Рішення № 85078502, 10.10.2019, Доброславський районний суд Одеської області (до 25.04.2025 - Комінтернівський районний суд Одеської області)

Справа № 504/1038/19

Провадження № 2-о/504/113/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10.10.2019 року смт.Доброслав

Комінтернівський районний суд Одеської області у складі:

Головуючого судді - Барвенка В.К.,

секретаря – Мельникової В.М., -

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду № 4, смт. Доброслав, заяву ОСОБА_1 , паспорт НОМЕР_1 , за участі заінтересованих осіб Міністерства соціальної політики України, код за ЄДРПОУ 37567866, Російська Федерація (адреса для листування: м. Київ, Повітрофлотський проспект, 27, 03049 Посольство Російської Федерації), про встановлення юридичного факту загибелі ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , при виконанні обов`язку військової служби 16 ІНФОРМАЦІЯ_2 2014 року в районі села Маринівка Шахтарського району Донецької області внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, -

ВСТАНОВИВ:

Процедура:

У березні 2019 року заявниця звернулась до суду в порядку окремого провадження із заявою, якою просила суд встановити юридичний факт загибелі ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , при виконанні обов`язку військової служби 16 липня 2014 року в районі села Маринівка Шахтарського району Донецької області, внаслідок військової збройної агресії Російської Федерації проти України.

Провадження у справі відкрито ухвалою судді Комінтернівського районного суду Одеської області від 29 березня 2019 року.

Справа підсудна Комінтернівському районному суду Одеської області за правилом частини 1 статті 316 ЦПК України.

Заявниця подала письмову заяву від 06 червня 2019 року про розгляд заяви у її відсутність, доводи своєї заяви підтримала, проте помилково вважала, що справа слухається у порядку позовного провадження, не заперечувала проти заочного рішення.

Суд нагадує, що встановлення юридичних фактів здійснюється у порядку окремого провадження, і, за відсутності спору про право, не може розглядатись у порядку загального позовного чи спрощеного провадження.

Директор Департаменту Міністерства соціальної політики України О. Дейнега подав заяву від 04.10.2019 року № 1615/0/76-19/295 про розгляд справи у відсутність представника Мінсоцполітики, щодо заявлених заявницею вимог самоусунувся від висловлення офіційної позиції державного органу Центральної влади України.

Представник Посольства Російської Федерації в Україні (м. Київ, Повітрофлотський проспект, 27) в судове засідання не з`явився повторно, сповіщений судом належним чином про дату, час та місце проведення судового засідання, про що свідчать наявні у справі зворотні поштові повідомлення №№ 6750005447365, 6750005537160.

При таких обставинах суд вважав можливим розглядати справу за відсутності всіх учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Факти:

ОСОБА_1 стверджує, що вона є членом Громадської організації «Всеукраїнський рух «Сила Права».

ОСОБА_1 народилась ІНФОРМАЦІЯ_3 в м. Котовськ (відтепер -Подільськ) Одеської області. В теперішній час зареєстрована та проживає на території Лиманського району Одеської області.

30.08.2013 року вона одружилась із ОСОБА_2 .

Від цього шлюбу ІНФОРМАЦІЯ_4 народжена донька- ОСОБА_2 .

11.07.2002 року ОСОБА_2 призваний Новгородковським РВК Кіровоградської області для проходження військової служби у Збройних Силах України.

З 23.06.2007 року по 16.07.2014 року ОСОБА_2 виконував обов`язки на посаді заступника командира механізованої роти з озброєння механізованого батальйону військової частини А 0666, смт. Чорноморське, Комінтернівського (відтепер – Лиманського) району Одеської області.

Згідно розпорядження Начальника Генерального штабу Збройних Сил України № 304/2904 від 29.06.2014 року та наказу командира військової частини А 0666 від 04.07.2014 року № 140 ОСОБА_2 відряджено в район виконання завдань у розпорядження ПЗК АТЦ при Службі Безпеки України на території Донецької та Луганської областей в складі підрозділів антитерористичної операції.

В період часу з 07.07.2014 року по 16.07.2014 року ОСОБА_2 безпосередньо брав участь в боях за незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України на території Донецької та Луганської областей.

