Рішення № 85034916, 15.10.2019, Черкаський окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 жовтня 2019 року справа № 580/2196/19

м. Черкаси

Черкаський окружний адміністративний суд, у складі:

головуючого судді - Білоноженко М.А.,

за участю:

секретаря судового засідання - Кучеренко І.О.,

представника відповідача - Охріменко І.М. (за довіреністю)

розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження в залі суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області про визнання протиправною бездіяльності та стягнення коштів,

ВСТАНОВИВ:

08.07.2019р. до Черкаського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 (далі-позивач)) із адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області (18000, м. Черкаси, вул. Смілянська, 23 (далі-відповідач)) в якому просить:

- визнання протиправною бездіяльність, дії винними керівника Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області, що пов`язані з невиплатою заробітної плати у відносинах публічної служби позивачу за період з 01.06.2019р. по 30.06.2019р.;

- стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 01.06.2019р. по 30.06.2019р. в розмірі 12115,20 грн. без урахування обов`язкових податків і зборів;

- допустити рішення до негайного виконання у межах суми стягнення за 1 місяць в розмірі 12115,20 грн. без урахування обов`язкових податків і зборів.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивачу всупереч вимог трудового законодавства не виплачено заробітну плату за червень 2019 року після поновлення його на роботі згідно з рішенням суду, яке набрало законної сили. Позивач стверджує, що не зважаючи на наявність наказу про поновлення його на посаді відповідач не забезпечив належних умов праці та не виплачував заробітну плату, що є порушенням вимог законодавства України та міжнародних договорів. На думку позивача, для нього має бути застосоване коригування розміру середньої заробітної плати на коефіцієнт підвищення посадових окладів, що відбулось з 01.01.2018р. на підставі відповідної постанови Кабінету Міністрів України, та виплаті підлягають кошти за 20 робочих днів. Додатково у позовній заяві позивач вказав, що з метою виконання вимог ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) робить заяву про необхідність відшкодування йому судових витрат, докази розмірів яких надасть у встановлені КАС України терміни.

Ухвалою Черкаського окружного адміністративного суду від 27.08.2019р. прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, справу вирішено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомленням учасників справи.

Ухвалою від 15.07.2019р. відкрито провадження у справі та призначено підготовче засідання.

Ухвалою від 15.07.2019р. суд допустив участь позивача у судових засіданнях у режимі відеоконференції.

30.07.2019р., в межах строку встановленого судом, відповідач подав суду відзив на позовну заяву, в якому просив відмовити повністю у задоволенні позову. Зазначив, що з метою виконання рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 02.04.2019р. у справі № 826/7878/18 наказом від 14.04.2019р. №142-О Пенсійний Фонд України поновив позивача з 05.05.2018р. на посаді начальника управління Пенсійного фонду України в Тальнівському районі Черкаської області, який направлений поштовим засобом позивачу. Оскільки ця посада є керівною, позивач самостійно несе відповідальність за внесення записів у його трудову книжку, розпоряджається коштами відповідного управління. У структурі та штатному розписі відповідача на 2019 рік відсутня посада начальника, на яку поновлено позивача на підставі рішення суду. Згідно з відомостями ЄДРПОУ діяльність управління Пенсійного фонду України в Тальнівському районі Черкаської області припинено 04.04.2017. Отже, фонд оплати праці згідно з кошторисом видатків на утримання зазначеного Управління і підстави для нарахування та виплати позивачу заробітної плати саме відповідачем відсутні.

В судовому засіданні представник відповідача підтримала позицію викладену у відзиві та просила у задоволенні позовних вимог відмовити.

18.09.2019р. протокольною ухвалою суду закрито підготовче провадження та призначено судове засідання для розгляду справи по суті на 25.09.2019р.

25.09.2019р. судом оголошено перерву у розгляді справи по суті до 07.10.2019р.

07.10.2019р. до суду засобами електронного зв`язку надійшла заява позивача про відкладення розгляду справи. В обгрунтування заяви зазначено, що неможливість прибуття до суду зумовлена затримкою по виплаті заробітної плати. Розгляд справи, за заявою позивача відкладено до 15.10.2019р.

