Рішення № 85203310, 25.10.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

25 жовтня 2019 року № 826/4674/17

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Кармазіна О.А., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 доАдміністрації Президента України про визнання нікчемним рішення, зобов`язання вчинити дії, стягнення моральної та матеріальної шкоди, -В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) з позовом, в якому, з урахуванням уточнених позовних вимоги, просив суд:

1) визнати нікчемним рішення керівника приймальні Президента України Кільови Ганни Олексіївни від 13.01.2017 №22/057604-21;

2) зобов`язати керівника приймальні Президента України Кільову Ганну Олексіївну передати Президенту України Порошенку П .О. на розгляд та прийняття ним рішення за скаргою позивача від 16.12.2016.

3) стягнути з Адміністрації Президента України на користь ОСОБА_1 матеріальні витрати, компенсації у сумі, відповідно, 925,73 грн., 1 596,32 грн., 214,50 грн. (т.1, а.с. 181) та моральну шкоду в сумі 5000,00 грн. (т.1, а.с. 141).

Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 08.02.2018, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 11.07.2018, в позові відмовив.

Разом з тим, постановою Верховного Суду від 26.06.2019 касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 08.02.2018 та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 1.07.2018 у справі № 826/4674/17 скасовано, а справу направлено до суду першої інстанції на новий розгляд.

Ухвалою від 19.08.2019 справу прийнято до провадження судді Кармазіна О.А. Вирішено розглядати справу за правилами прощеного позовного провадження без виклику учасників справи та проведення судового засідання.

Під час нового розгляду позивачем подано пояснення-клопотання від 05.09.2019 про уточнення та доповнення спричиненої шкоди за період з 11.12.2017 по 05.09.2019, яка пов`язана з переїздом до іншого місця, яка зросла до суми 1009,13 грн., компенсації за відрив від звичайних занять, яка зросла до суми 1797,36 грн., витрати на інші процесуальні дій, яка зросла до 308 грн., компенсацію за ушкодження здоров`я, яка зросла до суми 3808,98 грн. Сума моральної шкоди залишилась незмінною у розмірі 5000 грн.

Позиція позивача по суті спору.

Позивач зазначає, що 16.12.2016 звернувся з особистою скаргою до Президента України, як гаранта додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина та роботодавця Генерального прокурора України, повідомляючи про те, що Конституція України - це мертвонароджений документ, норми якої не діють завдяки знахабнілому бюрократичному владному апарату та повній бездіяльності прокуратури України.

Позивач у позові зазначає, що у скарзі звертав увагу Президента України на той факт:

- що на протязі 2015 - 2016 він не може отримати постанови від 27.08.2015 про закриття кримінального провадження № 42014230000000116 слідчим СВ Херсонської обласної прокуратури Івоновою О. та постанови від 24.09.2015 про закриття кримінального провадження № 42015230150000002 слідчим СВ Херсонської обласної прокуратури Данкевичем Р., оскільки ні слідчі Івонова О. та Данкевич Р., ні прокурори Херсонської обласної прокуратури Кубатко К., Шабуняєв К., Циганок С., Йощенко О, ні начальник Атаманенко В. та його заступники Балабан Р. і Чіжеський В . першого наглядового відділу управління наглядової діяльності у кримінальних провадженнях Головного слідчого управління прокуратури не дали позивачу можливості отримати вказані постанови, чим порушили ч. 2 ст. 19, ст. 40 Конституції України, ч. 5 ст. 284, ч. 1, 3 ст. 111 та главу 11 КПК України, та його право, передбачене п. 13. ч. 1 ст. 56 КПК України;

- що працівники секретаріату, вступивши в змову з прокурорами обласної прокуратури та Генеральної прокуратури України, приховували звернення позивача, які були адресовані особисто керівникам Херсонської обласної прокуратури Ромась С.І . від 19.01.2016, від 22.01.2016 і від 25.02.2016 Трегубенко В.М. від 28.11.2016, а також першому заступнику Генерального прокурора України Севруку Ю.Г. від 10.05.2016 і Генеральному прокурору України Луценку Ю.В. від 31.05.2016, що є порушенням вимог п. 3.3. ч. 3 Інструкції з діловодства в органах прокуратури;

- що вказані прокурори свідомо і умисно не об`єктивно, не всебічно і не вчасно розглянули зазначені звернення, склали, підписали і спрямовували на адресу позивача завідомо необґрунтовані та не передбачені законом листи - відписки на вказані звернення, адресовані особисто керівникам;

- що така бездіяльність, дії та рішення вказаних осіб явно не відповідають положенням вимог ч. 2 ст. 19 та ст. 40 Конституції України, ч. 4 ст. 7, ч.1, 3,4 ст. 15, ч. 2, 5, 6, 10 ст. 19, ч.1., 3 ст. 20 Закону України «Про звернення громадян».

Позивач зазначає, що повідомляв Президента про те, що його попередні звернення від 09.06.2016 та від 25.08.2016, які були спрямовані йому особисто, працівниками його приймальної, порушуючи мовити ч. 2 ст. 19 Конституції України та ч. 4 ст. 7, п. 10 ст. 19 Закону України «Про звернення громадян» були свідомо і умисно приховані від розгляду Президента і відправлені на розгляд органу і посадовим особам, дії і рішення яких оскаржувались, що заборонено законом.