Як стверджує заявниця, за даними витягу з наказу командира військової частини А 0666 «про результати службового розслідування» встановлено, що під час виконання бойового завдання в районі села Маринівка Шахтарського району Донецької області, під час бою внаслідок застосування невідомих озброєних формувань стрілецької зброї та танків, ОСОБА_2 отримав смертельне поранення тіла не сумісне з життям.

Свідоцтвом про смерть та лікарським свідоцтвом про смерть встановлено, що смерть ОСОБА_2 дійсно настала ІНФОРМАЦІЯ_2 в районі села Маринівка Шахтарського району Донецької області внаслідок множинного розтрощення кісток скелету з ушкодженням внутрішніх органів.

Витягом із протоколу засідання ЦВЛК по встановленню причинного зв`язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв встановлено, що поранення, а саме: «Множинні розтрощення кісток скелету з ушкодженням внутрішніх органів» та причина смерті ОСОБА_2 16 ІНФОРМАЦІЯ_2 року дійсно пов`язана з виконанням обов`язків військової служби.

Наказом командира військової частини В 0095 № 197 ОСОБА_2 виключено зі складу військової частини та всіх видів забезпечення у зв`язку із смертю.

ОСОБА_2 нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, відзнакою Кіровоградської області «За мужність та відвагу».

Заявниця стверджує, що внаслідок саме військової агресії Російської Федерації проти України на території Донецької та Луганської областей було порушено невід`ємне право на життя ОСОБА_2 , що передбачено статтею 27 Конституції України, ст. 2 Конвенції про захист прав та основоположним свобод від 04.11.1950 року.

Встановлення даного юридичного факту заявниця пов`язує із необхідністю визначення статусу ОСОБА_2 як особи, яка перебувала під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, яка ратифікована Україною 03 липня 1954 року, тобто жертви міжнародного збройного конфлікту, що обумовлює виникнення прав та обов`язків, передбачених цією конвенцією, іншими нормами міжнародного права.

Прийнятність:

Свою позицію з приводу доводів заявниці, а також жодних заяв щодо невизнання юрисдикції українських судів на вирішення цієї справи, Посольство Російської Федерації не заявляло, що суд розцінює як відсутність волевиявлення на використання заінтересованою особою свого процесуального права з власної ініціативи.

Заінтересована особа - Міністерство соціальної політики України, жодної правової позиції з приводу доводів заявниці не висловило, самоусунулось від будь- яких проявів участі держави в судовому процесі з власної ініціативи, скориставшись своїм правом на висловлення волевиявлення щодо розгляду справи за своєї відсутності.

Вирішуючи питання юрисдикції суду України на правовідносини, що є предметом розгляду даної справи суд виходить з наступного:

Частиною першою статті 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Крім того, якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, передбачено інші правила, ніж ті, що визначено у відповідному акті законодавства України, то згідно із частиною другою статті 19 Закону України від 29 червня 2004 року № 1906-IV "Про міжнародні договори України" (далі - Закон № 1906-IV), статті 3 Закону України від 23 червня 2005 року № 2709-IV "Про міжнародне приватне право" застосовуються правила міжнародного договору.

Під час розгляду конкретної судової справи вирішення (подолання) колізії між нормою міжнародного договору України і нормою іншого законодавчого акта України належить до компетенції суду.

Міжнародні договори України, які набрали чинності, не лише сприяють розвитку міждержавного співробітництва у різних сферах суспільного життя та належному забезпеченню національних інтересів, здійсненню цілей, завдань і принципів зовнішньої політики України, закріплених у Конституції України, а й можуть завдяки своєму пріоритету над нормами відповідних законодавчих актів України змінювати регулювання правових відносин, установлених законодавством України.

