Рішення № 85054057, 08.10.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

08 жовтня 2019 року №640/13103/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Шрамко Ю.Т., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду в м. Києві про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва (також далі - суд), надійшов позов ОСОБА_1 (далі - позивач) до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (далі відповідач), в якому позивач просить:

- визнати протиправними дії відповідача щодо невиплати одноразово недоотриманої пенсії з 01.06.2016р. по 10.01.2019р. у розмірі 509375,56 грн. за рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.09.2018р.;

- визнати протиправними дії відповідача про визначення неотриманої позивачем пенсії з 01.06.2016р. по 10.01.2019р. у розмірі 509375,56 грн., як такої, виплата за якою має здійснюватися згідно затвердженого постановою КМУ №649 від 22.08.2018р. «Питання погашення заборгованості з пенсійних виплат за рішенням суду» порядку погашення заборгованості з пенсійних виплат за рішенням суду;

- стягнути в повному обсязі з відповідача на користь позивача нараховану суму пенсії за період з 01.06.2016р. по 10.01.2019р. одноразово у розмірі 509375,56 грн. без застосування постанови КМУ №649 від 22.08.2018р. «Питання погашення заборгованості з пенсійних виплат за рішенням суду».

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 22.07.2019 року відкрито провадження в адміністративній справі та ухвалено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

13.09.2019р. представником відповідача через канцелярію суду подано відзив на позовну заяву, у якому відповідач проти позову заперечив в повному обсязі, зазначив, що вимоги позову суперечать постанові КМ України від 21.02.2018р. №103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб», з боку відповідача не допущено протиправних дій, просив відмовити в задоволені адміністративного позову.

Оцінивши належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд встановив наступне.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.09.2018р. адміністративний позов ОСОБА_1 задоволений частково.

Визнано протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві щодо відмови полковнику ОСОБА_1 в перерахунку та виплаті пенсії за вислугу років, виходячи з розміру грошового забезпечення за посадою першого заступника начальника Управління державної охорони України, призначеної згідно з ЗУ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», у зв`язку з набранням чинності постановою КМУ від 19.10.2016р. №718 «Питання грошового забезпечення окремих категорій військовослужбовців та осіб начальницького складу». Зобов`язали Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві здійснити перерахунок пенсії за вислугу років полковнику ОСОБА_1 , виходячи з розміру грошового забезпечення за посадою першого заступника начальника Управління державної охорони України, призначеної згідно з ЗУ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», у зв`язку з набранням чинності постановою КМУ від 19.10.2016 року №718 «Питання грошового забезпечення окремих категорій військовослужбовців та осіб начальницького складу» на підставі виданої Управлінням державної охорони України довідки про розмір грошового забезпечення для перерахунку пенсії від 14.08.2018р. №2/6-1378 з урахуванням у складі грошового забезпечення посадового окладу у сумі 11200 грн., окладу за військовим званням у сумі 135 грн., надбавки за вислугу років (у розмірі 30 %) у сумі 3400 грн.; надбавки за інтенсивність служби від ПО (у розмірі 100 %) у сумі 11200 грн.; надбавки за роботу в умовах режиму обмежень (у розмірі 20 %) у сумі 2240 грн.; надбавки державному експерту з питань таємниць (у розмірі 20 %) у сумі 2240 грн.; премії (у розмірі 55 %) у сумі 6160 грн., без обмеження пенсії максимальним розміром, починаючи з 01.06.2016р., з урахуванням раніше проведених виплат, виплатити одноразово недоотриману пенсію з 01.06.2016р.

Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 11.01.2019р. апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 14.09.2018р. по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії повернуто апелянту.

За таких обставин, зважаючи на зміст ст. 255 КАС України, рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 14.09.2018р. набрало законної сили.

06.02.2019р. позивач звернувся до відповідача із заявою про виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.09.2018р.

