Рішення № 85117609, 23.10.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

23 жовтня 2019 року № 813/1590/17

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії: головуючої судді Кузьменко А.І., суддів Добрівської Н.А., Маруліної Л.О., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 доДержавної міграційної служби Українитретя особаГоловне управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,-В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України (далі по тексту - відповідач), третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області, в якому просив:

- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №98-17 від 21 березня 2017 року про відмову у визнанні громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 26 квітня 2017 року відкрито провадження в адміністративній справі та призначено попереднє судове засідання.

Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 23 липня 2018 року адміністративна справа №813/1590/17 передана на розгляд Окружному адміністративному суду міста Києва.

Ухвалою Окружного адміністративного міста Києва від 10 вересня 2018 року адміністративну справу №813/1590/17 прийнято до провадження суддею Кузьменко А.І. та призначено підготовче засідання.

В обґрунтування позовних вимог представник позивача зазначив, що оскаржуване рішення є протиправним, оскільки позивач дійсно має об`єктивні причини побоюватися загрози арешту, тортур та переслідувань в умовах систематичного порушення прав людини. Побоювання позивача є обґрунтованими з огляду на те, що у країні походження на нього чекають загроза переслідувань, ув`язнення та тортур в ситуації систематичного порушення прав людини та політичних переслідувань в Російській Федерації. На думку представника позивача, об`єктивно вбачається, що влада Російської Федерації не тільки не здатна забезпечити захист позивачеві від загрози переслідувань в умовах систематичного порушення прав людини, але й сама є головним агентом переслідування в особі правоохоронних органів.

Представник позивача стверджує, що працівники відповідача дослідили інформацію по країні-походження позивача формально, не виконавши вимог норм чинного законодавства.

У відзиві на адміністративний позов представник відповідача зазначив, що оскаржуване рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є правомірним, оскільки за результатами розгляду особової справи заявника, проведених співбесід (протоколи від 19 липня 2016 року та 16 листопада 2016 року) Головне управління Державної міграційної служби у Львівській області дійшло до висновку, що громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 не підпадає під критерії визнання особи, яка потребує додаткового захисту у відповідності до вимог пункту 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

У відповіді на відзив представник позивача повідомив, що Державна міграційна служба України неправильно застосовує стандарти доказування, оскільки для визначення статусу біженця не має необхідності встановлювати причинно-наслідковий зв`язок між насиллям та порушеннями прав людини і особистою загрозою для життя шукача притулку, а служба зобов`язана лише перевірити обґрунтованість і правдивість тверджень заявника. Крім того, представник позивача наголошує, що Служба безпеки України під час надання висновків щодо недоцільності надання статусу біженця позивачеві перевищила свої повноваження, оскільки Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» такі повноваження не відносяться до повноважень Служби безпеки України. До того ж, в Україні не заборонена партія «Хізб ут-Тахрір», а відтак Служба безпеки України не має правових підстав для надання таких висновків.

Ухвалою Окружного адміністративного міста Києва від 20 листопада 2018 року закрито підготовче провадження та справу призначено до судового розгляду по суті.

В судовому засіданні 07 лютого 2019 року позивач та його представник підтримали позовні вимоги та просили суд їх задовольнити, представник відповідача заперечував проти задоволення позову. Представник третьої особи у судове засідання не з`явився, хоча про дату, час та місце проведення судового розгляду справи повідомлявся належним чином.

У порядку, визначеному частиною 3 статті 194 Кодексу адміністративного судочинства України, суд ухвалив здійснювати подальший розгляд справи в порядку письмового провадження.

Розглянувши подані сторонами документи та матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

14 червня 2016 року громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У відповідності до вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року №3671-VI та Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року №649, працівником відділу у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби у Львівській області проведено опитування позивача (заявника) та оформлено матеріали особової справи №2016LV0014.

Для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту Головним управлінням Державної міграційної служби України у Львівській області 21 липня 2016 року розпочата процедура оформлення документів для вирішення питання щодо надання позивачу відповідного статусу.

В процесі розгляду заяви позивача встановлено, що необхідність отримання статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту обґрунтована переслідуваннями позивача в Російській Федерації через його релігійні та політичні погляди, оскільки він являється членом ісламської політичної партії «Хізб ут-Тахрір» та у кінці квітня 2016 року проти нього порушили кримінальну справу за статтею 205.5 Кримінального кодексу Російської Федерації.

