453/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Чудак О.М., суддів Пащенка К.С., Шейко Т.І., за участю секретаря судового засідання Лисун А.А., позивача ОСОБА_1 , представника відповідача Новіцької Л.О., третьої особи ОСОБА_3 , представника Пенсійного фонду України Карпіленко Н.В., у відсутність представників іншої третьої особи, розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Міністерство соціальної політики України, Пенсійний фонд України, про визнання протиправними та нечинними окремих положень нормативно-правового акта, зобов`язання вчинити певні дії,

встановив:

23.04.2018 ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою до Кабінету Міністрів України про:

- визнання пункту 6 постанови Кабінету Міністрів України від 21.02.2018 №103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб» (далі - Постанова №103) та змін, що вносяться до постанов Кабінету Міністрів України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2018 №103, протиправними та нечинними, за виключенням змін, що вносяться до пункту 2 частини третьої вказаних змін, а саме: щодо набрання чинності постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» з 01.03.2018, які залишити в силі;

- зобов`язання Кабінет Міністрів України провести з 01.01.2018 перерахунок пенсій особам, звільненим з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб на підставі Конституції України та законів України, з визначенням розмірів грошового забезпечення для перерахунку пенсій, передбачених Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 №2011-ХІІ, Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 №2262-ХІІ та постановою Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30.08.2017 №704.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що постанова Кабінету Міністрів України від 21.02.2018 №103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб» в оскаржуваній частині суперечить Конституції України та актам вищої юридичної сили, а тому є протиправною та нечинною.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 25.04.2019 позовну заяву ОСОБА_1 прийнято до розгляду та у справі відкрито провадження. Ухвалено здійснювати розгляд справи в порядку загального позовного провадження.

Ухвалами Окружного адміністративного суду міста Києва від 24.09.2018 залучено до у часті у справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Міністерство соціальної політики України, Пенсійний фонд України, а від 04.02.2019 третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - ОСОБА_3 .

Відповідачем подано відзив на позовну заву, в якому представник стверджує, що оскаржувана постанова прийнята в межах наданих Кабінету Міністрів України Конституцією України, Законом України «Про Кабінет Міністрів України», Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» повноважень.

Також представник відповідача вказує на відповідність спірної постанови Конституції України та актам вищої юридичної сили.

Водночас, представник відповідача зазначає про відсутність порушених прав позивача та що у випадку скасування спірних пунктів Постанови №103, не будуть поновлені права позивача щодо перерахунку пенсії, оскільки буде відсутній механізм такого перерахунку.

У відповіді на відзив позивач фактично наводить ті самі аргументи, що і у позовній заяві.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - ОСОБА_3 у своїх поясненнях підтримав позовні вимоги, просив їх задовольнити.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Пенсійний фонд України у своїх поясненнях стверджує про те, що Постанова №103 прийнята в межах повноважень, наданих Кабінету Міністрів України.

В судовому засідання позивач та ОСОБА_3 позовні вимоги підтримали та просили їх задовольнити.

Представники відповідача та Пенсійного фонду України проти позовних вимог заперечували та просили відмовити у їх задоволенні.

Міністерство соціальної політики України позиції у справі не висловлювали, представництво в судових засіданнях не забезпечили.

Суд, заслухавши пояснення учасників справи, розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, встановив наступне.

Пунктом 6 Постанови №103 внесено зміни до постанов Кабінету Міністрів України, що додаються.

Так, змінами, що вносяться до постанов Кабінету Міністрів України, затвердженими Постановою №103 передбачено наступне:

« 1. У пункті 7 постанови Кабінету Міністрів України від 17.07.1992 №393 «Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським та членам їхніх сімей» (ЗП України, 1992 р., №7, ст. 182; Офіційний вісник України, 2007 р., №10, ст. 359; 2011 р., №99, ст. 3621; 2014 р., №34, ст. 911, №45, ст. 1191; 2016 р., №20, ст. 805, №79, ст. 2638, №85, ст. 2774):

1) після абзацу сьомого доповнити новим абзацом такого змісту:

«Для осіб, які звільнені із служби, у тому числі військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, відряджених до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та інших підприємств, установ та організацій, зокрема у довготермінові закордонні відрядження, у разі, коли строк військової служби після повернення з відрядження до звільнення на пенсію становив менше ніж 24 календарні місяці, з 01.03.2018 та пізніше, або осіб, які померли (загинули) в зазначений період і на час звільнення (смерті) мають менше ніж 24 календарні місяці служби, середньомісячна сума щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії визначається шляхом ділення загальної суми таких видів грошового забезпечення за останні фактичні місяці служби підряд перед звільненням (смертю) починаючи з 01.03.2018 на кількість таких місяців.».