Позивач також у позові додає, що 14.02.2017 він отримав лист, в якому знаходилось повідомлення керівника приймальні Президента Кільової Г.О. від 13.01.2017 за № 22/057604-21, в якому повідомляється про історію створення консультативних, дорадчих та допоміжних органів і служб Президента України, про Положення про Адміністрацію Президента, про п. 25. ч. 1 ст. 85, п. 11 ч. 1 ст. 106, ч. 1 ст. 122 Конституції України.

Позивач вважає, що керівник приймальної Президента України Кільова Г.О. свідомо і умисно, передбачаючи наслідки своїх дій, надсилає позивачу повідомлення з питань, які позивач не ставив у своїй скарзі та які позивачу і без неї відомі.

Позивач звертає увагу суду, що керівник приймальні Президента України Кільова Г.О. , свідомо і умисно спотворюючи відомості звернень позивача від 09.07.2016, від 31.08.2016 та від 16.12.2016, запевняє позивача у тому, що Президент України не може вирішувати питання, віднесені до компетенції органів прокуратури, в той час як у зазначених зверненнях, як зазначає позивач, ним не ставляться питання втручання в роботу органів прокуратури, а ставиться питання про надання доручення Генеральному прокурору України розглянути звернення позивача від 10.05.2016 та від 31.05.2016, адресовані особисто Генеральному прокурору України.

Враховуючи наведене, позивач вважає, що є необґрунтованими твердження керівника приймальні Президента України про те, що розгляд звернень позивача, адресованих Президенту України організовано на підставі в межах повноважень та у спосіб, що передбачені законом, що дії працівників приймальної визнаються правомірними, що скарга позивача є необґрунтованою.

Беручи до уваги зокрема те, що позивач станом на час звернення до суду не отримав вищезгадані постанови про закриття кримінальних проваджень завдяки повній бездіяльності СВ та прокурорів, що звернення до Президента України Порошенка П.А. приховуються його приймальною від розгляду, позивач просив задовольнити позов.

У поясненнях від 13.12.2017 позивач наголошує, що у своїх зверненнях до Президента України просив, крім іншого, сприяти йому в отриманні постанов про закриття кримінальних проваджень, надати доручення Генеральному прокурору України розглянути звернення позивача.

Позиція відповідача.

Відповідач вважає заявлені вимоги необґрунтованими та безпідставними, просить у задоволенні позову відмовити.

Звертає увагу, що звернення громадян адресуються органам державної влади і місцевого самоврядування, підприємствам, установам, організаціям незалежно від форм власності, об`єднанням громадян або посадовим особам, до повноважень яких належить вирішення питань. Отже, як зазначається у відзиві, законодавство формує принцип, за яким звернення мають розглядати ті органи, до компетенції яких належать порушені в них питання.

Зазначається, що позивачем на ім`я Глави держави було надіслано звернення від 16.12.2016, у якому містилось прохання дати доручення Генеральному прокурору України розглянути попередні звернення позивача до ГПУ, зокрема від 10.05.2016 та 31.05.2016, а також скаржився на дії працівників приймальної Президента України щодо розгляду останніх. Враховуючи викладене, звернення на підставі ч. 1 ст. 16 Закону України «Про звернення громадян» у порядку підлеглості розглянуто безпосереднім керівником К.Кокарєва та Ю .Сизоненка, про що позивачу надано відповідь.

Крім того, звернута увага, що Адміністрація Президента України є органом із забезпечення діяльності Президента України та організовує розгляд звернень громадян, які звертаються до Президента України.

Відповідач вважає, що звернення позивача розглянуто на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Встановлені судом обставини.

18.01.2017 за № 22/057604-21 Адміністрацією Президента України (Приймальня Президента України) в особі керівника Приймальні Г. Кільової сформовано лист на ім`я позивача, який позивач просить визнати нікчемним, та яким надано у відповідь на скаргу позивача від 16.12.2016, в якій, як зазначено у відповіді, позивач висловив незадоволення діями працівників Приймальні Президента України, які направили звернення позивача від 09.07.2016 та від 31.08.2016, адресовані Главі держави, на розгляд до Генеральної прокуратури України.