Листом ГУ ПФУ в м. Києві від 27.02.2019р. №40618/03 відповідач зазначив, що доплату різниці пенсії з 01.06.2016р. по 10.01.2019р. в сумі 509 375,56 грн. буде проведено в порядку, визначеному постановою Кабінету Міністрів України №649 від 22.08.2018р.

Не погоджуючись з доводами відповідача у листі від 27.02.2019р. №40618/03 щодо невиплати на його користь одноразово недоотриманої пенсії з 01.06.2016р. в сумі 509 375,56 грн., позивач звернувся до відповідача із заявою від 14.05.2019р. №Н-7603, в якій виклав обґрунтування та просив у порядку виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.09.2018р. здійснити одноразово виплату недоотриманої пенсії за період з 01.06.2016р. по 10.01.2019р. у розмірі 509 375,56 грн.

Листом ГУ ПФУ в м. Києві від 23.05.2019р. №10993/02/Н-7603 відповідач зазначив про здійснення перерахунку пенсії в межах покладених судом зобов`язань, а щодо невиплати одноразово пенсії за період з 01.06.2016р. по 10.01.2019р. у розмірі 509 375,56 грн. послався на постанову КМУ №649 від 22.08.2018р. «Питання погашення заборгованості з пенсійних виплат за рішеннями суду».

Вважаючи бездіяльність відповідача у невиплаті одноразово пенсії за період з 01.06.2016р. по 10.01.2019р. у розмірі 509 375,56 грн. протиправною, позивач звернувся до адміністративного суду з відповідною позовною заявою.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 1 Конституції України Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх, зокрема, у старості.

Відповідно до ч. 6 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.

Статтею ст. 129 1 Конституції України визначено, що судове рішення є обов`язковим до виконання.

Зазначеній нормі відповідає ч. 2 ст. 13 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016р. №1402-VIII, згідно якої судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.

Частиною 7 ст. 13 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що судові рішення не можуть бути переглянуті іншими органами чи особами поза межами судочинства, за винятком рішень про амністію та помилування.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання.

За змістом ч. 4 ст. 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

З аналізу вищезазначеної статті випливає, що не потребують доказування обставини, встановлені рішенням суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу, навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені невірно. За таких обставин суд приходить до висновку, що рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.09.2018р., яке набрало законної сили, не може ревізуватися судом при розгляді даної справи.

Відтак, невиплата одноразово пенсії за період з 01.06.2016р. по 10.01.2019р. у розмірі 509 375,56 грн., як визначено рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.09.2018р., кваліфікується судом як протиправна бездіяльність органу Пенсійного фонду, оскільки, таким чином, відповідачем порушуються норми Конституції України та чинного законодавства України.

Постановою Пленуму Верховною Суду України від 01.11.1996р. №9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» зазначається, оскільки Конституція України, як зазначено в її ст. 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.

Частиною 3 ст. 7 КАС України також визначено, що у разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.

З огляду на зазначене вище, ЗУ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992р. №2262-XII (надалі - Закон №2262-XII) визначає умови, норми і порядок пенсійного забезпечення громадян України із числа осіб, які перебували на військовій службі, та деяких інших осіб, які мають право на пенсію за цим Законом.

За змістом ст. 11 Закону №2262-XII законодавство про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, базується на Конституції України і складається з цього Закону, Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» та інших нормативно-правових актів України, прийнятих відповідно до цих законів.

Зміна умов і норм пенсійного забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону та Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Відтак, Закон №2262-XI має на меті реалізацію особами, які мають право на пенсію за цим Законом, свого конституційного права на державне пенсійне забезпечення у випадках, передбачених Конституцією України та цим Законом, і спрямований на встановлення єдності умов та норм пенсійного забезпечення зазначеної категорії громадян України.