У зв`язку з цим абзаци восьмий - одинадцятий вважати відповідно абзацами дев`ятим - дванадцятим;

2) доповнити пункт абзацом такого змісту:

«Перерахунок пенсій, призначених відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», проводиться на умовах, у порядку та розмірах, передбачених Кабінетом Міністрів України.».

2. У постанові Кабінету Міністрів України від 13.02.2008 №45 «Про затвердження Порядку проведення перерахунку пенсій, призначених відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», та внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 17.07.1992 №393» (Офіційний вісник України, 2008 р., №12, ст. 301; 2009 р., №11, ст. 319, №99, ст. 3427; 2010 р., №29, ст. 1098; 2011 р., №84, ст. 3078, №99, ст. 3621; 2012 р., №7, ст. 249, №81, ст. 3272; 2013 р., №41, ст. 1477):

1) у вступній частині постанови слова і цифри «частини третьої статей 43 і 63» замінити словами і цифрами "частини четвертої статті 63»;

2) у Порядку проведення перерахунку пенсій, призначених відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осі», затвердженому зазначеною постановою:

пункти 1 і 2 викласти в такій редакції:

« 1. Пенсії, призначені відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (далі - Закон), у зв`язку з підвищенням грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію згідно із Законом, перераховуються на умовах та в розмірах, передбачених Кабінетом Міністрів України.

2. Пенсійний фонд України після прийняття Кабінетом Міністрів України рішення щодо перерахунку пенсій та отримання відповідного повідомлення від Мінсоцполітики повідомляє своїм головним управлінням в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві та Севастополі (далі - головні управління Пенсійного фонду України) про підстави для проведення перерахунку пенсій та про необхідність підготовки списків осіб, пенсії яких підлягають перерахунку (далі - списки), та надсилає відповідну інформацію Міноборони, МВС, Національній поліції, Мін`юсту, Мінінфраструктури, СБУ, Службі зовнішньої розвідки, ДФС, Управлінню державної охорони, Адміністрації Держспецзв`язку, Адміністрації Держприкордонслужби, ДСНС (далі - державні органи).

Головні управління Пенсійного фонду України у десятиденний строк з моменту надходження зазначеного повідомлення складають списки за формою згідно з додатком 1 та подають їх органам, які уповноважені рішеннями керівників державних органів (далі - уповноважені органи) видавати довідки про розмір грошового забезпечення для перерахунку пенсії.»;

у пункті 3:

абзац перший викласти в такій редакції:

« 3. На підставі списків уповноважені органи готують довідки про розмір грошового забезпечення, що враховується для перерахунку пенсій, для кожної особи, зазначеної в списку, за формою згідно з додатками 2 і 3 (далі - довідки) та у місячний строк подають їх головним управлінням Пенсійного фонду України.»;

після абзацу шостого доповнити новими абзацами такого змісту:

«в органах, у підрозділах, закладах та установах виконання покарань МВС, у Державній кримінально-виконавчій службі (Державному департаменті з питань виконання покарань, Державній пенітенціарній службі, Мін`юсті) - Мін`юстом;

в апараті МВС, органах та підрозділах МВС, в закладах, на підприємствах та в установах, що належать до сфери управління МВС (крім органів, підрозділів, закладів та установ, передбачених абзацами четвертим, п`ятим і сьомим цього пункту) - МВС;».

У зв`язку з цим абзаци сьомий - дев`ятий вважати відповідно абзацами дев`ятим - одинадцятим;

пункт 5 викласти в такій редакції:

« 5. Під час перерахунку пенсій використовуються такі види грошового забезпечення, як посадовий оклад, оклад за військовим (спеціальним) званням та відсоткова надбавка за вислугу років на момент виникнення права на перерахунок пенсії за відповідною або аналогічною посадою та військовим (спеціальним) званням.

Особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ (міліції) перерахунок пенсії з 01.01.2016 проводиться з розміру грошового забезпечення за прирівняною посадою поліцейського, враховуючи оклади за посадою, спеціальним званням, відсоткову надбавку за вислугу років, щомісячні додаткові види грошового забезпечення (надбавки, доплати, підвищення) та премії в розмірах, установлених законодавством, з якого було сплачено єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, за січень 2016 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11.11.2015 №988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції» (Офіційний вісник України, 2015 р., №96, ст. 3281). Розмір премії визначається у середніх розмірах, що фактично виплачені за відповідною посадою (посадами) поліцейського за січень 2016 року. Подальші перерахунки здійснюються з урахуванням складових грошового забезпечення, передбачених абзацом першим цього пункту.»…

3. У постанові Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (Офіційний вісник України, 2017 р., №77, ст. 2374; 2018 р., №4, ст. 165):

1) пункт 4 викласти в такій редакції:

« 4. Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 р., на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14.»;

2) у пункті 10 цифри і слова « 01.01.2019" замінити цифрами і словами « 01.03.2018».».

Також додаток 2 (довідка про розмір грошового забезпечення, що враховується для перерахунку пенсій) до Порядку викладено в іншій редакції і доповнено додатком 3 (довідка про розмір грошового забезпечення, що враховується для перерахунку пенсій для осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ (міліції).

При цьому, варто зазначити, що рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.12.2018, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 05.03.2019, у справі №826/3858/18, визнано протиправними та нечинними пункти 1, 2 Постанови №103 та зміни до пункту 5 і додатка 2 Порядку проведення перерахунку пенсій, призначених відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військ служби, та деяких інших осіб», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13.02.2008 №45 «Про затвердження Порядку проведення перерахунку пенсій, призначених відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».

Тобто, внесені зміни до пункту 5 і додатка 2 Порядку проведення перерахунку пенсій, призначених відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військ служби, та деяких інших осіб», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13.02.2008 №45 «Про затвердження Порядку проведення перерахунку пенсій, призначених відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», які оскаржуються позивачем, вже визнано протиправними та нечинними.

Одночасно, зі змісту вказаного рішення Окружного адміністративного суду міста Києва видно, що Постанова №103 в наведеній частині визнана протиправною та нечинною у зв`язку з тим, що відповідач, визначаючи новий порядок перерахунку раніше призначених пенсій, не враховував всі види грошового забезпечення військовослужбовців, вичерпний перелік яких встановлений Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», і які відображають умови, особливості військової служби кожної особи, яка має право на пенсію за Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».

Не погоджуючись із розглядуваним нормативно-правовим актом та обґрунтовуючи наявність порушеного права, ОСОБА_1 звернувся з позовом до суду.

Суд, надаючи оцінку спірним правовідносинам, виходячи з меж позовних вимог, зазначає наступне.

Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Завданням адміністративного судочинства згідно з частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частиною першою статті 5 КАС України встановлено право на звернення до суду і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в рішенні від 14.12.2011 №19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 5 КАС України.

Отже, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Таким чином, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим. Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 12.06.2018 у справі №826/4406/16, від 26.06.2018 у справі №802/1064/17-а, від 03.07.2018 у справі №826/16634/16.

Поряд з цим, слід відмітити, що звернення до суду є способом захисту порушених суб`єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку у публічних правовідносинах.

Водночас, КАС України встановлено особливості позовного провадження в окремих категоріях адміністративних справ.

Так, частиною другою статті 264 КАС України передбачено, що право оскаржити нормативно-правовий акт, яким і є на мою думку оскаржуваний акт, мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Отже, процесуальний закон вимагає, щоб у позовній заяві про оскарження нормативно-правового акта позивач, з-поміж іншого, обґрунтував свою належність до суб`єктів правовідносин, у яких застосовується або буде застосовано цей акт.

Таким чином, можливість обмеження права ініціювати судовий розгляд передбачена чинним законодавством та має легітимну мету.

Однією з цілей обмеження права доступу позивача до суду є недопущення розгляду в судах позовів третіх осіб в інтересах (або всупереч інтересам) адресатів відповідних актів.

