Рішення № 84949922, 03.10.2019, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, пл.Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, код за ЄДРПОУ 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м.Харків

03 жовтня 2019 р. № 520/7064/19

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді - Панченко О.В.

за участю:

секретаря судового засідання - Василенко А.А.,

представника позивача - Іванова Д.А.

представника відповідача та третьої особи - Вишневського О. В . ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_4 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (01001, м.Київ, вул. Володимирська, 9, код ЄДРПОУ 37508470), третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області (61057, м.Харків, вул.Римарська, 24, код ЄДРПОУ 37764460) про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач - ОСОБА_4 , звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просить суд:

- скасувати рішення Державної міграційної служби України від 21.06.2019 року №247-19;

- зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_4 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він громадянин Республіки Таджикистан, 08.01.2019 звернувся до ГУ ДМС України в Харківській області із заявою про надання йому статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту. На що отримав повідомлення Головного управління Державної міграційної служби у Харківській області №73 від 11.07.2019 р., в якому зазначалось про те, що відповідно до абз.5 ч.1 ст. 6 ЗУ "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п.1 чи 13 ч.1 ст.1 вказаного Закону відсутні, на підставі рішення Державної міграційної служби України від 21.06.2019 року №247-19. Позивач вважає таке рішення ДМС України необґрунтованим та таким, що не відповідає Конвенції про статус біженців та чинному законодавству України. Вказані обставини слугували підставою для звернення позивача з даним позовом до суду.

Представник відповідача та третьої особи подав до суду відзив на адміністративний позов (том 1 а.с.93-109), в якому зазначив, що причиною звернення за захистом в Україні ОСОБА_4 у своїй заяві визначив побоювання понести відповідальність за порушеною проти нього у Республіці Таджикистан кримінальною справою за злочин, передбачений ч.2 ст.307-1 КК РТ (публічні заклики до здійснення екстремістської діяльності, публічне виправлення екстремізму, вчинене з використанням засобів масової інформації або мережа Інтернет). Заявник не бажає бути притягненим до відповідальності за вказаною статтею, заявляючи про фальсифікацію проти нього кримінальної справи через небажання співпрацювати з правоохоронними органами Республіки Таджикистан. Заявник стверджує, що представники контррозвідки РТ через веб-сервіс "ІМО" погрожували йому застосуванням тортур і довічним ув`язненням у разі відмови співпрацювати з ним. ОСОБА_4 також стверджує, що в разі повернення до Республіки Таджикистан, він не зможе сповідувати свою віру - салафітський напрямок ісламу, так як в країні тоталітарний режим, відсутність свободи слова та віросповідання. Однак, аналіз наданих заявником відомостей, матеріалів, наданих прокуратурою Харківської області та інформації з відкритих джерел, дає підстави стверджувати, що заявник надає недостовірні відомості, так як залишив Саудівську Аравію , в якій він тривалий час проживав та навчався, через побоювання понести відповідальність за порушеною проти нього кримінальною справою. Крім того, ОСОБА_4 не надав жодних документів, які б підтверджували його переслідування або загрозу переслідування за політичною ознакою в Республіці Таджикистан або на території Саудівської Аравії.

З огляду на це, вважати, що заявник у разі повернення зазнає переслідування з боку чинної влади Таджикистану за політичною ознакою, недоречно. З огляду на викладене відповідач та третя особа вважають, що заявник не має підстав для визнання його особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до умов, передбачених п. 1 чи 13 ч. 1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". З огляду на вказане оскаржуване рішення є правомірним, а позов не підлягає задоволенню.

Представник позивача надав до суду відповідь на відзив (том 2 а.с.25-33), в якій підтримав правову позицію, викладену в адміністративному позові.

Ухвалою суду від 19.07.2019 року відкрито провадження по справі за загальними правилами, призначено проведення підготовчого засідання.

Ухвалою суду від 04.09.2019 року закрито підготовче провадження у справі та призначено розгляд справи по суті.

Позивач та представник позивача - Іванов Д. А . (договір №36/19 від 18.03.2019, ордер серія ПТ№058807 від 01.04.2019), прибули у судове засідання, підтримали доводи, викладені у позовній заяві та просили задовольнити позов.

Представник відповідача та третьої особи - Вишневський О.В. (довіреність №143-2019 від 15.01.2019), проти позову заперечував та просив відмовити у його задоволенні, з підстав вказаних у письмовому відзиві на позов.

