Рішення № 8510722, 16.03.2010, Господарський суд м. Севастополя

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА СЕВАСТОПОЛЯ

Іменем України

РІШЕННЯ

16.03.2010 справа № 5020-3/042 За позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1

(АДРЕСА_1, 99045);

(АДРЕСА_3, м. Севастополь, 99008)

до Товариства з обмеженою відповідальністю „Ливадійський дельфінарій”

(вул. Єрошенка, буд. 20, кв. 12, м. Севастополь, 99045)

фізичної особи-підприємця ОСОБА_2

(АДРЕСА_2, 99011)

про визнання права власності на морських тварин та визнання договору оренди від 16.02.2010 недійсним,

Суддя Головко В.О.,

Представники сторін:

позивач (Фізична особа-підприємець ОСОБА_1) ОСОБА_3, представник, довіреність ВММ № 480208 від 22.02.2010;

відповідач (ТОВ „Ливадійський дельфінарій”) Галабурда Г.В., директор, протокол № 10 від 25.01.2010, паспорт серії НОМЕР_3, виданий Каховським РВ УМВС України в Херсонській області від 22.04.1997;

відповідач (Фізична особа-підприємець ОСОБА_2) ОСОБА_2, паспорт серії НОМЕР_4, виданий Ленінським РВ УМВС України в м. Севастополі від 21.08.2002.

Суть спору:

Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 звернувся до господарського суду міста Севастополя з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю „Ливадійський дельфінарій”, фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про визнання права власності на морських тварин та визнання договору оренди від 16.02.2010 недійсним.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на статті 15, 16, 203, 215, 319-320, 392, 761 Цивільного кодексу України. Зокрема, позивач вважає, що договір, укладений між ТОВ „Ливадійський дельфінарій” та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 є недійсним, оскільки ТОВ „Ливадійський дельфінарій” не є власником морських тварин, а відтак не мало право розпоряджатися ними. Також позивач просить визнати за ним право власності на дельфінів-афалін двох самок та одного самця, оскільки це право заперечується ТОВ „Ливадійський дельфінарій”, яке вважає, що спірні тварини були передані як внесок до статутного фонду ТОВ „Ливадійський дельфінарій”.

Ухвалою від 05.03.2010 позовна заява прийнята до розгляду та порушено провадження у справі; розгляд справи призначено на 16.03.2010.

У судовому засіданні 16.03.2010 відповідачі в порядку статті 59 Господарського процесуального кодексу України надали відзиви на позов /арк. с. 48, 50/, відповідно до яких позовні вимоги визнали в повному обсязі.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши надані докази, заслухавши пояснення сторін, суд

ВСТАНОВИВ:

Згідно із вантажною митною декларацією /арк. с. 12/ Товариство з обмеженою відповідальністю „Утришский дельфинарий” передало Товариству з обмеженою відповідальністю „Аква-Студио” дельфінів-афалін (дві самки, один самець).

В свою чергу, товариство з обмеженою відповідальністю „Аква-Студио” на підставі накладної № 1 від 10.02.2001 /арк. с. 13/ передало вказаних дельфінів Спільному українсько-російському підприємству „Ливадийский дельфинарий”.

03.06.2005 ТОВ „Утришский дельфинарий” вийшов зі складу учасників Спільного українсько-російського підприємства „Ливадийский дельфинарий” (протокол № 3 від 03.06.2005 /арк. с. 26/, виписка з протоколу /арк. с. 27/) та на підставі договору від 12.10.2005 /арк. с. 28/ передало всі права на чорноморських дельфінів-афалін (дві самки; один самець) набувачу ОСОБА_1.

Відповідно до п. 1 договору від 12.10.2005, набувач прийняв на себе право володіння, користування та розпорядження дельфінами.

Також сторони домовились, що набувач зобовязується упродовж 5 днів з моменту підписання договору укласти договір зі Спільним українсько-російським підприємством „Ливадийский дельфинарий” щодо утримання та використання тварин у науковій, чи іншій підприємницькій діяльності; чи прийняти від Спільного українсько-російського підприємства „Ливадийский дельфинарий” на власне утримання та забезпечення (п. 5 договору від 12.10.2005).