Враховуючи наведене у сукупності, право оскаржити Постанову №103 у спірній частині, мають особи, щодо яких її застосовано, а також особи, які є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

З матеріалів справи вбачається, що позивач є пенсіонером, перебуває на обліку в Головному управління Пенсійного фонду України в місті Києві, отримує відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» пенсію за вислугу років.

Проте, позивачем не надано суду будь-яких належних та допустимих доказів на підтвердження того, що він є учасником відносин, в яких застосовуються наведені у підпункті 1 пункту 1 зміни, що оскаржуються. А зважаючи на передбачені умови застосування підпункту 1 пункту 1 змін, то позивач не може бути суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано такі зміни.

Вказані обставини позивач підтвердив в судовому засіданні, зазначивши, що такі зміни його не стосуються але стосуються інших осіб.

Отже, слід дійти висновку, що позивач звернувся за захистом інтересів інших осіб - держави, громади, фізичної або юридичної особи без відповідних правових підстав або інакше кажучи в інтересах невизначеного кола осіб, що не тільки не відповідає чинному законодавству України, а і прямо йому суперечить.

Разом з тим, відповідно до частини четвертої статті 63 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» усі призначені за цим Законом пенсії підлягають перерахунку у зв`язку з підвищенням грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, на умовах, у порядку та розмірах, передбачених Кабінетом Міністрів України. У разі якщо внаслідок перерахунку пенсій, передбаченого цією частиною, розміри пенсій звільненим із служби військовослужбовцям, особам, які мають право на пенсію за цим Законом, є нижчими, зберігаються розміри раніше призначених пенсій.

Таким чином, підпункт 2 пункту 1 спірних змін кореспондується з положеннями частини четвертої статті 63 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», які є чинними та неконституційними не визнавались.

Те саме стосується підпункту 1 пункту 2 змін, який також кореспондуються з наведеними положеннями. Крім того, позивачем не наведено доводів та аргументів з приводу того, у який спосіб зміна у вступній частині постанови слів і цифр «частини третьої статей 43 і 63» словами і цифрами «частини четвертої статті 63» порушує права позивача та/або в чому саме полягає суперечність цих змін актам вищої юридичної сили.

З приводу підпункту 2 пункту 2 змін, який містить редакції пунктів 1, 2 і 3 Порядку проведення перерахунку пенсій, призначених відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військ служби, та деяких інших осіб», слід зазначити, що (1) вони кореспондуються з положеннями частини четвертої статті 63 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», які є чинними та неконституційними не визнавались, (2) алгоритм дій державних органів під час проведення перерахунку пенсій, призначених відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», передбачений у постанові Кабінету Міністрів України від 13.02.2008 №45, не змінився у зв`язку з прийняттям Постанови №103, (3) Постанова №103 не змінює регулювання правовідносин з приводу перерахунку пенсій, а лише визначає порядок виплати перерахованих пенсій (така правова позиція висловлена, зокрема, в ухвалах Верховного Суду від 02.05.2018 у справі №818/1076/18 (провадження №Пз/9901/32/18), від 16.07.2018 у справі №811/1469/18 (адміністративне провадження №Пз/9901/45/18)).

В той же час, сама по собі незгода позивача з таким алгоритмом не є та не може бути підставою для визнання протиправною та нечинною Постанови №103 у наведеній частині.

Разом з тим, Конституційний Суд України у пункті 2.2 рішення від 26.12.2011 №20-рп/2011 зазначив, що Кабінет Міністрів України повноважний вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина та проводити політику у сфері соціального захисту.

У рішенні від 02.03.1991 №2-рп/99 Конституційний Суд України вказав, що здійснення в цілому політики соціального захисту не належить до виключних повноважень Верховної Ради України; політика соціального захисту є складовою частиною внутрішньої соціальної політики держави, забезпечення її проведення відповідно до пункту 3 статті 116 Конституції України здійснюється Кабінетом Міністрів України.