Відповідно до ч.ч 1-5 статті 2 Статуту Організації Об`єднаних Націй для досягнення цілей, визначених в статті 1, Організація та її Члени діють у відповідності до наступних Принципів:

Організація заснована на принципі суверенної рівності всіх її Членів; Всі Члени ООН сумлінно виконують прийняті на себе по цьому Статуту обов`язки, задля забезпечення ним всім у сукупності права та переваги, які випливають з приналежності до статуту Членів Організації; Всі Члени ООН вирішують власні міжнародні спори мирними засобами таким чином, аби не створювати загрози міжнародному світу, безпеці та справедливості; Всі Члени ООН утримуються в їх міжнародних відносинах від загрози сили чи її застосування як проти територіальної недоторканості чи політичної незалежності будь- якої держави, та і будь- яким іншим чином, несумісним з Цілями ОН; Всі Члени ООН сприяють їй у допомозі у всіх діях, які організація вживає у відповідності до цього Статуту, та утримуються від сприяння допомоги будь- якій державі, проти якої ООН застосовує дії превентивного чи примусового характеру.

Ратифікація вказаного Статуту відбулася Указом Президії Верховної ради СРСР від 20.08.1945 року, і є обов`язковим для України відповідно до ст. 7 Закону України «Про правонаступництво України».

Для РФ членство в ООН насьогодні закріплено відповідно до листа Президента РСФСР від 24 грудня 1991 року № Пр-2338 на адресу Генерального Секретаря ООН.

Таким чином вказаною нормою ратифікованого Україною Статуту ООН закріплений важливий принцип суверенної рівності всіх членів ООН.

Преамбулою Статуту ООН закріплено правило, що держави – учасниці ООН проявляють стриманість та житимуть в світі як добрі сусіди, об`єднуватимуть зусилля для підтримки міжнародного миру та безпеки.

У пункті І, VII, Х Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року визначено, що в межах міжнародного права всі держави мають рівні права та обов`язки. Вони будуть поважати право одна одної визначати та здійснювати на свій власний розсуд їх відносини з іншими державами згідно з міжнародним правом та Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі; в галузі прав людини та основних свобод держави – учасниці будуть діяти у відповідності до цілей та принципів Статуту ООН та Загальної Декларації прав людини; при здійсненні своїх суверенних прав, включаючи право встановлювати свої закони та адміністративні правила, держави- учасниці будуть узгоджуватись зі своїми юридичними обов`язками за міжнародним правом. Крім того, враховувати належним чином та виконувати положення Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі; держави – учасниці підтверджують, що у тому випадку, якщо зобов`язання країн за Статутом ООН увійдуть в протиріччя з їх зобов`язаннями за будь- яким іншим міжнародним договором, перевагу матимуть зобов`язання за Статутом ООН.

В цьому зв`язку суд надає особливої ваги тому факту, що 05.12.1994 року був підписаний Меморандум про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, який набув чинності з моменту його підписання.

Пунктами 1, 2, 4 Меморандуму закріплено, що Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії, Сполучені Штати ОСОБА_3 підтвердили Україні їх зобов`язання згідно з принципами Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року, поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України; підтвердили їх зобов`язання утримуватись від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватись проти України, крім цілей самооборони або будь- яким іншим чином згідно зі Статутом ООН; підтвердили їх зобов`язання домагатись негайних дій з боку Ради Безпеки ООН з метою надання допомоги Україні як державі- учасниці Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, що не володіє ядерною зброєю в разі, якщо Україна стане жертвою акту агресії.

Постановою Верховної Ради України «Про звернення Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою -агресором» від 27 січня 2015 року № 129-VIII встановлено, що Україна залишається об`єктом збройної агресії з боку Російської Федерації, яку вона здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак.

Відповідальність Російської Федерації, відповідно до принципів і норм міжнародного права, за матеріальну чи нематеріальну шкоду завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації також встановлена ч. 4 ст. 2 Закону України "Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях" від 18.01.2018 р. №2268-VII.

В абзаці 15 преамбули Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», дії Російської Федерації на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права.

Окрім цього, як вбачається зі змісту ст.ст. 4, 5, 6 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» метою державної політики - є захист прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, шляхом вжиття заходів органами державної влади та їх посадовими особами, що діють на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачений Конституцією та законами України; основним напрямком захисту прав і свобод цивільного населення є - захист основоположних політичних і громадянських прав і свобод людини.

У частині четвертій статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» наведено випадки, коли Україна може застосувати реторсію - правомірні обмежувальні заходи у відповідь на аналогічні заходи іншої держави.