28.10.2005 ОСОБА_1 (Замовник) та Спільне українсько-російське підприємство „Ливадийский дельфинарий” (Виконавець) уклали договір відповідального утримання тварин /арк. с. 29/, відповідно до якого ОСОБА_1 передав морських тварин (дельфінів-афалін дві самки, один самець) Спільному українсько-російському підприємству „Ливадийский дельфинарий” для забезпечення останнім утримання тварин в належних умовах, які б сприяли відтворюванню, дресируванню, проведенню наукової роботи з дотриманням всіх нормативних вимог в цій частині (п. 2.1.1 договору відповідального утримання тварин від 28.10.2005).

У п. 2.1.2 договору відповідального утримання тварин від 28.10.2005 сторони домовились, що виконавець зобовязаний на першу вимогу замовника повернути тварин упродовж трьох днів.

Договір відповідального утримання тварин від 28.10.2005 набирає законної сили з моменту підписання сторонами та діє безстроково (п. 5.1 договору відповідального утримання тварин від 28.10.2005).

На підставі акту приймання-передачі від 28.10.2005 /арк. с. 30/ морські тварини були передані виконавцю.

12.12.2005 Спільне українсько-російське підприємство „Ливадийский дельфинарий” було перетворене у Товариство з обмеженою відповідальністю „Ливадійський дельфінарій” (п. 1.2 статуту ТОВ „Ливадійський дельфінарій” /арк. с. 32-40/).

Також у п. 1.2 статуту ТОВ „Ливадійський дельфінарій” зазначено, що Товариство з обмеженою відповідальністю „Ливадійський дельфінарій” є повним правонаступником всіх прав та обовязків Спільного українсько-російського підприємства „Ливадийский дельфинарий”.

16.02.2010 між ТОВ „Ливадійський дельфінарій” (Орендодавець) та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 (Орендар) був укладений договір оренди (далі Договір оренди) /арк. с. 11/.

Згідно з п. 1.1 Договору оренди від 16.02.2010 орендодавець передав, а орендар прийняв в оренду морських тварин: дельфінів-афалін (дві самки; один самець) для ведення підприємницької діяльності.

Позивач вважає, що директор ТОВ „Ливадійський дельфінарій” не мав право укладати договір оренди від 16.02.2010 з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2, оскільки не є власником морських тварин.

З метою захисту свого права власності позивач звернувся до суду із даним позовом.

Вивчивши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги такими, що підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Статті 15 та 16 Цивільного кодексу України надають кожній особі право на захист її цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. При цьому захист цивільних прав та інтересів здійснюється судом.

Відповідно до статті 1 Господарського процесуального кодексу України громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу субєкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Пункт 2 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України називає одним із способів захисту цивільних прав та інтересів "визнання правочину недійсним".

З наведеною нормою узгоджується стаття 20 Господарського кодексу України (з наступними змінами і доповненнями), частина друга якої також відносить до способів захисту прав і законних інтересів господарюючих субєктів визнання господарської угоди (правочину) недійсною.

Стаття 202 Цивільного кодексу України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обовязків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Частинами другою та третьою статті 215 Цивільного кодексу України унормовано, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Таким чином, законодавець розмежовує правочини, недійсність яких прямо передбачена законом (нікчемні правочини), та оспорювані правочини, тобто ті, які можуть бути визнані судом недійсними на вимогу заінтересованої особи.

Статтею 204 Цивільного кодексу України закріплено презумпцію правомірності правочину, тобто правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Правочини не повинні суперечити положенням законів, галузевих законодавчих актів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції.

Правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону встановлені в параграфі 2 глави 16 Цивільного кодексу України.

Недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону (стаття 48 Цивільного кодексу України).

Також згідно з частиною першою статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою третьою, пятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України такими вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, є:

-зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;

-особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

-волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

-правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Приписами частини першої статті 640 Цивільного кодексу України унормовано, що договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.

При цьому, частиною другої статті 640 Цивільного кодексу України встановлено, якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Відповідно до частини першої статті 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобовязується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Таким чином, договір оренди може бути як консенсуальним, так і реальним.

Стаття 627 Цивільного кодексу України закріплює цивільно-правовий принцип свободи договору, згідно з яким сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

На підставі принципу свободи договору сторони у п. 7.1 Договору оренди визначили, що цей договір набирає сили з моменту його підписання та фактичної передачі орендарю тварин, що повинно підтверджуватись актом приймання-передачі.

Отже, виходячи з умов спірного договору факт його укладеності повинен підтверджуватися наявністю підписів сторін на договорі та відповідного акту приймання-передачі.

Сторонами не надано належних та допустимих доказів, які б підтверджували факт передачі тварин дельфінів-афалін (дві самки, один самець) ТОВ „Ливадійський дельфінарій” фізичній особі-підприємцю ОСОБА_2.