У вказаній відповіді зазначається, що повноваження Президента України, як неодноразово наголошувалося у рішеннях Конституційного Суду України (від 10 квітня 2003 року № 7-рп/2003, від 7 квітня 2004 року № 9-рп/2004, від 16 травня 2007 року № 1-рп/2007, від 2 жовтня 2008 року № 19-рп/2008, від 8 жовтня 2008 року № 21-рп/2008 та ін.), визначаються виключно Конституцією України. При цьому законодавчі акти не можуть покладати додаткових прав чи обов`язків на Президента України, крім тих, що прямо передбачені нормами Конституції України. Згідно з пунктом 28 частини першої статті 106 Конституції України Президент України створює для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби. В межах реалізації вказаного вище конституційного права Глава держави Указом Президента України від 25 лютого 2010 року № 265 «Про першочергові заходи із забезпечення діяльності Президента України» створив Адміністрацію Президента України. Відповідно до пункту 3 Положення про Адміністрацію Президента України, затвердженого Указом Президента України від 2 квітня 2010 року № 504, основними завданнями Адміністрації є організаційне, правове, консультативне, інформаційне, експертно-аналітичне та інше забезпечення здійснення Президентом України визначених Конституцією України повноважень. Адміністрація, зокрема, організовує розгляд звернень громадян, які звертаються до Президента України (підпункт 20 пункту 4 Положення). Відповідно до 12 Закону України "Про звернення громадян" його дія не поширюється на порядок розгляду заяв і скарг громадян, встановлений кримінальним процесуальним. цивільно-процесуальним, трудовим законодавством, законодавством про захист економічної конкуренції, законами України «Про судоустрій і статус суддів» та «Про доступ до судових рішень», Кодексом адміністративного судочинства України, законами України "Про засади запобігання і протидії корупції", "Про виконавче провадження". Згідно зі статтею 5 Закону України "Про звернення громадян" звернення адресується органам державної влади або посадовим особам, до повноважень яких належить вирішення порушених у зверненнях питань. Якщо питання, порушені в одержаному органом державної влади або посадовою особою зверненні, не входять до їх повноважень, воно відповідно до вимог, зазначених у першому реченні частини 3 статті 7 Закону пересилається за належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється, громадянину, який подав звернення. Зауважено у відповіді, що Конституційний Суд України у Рішенні від 11.04.2000 № 4-рп/2000 (справа про доручення Генеральній прокуратурі України), зазначив, що прокуратура України становить єдину систему, яку очолює Генеральний прокурор України. Він призначається на посаду та звільняється з посади за згодою Верховної Ради України Президентом України. Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади (пункт 25 частини першої статті 85, пункт 11 частини першої статті 106, частика перша статті 122 Конституції України). Проте з такого способу призначення Генерального прокурора України на посаду та звільнення його з посади не випливають відносини підпорядкованості органів прокуратури України іншим органам державної влади, зокрема тим, які здійснюють повноваження щодо призначення на посаду та звільнення з посади Генерального прокурора України. Як випливає з частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти в межах своїх повноважень, не повинні втручатися у діяльність прокуратури з питань, що становлять її компетенцію, передбачену Конституцією України (стаття 121, пункти 9, 13 розділу XV). У відповіді позивачу також зазначено, що вказаний вище підхід закріплено і у нормах статті 3 Закону України "Про прокуратуру", згідно з якими діяльність прокуратури ґрунтується на засадах незалежності прокурорів, що передбачає існування гарантій від незаконного політичного, матеріального чи іншого впливу на прокурора щодо прийняття ним рішень при виконанні службових обов`язків. Відповідно до статті 16 цього Закону, здійснюючи функції прокуратури, прокурор є незалежним від будь-якого незаконного впливу, тиску, втручання і керується у своїй діяльності лише Конституцією та законами України. Відповідно до статті 17 Закону України "Про прокуратуру" прокурори здійснюють свої повноваження у межах, визначених законом, і підпорядковуються керівникам виключно в частині виконання письмових наказів адміністративного характеру, пов`язаних з організаційними питаннями діяльності прокурорів та органів прокуратури. Під час здійснення повноважень, пов`язаних з реалізацією функцій прокуратури, прокурори є незалежними, самостійно приймають рішення про порядок здійснення таких повноважень, керуючись при цьому положеннями закону, а також зобов`язані виконувати лише такі вказівки прокурора вищого рівня, що були надані з дотриманням вимог цієї статті. Глава держави всіма передбаченими законодавством засобами створює умови для забезпечення дієвого захисту прав і законних інтересів громадян, у тому числі шляхом реалізації державою правоохоронної функції. При цьому Президент України не може вирішувати питання, віднесені, зокрема, до компетенції органів прокуратури. Оскільки вирішення порушених у попередніх зверненнях позивача від 09.07.2016 та 31.08.2016 питань не належить до повноважень Президента України, їх було направлено на підставі частини 3 статті 7 Закону України «Про звернення громадян» до Генеральної прокуратури України для розгляду, про що, як зазначено у відповіді, було письмово поінформовано позивача.

Таким чином, зазначається в оскаржуваному рішенні (відповіді), розгляд попередніх звернень позивача до Президента України організовано на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені законами України.

За наведених обставин, зазначається у відповіді позивачу, дії працівників Приймальні Президента України, вжиті ними під час опрацювання попередніх звернень позивача відповідно до Закону України «Про звернення громадян» визнаються правомірними, а скарга позивача від 16.12.2016 - необґрунтованою.

Зазначено також у відповіді позивачу, що згідно з частиною 1 статті 16 Закону України «Про звернення громадян» скарга на дії чи рішення органу державної влади, посадової особи подається в порядку підлеглості вищому органу або посадовій особі, що не позбавляє громадянина права звернутися до суду відповідно до чинного, законодавства, а в разі відсутності такого органу або незгоди громадянина з прийнятим за скаргою рішенням безпосередньо до суду.

Зазначено, що у випадку, якщо позивач вважає, що прийнятим за скаргою від 16.12.2016 рішенням порушені його права, то на підставі частини першої статті 16 Закону України «Про звернення громадян» та Кодексу адміністративного судочинства України позивач має право оскаржити його до суду в установленому порядку.

Щодо власне скарги, яка розглядалася та за результатами розгляду якої сформовано вказану відповідь (рішення за результатами розгляду скарги), слід зазначити наступне.