Керуючись нормами Конституції України, нормами спеціального Закону №2262-XII, суд приходить до висновку, що ані Конституція України, ані норми ЗУ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», ЗУ «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» не містять положень щодо виплати пенсій та погашення заборгованості з пенсійних виплат за минулий час у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Більше того, за змістом ч. 2 ст. 55 Закону №2262-XII передбачено, що нараховані суми пенсії, не отримані пенсіонером з вини органу Пенсійного фонду України, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. Аналогічною за змістом є норма ч. 2 ст. 46 ЗУ «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

Відтак, Закон №2262-XII, як спеціальний акт вищої юридичної сили в системі законодавства про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб, яким в повній мірі урегульований порядок виплати пенсій та погашення заборгованості за минулий час з пенсійних виплат особам, на яких він розповсюджується, має вищу юридичну силу аніж постанова Кабінету Міністрів України №649 від 22.08.2018р., якою затверджений порядок погашення заборгованості з пенсійних виплат за рішенням суду.

Як визначено ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Отже, всі підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі законів та за своїм змістом не повинні суперечити їм. Підпорядкованість таких актів законам закріплена у положеннях Конституції України. У випадку суперечності норм підзаконного акта нормам закону суд застосовує норми закону, оскільки він має вищу юридичну силу, що відповідає положенням ч. 3 ст. 7 КАС України.

Судом встановлені обставини, що позивач має пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій, відтак за змістом ст. 2 ЗУ «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993р. №3551-XII (надалі - Закон №3551-XII) права та пільги для ветеранів війни і членів їх сімей, встановлені раніше законодавством України і законодавством колишнього Союзу РСР, не можуть бути скасовані без їх рівноцінної заміни.

Виходячи з викладеного, встановлене Законом №2262-XII право позивача-ветерана війни на отримання одноразово пенсії за період з 01.06.2016р. по 10.01.2019р. у розмірі 509 375,56 грн. в межах покладених судом зобов`язань є безперечним і забезпечення цього права становить суть взятих на себе державою зобов`язань.

Статтею 46 Конституції України закріплено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

За змістом ст. 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Лише в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.

Статтею 22 Конституції України проголошує непорушність конституційних прав і свобод та визначає принцип, відповідно до якого при прийнятті нових законів, або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Конституційний Суд України розглядав питання, пов`язані з реалізацією права на соціальний захист певних категорій громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечують суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме: у Збройних силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управлінні державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань, тощо (Рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1999 року №8-рп/99, від 20 березня 2002 року №5-рп/2002, від 20 грудня 2016 року №7-рп/2016).

Черговий раз Конституційний Суд України сформулював правову позицію у рішенні від 18.12.2018р. №12-р/2018 у справі про соціальний захист ветеранів війни та членів їхніх сімей (справа №1-6/2018(2791/15), згідно якого визначено, що встановлення пільг ветеранам війни, особам, на яких поширюється чинність Закону №3551, є одним із засобів реалізації державою конституційного обов`язку щодо забезпечення соціального захисту осіб, які захищали Батьківщину, її суверенітет і територіальну цілісність, та членів їхніх сімей. Держава не може в односторонньому порядку відмовитися від зобов`язання щодо соціального захисту осіб, які вже виконали свій обов`язок перед державою щодо захисту її суверенітету і територіальної цілісності. Невиконання державою соціальних зобов`язань щодо ветеранів війни, осіб, на яких поширюється чинність Закону №3551, підриває довіру до держави.

Конституційний Суд України вважає, що соціальний захист ветеранів війни, осіб, на яких поширюється чинність Закону №3551, спрямований на забезпечення їм достатнього життєвого рівня. Обмеження або скасування пільг для ветеранів війни, осіб, на яких поширюється чинність Закону №3551, без рівноцінної їх заміни чи компенсації є порушенням зобов`язань держави щодо соціального захисту осіб, які захищали Вітчизну, та членів їхніх сімей. У разі зміни правового регулювання набуті вказаними особами пільги чи інші гарантії соціального захисту повинні бути збережені із забезпеченням можливості їх реалізації. Обмеження або скасування таких пільг, інших гарантій соціального захисту можливе лише у разі запровадження рівноцінних або більш сприятливих умов соціального захисту.