Крім того, в судовому засіданні 16.03.2010 відповідачі пояснили суду, що акт приймання-передачі тварин за Договором оренди не складався.

За приписами статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Виходячи зі змісту статті 32 Господарського процесуального кодексу України, належними слід визнавати докази, які містять відомості про факти, що входять у предмет доказування у справі, та інші факти, що мають значення для правильного вирішення спору.

Сторонами не надано належних доказів на підтвердження факту передачі спірних тварин за Договором оренди від 16.02.2010.

Враховуючи вищезазначене, суд дійшов висновку, що договір оренди від 16.02.2010 є неукладеним.

Оскільки відповідно до частини першої статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 Цивільного кодексу України, саме на момент вчинення правочину, правочин, який не вчинено, не може бути визнаний недійсним.

Пленум Верховного Суду України у пункті 8 своєї Постанови № 9 від 06.11.2009 також підкреслив, що не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.

Викладене дає суду підстави для відмови фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 в задоволенні його позовних вимог щодо визнання договору від 16.02.2010 недійсним.

Статтею 328 Цивільного кодексу України унормовано, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до статті 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Стаття 321 цього ж кодексу передбачає, що право власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності позивача на спірних дельфінів підтверджується договором від 12.10.2005, на підставі якого ТОВ „Утришский дельфинарий” передало ОСОБА_1 всі права на чорноморських дельфінів-афалін (дві самки; один самець).

Враховуючи вищевикладене, позовні вимоги щодо визнання права власності на морських тварин дельфінів-афалін (дві самки; один самець) є обґрунтованими і підлягають задоволенню.

Згідно з частиною другою статті 49 Господарського процесуального кодексу України, якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, господарський суд має право покласти на неї державне мито незалежно від результатів вирішення спору.

Водночас частиною пятою статті 49 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

У звязку з чим суд покладає на відповідача ТОВ „Ливадійський дельфінарій” державне мито в розмірі 101,14 грн. (1/2 витрат від задоволеної вимоги щодо визнання права власності), витрати на інформаційно-технічне забезпечення в розмірі 59,00 грн.; на фізичну особу-підприємця ОСОБА_2 державне мито в розмірі 101,14 грн., витрати на інформаційно-технічне забезпечення в розмірі 59,00 грн. Сплачене державне мито в розмірі 85,00 грн. (щодо немайнової вимоги), у звязку з відмовою суду в задоволенні позову в частині визнання договору оренди від 16.02.2010 недійсним, покладається на позивача і стягненню з відповідачів не підлягає; витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в розмірі 118,00 грн. також покладаються на позивача.

Керуючись статтями 49, 82-85, 115, 116 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

1.Позов задовольнити частково.

2.Визнати за фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, 99045; АДРЕСА_3, м. Севастополь, 99008; ідентифікаційний номер НОМЕР_1) право власності на морських тварин чорноморських дельфінів-афалін (дві самки; один самець).

3.В частині визнання недійсним договору оренди від 16.02.2010, укладеного між ТОВ „Ливадійський дельфінарій” (вул. Єрошенка, буд. 20, кв. 12, м. Севастополь, 99045; ідентифікаційний код 24689383) та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 (АДРЕСА_2, 99011; ідентифікаційний номер НОМЕР_2) в позові відмовити.

4.Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю „Ливадійський дельфінарій” (вул. Єрошенка, буд. 20, кв. 12, м. Севастополь, 99045; ідентифікаційний код 24689383; відомості про поточні рахунки в банківських установах в матеріалах справи відсутні) на користь фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, 99045; АДРЕСА_3, м. Севастополь, 99008; ідентифікаційний номер НОМЕР_1; відомості про поточні рахунки в банківських установах в матеріалах справи відсутні) державне мито в розмірі 101,14 грн., витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в розмірі 59,00 грн.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

5.Стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (АДРЕСА_2, 99011; ідентифікаційний номер НОМЕР_2; відомості про поточні рахунки в банківських установах в матеріалах справи відсутні ) на користь фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, 99045; АДРЕСА_3, м. Севастополь, 99008; ідентифікаційний номер НОМЕР_1; відомості про поточні рахунки в банківських установах в матеріалах справи відсутні) державне мито в розмірі 101,14 грн., витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в розмірі 59,00 грн.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Суддя В.О. Головко

Рішення оформлено

і підписано в порядку

статті 84 ГПК України

19.03.2010.