Так, у скарзі від 16.12.2016, адресованій Президенту України Порошенку П. О. (надалі також - Скарга), позивач зазначив, що про те, що Конституція України - це мертвонароджений документ, норми якої не діють завдяки знахабнілому бюрократичному владному апарату та повній бездіяльності прокуратури України, про що, як зазначено у скарзі, позивач повідомляв Президента України у клопотаннях від 09.06.2016 та від 25.08.2016.

Зазначено у скарзі, що бездарні дії працівників приймальні К.Кокарєва та В. Атаманенка були свідомо і умисно спрямовані не тільки на приховування від Президента вказаних клопотань, але й на свідомі порушення вимог ч. 4 ст. 7 Закону України «Про звернення громадян», оскільки звернення позивача були спрямовані Президенту на розгляд та прийняття ним рішень, а не особам, дії і рішення яких оскаржувались позивачем. Більш того, зазначив позивач у скарзі, дії працівників приймальні не відповідають вимогам ч. 2 ст. 19 та ст. 40 Конституції України, оскільки вони вийшли за межі своїх повноважень та діяли у не законом передбачений спосіб.

Позивач у Скарзі до Президента України звертає увагу, що у вищезгаданих клопотаннях він просив допомоги у Президента України в отриманні постанов про закриття кримінальних проваджень за № 42014230000000116 та № 42015230150000002 слідчими Івоновою О. та Данкевич Р. СВ Херсонської обласної прокуратури, оскільки ні слідчі Івонова О. та Данкевич Р. , ні прокурори Херсонської обласної прокуратури Кубатко К., Шабуняєв К., Циганок С., Йощенко О, ні начальник Атаманенко В. та його заступники Балабан Р. і Чіжеський В. першого наглядового відділу управління наглядової діяльності у кримінальних провадженнях Головного слідчого управління прокуратури, на протязі 2015 - 2016 років не дали позивачу можливості отримати вказані постанови, при цьому свідомо, умисно ігноруючи вимоги ч. 2 ст. 19, ст. 40 Конституції України, ч. 1, 3 ст. 111 та глава 11 КПК України, ст. 15, 18, 19, 20 Закону України «Про звернення громадян».

Крім того, у Скарзі до Президента України позивач зазначив, що саботування видачі слідчими зазначених постанов, супроводжується імпотентними діями та бездіяльністю вищевказаних прокурорів, які свідомо і умисно, передбачаючи наслідки своїх дій, приховуючи від розгляду звернення позивача адресовані першому заступнику Севруку Ю .Г. та Генеральному прокурору України Луценку Ю.В. надають завідомо необґрунтовані відписки посилаючись на неперевірені докази.

У скарзі позивач також звертає увагу, що у вищевказаних клопотаннях звертав увагу Президента України на ці факти і просив дати доручення Генеральному прокурору України перевірити відомості вказаних клопотань та надіслати позивачу об`єктивну, обґрунтовану з посиланням на закон відповідь. Притягти до відповідальності вказаних осіб, в зв`язку з не видачею СВ Херсонської обласної прокуратури - постанов про закриття кримінальних проваджень від 27.08.2015 № 42014230000000116 та від 24.09.2015 № 42015230150000002.

Відтак, посилаюсь на ст. 40, 102 Конституції України, позивач просив у Скарзі:

- дати доручення Генеральному прокурору України Луценка Юрію Віталійовичу розглянути звернення позивача від 10.05.2016 та від 31.05.2016,

- притягти до відповідальності заступників керівника Приймальної К.Кокарєва та Ю.Сизоненка за приховування від розгляду Президентом звернень позивача від 09.07.2016 та від 25.08.2016 і за свідоме і умисне порушення вимог положень ч. 4 ст. 7 Закону України «Про звернення громадян».

Щодо вказаних звернень позивача від 09.07.2016 та від 25.08.2019, адресованих Президенту України, відносно руху/розгляду яких скаржився позивач, слід зазначити наступне.

Так, у Клопотанні від 09.07.2016, адресованому Президенту України Порошенку П.О. , позивач не погодився із словами Президента, що «Конституція України це живий і практичний документ».

Позивач у Клопотанні від 09.07.2019 зазначив, що про те, що Конституція України - це мертвонароджений документ, норми якої не діють завдяки знахабнілому бюрократичному владному апарату та повній бездіяльності прокуратури України, яка свідомо і умисно ухиляється від виконання свого прямого обов`язку, передбаченого ст. 123 Конституції України, кожного дня пишуть засоби масової інформації та віщає національне радіо і телебачення.

У цьому ж Клопотанні позивач зазначив, що 27.08.2015 старшим слідчим СВ прокуратури Херсонської області Івоновою О.М. в черговий раз закрито кримінальне провадження № 42014230000000116, внесене до ЄРДР 06.05.2014 за заявою позивача на дії та бездіяльність працівників Скадовської райпрокуратури за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 364, ч. 1 ст. 396 КК України.

24.09.2015 старшим слідчим СВ прокуратури Херсонської області Данкевичем Р.С. в черговий раз закрито кримінальне провадження № 42015230150000002, внесене до ЄДР 23.02.2015 за фактом винесення суддею Голопристанського райсуду Херсонської області Охтень А.А. завідомо неправосудної ухвали суду, за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 375 КК України.

Позивач у вказаному клопотанні звертає увагу Президента України, що відповідно до положень ч.1, 2 ст. 111 КПК України, повідомлення у кримінальному провадженні з приводу вчинення процесуальних дій здійснюється у випадках передбачених цим Кодексом та у порядку, передбаченому главою 11 цього Кодексу. Тобто, як зазначає позивач у клопотанні, в порядку, передбаченому ч. 6 ст. 135 та ч. 1 ст. 136 КПК України.