Конституційний Суд України вважає, що забезпечення державою соціального захисту осіб, які відповідно до обов`язку, покладеного на них частиною першою статті 65 Конституції України, захищали Вітчизну, суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність України, та членів їхніх сімей згідно з частиною п`ятою статті 17 Конституції України в поєднанні з частиною першою цієї статті означає, що надання пільг, інших гарантій соціального захисту ветеранам війни, особам, на яких поширюється чинність Закону №3551, не має залежати від матеріального становища їхніх сімей та не повинне обумовлюватися відсутністю фінансових можливостей держави.

Правова позиція Конституційного Суду України у рішенні від 18.12.2018р. №12-р/2018 у справі про соціальний захист ветеранів війни та членів їхніх сімей (справа №1-6/2018(2791/15) додатково підтверджується рішенням Європейського суду з прав людини «Справа «Шмалько проти України»» (заява №60750/00) від 20.07.2004р., у пункті 57 якого суд приходить до висновку, що держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою, що є порушенням статті 1 Протоколу №1 до Конвенції.

Також Верховний Суд України у своїх рішеннях неодноразово вказував на те, що відсутність чи скорочення бюджетних асигнувань не може бути підставою для зменшення будь-яких виплат (постанови Верховного Суду України від 22.06.2010 у справі №21-399во10, від 07.12.2012 у справі №21-977во10, від 03.12.2010 у справі №21- 44а10).

Суд погоджується з доводами позивача, що прийняття Кабінетом Міністрів України постанови №649 від 22.08.2018р. «Питання погашення заборгованості з пенсійних виплат за рішеннями суду» є необгрунтованим заходом, який має на меті зупиняти виконання судових рішень, не виконувати судові рішення органами виконавчої влади та їх керівниками, відтак вказаний підзаконний акт розцінюється, як втручання вищого органу виконавчої влади (Уряду України) у компетенцію судової влади, оскільки виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має розглядатись як невід`ємна частина судового процесу для цілей статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Згідно з частинами 1, 2 ст. 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод і практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Право на виплати зі сфери соціального забезпечення було включено до змісту статті 1 Першого протоколу до Конвенції вперше у рішенні від 16 грудня 1974 року у справі «Міллер проти Австрії», де Суд встановив принцип, згідно з яким обов`язок сплачувати внески у фонди соціального забезпечення може створити право власності на частку активів, які формуються відповідним чином. Позиція Суду була підтверджена і в рішенні «Гайгузус проти Австрії» від 16 вересня 1996 року, якщо особа робила внески у певні фонди, в тому числі пенсійні, то такі внески є часткою спільних коштів фонду, яка може бути визначена у будь-який момент, що, у свою чергу, може свідчити про виникнення у відповідної особи права власності.

Згідно зі ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичні особі гарантовано право мирно володіти своїм майном. При цьому зазначено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до правової позиції Європейського суду з прав людини у справі «Суханов та Ільченко проти України» (заяви №№68385/10 та 71378/10) від 26.09.2014р. за певних обставин «законне сподівання» на отримання «активу» також може захищатися статтею 1 Першого протоколу. Так, якщо суть вимоги особи пов`язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має «законне сподівання», якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя - наприклад, коли є усталена практика національних Судів, якою підтверджується його існування.

За таких обставин суд вважає, що з точки зору положень ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зі сторони відповідача мало місце втручання у право власності позивача і таке втручання не було законним.

Суд, застосовуючи принцип верховенства права, враховуючи судову практику Європейського суду з прав людини, погоджується з доводами, що виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має розглядатись як невід`ємна частина судового процесу для цілей статті 6 Конвенції, з огляду на наступне.

Так, рішенням Європейського суду з прав людини «Горнсбі проти Греції» від 19.03.1997р. у пункті 40, суд зазначає, що право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду одній зі сторін. Важко уявити ситуацію, щоб пункт 1 статті 6 докладно описував процедурні ґарантії, що надаються сторонам цивільного судового процесу - у провадженні, що є справедливим, відкритим і оперативним, - і не передбачав при цьому ґарантій виконання судових рішень; тлумачення статті 6 як такої, що стосується виключно права на звернення до суду і проведення судового розгляду, могло б призвести до ситуацій, несумісних із принципом верховенства права, що його Договірні Сторони зобов`язалися дотримуватися, коли вони ратифікували Конвенцію.