Що стосується доповнення новими абзацами після абзацу шостого, що передбачено пунктом 2 змін, а також доповнення Порядку Додатком 3, суд виходить з того, що вони стосуються Мін`юсту та МВС, натомість позивач вийшов на пенсію з посади першого заступника начальника головного фінансово-економічного управління Міністерства оборони України, тобто є військовим пенсіонером та, відповідно, не є учасником відносин, в яких застосовуються наведені зміни, що оскаржуються і також позивач не надав суду доказів того, що він є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано такі зміни.

Стосовно оскаржуваної позивачем частини пункту 3 змін, яка за твердженням позивача призвела до зменшення розміру пенсії, слід виходити з такого.

Пунктами 2, 3, 6 статті 116 Конституції України встановлено, що Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина; забезпечує проведення фінансової політики; проведення, зокрема, політики у сфері соціального захисту; розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання.

Згідно з пунктами 1 та 2 частини першої статті 20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України у сфері економіки та фінансів: забезпечує проведення державної економічної політики, здійснює прогнозування та державне регулювання національної економіки; забезпечує розроблення і виконання загальнодержавних програм економічного та соціального розвитку; визначає доцільність розроблення державних цільових програм з урахуванням загальнодержавних пріоритетів та забезпечує їх виконання; розробляє проекти законів про Державний бюджет України та про внесення змін до Державного бюджету України, забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання; приймає рішення про використання коштів резервного фонду Державного бюджету України; у сферах соціальної політики, охорони здоров`я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій: забезпечує проведення державної соціальної політики, вживає заходів щодо підвищення реальних доходів населення та забезпечує соціальний захист громадян; забезпечує підготовку проектів законів щодо державних соціальних стандартів і соціальних гарантій.

21.02.2018 на виконання вказаних приписів Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» прийнято Постанову №103.

Так, Конституційний Суд України у пункті 3 рішення від 25.01.2012 №3-рп зазначив, що надання Верховною Радою України права Кабінету Міністрів України встановлювати у випадках, передбачених законом, порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, пов`язується з його функціями, визначеними в пунктах 2, 3 статті 116 Конституції України.

Отже, Кабінет Міністрів України регулює порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, відповідно до Конституції та законів України.

Таким чином, Конституційний Суд України визнав конституційним регулювання Кабінетом Міністрів України розміру соціальних виплат та допомог, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України. Відтак, нормативно-правові акти, які видані Кабінетом Міністрів України в межах своїх повноважень, у тому числі на підставі і на виконання Бюджетного кодексу України, інших законів України, в тому числі закону про Державний бюджет України на відповідний рік, підлягають обов`язковому застосуванню судами під час вирішення справ про соціальний захист громадян. Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 24.04.2019 у справі №363/3974/16-а (провадження №К/9901/45224/18), від 16.05.2019 у справі №345/3876/16-а (адміністративне провадження №К/9901/23147/18).

Конституційний Суд України у рішенні від 25.01.2012 №3рп/2012 також зробив висновок, що соціальний захист державою осіб, які мають право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, охоплює комплекс заходів, які здійснює держава в межах її соціально-економічних можливостей.

Такий принцип закладений, зокрема, в Загальній декларації прав людини 1948 року, згідно з якою кожна людина, як член суспільства, має право на соціальне забезпечення та на здійснення необхідних для підтримання її гідності та для вільного розвитку її особистості прав у економічній, соціальній і культурній галузях за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до структури і ресурсів кожної держави (стаття 22). Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 року встановлює загальний обов`язок держав забезпечити здійснення прав, що передбачені цим пактом, у максимальних межах наявних ресурсів (пункт 1 статті 2).

В свою чергу, частинами першою та другою статті 6 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та Протоколи до неї є частиною національного законодавства України відповідно до статті 9 Конституції України, як чинний міжнародний договір, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Ратифікація Конвенції відбулася на підставі Закону України від 17.07.1997 №475/97-ВР та вона набула чинності для України 11.09.1997.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, право встановлювати законодавчі обмеження щодо соціальних виплат узгоджується з правовою позицією Європейського суду з прав людини, викладеною у рішенні «Валентина Ніканорівна Великода проти України», яка полягає в тому, зокрема, (п. 21) що законодавчі норми щодо пенсійного забезпечення можуть змінюватися, а відповідне судове рішення не може бути гарантією проти таких змін у майбутньому (див. рішення у справах «Аррас та інші проти Італії» (Arras and Others v. Italy), заява №17972/07, п. 42, від 14.02.2012, та «Сухобоков проти Росії» (Sukhobokov v. Russia), заява №75470/01, п. 26, від 13.04.2006).