Однак, як зазначив позивач у клопотанні до Президента України, він не може отримати від слідчих вищезгаданих постанов.

Позивач також зазначив, що на два звернення від 22.01.2016, 25.02.2016, які адресовані особисто до прокурора Херсонської області, він отримав лише одну свідомо необґрунтовану і не підтверджену документами відписку, підписану заступником, але не отримав постанов.

На два звернення від 10.05.2016 та від 31.05.2016, які адресовані особисто Генеральним прокурорам України Севруку Ю.Г. та Луценку Ю.В., позивач отримав вже дві відписки, але не отримав постанов.

Відтак, позивач просив Президента України - передати на особистий розгляд Генеральному прокурору України Луценку Ю.В. звернення позивача від 10.05.2016 та від 31.05.2016, раніше вже направлені самим позивачем до ГПУ, у зв`язку з чим позивач висловив сподівання, крім іншого, на отримання постанов про закриття кримінальних проваджень.

У «Повторному клопотанні» від 25.08.2016 до Президента України позивач зазначив, що про те, що Конституція України - це мертвонароджений документ, норми якої не діють завдяки знахабнілому бюрократичному владному апарату та повній бездіяльності прокуратури України, яка свідомо і умисно ухиляється від виконання свого прямого обов`язку, передбаченого ст. 123 Конституції України, позивач повідомляв Президента України 09.07.2016 (вищезгадане клопотання).

Позивач звертає увагу Президента України, що у клопотанні просив допомоги щодо отримання постанов про закриття кримінальних проваджень.

Звернута увага Президента України, що 14.07.2016 за № 22/029906-21 кримінальні правопорушники адміністрації К,Кокарєв (заступник керівника приймальної), вступивши в змову з виконавцем злочину Рудницькою В.М. , свідомо і умисно ігноруючи вимоги ч. 4 ст.7, ст. 15, 19 Закону України «Про звернення громадян», незаконно діючи, тобто порушуючи вимоги ч. 2 ст. 19 Конституції України, та безпідставно та бездарно застосовуючи норми ч. 3 ст. 7 ЗУ «Про звернення громадян», приховують від Президента України звернення позивача і передають на розгляд до органу, дії та бездіяльність якого оскаржуються. Крім того, зазначено позивачем, що 01.08.2016 за № 17/7-8759-10 кримінальний правопорушник заступник начальника першого наглядового відділу управління наглядової діяльності у кримінальних провадженнях слідчих органів прокуратури Р.Балабан , «косячи» під бездаря, порушуючи ч. 4 ст. 7 Закону України «Про звернення громадян» та ч. 2 ст. 19, ст. 40 Конституції України, незаконно розглядає звернення позивача, адресоване Президенту України, та скарги, адресовані Генеральному прокурору України. Позивач у Повторному клопотанні позивач звернув увагу Президента України на положення ч.1, 3 ст. 111 та глави 11 КПК України.

У свою чергу, зазначив позивач, твердження прокурора Р. Балабана у повідомленні від 01.08.2016 про те, що позивачу Генеральною прокуратурою 15.06.2016 та першим заступником прокурора Херсонської області 03.02.2016 надавались обґрунтовані відповіді на надсилались копії постанов про закриття кримінальних проваджень, за твердженням позивача, залишаються безпідставними та не обґрунтованими, оскільки не підтверджуються квитанціями відділу зв`язку про їх направлення та підписами позивача про їх отримання.

Відтак, у «Повторному клопотанні» від 25.08.2016 позивач просив Президента України звернутися до Генерального прокурора України про особистий об`єктивний, обґрунтований, у відповідності до закону розгляд звернень позивача від 10.05.2016, від 31.05.2016 та адресованих Президенту України звернень від 09.07.2016 (вищезгадане клопотання) та від 25.08.2016 (Повторне клопотання).

Як вбачається із листа-повідомлення Адміністрації Президента України (Приймальні Президента України) за підписом Керівника Приймальні Ю. Сизоненко (вик. Рудницька В.М. ), клопотання позивача на підставі ч. 3 ст. 7 Закону України «Про звернення громадян» надіслано листом від 31.08.2016 № 22/042839-21 до Генеральної прокуратури України.

Тобто, як підтверджується матеріалами справи (т.1, а.с. 8), обидва звернення позивача від 19.07.2016 та від 31.08.2016 направлені до Генеральної прокуратури України для розгляду, про що було повідомлено заявника (позивача), що у свою чергу не спростовується та не заперечується позивачем.

Що стосується вищезгаданих скарг позивача до Генерального прокурора України та до його заступника від 10.05.2016 та від 31.05.2016, відносно вирішення яких позивач просив Президента України дати доручення Генеральному прокурору, слід зазначити, що вони надсилалися позивачем безпосередньо вказаним адресатам, що вбачається із змісту позовної заяви.

Скарги подані в порядку ч. 6 ст. 36 КПК України.

