Рішення № 85144540, 23.10.2019, Донецький окружний адміністративний суд

Україна

Донецький окружний адміністративний суд

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 жовтня 2019 р. Справа№200/10263/19-а

приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов`янськ, вул. Добровольського, 1

Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Христофорова А.Б., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення військово-цивільної адміністрації міста Торецьк Донецької області про визнання незаконним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

20 серпня 2019 року до Донецького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення військово-цивільної адміністрації міста Торецьк Донецької області в якому позивачка просить суд:

- визнати незаконним та скасувати рішення відповідача про відмову в призначенні позивачці державної допомоги при народженні дитини;

- визнати протиправною відмову відповідача у нарахуванні та виплаті позивачці державної допомоги при народженні дитини на дитину ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

- зобов`язати відповідача призначити та здійснити виплати позивачці державної допомоги при народженні дитини на дитину ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за заявою позивачки від 07.08.2019 року.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що в серпні 2019 року позивачка звернулась до Управління соціального захисту населення військово-цивільної адміністрації міста Торецьк Донецької області із заявою про призначення державної допомоги при народженні дитини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , однак отримала повідомлення відповідача про відмову в наданні державної допомоги у зв`язку із пропуском позивачкою встановленого ст. 11 ЗУ «Про державну допомогу сім`ям з дітьми» дванадцятимісячного з дня народження дитини строку для звернення за призначенням такої допомоги.

Вважає таку відмову відповідача протиправною, оскільки у зв`язку із проведенням антитерористичної операції вона протягом тривалого часу була позбавлена можливості виїхати з території, де органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, на підконтрольну українській владі територію, стати на облік як внутрішньо переміщена особа та звернутися за призначенням такої допомоги. У зв`язку із наведеним, просила задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

В поданому до суду відзиві на позов відповідач заперечив проти задоволення позовних вимог у повному обсязі зазначивши, що допомога при народженні дитини призначається за умови, якщо звернення за її призначенням відбулося не пізніше дванадцяти місяців з дня народження дитини. Оскільки вказаний строк позивачкою був пропущений, то у відповідача були відсутні правові підстави для призначення державної допомоги, та ним правомірно було відмовлено позивачці в призначенні такої допомоги, що відповідало Закону України «Про державну допомогу сім`ям з дітьми» та п. 12 Порядку призначення і виплати державної допомоги сім`ям з дітьми, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 року №1751. Вважав, що не порушив права позивачки, у зв`язку із чим просив відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Ухвалою суду від 23 серпня 2019 року позовну заяву прийнято до розгляду, провадження у справі відкрито, розгляд справи вирішено проводити за правилами спрощеного позовного провадження, без проведення судового засідання та повідомлення (виклику) учасників справи.

Дослідивши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Згідно із свідоцтвом про народження, серія: НОМЕР_1 , виданим 04 червня 2019 року Торецьким міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Донецькій області, ІНФОРМАЦІЯ_2 року в місті Єнакієве Донецької області, народилась ОСОБА_2 , батьками якої в свідоцтві записані: ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (а.с. 13).

Згідно із довідкою від 07 серпня 2019 року № 1421-5000172237 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, 07 серпня 2019 року, позивачка була взята на облік Управління соціального захисту населення військово-цивільної адміністрації міста Торецьк Донецької області, як внутрішньо переміщена особа з АДРЕСА_2 , за адресою фактичного місця проживання: АДРЕСА_3 (а.с. 14).

Згідно із довідкою від 07 серпня 2019 року № 1421-5000172285 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, 07 серпня 2019 року, на облік Управління соціального захисту населення військово-цивільної адміністрації міста Торецьк Донецької області, як внутрішньо переміщена особа з міста Єнакієве АДРЕСА_2 , за адресою фактичного місця проживання: АДРЕСА_3 , була взята малолітня ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , законним представником якої, що її супроводжує зазначена позивачка ОСОБА_1 (а.с. 15).

07 серпня 2019 року позивачка ОСОБА_1 звернулась до Управління соціального захисту населення військово-цивільної адміністрації міста Торецьк Донецької області із заявою про призначення державної допомоги при народженні дитини, затвердженою Наказом Міністерства соціальної політики України від 21 квітня 2015 року № 441, до якої додала свідоцтво про народження дитини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням Управління соціального захисту населення військово-цивільної адміністрації міста Торецьк Донецької області від 08 серпня 2019 року в призначенні такої допомоги позивачці було відмовлено у зв`язку із відсутністю такого права, з посиланням на норми ст. 11 Закону України «Про державну допомогу сім`ям з дітьми».