15.10.2019р. до суду через систему "Електронний суд" надійшла заява позивача про відкладення розгляду справи. В обгрунтування заяви зазначено, що неможливість прибуття до суду зумовлена затримкою по виплаті заробітної плати.

Щодо даної заяви суд зазначає наступне.

Відповідно до п.2 ч.3 ст. 205 КАС України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника), незалежно від причин неявки.

З урахуванням вказаної статті, суд зазначає, що з огляду на повторність неявки, суд дійшов висновку про доцільність розгляду справи по суті.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, заслухавши пояснення учасників справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

З матеріалів справи судом встановлено, що позивач проходив службу в територіальному органі Пенсійного фонду України. Остання посада, на якій він проходив службу - начальник управління Пенсійного фонду України в Тальнівському районі Черкаської області.

Наказом Пенсійного фонду України від 04.05.2018 №201-о "Про звільнення ОСОБА_1 " позивача звільнено з посади начальника управління Пенсійного фонду України в Тальнівському районі Черкаської області у зв`язку з реорганізацією на підставі п.4 ч.1 ст.83 та п.1 ч.1 ст.87 Закону України "Про державну службу", який оголошений позивачу 05.05.2018р. наказом відповідача №213-о.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 02.04.2019 у справі №826/7878/18, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 12.06.2019, зазначені вище накази (Пенсійного фонду України від 04.05.2018 №201-к і відповідача від 05.05.2018 №213-о) визнані протиправними та скасовані. Поновлено позивача на посаді начальника Управління Пенсійного фонду України в Тальнівському районі Черкаської області з 05.05.2018. Присуджено стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 05.05.2018 до 02.04.2019 у розмірі 97615,50 грн.

Рішення суду в частині поновлення позивача на посаді та стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми за один місяць у розмірі 4488,75грн. без урахування обов`язкових податків та зборів допущено до негайного виконання.

На його підставі Пенсійний фонд України видав наказ від 11.04.2019р. №142-О, яким позивача поновлено на посаді начальника Управління Пенсійного фонду України в Тальнівському районі Черкаської області з 05.05.2018р.

Листом від 06.05.2019р. позивач просив відповідача, надати довідку про роботу в управлінні Пенсійного фонду України у Тальнівському районі.

За наслідками розгляду цього звернення відповідач повідомив позивача про звернення до суду із апеляційною скаргою на рішення у справі №826/7878/18 та заявою про роз`яснення виконання судового рішення, так як чинна структура не дає можливості надати відповідь на поставлене питання.

Не отримавши заробітної плати за червень 2019 року, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Матеріали справи, зокрема його листування з відповідачем свідчать, що позивач не виконував трудової функції, покладеної на начальника Управління Пенсійного фонду України в Тальнівському районі Черкаської області у червні 2019 року. Облік його робочого часу та нарахування йому заробітної плати за період з часу поновлення згідно зі згаданим вище наказом Пенсійного Фонду України не здійснювалися.

Тому, оцінюючи підстави для виникнення у позивача права на заробітну плату за вказаний місяць, суд врахував наступне.

Підстави невиконання позивачем його трудової функції не стосуються його безпосередньої вини.

Затвердження штатного розпису відповідача на 2019рік, який не передбачав існування територіального органу, на посаді в якому в подальшому позивача поновлено, відбулося до часу ухвалення згаданого вище рішення суду.

До вказаного часу згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 21 грудня 2016 року №988 «Деякі питання функціонування територіальних органів Пенсійного фонду України» функції територіального органу Пенсійного Фонду України в Тальнівському районі Черкаської області, що очолював позивач, передані Звенигородському об`єднаному управлінню Пенсійного фонду України Черкаської області. Згідно з даними ЄДРПОУ вказане Управління припинене з 04.04.2017р.

У подальшому на виконання вимог постанови Кабінету Міністрів України від 08 листопада 2017 року №821 "Деякі питання функціонування територіальних органів Пенсійного фонду України" Звенигородське об`єднане управління Пенсійного фонду України Черкаської області реорганізоване шляхом приєднання до відповідача. Отже, функції органу, який очолював позивач, відносяться до повноважень відповідача та оплата праці відповідних державних службовців мала відбуватися саме за рахунок його бюджетних асигнувань.

Вказані обставини об`єктивно ускладнили виконання рішення суду стосовно позивача.