У першій скарзі від 10.05.2016, адресованій першому заступнику Генерального прокурора України, відносно якої позивач у своїх зверненнях від 09.07.2016 та від 25.08.2019 просив Президента України дати доручення Генеральному прокурору України, позивач просив ГПУ:

здійснити нагляд за додержанням закону під час досудового розслідування кримінальних проваджень № 42014230000000116 та № 42015230150000002 слідчими прокуратури Херсонської області та заступниками прокурора області;

скасувати постанови про закриття кримінальних справ слідчих СВ прокуратури Херсонської області від 24.09.2015 № 42015230150000002 та від 27.08.2015 № 42014230000000116, як такі, що не відповідають положенням ч. 1, 2 ст. 9 КПК України;

зобов`язати слідчих СВ прокуратури Херсонської області надіслати позивачу відповідно до вимог положень ч.1, 3 ст. 111 та глави 11 КПК України належно засвідчені вищезгадані постанови про закриття кримінальних проваджень.

У другій скарзі від 31.05.2016, адресованій Генеральному прокурору України, відносно якої позивач у своїх зверненнях від 09.07.2016 та від 25.08.2019 просив Президента України дати доручення Генеральному прокурору України, позивач просив ГПУ:

витребувати від СВ Херсонської обласної прокуратури кримінальні провадження № 42014230000000116 та № 42015230150000002, від Херсонської обласної прокуратури наглядове провадження № 17-5389-14, № 17-5330-15, № 17-5678-15, Генеральної прокуратури України витребувати наглядове провадження № 17/7-1759-10 та здійснити нагляд за додержанням законів слідчими та прокурорами;

скасувати завідомо незаконні і необґрунтовані постанови про закриття кримінальних проваджень від 24.09.2015 № 42015230150000002 та від 27.08.2015 № 42014230000000116;

зобов`язати слідчих СВ Херсонської обласної прокуратури надіслати позивачу належно посвідчені копії постанов про закриття вищезгаданих кримінальних проваджень.

Відтак, підсумовуючи, з наведеного у сукупності вбачається, що:

позивачем у судовому порядку оскаржується рішення, оформлене у формі листа від 18.01.2017 за № 22/057604-21 Адміністрації Президента України (Приймальні Президента України) в особі керівника Приймальні Г. Кільової , за результатами розгляду Скарги позивача від 16.12.2016, в якій (Скарзі) позивач, у зв`язку з неотримання постанов про закриття кримінальних проваджень, просив Президента України:

- дати доручення Генеральному прокурору України розглянути його звернення до Генерального прокурора України та його заступника від 10.05.2016 та від 31.05.2016, які були подані позивачем безпосередньо до Генеральної прокуратури України самим позивачем;

- притягти до відповідальності заступників керівника Приймальної К.Кокарєва та Ю.Сизоненка за приховування від розгляду Президентом України звернень позивача від 09.07.2016 та від 25.08.2016, які були направлені до Генерального прокурора України.

Узагальнюючи, слід також зазначити, що у згаданих зверненнях до Президента України від 09.07.2016 та від 25.08.2016, щодо організації розгляду яких була подана Скарга та надалі прийнято оскаржуване рішення, позивач просив Президента України:

- для цілей отримання постанов про закриття кримінальних проваджень передати на особистий розгляд Генеральному прокурору України Луценку Ю.В. звернення позивача від 10.05.2016 та від 31.05.2016, які до цього були безпосередньо подані позивачем до Генеральної прокуратури України. Тобто, позивач просив Президента України передати Генеральному прокурору України звернення до Генерального прокурора України та його заступника, які були відсутні у Президента України, оскільки, як вже зазначалося, в оригіналах були подані позивачем безпосередньо до Генеральної прокуратури України.

- звернутися до Генерального прокурора України про:

особистий об`єктивний, обґрунтований, у відповідності до закону розгляд звернень позивача від 10.05.2016 та від 31.05.2016, які, як вже зазначалося, були відсутні у Президента України, оскільки, як вже зверталася увага, в оригіналах були подані позивачем безпосередньо до Генеральної прокуратури України та адресованих Президенту України звернень позивача від 09.07.2016 (вищезгадане клопотання) та від 25.08.2016 (Повторне клопотання).

При цьому, вищезгадані звернення позивача від 10.05.2016 та від 31.05.2016 до Генерального прокурора України та його заступника, стосувалися (узагальнено від вищевикладеного): здійснення нагляду за додержанням закону під час досудового розслідування кримінальних проваджень, скасування постанов про закриття кримінальних проваджень, зобов`язання слідчих прокуратури надіслати постанови про закриття кримінальних проваджень, витребувати кримінальних проваджень, наглядових проваджень.

Відтак, по суті, Скарга позивача до Президента України є похідною від двох попередніх звернень позивача до Президента України (Клопотання та Повторне клопотання), які у свою чергу є похідними від звернень позивача до Генеральної прокуратури України (до керівника та його заступника) відносно незгоди з процесуальними діями, бездіяльністю (на думку позивача) та рішеннями підлеглих прокурорів та слідчих прокуратури, вчиненими/допущеними/ прийнятими в рамках кримінальних проваджень, а відтак, по суті, Скарга та звернення до Президента України, стосовно розгляд яких було подано саму Скаргу, стосувалися надання Президентом України доручень посадовим особам органів прокуратури України для ініціювання вчинення ними певних дій в рамках кримінальних проваджень. Прохання про надання доручення Генеральному прокурору України міститься безпосередньо у Скарзі.

Вирішуючи у зв`язку з цим спір по суті, суд виходить з наступного.