Зокрема, якщо в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру недостатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.

На необхідності врахування цих приписів закону наголошується у пункті 19 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2014 року № 13 «Про застосування судами міжнародних договорів України при здійсненні правосуддя».

За змістом ч. 3 ст. 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 16.12.1966 р. (ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української PCP № 2148- VIII (2148-08) від 19.10.1973 р.) кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов`язується:

а) забезпечити всякій особі, права і свободи якої, визнані в цьому Пакті, порушено, ефективний засіб правового захисту, навіть коли це порушення було вчинене особами, що діяли як особи офіційні;

в) забезпечити, щоб право на правовий захист для будь-якої особи, яка потребує такого захисту, встановлювалось компетентними судовою, адміністративною чи законодавчою владою або будь-яким іншим компетентним органом, передбаченим правовою системою держави, і розвивати можливості судового захисту;

с) забезпечити застосування компетентними властями засобів правового захисту, коли вони надаються.

У своєму рішенні від 23 лютого 2016 року у справі «Мозер проти Респібліки Молдова та Росії» Європейський Суд з прав людини висловив наступну позицію з приводу імунітету держав- учасниць:

«З прецедентного права Суду, викладеного вище (див. пункти 97 і 98), випливає, що держава може здійснювати юрисдикцію екстериторіально тоді, коли в результаті законних чи незаконних військових дій вона здійснює ефективний контроль над районом за межами своєї національної території (див. пункт 98 вище і справу ОСОБА_4 (попередні заперечення), що згадується вище, п. 62; справа «Лоїзіду проти Туреччини» (Loizidou v. Turkey) (суть), від 18 грудня 1996 р., пункт 52, Збірник судових рішень 1996-VI, справу «Кіпр проти Туреччини» (Cyprus v. Turkey), що згадується вище, п. 76 і справу «Ілашку та інші» (Ilaєcu and Others), що згадується вище, пп. 314– 316; порівняйте зі справою Банковіча, що згадується вище, п. 70).

Крім того, Європейський Суд нагадує, що держава може, в деяких виняткових випадках, здійснювати юрисдикцію екстериторіально через утвердження влади і контроль представниками держави за особою чи особами (див. справу « ОСОБА_5 та інші» (Al- 29 ІНФОРМАЦІЯ_5 Others), що згадується вище, пп. 136 і 149, і справу «Катан та інші» (Catan and Others), що згадується вище, п. 114).

У цій справі Суд визнає, що немає ніяких доказів будь-якої прямої причетності російських агентів до ув`язнення заявника і його лікування.

Проте, за словами заявника, Росія здійснює «ефективний контроль або принаймні вирішальний вплив» на «ПМР», а Суд повинен встановити, чи існувала ця справа на момент затримання заявника, яке тривало з листопада 2008 року по липень 2010 року.

Російський уряд представив аргумент, що ґрунтується на справі МС про Геноцид у Боснії, як це було зроблено у справі « ОСОБА_6 та інші» (Catan and Others) (згадується вище, п. 96) і справі «Нікарагуа проти Сполучених Штатів Америки» (Nicaragua v. the United States of America) (див. пункт 93 вище), яка була частиною прецедентного права, що було взято до уваги судом у справі « ОСОБА_6 та інші» (Catan and Others) (згадується вище, п. 76).

У цих випадках МС був стурбований визначенням того, що поведінка групи осіб може бути пов`язана з державою, внаслідок чого держава може нести відповідальність за таку поведінку відповідно до міжнародного права.

У цьому випадку, однак, Суд нагадує, що він займається іншим питанням, а саме з`ясовує, чи підпадають факти, які оскаржує заявник, під юрисдикцію будь-якої держави-відповідача в межах змісту статті 1 Конвенції.

Як Суд уже встановив, перевірка для встановлення наявності «юрисдикції» відповідно до статті 1 Конвенції не прирівнюється до перевірки для встановлення відповідальності держави за міжнародні незаконні дії у межах міжнародного права (див. пункт 98 вище і справу « ОСОБА_6 та інші» (Catan and Others), що згадується вище, п. 115).