З огляду на це суд врахував, що статус позивача як державного службовця відповідно до рішення суду щодо його поновлення на посаді з огляду на принцип "верховенства права" мав бути остаточно визначеним на час виконання рішення суду з одночасним забезпеченням всіх його трудових прав. Поновлення позивача наказом Пенсійного Фонду України з 11.04.2019р. їх не забезпечило до часу вирішення цього спору.

Відсутність доказів вчинення дій із поновлення повного комплексу трудових прав позивача свідчить про необґрунтовану тривалість його невизначеного стану, яка становить втручання в його майнові права (право на оплату праці).

Так, частиною 1 ст.50 Закону України від 10.12.2015 №889-VIII "Про державну службу" (далі - Закон №889-VIII) визначено, що держава забезпечує достатній рівень оплати праці державних службовців для професійного виконання посадових обов`язків, заохочує їх до результативної, ефективної, доброчесної та ініціативної роботи.

Положеннями ст.43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до абз.3 п.7 ч.1 ст.24 та ч.1 ст.21 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) наказ уповноваженого органу є підставою для допуску позивача до роботи з подальшим нарахуванням і виплатою заробітної плати.

Економічні, правові та організаційні засади оплати праці працівників, які перебувають у трудових відносинах, на підставі трудового договору з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а також з окремими громадянами та сфери державного і договірного регулювання оплати праці визначає Закон України від 24.03.1995 № 108/95-ВР "Про оплату праці" (далі - Закон №108/95-ВР).

Частини 1, 2 ст.1 Закону №108/95-ВР встановлюють, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.

Відповідно до ч.2 ст.50 Закону №889-VIII заробітна плата державного службовця складається з: посадового окладу, надбавки за вислугу років, надбавки за ранг державного службовця, премії (у разі встановлення).

Отже, з часу вказаного вище поновлення позивач є державним службовцем та має нести службу з її оплатою згідно з чинним законодавством.

Призупинення роботи, викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами, відповідно до ст.34 КЗпП України є простоєм. У разі простою працівники можуть бути переведені за їх згодою з урахуванням спеціальності і кваліфікації на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації на весь час простою або на інше підприємство, в установу, організацію, але в тій самій місцевості на строк до одного місяця.

Час простою не з вини працівника відповідно до ст.113 КЗпП оплачується з розрахунку не нижче від двох третин тарифної ставки встановленого працівникові розряду (окладу).

Отже, час не виконання працівником трудової функції без його вини підлягає оплаті.

З листування позивача з відповідачем суд з`ясував, що неможливість виконання позивачем трудової функції, пов`язаної з посадою, на яку його поновлено, ні відповідачем, ні Пенсійним Фондом України не усунена, доказів надання відповідачем пропозицій позивачу про переведення на іншу оплачувану згідно з чинним штатним розписом відповідача до суду не надано. Отже, простій роботи позивача виник з вини його роботодавця.

Відповідно до згаданих вище постанов КМУ від 21 грудня 2016 року №988 та 08 листопада 2017 року №821, даних ЄДРПОУ функції територіального органу Пенсійного Фонду України, який очолював позивач, здійснює відповідач. Отже, відповідач мав забезпечити дотримання трудових прав позивача.

Конституційний Суд України у рішенні від 15.10.2013 № 8-рп/2013 у справі щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України, статей 1, 12 Закону України "Про оплату праці" зазначив, що Основний Закон України, проголосивши Україну соціальною, правовою державою, визначив зміст і спрямованість діяльності держави, зокрема її обов`язок щодо утвердження, забезпечення і гарантування прав і свобод людини (статті 1, 3). Складовою цього обов`язку є забезпечення державою соціальної спрямованості економіки, створення умов та гарантування можливостей для громадян заробляти собі на життя працею і своєчасно одержувати винагороду за працю (частина четверта статті 13, частини перша, друга, сьома статті 43 Конституції України). Конституційний Суд України в Рішенні від 29 січня 2008 року № 2-рп/2008 зазначив, що право заробляти собі на життя є невід`ємним від права на саме життя, оскільки останнє є реальним лише тоді, коли матеріально забезпечене (абзац другий підпункту 6.1.1 підпункту 6.1 пункту 6 мотивувальної частини).

Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці "Про захист заробітної плати" № 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін "заробітна плата" означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано. Цьому визначенню відповідає поняття заробітної плати, передбачене у частині першій статті 94 Кодексу і частині першій статті 1 Закону, як винагороди, обчисленої, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган (роботодавець) виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Аналізуючи положення трудового законодавства Конституційний Суд України в рішенні від 15.10.2013 № 8-рп/2013 зазначив, що поняття "заробітна плата" і "оплата праці", які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків. Регулювання оплати праці працівників незалежно від форм власності підприємства, організації, установи здійснюється шляхом установлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій. Праву працівника на належну заробітну плату кореспондує обов`язок роботодавця нарахувати йому вказані виплати, гарантовані державою, і виплатити їх. При цьому право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник, у разі порушення законодавства про оплату праці, має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.

Відповідно до частин 1, 3 ст.115 КЗпП України, заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

Розмір заробітної плати за першу половину місяця визначається колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не менше оплати за фактично відпрацьований час з розрахунку тарифної ставки (посадового окладу) працівника.

З прийняттям Кабінетом Міністрів України вищезгаданих постанов №№988, 821, а також від 22.08.2018 №628 структура органів Пенсійного Фонду України змінилася, внаслідок чого всі функції його органів, які здійснювалися на рівні районів, передані в головні управління міст обласного значення. Як результат, змінилися самостійні структурні підрозділи. Згідно з даними ЄДРПОУ відповідач не має самостійних структурних підрозділів.

Не зважаючи на припинення діяльності юридичної особи, щодо якої ухвалене рішення суду щодо поновлення особи на роботі, іншого способу захисту трудових прав незаконно звільненого працівника, окрім як поновлення його на посаді, з якої відбулося незаконне звільнення, чинне законодавство України не передбачає.

Оскільки функція державного управління органу, який очолював позивач, не ліквідована, а передана відповідачу на підставі вказаних вище постанов Уряду, зважаючи, що згідно з вимогами ст.129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання, суд дійшов висновку, що відповідач мав обов`язок не допустити порушення трудових прав позивача, визначитися з його трудовою функцією з настумним нарахуванням і виплатою заробітної плати.

У пункті 26 рішення Європейського Суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Кечко проти України" зазначено, що органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань.

Конституційний Суд України неодноразово висловлював правову позицію щодо неможливості поставити гарантовані законом виплати в залежність від видатків бюджету (рішення від 20.03.2002 N 5-рп/2002, від 17.03.2004 N 7-рп/2004, від 01.12.2004 N 20-рп/2004, від 09.07.2007 N 6-рп/2007).

Зокрема, у рішенні від 09.07.2007 №6-рп/2007 Конституційний Суд України вказав на те, що невиконання державою своїх соціальних зобов`язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави.

Тому є необґрунтованими доводи відповідача, що заробітна плата позивачу не виплачувалась у зв`язку з тим, що в його структурі та штатному розписі на 2019 рік відсутня посада начальника управління Пенсійного фонду України в Тальнівському районі Черкаської області, на яку поновлено позивача, а фонд оплати праці згідно з кошторисом видатків на утримання зазначеного Управління відсутній.

Отже, право позивача на визначену законом заробітну плату підлягає реалізації і захисту не зважаючи на те, що видатків на ці потреби не було передбачено.

З урахуванням зазначеного, на підставі ч.2 ст. 9 КАС України, для повного захисту порушених прав позивача, суд дійшов висновку вийти за межі заявлених позовних вимог та визнати протиправною бездіяльність щодо нарахування та виплати заробітної плати позивачу за червень 2019 року Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області, як державного органу, до якого серед іншого входить функція державного управління органу, який очолював до часу незаконного звільнення позивач.

Оскільки згідно з ч.2 ст.1 Закону №108/95-ВР обов`язок виплати працівнику заробітної плати покладений на роботодавця, суд дійшов висновку, що у спірних правовідносинах саме відповідачем допущено бездіяльність щодо не нарахування та невиплати заробітної плати позивачу за червень 2019 року.