За результатами розгляду особової справи заявника, проведених співбесід (протоколи від 19 липня 216 року, 16 листопада 2016 року) Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області дійшло до висновку, що громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 не підпадає під критерії визначення особи, яка потребує додаткового захисту у відповідності до вимог пункту 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», що оформлено висновком про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 29 грудня 2016 року.

У висновку вказані обставини, які слугували підставою для відмови позивачу у наданні захисту в Україні.

Так, ОСОБА_1 перетнув державний кордон України незаконно у ніч з 20 на 21 травня 2016 року, а звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області 19 липня 2016 року, тобто майже через 2 місяці після в`їзду на територію України, відтак заявником не дотримано порядку звернення особи за захистом в Україні, встановленого статтею 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Серед тверджень, які надав ОСОБА_1 , останній не навів фактів свого особистого переслідування у країні походження та громадянської приналежності Російської Федерації за ознаками раси, національності, громадянства (підданства) та приналежності до певної соціальної групи. За словами заявника, в країні походження його переслідують через релігійні та політичні погляди, а також членство в міжнародній ісламській політичній партії «Хізб ут-Тахрір». На думку заявника, у разі повернення в Росію його чекає тюремне ув`язнення, адже коли ОСОБА_1 покидав країну походження, то йому загрожувало покарання у вигляді позбавлення волі строком від 5 до 10 років, а з 20 липня 2016 року в силу вступає закон згідно якого йому загрожує покарання у вигляді позбавлення волі строком від 10 до 20 років.

Також у висновку зазначено, що в ході співбесіди від 19 липня 2016 року встановлено, що проблем із правоохоронними органами та спецслужбами Російської Федерації до вступу в політичну партію «Хізб ут-Тахрір» у заявника не було, тобто до вступу у вказану організацію заявник безперешкодно сповідував іслам та його основоположне право на свободу віросповідання державою жодним чином не порушувалось. В ході проведення співбесіди 19 липня 2016 року ОСОБА_1 підтвердив, що практично у всіх його родичів відсутні проблеми зі спецслужбами та правоохоронними органами Російської Федерації.

Згідно рішення Верховного Суду Російської Федерації від 14 лютого 2003 року №ГКПИ 03-116 «Партія ісламського визволення» («Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі») визнана терористичною та її діяльність на території Російської Федерації заборонена. Відповідно до статті 25 Федерального закону «Про боротьбу з тероризмом» в Російській Федерації саме суд визнає міжнародну організацію (її відділення, філії, представництва) терористичною та забороняє діяльність даної організації на території Російської Федерації. Частиною 2 статті 15 Конституції Російської Федерації передбачено, що органи державної влади, органи місцевого самоврядування, уповноважені посадові особи, громадяни та їх об`єднання зобов`язані дотримуватися Конституції Російської Федерації та її законів.

У висновку міститься посилання на пункт 56 частини 1 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців, переслідування слід відрізняти від покарань за порушення закону згідно з традиційним правом. Особи, які рятуються від переслідування або покарання за такі злочини, як правило, не є біженцями, оскільки біженець - це жертва або потенційна жертва несправедливості, а не особа, яка переховується від правосуддя.

Заявник, прекрасно усвідомлюючи можливі наслідки своїх дій та керуючись своїми суб`єктивними поглядами та переконаннями, свідомо переступив норми чинного законодавства Російської Федерації та, вступивши в міжнародну ісламську політичну партію «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі», вчинив злочин, відповідальність за який передбачена частиною 2 статті 205.5 Кримінального кодексу Російської Федерації і виїхав в Україну з метою переховування від відповідальності.

Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області у висновку зазначило, що немає підстав вважати, що заявник має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а відповідно у нього немає підстав для набуття статусу біженця у відповідності до умов, передбачених пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та він підпадає під дію статті 6 вказаного Закону і не може бути визнаний біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з наявністю однієї з перелічених у статті 6 умов. Також ОСОБА_1 не повідомляє про ризик застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару. За словами заявника, тортури, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження відповідно до нього не застосовувалися. При цьому, як стверджував заявник, подібна практика та методи періодично використовуються відносно інших членів партії «Хізб ут-Тахрір».