Хоча у справі « ОСОБА_6 та інші» (Catan and Others) Суд зосередився на визначенні того, чи мала Росія юрисдикцію щодо заявників у період з 2002 по 2004 роки при встановленні фактів у цій справі, до якої Суд зараховує низку подій, що відбулися згодом. Таким чином, він звернув увагу, крім іншого, на резолюції, ухвалені Російською ОСОБА_7 в лютому і березні 2005 року, що закликають російський уряд заборонити імпорт алкоголю і тютюну з Молдови (див. справу « ОСОБА_6 та інші» (Catan and Others), що згадується вище, п. 29); про заборону російського уряду на м`ясні продукти, фрукти та овочі з Молдови у 2005 р. (п. 30); про відсутність будь-яких достовірних фактів відведення російської військової техніки з «ПМР» з 2004 р. (п. 36); про постійну присутність (на дату ухвалення рішення у справі « ОСОБА_6 », жовтень 2012 року) близько 1000 російських військовослужбовців в «ПМР» для охорони складів зі зброєю (п. 37); про економічну підтримку, яка надається за рахунок тісної співпраці з російськими військовими виробничими компаніями або шляхом придбання російськими компаніями компаній «ПМР», а також придбання витратних матеріалів у Придністров`ї (п. 39); про тісні економічні зв`язки між «ПМР» і Росією, в тому числі символічну плату компанії «Газпром» в розмірі лише близько 5 % від вартості спожитого природного газу (дані за 2011 рік, п. 40); про економічну допомогу, що надавалася «ПМР» у період між 2007 і 2010 роками (п. 41); про кількість жителів «ПМР», яким було надано російське громадянство (п. 42).

Крім того, різні доповіді міжурядових організацій, які цитуються у справі « ОСОБА_6 та інші» (Catan and Others) (пп. 64–70), належать до періоду 2005–2008 рр., а доповіді неурядових організацій (пп. 71–73) охоплюють період з 2004 по 2009 рік.

Суд також зазначає, що деякі з його висновків у справі «Катан та інші» (Catan and Others), посилаючись на період між серпнем 2002 року і липнем 2004 року, ґрунтувались на фактичних даних, щодо яких сторони в цій справі не представили жодної нової інформації. Вони стосуються кількості зброї і боєприпасів, що зберігалися в селі Колбасна (п. 117); стримуючого ефекту стосовно невеликої російської військової присутності у Придністровському регіоні та його історичне підґрунтя, а саме втручання російських військ у конфлікт 1992 року між владою Молдови і силами «ПМР», передача зброї сепаратистам і прибуття в регіон російських громадян для боротьби разом із сепаратистами (п. 118); постійної російської військової присутності разом із зберіганням зброї в таємниці і порушення міжнародних зобов`язань, що є «серйозною ознакою постійної підтримки режиму «ПМР» (див. справу «Катан та інші» (Catan and Others), що згадується вище, п. 119).

У справі «Іванцок та інші» (Ivanюoc and Others) (згадується вище, пп. 116– 120) Суд проаналізував, чи змінилася політика Росії у підтримці «ПМР» у період між 2004 роком і датою звільнення заявників у 2007 році. Він дійшов такого висновку: «...Російська Федерація продовжила підтримувати тісні відносини з «ПМР», забезпечуючи політичну, фінансову й економічну підтримку сепаратистського режиму. Крім того, Суд зазначає, що російська армія (війська, техніка і боєприпаси) на момент звільнення заявників перебувала на території Республіки Молдова, що є порушенням Російською Федерацією своїх зобов`язань щодо повного відведення та законодавства Молдови... ... ...Російська Федерація, як і раніше, нічого не робила, щоб запобігти порушенням Конвенції, ймовірно, скоєним після 8 липня 2004 р., або покласти край ситуації із заявниками, що була спровокована її агентами».

Суд також зазначає, що Росія була піддана критиці за відкриття виборчих дільниць на території «ПМР» без згоди Молдови та видачу паспортів для великої кількості людей у Придністровському регіоні у 2012 році (див. пункт 67 вище).