Позовна вимога про визнання протиправною бездіяльності та винними дій керівника відповідача щодо невиплати позивачу заробітної плати задоволенню не підлягає, оскільки службовий обов`язок з нарахування та виплати заробітної плати належить особі, на яку покладено ведення бухгалтерського обліку. Водночас загальний такий обов`язок належить саме роботодавцю - державному органу. Відповідач, як державний орган, на підставі підп.12 п.6 Положення про головні управління Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 22.12.2014 № 28-2, має повноваження щодо розпорядження коштами Пенсійного Фонду України.

Оскільки позивача на посаді поновлено наказом Пенсійного фонду України, який не вирішив питання його оплати праці, безпосередньо винних дій та бездіяльності керівника відповідача під час розгляду справи не встановлено. Їх оскарження позивачем не обґрунтовано.

Відповідно до ч.2 ст.50 Закону №889-VIII заробітна плата державного службовця складається з: посадового окладу, надбавки за вислугу років, надбавки за ранг державного службовця, премії (у разі встановлення).

Ч.1 ст.236 КЗпП України визначено, що виплата середнього заробітку за вимушений прогул здійснюється у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника.

Зважаючи, що позивача поновлено згідно з наказом від 11.04.2019р., твердження позивача про вимушений його прогул у спірному періоді не є обгрунтованим.

Оскільки штатний розпис Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області на 2019 рік не містить посади начальника управління Пенсійного фонду України в Тальнівському районі Черкаської області, на яку позивача поновлено, суд застосовує процедуру нарахування середнього заробітку працівника за правилами Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100).

Згідно абз.3 п.2 Порядку №100 у випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Пунктом 3 Порядку №100 встановлено, що при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження включаються: основна заробітна плата; доплати і надбавки (за надурочну роботу та роботу в нічний час; суміщення професій і посад; розширення зон обслуговування або виконання підвищених обсягів робіт робітниками - почасовиками; високі досягнення в праці (високу професійну майстерність); умови праці; інтенсивність праці; керівництво бригадою, вислугу років та інші); виробничі премії та премії за економію конкретних видів палива, електроенергії і теплової енергії; винагорода за підсумками річної роботи та вислугу років тощо. Премії включаються в заробіток того місяця, на який вони припадають згідно з розрахунковою відомістю на заробітну плату. Премії, які виплачуються за квартал і більш тривалий проміжок часу, при обчисленні середньої заробітної плати за останні два календарні місяці, включаються в заробіток в частині, що відповідає кількості місяців у розрахунковому періоді. У разі коли число робочих днів у розрахунковому періоді відпрацьовано не повністю, премії, винагороди та інші заохочувальні виплати під час обчислення середньої заробітної плати за останні два календарні місяці враховуються пропорційно часу, відпрацьованому в розрахунковому періоді.

Усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.

Відповідно до пункту 5 Порядку № 100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

За правилами пункту 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.

Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Згідно з довідкою відповідача від 26.07.2019 №67064/01-4 позивачу за 21 день березня 2018 року нараховано заробітну плату в сумі 8977,50 грн., а за 19 днів квітня 2018 року - 8122,50 грн. Отже, середньоденна заробітна плата позивача становить 427,50 грн.

За загальним правилом ч.1 ст.52 КЗпП України для працівників установлюється п`ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями. На підставі ч.1 ст.67 цього Кодексу при п`ятиденному робочому тижні працівникам надаються два вихідних дні на тиждень.

Відповідно до ч.1 ст.73 КЗпП України, у червні 2019 року встановлено такі святкові дні: 28 червня - День Конституції України.

Тому з урахуванням визначених ч.1 ст.73 КЗпП України святкових днів та вихідних днів, загальна кількість робочих днів у червня 2019 року становить 19 днів. Посилання позивача, що кількість днів становить 20, не підтверджене жодним доказом.

Оскільки позивача поновлено на посаді та у спірних правовідносинах відповідач допустив протиправну бездіяльність щодо не нарахування та виплати позивачу заробітної плати за червень 2019 року, стягненню на користь позивача підлягає заробітна плата за червень 2019 року в сумі 8122,50грн. (427,50 грн. * 19 робочих днів).

На підставі абз.3 п.3 Розділу ІІІ Порядку № 100 усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо.

Отже, стягненню підлягає сума коштів без утримання податків та інших платежів,.