Про прийняте рішення позивачку було повідомлено повідомленням про відмову в наданні державної допомоги сім`ям з дітьми, вих..№08/3-02562 від 08 серпня 2019 року, позивачці було повідомлено про відмову у призначенні держаної допомоги при народженні дитини у зв`язку із пропуском встановленого ст. 11 ЗУ «Про державну допомогу сім`ям з дітьми» дванадцятимісячного з дня народження дитини строку для звернення за призначенням такої допомоги.

Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Частинами 1 та 2 ст. 1 Закону України «Про державну допомогу сім`ям з дітьми» від 21.11.1992 №2811-XII (далі - Закон № 2811-XII) визначено, що громадяни України, в сім`ях, яких виховуються та проживають неповнолітні діти, мають право на державну допомогу у випадках та на умовах, передбачених цим Законом та іншими законами України.

Порядок призначення і виплати державної допомоги сім`ям з дітьми та перелік документів, необхідних для призначення допомоги за цим Законом, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до ст. 3 вказаного Закону, одним з видів державної допомоги сім`ям з дітьми є, зокрема, допомога при народженні дитини.

Згідно із ст. 10 вказаного Закону, допомога при народженні дитини за цим Законом надається одному з батьків дитини (опікуну), який постійно проживає разом з дитиною. Одноразова допомога, призначена опікуну, вважається власністю дитини.

Відповідно до ч. 7 ст. 11 вказаного Закону, допомога при народженні дитини призначається за умови, якщо звернення за її призначенням надійшло не пізніше дванадцяти місяців з дня народження дитини.

Аналогічні положення містить п. 12 Порядку призначення і виплати державної допомоги сім`ям з дітьми, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 року №1751, згідно із яким допомога при народженні дитини призначається за умови, що звернення за її призначенням надійшло не пізніше ніж через 12 календарних місяців після народження дитини.

Відмовляючи в призначенні допомоги при народженні дитини відповідач виходив з того, що звернення за її призначенням надійшло пізніше ніж через 12 календарних місяців після народження дитини.

Разом з тим, приймаючи таке рішення відповідачем не враховано наступне.

Статтею 8 Закону України «Про охорону дитинства» визначено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.

Згідно із ч. 7 ст. 7 Сімейного кодексу України, дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до ст. 3 Конвенції про права дитини, що ратифікована постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

Допомога при народженні дитини за своєю природою є допомогою самій дитині, а не її батькам. І даний адміністративний позов фактично заявлений в інтересах дитини для її належного матеріального забезпечення.

Тобто, в спірних правовідносинах неможливість своєчасного звернення одним з батьків до органу, який здійснює призначення допомоги при народженні дитини, призводить до порушення інтересів дитини.

Відповідно до ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Таким чином, беручи до уваги необхідність захисту прав та інтересів малолітньої дитини, яка є громадянином України, і перед якою держава Україна має певні зобов`язання, враховуючи ту обставину, що позивачка всупереч своїй волі змушена була змінити місце проживання внаслідок проведення антитерористичної операції на території Донецької області (що мало наслідком неможливість своєчасного оформлення відповідних документів та звернення за отриманням допомоги), виходячи з принципу верховенства права та завдань адміністративного судочинства, суд доходить висновку, що рішення відповідача про відмову у призначенні позивачці допомоги при народженні дитини, прийнято відповідачем без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття відповідного рішення.

Також, суд звертає увагу на те, що єдиною підставою для не призначення позивачці допомоги при народженні дитини є звернення за її призначенням пізніше ніж через 12 календарних місяців після народження дитини, інших підстав для відмови у призначенні такої допомоги не зазначено.

Згідно положень Порядку № 1751, допомога при народженні дитини, яка народилася після 30 червня 2014 р., надається у розмірі 41280 гривень. Виплата допомоги здійснюється одноразово у сумі 10320 гривень, решта суми допомоги виплачується протягом наступних 36 місяців рівними частинами.

За таких обставин, з урахуванням інтересів дитини та обставин, встановлених судом, суд доходить висновку про наявність у позивачки права на звернення до органу соціального захисту населення за призначенням допомоги при народженні дитини та отримання цієї допомоги.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Нормами статті 2 КАС України встановлено, що адміністративні суди при оскарженні рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, серед іншого, перевіряють чи прийняті (вчинені) вони пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь - якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія) та з урахуванням принципу верховенства права.

Відповідно до вимог пункту 4 частини першої статті 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії;

Відповідно до положень статті 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно із вимогами частин першої статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Нормами частини четвертої статті 245 КАС України встановлено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи вказано, що адміністративний орган може здійснювати "дискреційні повноваження", користуючись певною свободою розсуду у разі ухвалення будь-якого рішення. Такий орган в силу (за) наявності у нього дискреційних повноважень може вибирати з декількох варіантів припустимих рішень той, який він вважає найбільш відповідним у даному випадку. За цього надано рекомендацію судам не втручатися у дискреційні повноваження державних органів.