Суд, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок наявних у справі доказів у їх сукупності, встановив наступне.

Позивач - ОСОБА_4 , громадянин Республіки Таджикистан, 08.01.2019 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

11 липня 2019 року позивач отримав повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області №73 від 11.07.2019, в якому вказано, що відповідно до абзацу п`ятого частини 1 статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону відсутні на підставі рішення Державної міграційної служби України від 21 червня 2019 року №247-19 (том 1 а.с.16).

Не погоджуючись з правомірністю прийняття спірного рішення, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Перевіряючи юридичну та фактичну обґрунтованість мотивів, покладених суб`єктом владних повноважень в основу спірного рішення, на відповідність вимогам ст.2 КАС України, суд встановив наступне.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначається Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року №3671-VI (далі - Закон № 3671-VI).

Згідно з п. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року поняття "біженець" включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця: 1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження; 3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань; 4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.

Отже при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.

Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (п. п. 45, 66).

Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов`язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного, які можуть бути як усні, так і документальні.

Загальними правовими принципами доказового права, обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Суд зауважує, що єдиним критерієм для набуття міжнародного захисту особою є наявність у неї обґрунтованих побоювань у разі повернення до країни громадянської належності: стати жертвою переслідувань за однією чи кількома ознаками, наведеними у Конвенції про статус біженців 1951 року та у пункті 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" або зазнати серйозної шкоди, пов`язаної з умовами, зазначеними у статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Кваліфікаційній Директиві ЄЄ 2011/95/ЕU, та пункті 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI.

Приписами п.5 ст.4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 передбачено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: - заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; - усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; - твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; - заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

З матеріалів адміністративної справи встановлено, що рішенням Державної міграційної служби України №247-19 від 21.06.2019 року відмовлено у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього закону відсутні (том 1 а.с.296).

З наявних матеріалів справи встановлено, що заявник народився в в радгоспі-технікумі Куйбишев Комуністичного району Курган-Тюбинської області Республіки Таджикистан (нині - с.Навобод (селищної ради Бохтарійон) району Кушонійон Хатлонської області), де у 2002 році здобув середню освіту, після чого, у тому ж році, переїхав на постійне проживання до своїх батьків у м.Душанбе.

У 2006 році виїхав на навчання до державного університету імені Короля Сауда в м.Ер-Ріяд Саудівської Аравії.

У 2007 році одружився у м.Бохтар (Республіка Таджикистан) на ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Заявник повідомив, що після першого курсу навчання, він проживав разом з дружиною у Саудівській Аравії у найманому житлі. також вказує, що має шестеро дітей (одного сина та п`ять дочок), які на даний час проживають з дружиною у м.Бохтар.

Заявник стверджує, що закінчив університет у 2016 році, що підтверджується копією диплома та його нотаріально засвідченим перекладом, згідно з яким він закінчив педагогічний факультет університету 07 січня 2016 року, отримавши ступінь бакалавра педагогіки за спеціальністю "Ісламознавство, тлумачення Корану та хазисів".

Зі слів позивача встановлено, що під час навчання в університеті та після його закінчення він працював водієм на власному автомобілі, а саме нелегально возив дітей арабів до школи та забирав зі школи.

Після закінчення державного університету ім.Короля Сауда він подав документи в аспірантуру і на даний час її не закінчив.

Також заявник стверджує, що під час його проживання в Саудівській Аравії в 2017-2018 роках він отримував пропозиції від представників служби безпеки Таджикистану та посла Таджикистану у Саудівській Аравії щодо співпраці, яка полягала в тому, щоб ОСОБА_4 , доповідав їм про дії, розмови та настрої таджикських студентів у м.Ер-Ріяд, їх контакти з представниками опозиції, негативно висвітлював діяльність держави Іран та опозиціонерів за кордоном.

За словами заявника, він відмовився від співпраці зі співробітниками контррозвідки РТ та посла Таджикистану в Саудівській Аравії , через що наприкінці літа - початку осені 2018 року його братів викликали до поліції та органів безпеки республіки Таджикистан, а також приходили до його матері додому в м.Бохтарі.

Постановою слідчого УДКНБ РТ по Хатлонській області від 09.03.2018 відносно заявника порушено кримінальну справу за ч.2 ст.307-1 КК РТ.

Постановами слідчого УДКНБ РТ по Хатлонській області від 07.05.2018 заявника притягнуто в якості обвинуваченого за вуказаною кримінальною справою та оголошено у розшук.

