Рішення № 84983050, 10.10.2019, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

10.10.2019 р. справа №520/8835/19

Харківський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Сліденко А.В., за участі секретаря - Стрєлка О.В., представника позивача - не прибув, представника відповідача - Трохіної І.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження у відкритому судовому засіданні справу за позовом

ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення Чугуївської міської ради провизнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, -

встановив:

Позивач, ОСОБА_1 (далі за текстом - заявник, громадянин), у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про: 1) визнання протиправною бездіяльності Управління соціального захисту населення Чугуївської міської ради щодо відмови ОСОБА_1 у взятті на облік як внутрішньо переміщеної особи; 2) зобов`язання Управління соціального захисту населення Чугуївської міської ради прийняти рішення про взяття ОСОБА_1 на облік як тимчасово переміщеної особи, включити до реєстру внутрішньо переміщених осіб та видати довідку про підтвердження статусу внутрішньо переміщеної особи.

Аргументуючи заявлені вимоги, заявник зазначив, що оскаржена відмова є протиправною, адже відсутність у паспорті лише відмітки про реєстрацію місця проживання на території, з якої здійснюється внутрішнє переміщення, за відсутності доказів мешкання особи на іншій території, не є достатньою підставою для створення перешкоди у набутті статусу внутрішньо переміщеної особи.

З приводу заяви представника позивача про відкладення розгляду справи у зв`язку із витребуванням додаткових доказів суд наголошує, що даний довід є юридично неспроможним, адже у силу ч.2 ст.79 та ч.4 ст.161 КАС України усі докази мають бути долучені до позову,а у разі існування об"єктивних та нездоланних перешкод у цьому - у порядку ст.80 та ч.5 ст.161 КАС України до позову має бути долучене клопотання про витребування доказів.

Відповідач, Управління соціального захисту населення Чугуївської міської ради, з поданим позовом не погодився.

В обґрунтування заперечень зазначив, що у документі, що посвідчував особу ОСОБА_1 , не було відмітки про реєстрацію місця проживання на території, з якої здійснювалося внутрішнє переміщення, а відповідних доказів, які б підтверджували факт проживання на такій території, подано не було. Викладене є визначеною законом підставою для відмови у взятті на облік як внутрішньо переміщеної особи.

Оскільки матеріали справи містять докази, котрі у своїй сукупності повно та всебічно висвітлюють обставини спірних правовідносин, а мета та завдання адміністративного судочинства залишаються незмінними при розгляді будь-якого спору, то суд вважає за можливе розглянути справу на підставі наявних доказів.

Суд, заслухавши пояснення представника відповідача, повно виконавши процесуальний обов`язок зі збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст належних норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.

Установлені судом обставини спору полягають у наступному.

Заявник, ОСОБА_1 , народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , є особою з інвалідністю другої групи з дитинства, що підтверджується довідкою МСЕК серії 10 ААВ №639764 від 13.07.2015 р.

У паспорті заявника значаться позначки про реєстрацію місця проживання: 12.05.2005 р. - зареєстровано у АДРЕСА_1 ; 24.10.2006 р. - знято з реєстрації; 23.06.2015 р. - зареєстровано місце перебування за адресою АДРЕСА_2 на строк до 23.12.2015 р.; 02.08.2016 р. - зареєстровано місце проживання за адресою АДРЕСА_2 .

З 22.06.2015 р. позивача взято на облік у пункті обліку бездомних громадян Територіального центру соціального обслуговування Чугуївської міської ради.

У цілях набуття правового статусу внутрішньо переміщеної особи заявник звернувся до установи відповідача, який 31.07.2019 р. за №2773 у відповідь на згадане звернення вчинив відмову, оформлену у вигляді повідомлення.

Отже, у спірних правовідносинах відсутній факт бездіяльності владного суб"єкта, що зумовлює відмову у позові в цій частині.