Іншим рішенням Європейського суду з прав людини «Справа «Іммобільяре Саффі» проти Італії» (Case of Immobiliare Saffi v. Italy)» (заява №22774/93) від 28.07.1999р. у пункті 66 наголошується, що право на звернення до суду, гарантоване статтею 6, також передбачає практичне виконання остаточних, обов`язкових для виконання судових рішень, які в державах, що поважають принцип верховенства права, не можуть залишатися невиконаними на шкоду стороні у провадженні.

При цьому рішенням Європейського суду з прав людини «Справа «Ромашов проти України»» (заява №67534/01) від 27.07.2004р. суд зазначив, що саме на державу покладено обов`язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, виконувалися відповідно до зазначених вимог Конвенції.

Аналізуючи практику Європейського суду з прав людини як джерело права, суд приходить до висновку, що держава в особі Кабінету Міністрів України та Пенсійний фонд України, як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України, через постанову №649 від 22.08.2018р. «Питання погашення заборгованості з пенсійних виплат за рішеннями суду» вчинюють заходи, що забезпечують виконання судових рішень, зокрема, рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.09.2018р., за яким позивачу безпідставно не виплатили одноразово пенсії за період з 01.06.2016р. по 10.01.2019р. у розмірі 509 375,56 грн.

Згідно з ч. 1 ст. 9, ст. 72, ч.ч. 1, 2, 5 ст. 77 КАС розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.

Таким чином, із системного аналізу вище викладених норм та з`ясованих судом обставин вбачається, що позов до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити певні дії є обґрунтованим та таким, що підлягає задоволенню повністю, натомість заперечень і доказів, які б спростовували наведені позивачем обставини і надані ним докази та дали б суду підстави для інших висновків, відповідач не надав, правомірність своїх дій - не довів, тому заперечення відповідача по суті позовних вимог є необґрунтованими, а позов таким, що підлягає задоволенню в частині заявлених вимог.

Суд також звертає увагу, що відповідно до вимог п. 10 ч. 2 ст. 245 КАС України, у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів, відтак, суд вважає за доцільне, задовольняючи позов, викласти зміст резолютивної частини постанови, з урахуванням специфіки позовних вимог, відповідно до ч. 2 ст. 245 КАС України.

Відповідно до ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Позивач звільнений від сплати судового збору з огляду на те, що він має пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій, що є підставою звільнення від сплати судового збору, тому підстави для повернення судового збору відсутні. Здійснення інших судових витрат позивачем не зазначено.

На підставі вище викладеного, керуючись ст.ст. 72-77, 90, 139, 192, 241-246, 250, 255 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Позов ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 16; код ЄДРПОУ 42098368) задовольнити повністю.

2. Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві щодо невиплати ОСОБА_1 одноразово недоотриманої пенсії з 01.06.2016р. по 10.01.2019р. у розмірі 509 375,56 грн. за рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.09.2018р.

3. Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визначення неотриманої ОСОБА_1 пенсії з 01.06.2016р. по 10.01.2019р. у розмірі 509 375,56 грн., як такої, виплата за якою має здійснюватися згідно затвердженого постановою КМУ №649 від 22.08.2018р. «Питання погашення заборгованості з пенсійних виплат за рішеннями суду» порядку погашення заборгованості з пенсійних виплат за рішенням суду.

4. Стягнути в повному обсязі з Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 16; код ЄДРПОУ 42098368) на користь ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ) нараховану суму пенсії за період з 01.06.2016р. по 10.01.2019р. одноразово у розмірі 509 375,56 грн. без застосування постанови КМУ №649 від 22.08.2018р. «Питання погашення заборгованості з пенсійних виплат за рішеннями суду».

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя Ю.Т. Шрамко