Суд нагадав (пункт 25), що стаття 1 Першого протоколу не гарантує, як таке, право на будь-які соціальні виплати у певному розмірі (див., наприклад, ухвалу від 15.03.2001 у справі «Амола проти Фінляндії» (Aunola v. Finland), заява №30517/96). «Вимога» може становити «майно» у розумінні статті 1 Першого протоколу, лише якщо достатньою мірою встановлено, що вона підлягає виконанню (див. рішення від 09.12.1994 у справі ««Stran Greek Refineries» та Стратіс Андреадіс проти Греції» (Stran Greek Refineries and Stratis Andreadis v. Greece), пункт 59, Series A №301).

Суд також зазначив (пункт 26), що перша та найважливіша вимога цього положення полягає у тому, що будь-яке втручання з боку державних органів влади у мирне володіння майном має бути законним та має переслідувати легітимну мету «в інтересах суспільства». Будь-яке втручання має також бути обґрунтовано пропорційним переслідуваній меті. Іншими словами, має зберігатися «справедливий баланс» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами щодо захисту основоположних прав особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде накладений особистий та надмірний тягар (див. серед багатьох інших джерел рішення у справі «Колишній Король Греції та інші проти Греції» (Former King of Greece and Others v. Greece) [ВП], заява №25701/94, пункти 79 та 82, ECHR 2000).

У справі також встановлено, що немає доказів того, що відповідні зміни до Закону України не були внесені відповідно до законної процедури, а за відсутності будь-яких доказів того, що вони не були доступними та передбачуваними, Суд доходить висновку, що вони відповідали вимозі щодо законності за статтею 1 Першого протоколу. Суд також не може дійти висновку, що передавши Кабінету Міністрів України право на встановлення розміру соціальних пільг, Парламент України діяв у порушення якихось положень Конвенції (пункт 27).

Крім того, Суд зазначив (пункт 28), що зменшення пенсії заявниці очевидно було обумовлено міркуваннями економічної політики та фінансових труднощів, з якими зіткнулася держава. За відсутності будь-яких доказів щодо протилежного та визнаючи, що держава-відповідач має широке поле свободи розсуду щодо досягнення балансу між правами, що є предметом спору, та економічною політикою, Суд не вважає, що таке зменшення було непропорційним переслідуваній легітимній меті або що воно поклало надмірний тягар на заявницю (див. ухвалу щодо прийнятності від 08.10.2013 у справі «Да Консесау Матеуш та Сантуш Жануаріо проти Португалії» (Da Conceiзгo Mateus and Santos Januario v. Portugal), заяви №62235/12 та №57725/12).

Одночасно, суд відмічає, що встановлення у передбачений законодавством України спосіб - спірною постановою Кабінету Міністрів України розміру пенсії, не може за вказаних умов вважатися порушенням законодавства та прав позивача лише тому, що раніше визначений розмір цієї виплати був більший.

Разом з тим, у рішенні Конституційного Суду України від 26.12.2011 №20-рп/2011 вказано, що одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень. Передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави. Водночас зміст основного права не може бути порушений, що є загальновизнаним правилом. Неприпустимим також є встановлення такого правового регулювання, відповідно до якого розмір пенсій, інших соціальних виплат та допомоги буде нижчим від рівня, визначеного в частині третій статті 46 Конституції України, і не дозволить забезпечувати належні умови життя особи в суспільстві та зберігати її людську гідність, що суперечитиме статті 21 Конституції України.

Отже, одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 09.10.1979 у справі «Ейрі проти Ірландії» констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі «Кйартан Асмундсон проти Ісландії» від 12.10.2004 (пункт 2.1 рішення Конституційного Суду України від 26.12.2011 №20-рп/2011).