Повноваження Президента України визначаються виключно Конституцією України і не можуть бути розширені законом або іншим нормативно-правовим актом, що підтверджується усім змістом Конституції України.

Так, у Рішенні Конституційного Суду України від 7 квітня 2004 року N 9-рп/2004 зазначено, що повноваження Президента України визначаються Конституцією України; у Рішенні від 25 грудня 2003 року N 22-рп/2003 - що повноваження Президента України закріплені лише на конституційному рівні; у Рішенні від 10 квітня 2003 року N 7-рп/2003 - що повноваження Президента України вичерпно визначені Конституцією України, а це унеможливлює прийняття законів, які встановлювали б інші його повноваження (права та обов`язки). Цієї юридичної позиції Конституційний Суд України дотримувався у багатьох інших своїх рішеннях, зокрема від 16 травня 2007 року N 1-рп/2007, від 8 липня 2008 року N 14-рп/2008, від 2 жовтня 2008 року N 19-рп/2008, від 8 жовтня 2008 року N 21-рп/2008, від 7 липня 2009 року N 17-рп/2009; від 15 вересня 2009 року N 21-рп/2009, від 17 грудня 2009 року N 32-рп/2009, від 10 червня 2010 року N 16-рп/2010.

При цьому, як зазначено у Рішенні Конституційного Суду України від 14 червня 2001 року N 8-рп/2001 (справа про доручення Генеральній прокуратурі України) прокуратура України становить єдину систему, яку очолює Генеральний прокурор України. Він призначається на посаду за згодою Верховної Ради України та звільняється з посади Президентом України. Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади (пункт 25 частини першої статті 85, пункт 11 частини першої статті 106, частина перша статті 122 Конституції України). Проте з такого способу призначення Генерального прокурора України на посаду та звільнення його з посади не випливають відносини підпорядкованості органів прокуратури України іншим органам державної влади, зокрема тим, які здійснюють повноваження щодо призначення на посаду та звільнення з посади Генерального прокурора України.

З урахуванням наведеного слід констатувати, що серед повноважень Президента України, визначених Конституцією України, відсутні повноваження щодо надання за зверненням громадян доручень Генеральному прокурору України, чи його заступникам чи підпорядкованим прокурорам, відносно ініціювання перед вказаними особами вчинення певних дій чи прийняття певних процесуальних рішень в рамках кримінальних проваджень, оскарження яких в залежності від характеру, виду рішення чи дії здійснюється в рамках КПК України.

Таким чином, подані позивачем до Президента України звернення (клопотання та повторне клопотання), та похідна від цих звернень - Скарга позивача про надання доручень Генеральному прокурору України щодо ініціювання вчинення ним певних дій в рамках кримінальних проваджень (за заявами до ГПУ від 10.05.2015 та від 31.05.2016) не стосуються повноважень Президента України та не пов`язані із ними, а відтак не створюють жодних наслідків для цілей їх розгляду по суті чи реалізації шляхом надання доручень Генеральному прокурору України щодо розгляду звернень чи заяв, які стосуються кримінальних проваджень, чи спрямовані на ініціювання вчинення процесуальних дій в рамках кримінальних проваджень.

Наведене стосується і Адміністрації Президента України (приймальні, співробітників) як постійно діючого допоміжного органу, утвореного Президентом України відповідно до п. 28 ч. 1 ст. 106 Конституції України та положення про яку затверджено Указом Президента України від 2 квітня 2010 року №504/2010, яка згідно цього Положення організовує розгляд звернень громадян.

Відтак, суд не вбачає підстав для висновків про порушення відповідачем положень ст. 40 чи ст. 102 Конституції України, на порушення яких посилається позивач у зв`язку з розглядом Скарги та звернень позивача до Президента України та, відповідно, підстав для визнання оскаржуваного рішення (відповідь на Скаргу) нікчемним, що, крім іншого, не передбачено законодавством.

Слід додати, що відповідно до ст. 12 Закону України «Про звернення громадян» дія цього Закону не поширюється на порядок розгляду заяв і скарг громадян, встановлений кримінальним процесуальним законодавством.

У свою чергу, відповідно до ч. 3 ст. 7 цього Закону якщо питання, порушені в одержаному органом державної влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, об`єднаннями громадян або посадовими особами зверненні, не входять до їх повноважень, воно в термін не більше п`яти днів пересилається ними за належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється громадянину, який подав звернення.

У даному випадку, як вже зазначалося, звернення позивача до Президента України, у т.ч. Скарга, стосувалися надання доручень Генеральному прокурору України щодо ініціювання ним вчинення певних дій в рамках кримінальних проваджень, у т.ч. в рамках розгляду звернень до ГПУ від 10.05.2016 та від 31.05.2016, раніше направлених позивачем безпосередньо до ГПУ.

Враховуючи наведене, суд вважає правомірним направлення вказаних звернень позивача до Генеральної прокуратури України в рамках реалізації положень ч. 3 ст. 7 Закону України «Про звернення громадян» в кореспонденції з приписами ст. 12 цього Закону та КПК України.

Наведене у свою чергу не дає підстав для висновку про порушення відповідачем положень Закону України «Про звернення громадян» у зв`язку з організацією розгляду вказаних звернень позивача та не дає підстав для висновку про порушення прав позивача у зв`язку з організацією розгляду звернень позивача.