У справі « ОСОБА_6 та інші» (Catan and Others) Суд дійшов такого висновку (п. 121): «...Російський уряд не переконав Суд у тому, що висновки, яких він дійшов у 2004 році в рішенні у справі Ілашку (згадується вище), були неточними. «ПМР» була створена в результаті російської військової допомоги. Постійна військова і збройна присутність Росії в регіоні є доказом для лідерів «ПМР», Уряду Молдови і міжнародних спостерігачів про постійну військову підтримку сепаратистів з боку Росії. Крім того, населення залежало від поставок безкоштовного або високо субсидованого газу, пенсій та іншої фінансової допомоги з Росії». Суд, ураховуючи відсутність будь-якої відповідної нової інформації про зворотне, вважає, що цей висновок залишається в силі протягом аналізованого періоду, а саме з листопада 2008 року по липень 2010 року.

І, нарешті, слід зазначити, що в цій справі аргументи російського уряду стосовно питання юрисдикційної належності, по суті, є такими ж, як ті, які вони надавали у справі « ОСОБА_6 та інші» (Catan and Others) (згадується вище). Єдина подія, що згадується російським урядом, яка відбулася після періоду, охопленого двома рішеннями у справах «Ілашку та інші» (Ilaєcu and Others) і « ОСОБА_6 та інші» (Catan and Others) (тобто період до 2004 року), а саме прийняття Молдови до СОТ (що, за твердженням російського уряду, надало можливість для співпраці між Молдовою і «ПМР», див. пункт 95 вище), на думку Суду, не має стосунку до цього питання.

Таким чином, Суд зберігає свої висновки, зроблені у справах «Ілашку та інші» (Ilaєcu and Others) і «Катан та інші» (Catan and Others) (згадуються вище), про те, що «ПМР» може тільки продовжувати існувати і протистояти молдовським і міжнародним зусиллям у справі вирішення конфлікту, а також принести демократію і верховенство права в регіон через російську військову, економічну і політичну підтримку. У цих умовах високий рівень залежності «ПМР» від російської підтримки чітко свідчить про те, що Росія продовжує здійснювати ефективний контроль і вирішальний вплив на владу «ПМР» (див. справу «Катан та інші» (Catan and Others), що згадується вище, п. 122).

Звідси випливає, що заявник у цій справі підпадає під юрисдикцію Росії відповідно до статті 1 Конвенції. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду Російської Федерації ratione personae та ratione loci.

Таким чином, Суд повинен визначити, чи було будь-яке порушення прав заявника відповідно до Конвенції, що покладає відповідальність на державувідповідача».

Отже, враховуючи те, що Російська Федерація, як держава -агресор, грубо порушила норми та принципи Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму, Гельсінського заключного акту наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, фундаментальні міжнародні договори в галузі прав людини, суд вважає, що відповідно до Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, РФ не може вважатись державою, яка сумлінно виконує взяті нею на себе міжнародні зобов`язання за міжнародними договорами, і тому не може посилатись на імунітет від судового переслідування в Україні, який гарантований статтею 2 Статуту Організації Об`єднаних Націй.

Отже заява не є явно не прийнятною.

Таким чином, суд вважає, що юрисдикція суду України повністю розповсюджується на предмет розгляду даної справи.

Позиція Суду:

У статті 55 Конституції України визначено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Відповідно до частин першої та другої статті 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

У Рішенні Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року № 9-зп (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) визначено, що частину другу статті 124 Конституції України необхідно розуміти так, що юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.

Зміни до Конституції України, запроваджені Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», не призводять до втрати значення наведеного Рішення Конституційного Суду України.

У Рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) зазначено, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов`язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

У частині четвертій статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладено на суд обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

За змістом статті 1 Конвенції існує презумпція, що юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобов`язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку - негативне зобов`язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку - позитивні зобов`язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території (рішення ЄСПЛ у справі «Ilaєcu and Others v. Moldova and Russia» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 313; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 129).

У разі наявності виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом статті 1 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «Ilaєcu and Others v. Moldova and Russia» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 333; рішення ЄСПЛ у справі «Catan and Others v. the Republic of Moldova and Russia» від 19 жовтня 2012 року №№ 43370/04, 8252/05 and 18454/06, § 109; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 130).