На підставі вказаних вище обставин, орган державної міграційної служби прийшов до висновку, що ОСОБА_1 не має підстав для набуття статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1 або 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», та він підпадає під дію статті 6 вказаного Закону і не може бути визнаний біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з вчиненням ним злочину неполітичного характеру за межами України до прибуття в України з метою бути визнаним біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту і таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів.

Крім того, 14 березня 2017 року Головним управлінням Державної міграційної служби України у Львівській області затверджено додаток до висновку про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, який прийнятий із врахуванням рекомендацій Державної міграційної служби України, викладених у листі №8.5/687-17 від 03 лютого 2017 року.

Державна міграційна служба України підтримала висновок Головного управління Державної міграційної служби у Львівській області, прийнявши 21 березня 2017 року рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №98-17, яким ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Незгода позивача із вказаним рішенням зумовила його звернення до суду з даним адміністративним позовом, при вирішенні якого суд виходить з наступного.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року №3671-VI (далі - Закон №3671-VI, в редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин).

Так, відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно пункту 13 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Особа, котра звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні, має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах.

Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону №3671-VI, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Законом України від 21 жовтня 1999 року ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництво встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Згідно з пунктом 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Згідно абзацу 5 частини 1 статті 6 Закону №3671-VI, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Відповідно до абзацу 7 частини 1 статті 6 Закону №3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків)

Згідно з частиною 7 статті 7 Закону №3671-VI, до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справах біженців в Україні і Центру досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред`явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.

Частиною 2 статті 13 Закону №3671-VI передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно пункту F Керівництва по процедурам та критеріям визначення статусу біженця мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

Відповідно до пункту 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року №1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» судам варто зважати на те, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

З аналізу умов, передбачених пунктом 1 статті 1 Закону №3671-VI, беручи до уваги роз`яснення, надані Вищим адміністративним судом України у Постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16 березня 2012 року №3, суд зазначає, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні складові, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

До таких підстав відносяться: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін.

Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї.

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI, додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Умови, за наявності яких правовий статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не надається, передбачені статтею 6 Закону №3671-VI.

Не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: - яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; - яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; - яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; - стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону, відсутні; - яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Як вбачається з висновків Головного управління Державної міграційної служби у Львівській області, відповідач пов`язує ймовірне переслідування позивача лише з його належністю до партії «Хізб ут-Тахрір», яка відповідно до рішення Верховного Суду Російської Федерації від 14 лютого 2003 року № ГКПИ 03-116 визнана терористичною та її діяльність на території Російської Федерації заборонена.

Рівень ознайомленості та усвідомлення заявником партійної ідеології дозволяє зробити висновок, що заявник мав можливість проаналізувати літературу, у якій висвітлюються засади діяльності партії «Хізб ут-Тахрір»,

Під час проведення процедури розгляду його заяви, позивач як шукач захисту зазначив, що володів інформацією стосовно заборони діяльності партії на території Російської Федерації, проте свідомо порушував зазначену заборону, оскільки вважав її упередженою.

Також в ході розгляду заяви позивача встановлено, що партія «Хізб ут-Тахрір» заборонена у країнах світу, де переважну або велику частину населення становлять мусульмани, та зважаючи на певні ідеологічні основи «Хізб ут-Тахрір» та своєрідне трактування Корану її представниками.

Орган державної міграційної служби дійшов висновку, що оскільки позивачем не було надано до територіального підрозділу Державної міграційної служби жодних задокументованих фактів або засвідчених обставин власного переслідування у зв`язку із належністю до організації «Хізб ут-Тахрір», а його членство в такій організації є свідомим, то умови, які можуть бути розглянуті в контексті надання особі додаткового захисту в Україні, відповідно до визначення пункту 13 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI відсутні.