Як з`ясовано судом, юридичною підставою для вчинення відмови владний суб`єкт обрав положення на п.п.4 п.8 постанови КМУ від 01.10.2014 р. №509 "Про облік внутрішньо переміщених осіб", а саме: відсутність у документі заявника, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України, або документі, що посвідчує особу та підтверджує її спеціальний статус, відмітки про реєстрацію місця проживання на території адміністративно-територіальної одиниці, з якої здійснюється внутрішнє переміщення, та відсутні докази, що підтверджують факт проживання на території адміністративно-територіальної одиниці, з якої здійснюється внутрішнє переміщення, визначені абзацом другим пункту 4 цього Порядку.

Вважаючи, що владний суб"єкт допустив бездіяльність, заявник ініціював даний спір.

Вирішуючи спір по суті, суд зазначає, що до відносин, які склались на підставі встановлених судом обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

Згідно з ст.3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Статтею 46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Відповідно до ст.4 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" діяльність держави щодо осіб з інвалідністю виявляється у створенні правових, економічних, політичних, соціальних, психологічних та інших умов для забезпечення їхніх прав і можливостей нарівні з іншими громадянами для участі в суспільному житті та полягає у: виявленні, усуненні перепон і бар`єрів, що перешкоджають забезпеченню прав і задоволенню потреб, у тому числі стосовно доступу до об`єктів громадського та цивільного призначення, благоустрою, транспортної інфраструктури, дорожнього сервісу (далі - об`єкти фізичного оточення), транспорту, інформації та зв`язку, а також з урахуванням індивідуальних можливостей, здібностей та інтересів - до освіти, праці, культури, фізичної культури і спорту; охороні здоров`я; соціальному захисті; забезпеченні виконання індивідуальної програми реабілітації осіб з інвалідністю; наданні пристосованого житла; сприянні громадській діяльності. Соціальний захист осіб з інвалідністю є складовою діяльності держави щодо забезпечення прав і можливостей осіб з інвалідністю нарівні з іншими громадянами та полягає у наданні пенсії, державної допомоги, компенсаційних та інших виплат, пільг, соціальних послуг, здійсненні реабілітаційних заходів, встановленні опіки (піклування) або забезпеченні стороннього догляду.

Матеріалами справи підтверджено, що заявник є особою з інвалідністю з дитинства і указана обставина об"єктивно вимагала від владного суб"єкта більш ретельного і чутливого ставлення до вирішення звернення заявника з урахуванням наявності ознак втручання у приватне життя у розумінні ст.8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року.

Гарантії дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб встановлені Законом України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" (далі за текстом - Закон), у силу ч. 1 ст. 1 якого, внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону (ч. 1 ст. 4 вказаного Закону).

Підставою для взяття на облік внутрішньо переміщеної особи є проживання на території, де виникли обставини, зазначені в статті 1 цього Закону, на момент їх виникнення (ч. 2 ст. 4 Закону).

Як визначено положеннями ч. 3 ст. 4 згаданого Закону, для отримання довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи така особа звертається із заявою до структурного підрозділу з питань соціального захисту населення районних, районних у місті Києві державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад за місцем проживання у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, а разом із заявою заявник подає документ, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України, або документ, що посвідчує особу та підтверджує її спеціальний статус, або свідоцтво про народження дитини (абз. 1 ч. 7 ст. 4).

У силу положень ст. 10 Закону, заявнику може бути відмовлено у видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, якщо: 1) відсутні обставини, що спричинили внутрішнє переміщення, визначені у статті 1 цього Закону; 2) у державних органів наявні відомості про подання завідомо неправдивих відомостей для отримання довідки; 3) заявник втратив документи, що посвідчують його особу, до їх відновлення;4) у заявника немає відмітки про реєстрацію місця проживання на території адміністративно-територіальної одиниці, з якої здійснюється внутрішнє переміщення, та відсутні докази, що підтверджують факт проживання на території адміністративно-територіальної одиниці, з якої здійснюється внутрішнє переміщення, визначені частиною сьомою цієї статті; 5) докази, надані заявником для підтвердження факту проживання на території адміністративно-територіальної одиниці, з якої здійснюється внутрішнє переміщення у зв`язку з обставинами, визначеними у статті 1 цього Закону, не доводять факту проживання заявника на території зазначеної адміністративно-територіальної одиниці.