На переконання суду, з боку державних органів відбувається підміна понять, оскільки не будь-які повноваження органів влади з ухвалення рішень, є дискреційними. Дискреція діє тільки у разі, коли у рамках закону держорган може приймати різні рішення.

Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року, кожен, чиї права і свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02).

Отже, "ефективний засіб правого захисту" в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб`єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають у застосуванні суб`єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень. У більш звуженому розумінні дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчиняти конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними). Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду України від 21 травня 2013 року № 21-87а13.

Відповідно до пункту 7 частини 2 статті 245 КАС України в разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання вчинити певні дії. Отже, суд наділений повноваженнями щодо зобов`язання відповідача вчинити певні дії, і це прямо вбачається з норм Кодексу адміністративного судочинства України. При цьому, спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Отже, вимоги позивачки щодо визнання незаконним та скасування рішення відповідача про відмову в призначенні допомоги при народженні дитини, та зобов`язання призначити та здійснити виплату державної допомоги при народженні дитини є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Щодо позовних вимог про визнання протиправною відмови відповідача у нарахуванні та виплаті допомоги, суд зазначає, що судом вже було задоволено вимогу позивачки щодо скасування оскаржуваного рішення, яким відповідач відмовив у призначенні допомоги при народженні дитини, отже, суд вважає, що це буде достатнім для захисту порушеного права позивачки за захистом якого вона звернулася до суду, у зв`язку із чим відмовляє у задоволенні позовних вимог в цій частині.

Самі по собі дії (бездіяльність) відповідача не тягнуть для позивачки настання будь-яких негативних наслідків, відповідно, такий спосіб захисту, як визнання їх протиправними, жодним чином не сприятиме відновленню прав позивачки.

З урахуванням наведеного, суд доходить висновку, що позов підлягає частковому задоволенню.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд зазначає наступне.

Ухвалою суду від 23 серпня 2019 року позивачці було відстрочено сплату судового збору за звернення до суду із даним позовом.

Відповідно до положень частини другої статті 133 КАС України, що якщо у строк, встановлений судом, судові витрати не будуть оплачені, позовна заява залишається без розгляду або витрати розподіляються між сторонами відповідно до судового рішення у справі, якщо сплату судових витрат розстрочено або відстрочено до ухвалення судового рішення у справі.

Згідно із положеннями частини першої статті 139 КАС України, при задоволені позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Частиною 3 зазначеної статті встановлено, що при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Разом з тим, частиною 8 зазначеної статті передбачено, що у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

З урахуванням встановлених обставин у справі, враховуючи, що спір в даному випадку виник внаслідок протиправних дій відповідача, суд приходить до висновку про необхідність покладення на відповідача судових витрат у повному обсязі, а саме в сумі - 768,40 грн., які слід стягнути за рахунок його бюджетних асигнувань на користь Державного бюджету України.

Керуючись ст.ст. 2,5-14,19-22,72-78,94,132-143,159-165,241-247,255,295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В :

Адміністративний позов ОСОБА_1 (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 , зареєстроване фактичне місце проживання/перебування: АДРЕСА_3 , РНОКПП: НОМЕР_2 ) до Управління соціального захисту населення військово-цивільної адміністрації міста Торецьк Донецької області (місцезнаходження: 85200, Донецька область, м. Торецьк, вул. Євгена Седнєва, буд. 1, ЄДРПОУ: 26000411) про визнання незаконним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Управління соціального захисту населення військово-цивільної адміністрації міста Торецьк Донецької області від 08 серпня 2019 року про відмову ОСОБА_1 в призначенні державної допомоги при народженні дитини.

Зобов`язати Управління соціального захисту населення військово-цивільної адміністрації міста Торецьк Донецької області (місцезнаходження: 85200, Донецька область, м. Торецьк, вул. Євгена Седнєва, буд. 1, ЄДРПОУ: 26000411) призначити та здійснити виплату ОСОБА_1 (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 , зареєстроване фактичне місце проживання/перебування: АДРЕСА_3 , РНОКПП: НОМЕР_2 ) державну допомогу при народжені дитини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за заявою ОСОБА_1 від 07 серпня 2019 року.

У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Управління соціального захисту населення військово-цивільної адміністрації міста Торецьк Донецької області (місцезнаходження: 85200, Донецька область, м. Торецьк, вул. Євгена Седнєва, буд. 1, ЄДРПОУ: 26000411) на користь Державного бюджету України судовий збір в сумі 768 (сімсот шістдесят вісім) грн. 40 коп.

Рішення складене у повному обсязі та підписане 23 жовтня 2019 року.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або справа розглянута в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Текст рішення розміщений в Єдиному державному реєстрі судових рішень (веб-адреса сторінки: http://www.reyestr.court.gov.ua/).

Суддя А.Б. Христофоров