Так, з матеріалів справи вбачається, що політична партія «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» є міжнародною ісламською партією, діяльність якої ґрунтується на законах Ісламу. Метою цієї партії є відновлення ісламської держави, керівником якої був би обраний мусульманами «халіф». Методом діяльності організації є просвіта із закликом до мусульман повернутися до ісламського засобу життя. Своїм завданням «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» вважає виховання моральних та ідейних з точки зору Ісламу людей, без яких неможлива розбудова ісламської держави. Організація декларує виключно мирні засоби роботи серед мусульман. Партія не має військового крила чи озброєних прибічників. Так, речник організації у Великій Британії від імені «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» засудив терористичні акти, що були скоєні у 2007 році у Лондоні. Речник організації у Данії також виступив із засудженням цього теракту. Завдяки цьому, «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» цілком легально діє у всіх демократичних країнах Європи та Північної Америки, за винятком Німеччини, де партія заборонена через свою антисіоністську риторику та критику Ізраїлю. Але й у Німеччині забороненими є публічні заходи партії, при цьому члени «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не переслідуються правоохоронними органами країни. Провідні правозахисні організації світу, зокрема «Amnesty International», визнавали членів цієї партії, засуджених до ув`язнення у країнах СНД, політичними в`язнями та рішуче засуджували численні факти катувань та позасудових страт членів «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» в цих країнах.

Єдиною країною, де «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» заборонена як «терористична організація» є Російська Федерація відповідно до рішення Верховного Суду Російської Федерації від 14 лютого 2003 року № ГКПИ 03-116.

Водночас, «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» та її члени відсутні в оновленому списку санкцій Комітету Ради Безпеки ООН, запровадженому резолюціями № 1267 (1999), № 1989 (2011) та № 2253 (2015), серед організації, по ІДІЛ, «Аль- Каїді » та пов`язаними з ними особами, групами, підприємствами та організаціями. «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не включено і до оновленого списку іноземних терористичних організацій, що складається Державним департаментом США. Інформація з відкритих незалежних джерел, зокрема, Комітету Ради Безпеки ООН та Державного департаменту США, не відносить діяльність «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» до терористичної та/або екстремістської.

З огляду на наведене, вказане дає підстави характеризувати «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» як не пов`язану з тероризмом ісламську релігійно-політичну організацію, діяльність членів якої не підпадає під критерії виключення.

При цьому суд зазначає, що наявним у позивача посвідченням підтверджено належність позивача до «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» та, як наслідок, наявність релігійно-політичного характеру переслідування з боку спецслужб Російської Федерації. Крім того, під час проведення співбесіди із позивачем територіальним органом міграційної служби з`ясовано, що саме після вступу позивача до «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» почались переслідування позивача та порушено відносно нього кримінальну справу.

Щодо листа Служби безпеки України від 02 грудня 2015 року №5/2/1-39576, на який посилається Головне управління Державної міграційної служби у Львівській області у додатку до висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд зазначає, що в Україні не існує затвердженого списку чи переліку організацій, які згідно з чинним національним законодавством віднесені до терористичних чи екстремістських, як і не встановлена заборона на діяльність вищевказаної партії на території України.

Також у листі від 19 листопада 2016 року №62/2/3-9042 Управління Служби безпеки України у Львівській області, на який міститься посилання у додатку до висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, вказано, що обставини, за наявності яких ОСОБА_1 не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відсутні, не наведені конкретні обґрунтовані обставини, з якими управління Служби безпеки України пов`язує таку неможливість надання позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Відтак, суд критично оцінює висновки відповідача про те, що в діях громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 вбачаються умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку із вчиненням дій, що суперечать меті та принципам ООН та суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України.

З наданих позивачем до суду доказів колегія суддів встановила, що у країні громадянської належності позивач зазнав переслідувань через свою активну релігійно-політичну позицію та членство у «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі».

Колегія суддів звертає увагу на те, що питання, які мали бути дослідженими органом міграційної служби під час складання висновку та прийняття на його основі рішення стосовно позивача, розглянуті та досліджені відповідачем не в повній мірі.

Так, в матеріалах особової справи позивача відсутні докази вжиття Головним управлінням Державної міграційної служби у Львівській області заходів щодо отримання повної та належної інформації по країні походження заявника, а також інформації про основи діяльності політичної партії «Хізб ут-Тахрір».