Викладене кореспондується також з нормами Порядку оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи (затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2014 р. № 509 "Про облік внутрішньо переміщених осіб"; далі за текстом - Порядок №509), який визначає механізм видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи і на положення якого посилається відповідач в обґрунтування обраного варіанту правової поведінки.

З цього приводу суд зазначає, що імперативного припису щодо обов`язковості відмови у видачі довідки у перелічених випадках згадані нормативно-правові акти не містить.

Натомість суд зауважує, що згідно з положеннями абз. 3 ч. 4 ст. 7 Закону, у разі відсутності в документі, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України, або документі, що посвідчує особу та підтверджує її спеціальний статус, відмітки про реєстрацію місця проживання на території адміністративно-територіальної одиниці, з якої здійснюється внутрішнє переміщення у зв`язку з обставинами, визначеними у статті 1 цього Закону, заявник надає докази, що підтверджують факт проживання на території адміністративно-територіальної одиниці, з якої здійснюється внутрішнє переміщення, на день виникнення обставин, що спричинили внутрішнє переміщення, визначених статтею 1 цього Закону (військовий квиток з відомостями про проходження військової служби, трудова книжка із записами про здійснення трудової діяльності, документ, що підтверджує право власності на рухоме або нерухоме майно, свідоцтво про базову загальну середню освіту, атестат про повну загальну середню освіту, документи про професійно-технічну освіту, документ про вищу освіту (науковий ступінь), довідку з місця навчання, рішення районної, районної у місті Києві чи Севастополі державної адміністрації, виконавчого органу міської чи районної у місті ради про влаштування дитини до дитячого закладу, у прийомну сім`ю, дитячий будинок сімейного типу, встановлення опіки чи піклування, медичні документи, фотографії, відеозаписи тощо).

З викладеного вбачається, що вичерпного переліку документів, якими може бути підтверджений факт проживання на території адміністративно-територіальної одиниці, з якої здійснюється внутрішнє переміщення, Закон не містить.

Отже, суд доходить до висновку, що відповідач як владний суб`єкт, враховуючи статус заявника як особи з інвалідністю, не був позбавлений права витребувати від останнього або від інших органів документи на підтвердження місця проживання на території адміністративно-територіальної одиниці, з якої здійснюється внутрішнє переміщення

Проте у спірних правовідносинах владний суб`єкт такими повноваженнями не скористався.

Доказів існування розумної та виваженої причини нереалізації у повному обсязі владної управлінської функції відносно особи з інвалідністю з дитинства владний суб`єкт до суду не подав, що суперечить вимогам ч.2 ст.2 КАС України.

Абзацом 9 ч.5 ст.41 Закону України "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності" визначено, що при повторному розгляді документів не допускається відмова у видачі документа дозвільного характеру з причин, раніше не зазначених у письмовому повідомленні заявнику (за винятком неусунення чи усунення не в повному обсязі заявником причин, що стали підставою для попередньої відмови).

Таким чином, у силу поєднання таких складових елементів запровадженого ст.8 Конституції України верховенства права як принцип юридичної визначеності і принцип належного урядування (п.п.70-71 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Рисовський проти України» (заява №29979/04); рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява № 33202/96, п.120; рішення у справі «Онер`їлдіз проти Туреччини» (Oneryildiz v. Turkey), заява № 48939/99, п.128; рішення у справі Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat. ІНФОРМАЦІЯ_2 S ІНФОРМАЦІЯ_3 r.l. v. Moldova), № 21151/04, п.72; рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п.51; рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п.74; рішення у справі «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п.37) з вимогами ч.2 ст.2 КАС України (приписи якої містять критерії до рішень та діянь владних суб`єктів) владний суб`єкт не може бути визнаним вільним від обов`язку при розгляді порушеного приватною особою питання, котре вимагає вчинення адміністративним органом волевиявлення управлінського характеру, діяти розсудливо, виважено, обачливо і сумлінно, надавши оцінку одразу всім обставинам, які мають юридичне значення для реалізації компетенції і викласти достатньо поза розумним сумнівом мотивовані аргументи з приводу таких обставин у тексті письмового акту.