Окрім того, в контексті доводів позивача про неналежний розгляд його звернення до Президента України від 09.07.2016 в частині прохання до Президента України направити до ГПУ звернення позивача від 10.05.2016 та від 31.05.2016, які до цього були направлені самим позивачем до ГПУ, слід також констатувати, що з огляду на відсутність у відповідача та, відповідно, у Президента України, оригіналів звернень позивача до Генеральної прокуратури України від 10.05.2016 та від 31.05.2016, які, як знову-таки слід повторитись, були передані самим позивачем до Генеральної прокуратури України, - відсутній предмет оцінки правомірності, тобто обставини чи поведінка, з якими б могла пов`язуватись оцінка можливої бездіяльності чи протиправної поведінки відповідача, відповідних осіб АП України (приймальні Президента України) щодо передачі Президентом України цих звернень позивача до ГПУ, оскільки у відповідача відсутні оригінали звернень позивача, що унеможливлює як таку їх передачу до Генеральної прокуратури України. Відтак, відсутні обставини (наявність у відповідача чи Президента України оригіналів звернень позивача від 10.05.2016 та від 31.05.2016 до ГПУ), що виключає виникнення будь-якого обов`язку у відповідача чи Президента України відносно передачі вказаних звернень позивача до ГПУ, а відтак, відсутні підстави для висновку про порушення прав позивача у зв`язку з розглядом його звернення до Президента України від 09.07.2016, а відтак, відповідно, відсутні підстави для висновку про протиправність оскаржуваного рішення в частині, що ґрунтується на оцінці доводів Скарги позивача щодо розгляду вказаного звернення позивача стосовно прохання до Президента України про направлення до ГПУ звернень позивача від 10.05.2016 та від 31.05.2016, які до цього були направлені до ГПУ безпосередньо самим позивачем.

Що стосується доводів позивача відносно направлення працівниками приймальні його звернень від 09.07.2016 та від 31.08.2016, поданих до Президента України, до органу і посадовим особам, дії яких оскаржуються, слід зазначити, що на реалізацію положень ч. 3 ст. 7 та ст. 12 Закону України «Про звернення громадян» вказані звернення позивача, щодо розгляду яких була подана Скарга, правомірно були направлені до Генерального прокурора України, про що і просив позивач у своїх зверненнях до Президента України. Вказані звернення не направлялися відповідачем до підлеглих Генеральному прокурору України регіональних прокурорів прокуратур чи слідчим прокуратури відносно яких сконцентровані доводи позивача у його скаргах та заявах.

У той же час, дії ГПУ відносно руху скарг позивача щодо підлеглих прокурорів та слідчих прокуратури в рамках кримінальних проваджень не є предметом оскарження та дослідження у даній справі, що вбачається з предмету позову.

Враховуючи вищевикладене у сукупності, суд приходить до висновку, що оскаржуване рішення (відповідь на скаргу) є законним та обґрунтованим, вірним по суті, оскільки судом не встановлено порушень визначених позивачем норм Конституції України та Законів України при організації розгляду звернень позивача, не встановлено порушень прав, свобод чи інтересів позивача, у зв`язку з чим, відповідно, відсутні підстави для висновку про притягнення до відповідальності заступників керівника приймальні, зазначених у Скарзі, за порушення ч. 4 ст. 7 Закону України «Про звернення громадян».

Наведене у свою чергу, зумовлює висновок про відсутність підстав для задоволення позову в цій частині та, враховуючи наведене, зумовлює висновок про відсутність підстав для задоволення похідних від цього вимог щодо зобов`язання керівника приймальні вчинити дії відносно подальшого руху Скарги, в якій зазначається про необхідність надання доручення Генеральному прокурору України відносно розгляду звернень позивача до ГПУ стосовно кримінальних проваджень, та про притягнення до відповідальності заступників керівника приймальні, оскільки, виходячи з вищевикладеного у сукупності, судом не встановлено порушень у зв`язку з розглядом Скарги позивача.

Враховуючи, крім іншого, положення ст. ст. 132, 135, 138 та ч. 1 139 КАС України, відсутні також і підстави для задоволення похідних позовних вимог щодо стягнення на користь позивача витрат, компенсацій та моральної шкоди, оскільки судом не встановлено порушень прав позивача, підстав для задоволення позову, з чим могло б пов`язуватись стягнення шкоди чи понесених витрат.

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог та їх обґрунтування, системного аналізу положень вказаних правових актів, оцінки за своїм внутрішнім переконанням поданих сторонами доказів, що ґрунтується на всебічному, безпосередньому, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення заявлених позовних вимог та, відповідно, приходить до висновку про відмову у задоволенні позову у повному обсязі.

Доводи позивача та надані ним матеріали, досліджені та оцінені судом, не спростовують наведених висновків суду та не доводять зворотного. У взаємозв`язку з наведеним слід зазначити, що відповідно до п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що вчинено судом у зв`язку з розглядом даної справи.

Відтак, враховуючи вищевикладене у сукупності, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову у повному обсязі.

На підставі вищевикладеного та керуючись положеннями статей 2, 5 - 11, 19, 72 - 77, 90, 139, 241 - 246, 250, 251, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 ) - відмовити у повному обсязі.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням положень п/п. 15.5 п. 15 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції Закону № 2147-VIII).

Суддя О.А. Кармазін