Зокрема, відповідачем не з`ясована: загальна характеристика партії «Хізб ут-Тахрір», її ідеологічна база, основи та сфера діяльності, кількість членів та політична позиція партії; характеристика діяльності партії «Хізб ут-Тахрір» на території Російської Федерації та країн Східної Європи, законодавче регулювання діяльності визначеної партії на території цих країн, особливості її діяльності; особливості комплектування партії, порядок залучення до партії нових членів, процедура прийняття до партії «Хізб ут-Тахрір»; аналіз відносин партії з іншими політичними чи релігійними організаціями, ступінь подібних відносин у разі їх наявності, наявність/відсутність зв`язку з правозахисними організаціями на території РФ, зокрема, організацією «За права мусульман»; наявність/відсутність елементів переслідувань членів партії «Хізб ут-Тахрір» на території РФ, загальна характеристика, причини та агенти переслідувань у разі їх наявності, приклади подібних переслідувань у разі їх наявності, наявність/відсутність загрози у разі можливого повернення представників партії на Батьківщину; офіційна позиція Ради Безпеки ЄС, інших органів Європейського Союзу по відношенню до представників партії «Хізб ут-Тахрір», оцінка діяльності партії та можливих наслідків подібної діяльності; наявність/відсутність підтверджених фактів причетності представників партії «Хізб ут-Тахрір» до терористичної, антидержавної або подібної до вищезазначеного діяльності; характеристика правового та суспільного положення представників мусульманського віросповідання на території РФ, наявність механізму захисту прав мусульман відповідно до законодавства Російської Федерації.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що при опрацюванні матеріалів стосовно позивача та прийнятті рішення за його заявою не було в достатньому обсязі досліджена та проаналізована інформація по країні походження заявника, що свідчить про прийняття рішення без урахування усіх обставин, що мали значення для прийняття такого рішення.

Проаналізувавши ситуацію з правами людини в Російській Федерації, суд дійшов висновку, що у випадку повернення позивача до країни громадянської належності його життю, здоров`ю, гідності та свободі, може загрожувати небезпека, його побоювання стати жертвою переслідувань через політичні та релігійні причини заслуговували на увагу та потребували більш повного та ґрунтовного збору та обробки інформації по країні походження.

Крім того, суд зазначає, що відповідачем встановлено порушення позивачем строку на звернення із заявою про отримання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, однак, як з`ясовано в ході розгляду даної справи, саме факт приналежності позивача до партії «Хізб ут-Тахрір», яка визнана у Російській Федерації терористичною і за участь у якій відносно позивача порушено кримінальну справу, слугував основною підставою для прийняття оскаржуваного рішення.

Відповідно до вимог частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у частині 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.

Частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

На підставі встановлених в ході судового розгляду обставин справи, суд дійшов висновку, що при винесенні спірного рішення відповідач діяв без урахування всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, у зв`язку із з чим рішення від 21 березня 2017 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо ОСОБА_1 №98-17 є протиправним та підлягає скасуванню.

Стосовно позовної вимоги про зобов`язання відповідача прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд ухвалюючи рішення, виходить з такого.

Як вбачається зі змісту Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади.

Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень, оскільки ключовим завданням суду є здійснення правосуддя.

Враховуючи вищевикладене, задоволення позовної вимоги про зобов`язання відповідача прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, наразі є формою втручання в дискреційні повноваження відповідача та виходить за межі завдань адміністративного судочинства, а тому задоволенню не підлягає.

Відповідно до частини 4 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України, у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

В обставинах даної справи підстави для застосування цієї норми процесуального закону наразі відсутні.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Водночас, з огляду вказану норму та на встановлені обставини справи суд вважає необхідним для повного захисту прав та інтересів позивача на підставі частини 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 14 червня 2016 року про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та прийняти рішення в порядку та на підставах, визначених законодавством, з урахуванням правової оцінки суду.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем покладений на нього обов`язок доказування з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, не виконано, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, які містяться в матеріалах справи, суд приходить до висновку про наявність правих підстав для часткового задоволення позову.

Відповідно до вимог частини 5 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати в даній справі, які підлягають розподілу, відсутні.

Враховуючи вищевикладене, керуючись статтями 72-77,139, 143, 243-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

В И Р І Ш И В:

1.Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

2.Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №98-17 від 21 березня 2017 року про відмову у визнанні громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

3.Зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 14 червня 2016 року про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та прийняти рішення в порядку та на підставах, визначених законодавством.

4.В іншій частині адміністративного позову відмовити.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Головуюча суддя А.І. Кузьменко

Судді Н.А. Добрівська Л.О. Маруліна