Розглядаючи справу, суд зважає, що відповідно до ч.1 ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод і практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 14.10.2010р. по справі «Щокін проти України» (Shchokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та 37943/06) та у рішенні Європейського суду з прав людини від 07.07.2011р. по справі «Серков проти України» (Serkov v. Ukraine, заява № 39766/05) Європейським судом з прав людини фактично надане тлумачення змісту ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та змісту верховенства права, згідно з яким національне законодавство має бути чітким та узгодженим, відповідати вимозі «якості» закону, забезпечувати адекватний захист осіб від свавільного втручання у права заявника, а у разі протилежного (тобто у разі неоднозначного трактування норми права) підлягає застосуванню найбільш сприятливий для заявника підхід.

Відтак, суд вважає, що у даному конкретному випадку найбільш сприятливим для заявника є підхід, коли владний суб"єкт повинен одразу визначитись з приводу існування та юридичного значення як обставин згідно з абз.2 ч.7 ст.4 Закону, так і обставин згідно з абз.3 ч.7 ст.4 Закону і за відсутності об"єктивних даних про проживання заявника на час настання згаданих у ч.1 ст.1 Закону подій за іншою адресою (на яку не поширюється дія згаданих у ч.1 ст.1 Закону факторів) надати громадянину статус внутрішньо переміщеної особи.

Зважаючи на викладене, суд вважає, що прийняття рішення по суті звернення позивача вимагало від владного суб`єкта більш ретельного ставлення, повного та вичерпного з`ясування всіх обставин.

При цьому, вчинене владним суб`єктом управлінське діяння (розгляд по суті звернення позивач із вчиненням волевиявлення, оформленого письмово) мало активний характер, що виключає можливість кваліфікації форми правової поведінки УСЗН як бездіяльності, що зумовлює залишення позову без задоволення у даній частині вимог.

Згідно з ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст. 72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить висновку, що у спірних правовідносинах владний суб`єкт не забезпечив реалізацію управлінської функції відповідно до ч. 2 ст. 19 КАС України

Оскільки інших доводів, окрім відсутності у паспорті заявника відмітки про реєстрацію місця проживання, владний суб`єкт в основу оскарженої відмови не поклав, а цей мотив (з огляду на зміст абзаців 2 і 3 ч.7 ст.4 Закону та статус заявника як особи з інвалідністю з дитинства) визнаний судом недостатнім для кваліфікації владного волевиявлення як законного, то слід вважати підтвердженим факт порушення прав та інтересів позивача у спірних правовідносинах.

Указане спонукає суд до застосування інституту виходу за межі позовних вимог шляхом визнання протиправною вчиненої владним суб"єктом відмови та обтяження владного суб`єкта обов`язком повторно вирішити по суті звернення ОСОБА_1 з приводу взяття на облік у якості внутрішньо переміщеної особи з урахуванням даного рішення суду.

Розподіл судових витрат належить провести за правилами ст.ст. 139, 143 КАС України та Закону України "Про судовий збір".

Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст. 6-9, ст.ст. 241-243, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

вирішив:

Позов - задовольнити частково.

Вийти за межі позову.

Визнати протиправною відмову, оформлену повідомленням Управління соціального захисту населення Чугуївської міської ради від 31.07.2019 р. №2773.

Зобов`язати Управління соціального захисту населення Чугуївської міської ради повторно вирішити по суті звернення ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_1 ) з приводу взяття на облік у якості внутрішньо переміщеної особи з урахуванням даного рішення суду.

У решті вимог позов - залишити без задоволення.

Роз`яснити, що рішення виготовлено у повному обсязі у порядку ч.3 ст.243 КАС України 17 жовтня 2019 року; набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України, а саме: після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду; підлягає оскарженню шляхом подання апеляційної скарги до Другого апеляційного адміністративного суду у порядку п.15.5 Розділу VII КАС України та у строк згідно з ч.1 ст.295 КАС України, а саме: протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення.

Суддя Сліденко А.В.