У рішенні Конституційного Суду України від 25.01.2012 №3-рп/2012 також зазначено, що суди під час вирішення справ про соціальний захист громадян керуються, зокрема, принципом законності. Цей принцип передбачає застосування судами законів України, а також нормативно-правових актів відповідних органів державної влади, виданих на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України, в тому числі нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, виданих у межах його компетенції, на основі і на виконання Бюджетного кодексу України, закону про Державний бюджет України на відповідний рік та інших законів України. Однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України виходячи з фінансових можливостей держави, яка зобов`язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості бюджету України. При цьому рівень державних гарантій права на соціальний захист має відповідати Конституції України, а мета і засоби зміни механізму нарахування соціальних виплат та допомоги - принципам пропорційності і справедливості.

Повноваження Кабінету Міністрів України щодо розробки проекту закону про Державний бюджет України та забезпечення виконання відповідного закону пов`язані з його функціями, в тому числі щодо реалізації політики у сфері соціального захисту та в інших сферах. Кабінет Міністрів України регулює порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, відповідно до Конституції та законів України (пункт 2 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 25.01.2012 №3-рп).

Отже, проаналізувавши оскаржувані положення спірної постанови в розрізі наведених норм та рішень Конституційного Суду України і Європейського суду з прав людини, колегія суддів прийшла висновку, що Кабінет Міністрів України при прийнятті Постанови №103 в оскаржуваній частині діяв у межах повноважень та у спосіб, передбачений Конституцією та Законами України.

Також суд звертає увагу, що звертаючись до суду з позовом про визнання протиправною та нечинною постанови Кабінету Міністрів України у спірній частині, позивач не оскаржує процедуру її прийняття, а оскаржує виключно невідповідність, на його думку, окремих положень постанови Конституції України та актам вищої юридичної сили, з огляду на що суд дійшов висновку про недоцільність розгляду питання щодо дотримання Кабінетом Міністрів України процедури прийняття нормативно-правового акта під час вирішення даної адміністративної справи по суті.

Враховуючи викладене у сукупності, суд не вбачає належних правових підстав для визнання протиправним та нечинним пункту 6 Постанови №103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб» та змін, що вносяться до постанов Кабінету Міністрів України, затверджених Постановою №103.

Стосовно вимоги про зобов`язання Кабінету Міністрів України провести з 01.01.2018 перерахунок пенсій особам, звільненим з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб на підставі Конституції України та законів України, з визначенням розмірів грошового забезпечення для перерахунку пенсій, передбачених Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 №2011-ХІІ, Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 №2262-ХІІ та постановою Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30.08.2017 №704, суд зважає на таке.

По-перше, позивач звертається за захистом інтересів інших осіб - держави, громади, фізичної або юридичної особи без відповідних правових підстав або інакше кажучи в інтересах невизначеного кола осіб, що не тільки не відповідає чинному законодавству України, а і прямо йому суперечить.

По-друге, до повноважень Кабінету Міністрів України не віднесено здійснення перерахунку пенсій. Такими повноваженнями відповідно до підпункту 7 пункту 4 Положення про управління Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, а також про об`єднані управління, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 22.12.2014 №28-2 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 15.01.2015 за №41/26486, наділені управління Пенсійного фонду України.

За таких обставин, вказана вимога також не підлягає задоволенню.

Відповідно до частин першої, другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд доходить висновку про те, що вимоги позивача є необґрунтованими, безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 6, 72-77, 139, 241-246, 255, 264 КАС України, суд

вирішив:

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Міністерство соціальної політики України, Пенсійний фонд України, про визнання протиправними та нечинними окремих положень нормативно-правового акта, зобов`язання вчинити певні дії, - відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Позивач - ОСОБА_1 (місце проживання фізичної особи: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ).

Відповідач - Кабінет Міністрів України (місцезнаходження юридичної особи: 01008, місто Київ, вулиця Михайла Грушевського, будинок 12/2).

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - ОСОБА_3 (місце проживання фізичної особи: АДРЕСА_2 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_2 ).

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Міністерство соціальної політики України (місцезнаходження юридичної особи: 01601, місто Київ, вулиця Еспланадна, будинок 8/10; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України: 37567866).

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Пенсійний фонд України (місцезнаходження юридичної особи: 01014, місто Київ, вулиця Бастіонна, будинок 9; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України: 00035323).

Повний текст рішення складено 25.10.2019.

Головуючий суддя О.М. Чудак

Суддя К.С. Пащенко

Суддя Т.І. Шейко