У випадках, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території, її відповідальність за Конвенцією обмежується виконанням позитивних зобов`язань. Такі зобов`язання стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю (як вираження своєї юрисдикції) над відповідною територією, так і заходів із забезпечення поваги до особистих прав заявника (рішення ЄСПЛ у справі Ilaєcu and Others v. Moldova and Russia» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 335, § 339; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 131).

Таким чином, перша частина цих зобов`язань вимагає від держави відстояти або відновити свій суверенітет над територією та утриматися від будь-яких дій з підтримки сепаратистського режиму (див. там само, §§ 340-345). Згідно з другою частиною зобов`язань держава повинна вжити судових, політичних або адміністративних заходів для забезпечення особистих прав заявника (див. там само, §§ 340-345, § 346; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 132).

Згідно до ч. 1 ст. 291 ЦПК України, окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Відповідно до пункту 5 частини 2 цієї статті суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Частиню 2 ст. 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Судом встановлено, що Постановою Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» №337-VIII від 21 квітня 2015 року було схвалено текст Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків».

Судом встановлено, що 20 лютого 2014 року були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами Російської Федерації порядку перетину державного кордону України в районі Керченської протоки та використання підрозділів збройних сил Російської Федерації, розташованих в Криму, що знаходились там відповідно до Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28 травня 1997 року, для блокування українських військових частин.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» №1207-VІІ від 15 квітня 2014 року із змінами і доповненнями, внесеними відповідно Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо визначення дати початку тимчасової окупації» від 15 вересня 2015 року №685-VІІІ Автономна Республіка Крим та місто Севастополь визнано тимчасово окупованою територією України з зазначенням дати початку тимчасової окупації - 20 лютого 2014 року.

Незаконно анексувавши Автономну Республіку Крим, Російська Федерація продовжила свою військову агресію по відношенню до України, розпочавши в квітні 2014 року другу фазу збройної агресії проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами Російської Федерації озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (07 квітня 2014 року) та «Луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року).

Згідно з постановою Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України "Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», від 21.04.2015 №337-VIII зазначені події на сході України відбувалися за певним сценарієм.

Підтвердженням окупації Російською Федерацією, як державою - агресором, частини території Луганської і Донецької областей, є факти здійснення нею активних дій щодо організації збройних нападів, участі в них та постачання для цього на територію України зброї та особового складу військ Російської Федерації.

23 серпня 2014 року почалися масові вторгнення на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних Сил Російської Федерації.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про оборону України» від 06 грудня 1991 року №1932-ХІІ, збройна агресія - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України.

Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.

Внаслідок цього, державою Україна, за наслідками збройної агресії Російської Федерації, прийнято постанову Верховної Ради України від 17 березня 2015 року № 254-VІІІ «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями», якою визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, в яких відповідно до Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування, до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, їх військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України та відновлення повного контролю України за державним кордоном України.

В абзаці 2 постанови Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України "Про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами Російської Федерації та керівниками терористичних організацій "ДНР" та "ЛНР", які призвели до особливо тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян» від 04 лютого 2015 року №145-VІІІ зазначено, що з 20 лютого 2014 року проти України триває збройна агресія Російської Федерації та підтримуваних нею бойовиків-терористів, під час якої було анексовано Автономну Республіку Крим та місто Севастополь, які є частиною території незалежної та суверенної держави Україна, окуповано частину Донецької та Луганської областей України, загинуло тисячі громадян України, серед яких діти, поранено тисячі осіб, зруйновано інфраструктуру цілого регіону, сотні тисяч громадян вимушені були покинути свої домівки.

Крім того, постановою Верховної Ради України від 27 січня 2015 року № 129-VIII законодавчий орган України затвердив Звернення до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором.

Крім того, військові дії Російської Федерації на території України були фактично визнані та засуджені рядом міжнародних інстанцій.

Так, було затверджено 15 січня 2015 року Європейським парламентом резолюцію щодо України, 25 червня 2015 року Резолюцію Парламентської Асамблеї Ради Європи.