Позовна вимога в частині застосування для спірних коштів коригування середньої заробітної плати на коефіцієнт підвищення посадових окладів державних службовців, що відбувся з 01.01.2018 на підставі постанови КМУ від 25 січня 2018 року №24 "Про впорядкування структури заробітної плати працівників державних органів, судів, органів та установ системи правосуддя у 2018 році", не є обґрунтованою та задоволенню не підлягає з огляду на таке.

Згідно з п.10 Порядку №100 у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення.

Суд звернув увагу, що згідно із затвердженим головою Пенсійного фонду України 25.02.2019 штатним розписом відповідача на 2019 рік посада начальника районного управління Пенсійного фонду Черкаської області відсутня. Отже, відсутня рівнозначна посада, на яку позивача поновлено рішенням суду, а з часу поновлення його оклад не переглядався.

Оскільки посада, на яку поновлено позивача, у новому штатному розписі не передбачена, діяльність державного органу, в якому позивача поновлено, припинена до часу прийняття постанови КМУ від 25.01.2018 №24, оклад позивача з часу поновлення йому не підвищений, посадовий оклад за посадою з відмінними функціональними обов`язками не може бути взятий для розрахунку його середнього заробітку.

Проаналізувавши у взаємозв`язку положення згаданих вище постанов КМУ №№988,821, 24, суд дійшов висновку, що підвищення окладу для посади, яку очолював позивач, не передбачене.

Тому суд дійшов висновку про відсутність підстав для застосування коригування середньої заробітної плати позивача на коефіцієнт підвищення посадових окладів державних службовців.

Посилання позивача на постанову Верховного Суду (далі - ВС) від 21.08.2019 у справі №826/10972/18 не є обґрунтованими, оскільки спірні обставини не є подібними його спору. У вказаній справі ВС перевіряв законність судових рішень під час вирішення спору щодо стягнення коштів за період затримки виконання судового рішення, що набрало законної сили (з часу ухвалення рішення суду до часу видачі роботодавцем наказу про поновлення). Обставини нарахування та виплати заробітної плати предметом спору не були.

Тому суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню у вищевказаних частинах.

Суд звертає увагу сторін, що рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць відповідно до ч.1 ст.371 КАС України виконуються негайно. Тому це рішення в частині щодо стягнення коштів в межах суми за 1 місяць підлягає негайному виконанню.

Щодо клопотання позивача про відшкодування йому судових витрат, суд зазначає наступне.

Відповідно до ст.139 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; 3) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

При задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються відповідно до ч.1 ст.139 КАС України за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

При частковому задоволенні позову судові витрати відповідно до ч.3 ст.139 КАС України покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, згідно з ч.7 ст.139 КАС України встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Дотримуючись вказаних норм суд звернув увагу, що під час звернення до суду із даним позовом позивач звільнений від сплати судового збору. У позовній заяві вказав, що докази понесених судових витрат він надасть у встановлений КАС України термін.

Відповідно до ч.3 ст.143 КАС України якщо сторона з поважних причин не може до закінчення судових дебатів у справі подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог.

Суд зазначає, що до закінчення судових дебатів позивач не надав жодного доказу щодо понесення ним будь-яких судових витрат, у тому числі не повідомив суд щодо перешкод для їх своєчасного надання, не навів поважних причин неможливості надання таких доказів до вказаного терміну.

З огляду на зазначене на підставі ст.139 КАС України, суд дійшов висновку, що судові витрати не підлягають розподілу з огляду на недоведеність їх понесення позивачем.

Керуючись ст.ст.2,6,9, 14, 241-246, 255, 295 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області щодо невиплати ОСОБА_1 заробітної плати за червень 2019 року.

Стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області (18000, м.Черкаси, вул. Смілянська, буд.23; код ЄДРПОУ 21366538) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) суму середнього заробітку за червень 2019 року в розмірі 8122,50 грн. (вісім тисяч сто двадцять дві гривні п`ятдесят копійок) (без урахування обов`язкових податків і зборів).

У задоволенні інших вимог відмовити.

Допустити рішення суду в частині щодо стягнення коштів в межах суми за 1 календарний місяць до негайного виконання. В інших частинах Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України через суд першої інстанції до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи з урахуванням підпункту 15.5 пункту 15 частини 1 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Копію рішення направити учасникам справи.

Суддя М.А. Білоноженко

Повний текст рішення складено 18.10.2019р.