Суд дійшов до переконливого висновку, що наслідком саме збройної агресії Російської Федерації відносно України (що є і загальновідоми фактом, а тому не підлягає доказуванню також і за нормами ч.3 ст.82 ЦПК України), стала окупація частини території України.

У бойових діях в окупованих районах Донецької області була участь регулярних військ Російської Федерації, яким протистояли військові української армії, а також військовослужбовці відділу центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом СБ України.

Судом встановлено з наявних у справі доказів, що 11.07.2002 року ОСОБА_2 призваний Новгородковським РВК Кіровоградської області для проходження військової служби у Збройних Силах України.

З 23.06.2007 року по 16.07.2014 року ОСОБА_2 виконував обов`язки на посаді заступника командира механізованої роти з озброєння механізованого батальйону військової частини А 0666, смт. Чорноморське, Комінтернівського (відтепер – Лиманського) району Одеської області.

Згідно розпорядження Начальника Генерального штабу Збройних Сил України № 304/2904 від 29.06.2014 року та наказу командира військової частини А 0666 від 04.07.2014 року № 140 ОСОБА_2 відряджено в район виконання завдань у розпорядження ПЗК АТЦ при Службі Безпеки України на території Донецької та Луганської областей в складі підрозділів антитерористичної операції.

В період часу з 07.07.2014 року по 16.07.2014 року ОСОБА_2 безпосередньо брав участь в боях за незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України на території Донецької та Луганської областей.

Зі змісту витягу з наказу командира військової частини А 0666 «про результати службового розслідування» судом встановлено, що під час виконання бойового завдання в районі села Маринівка Шахтарського району Донецької області, під час бою внаслідок застосування невідомих озброєних формувань стрілецької зброї та танків, ОСОБА_2 отримав смертельне поранення тіла не сумісне з життям.

Свідоцтвом про смерть та лікарським свідоцтвом про смерть встановлено, що смерть ОСОБА_2 дійсно настала ІНФОРМАЦІЯ_2 в районі села Маринівка Шахтарського району Донецької області внаслідок множинного розтрощення кісток скелету з ушкодженням внутрішніх органів.

Витягом із протоколу засідання ЦВЛК по встановленню причинного зв`язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв встановлено, що поранення, а саме: «Множинні розтрощення кісток скелету з ушкодженням внутрішніх органів» та причина смерті ОСОБА_2 16 ІНФОРМАЦІЯ_2 року дійсно пов`язана з виконанням обов`язків військової служби.

Наказом командира військової частини В 0095 № 197 ОСОБА_2 виключено зі складу військової частини та всіх видів забезпечення у зв`язку із смертю.

ОСОБА_2 посмертно нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, відзнакою Кіровоградської області «За мужність та відвагу».

Висновки Суду:

Таким чином, суд переконаний, що смерть ОСОБА_2 повністю та безпосередньо пов`язана із збройною агресією Російської Федерації проти держави Україна на території України в районі села Маринівка Шахтарського району Донецької області.

В зв`язку із чим суд вважає, що заява ОСОБА_1 про встановлення вищевказаного юридичного факту повністю обгрунтована відповідними доказами, відповідає вимогам наведеного судом законодавства як національного, так і міжнародного, іншого способу, ніж у судовому порядку, заявниця не має можливості встановити даний юридичний факт, тому заяву слід задовольнити.

На підставі наведеного, керуючись ст. ст. 258-260, 291, 315, 353 ЦПК України, - суд, -

ВИРІШИВ:

Заяву ОСОБА_1 , - задовольнити повністю.

Встановити юридичний факт загибелі ІНФОРМАЦІЯ_2 2014 року військовослужбовця Збройних Сил України ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , при виконанні ним обов`язку військової служби з захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності держави Україна, в районі села Маринівка Шахтарського району Донецької області, внаслідок військової збройної агресії Російської Федерації проти держави Україна.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Якщо справу розглянуто за заявою осіб, визначених частиною другою статті 4 цього Кодексу, рішення суду, що набрало законної сили, є обов`язковим для особи, в інтересах якої було розпочато справу.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.

Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Суддя В.К. Барвенко