Постановою суду м.Бохтар Хатлонської області від 08.05.2018 заявнику обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

30.10.2018 заявника оголошено у міжнародний розшук каналами Міжнародної організації кримінальної поліції Інтерпол.

17.12.2018 заявника було затримано в м.Харкові співробітниками Управління СБУ в Харківській області як особу, яка розшукується компетентними органами РТ для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого ч.1 ст.307 Кримінального кодексу Республіки Таджикистан (публічні заклики до насильницького захоплення державної влади або її насильницького утримання або насильницької зміни конституційного ладу, або насильницького порушення територіальної цілісності РТ).

Відповідно до ухвали слідчого судді Жовтневого районного суду м.Харкова від 19.12.2018 року по справі №639/7309/18 (провадження №1-кс/639/3301/18), відносно заявника застосовано тимчасовий арешт строком на 40 днів, до надходження запиту про його видачу (екстрадицію) від компетентних органів Республіки Таджикистан та поміщено на утримання до Державної установи "Харківський слідчий ізолятор (№ 27)".

Генеральною прокуратурою України отримано запит Генеральної прокуратури Республіки Таджикистан від 07.01.2019 року №18/27-7 про видачу заявника для притягнення до кримінальної відповідальності за злочин, передбачений ч. 2 ст.307-1 КК РТ (публічні заклики до здійснення екстремістської діяльності, публічне виправлення екстремізму, вчинене з використанням засобів масової інформації або мережі Інтернет).

Ухвалою слідчого судді Жовтневого району м.Харкова від 25.01.2019 року по справі №639/347/19 (провадження №1-кс/639/269/19) до заявника застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою (екстрадиційний арешт) строком до 12 місяців, до вирішення Генеральною прокуратурою України питання про його видачу компетентним органам Республіки Таджикистан.

Ухвалою слідчого судді Жовтневого району м. Харкова від 22.03.2019 року по справі №639/1469/19 (провадження №1-кс/639/875/19) задоволено скаргу захисника, адвоката Скорбача О.І., подану в інтересах заявника в порядку ч. 12 ст. 584 КПК України, та змінено запобіжний захід у вигляді тримання під вартою для забезпечення його видачі (екстрадиційний арешт) на особисте зобов`язання, з покладенням обов`язків, передбачених ч.5 ст.194 Кримінального процесуального кодексу України, а заявника звільнено з-під варти у залі суду.

Начальник відділу міжнародного співробітництва прокуратури Харківської області звернувся зі скаргою на вищевказану ухвалу до Харківського апеляційного адміністративного суду, який ухвалою від 29.03.2019 року у справі №639/1469/19, відмовити у відкритті провадження за його апеляційною скаргою.

З матеріалів справи вбачається, що причиною звернення за захистом в Україні заявник визначив побоювання бути виданим правоохоронними органами України службі безпеки Республіки Таджикистан, громадянином якої він є, яка є ініціатором міжнародного розшуку заявника за його ухилення від органів слідства, з метою притягнення до кримінальної відповідальності за злочин, передбачений ч. 2 ст.307-1 КК РТ (публічні заклики до здійснення екстремістської діяльності, публічне виправлення екстремізму, вчинене з використанням засобів масової інформації або мережі Інтернет). Заявник не бажає бути притягненим до відповідальності за вищевказаною статтею, заявляючи про фальсифікацію проти нього кримінальної справи через небажання співпрацювати з контррозвідкою РТ. Заявник стверджує, що в разі його ув`язнення у Республіці Таджикистан, до нього буде застосовано тортури, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Відповідно до листів відділу міжнародного співробітництва Головного управління Національної поліції в Харківської області від 09.01.2019 року №58/119-23/01-2019 та від 11.04.2019 №751/119-23/01-2019 заявник з 30.10.2018 перебуває на обліках Генерального секретаріату Інтерполу, як особа, яка перебуває в міжнародному розшуку з метою екстрадиції до РТ для притягнення до кримінальної відповідальності за злочин, передбачений ч.1 ст.307-1 КК РТ (публічні заклики до насильницького захоплення державної влади або її насильницького утримання або насильницької зміни конституційного ладу, або насильницького порушення територіальної цілісності РТ, а також надання сприяння в здійсненні цих діянь). У вказаному листі зокрема зазначено, що заявник з метою навчання прибув до ОАЕ, де ознайомився з ідеями та цілями терористичної організації "Ісламська держава", та в подальшому через соціальні мережі в Інтернеті почав закликати таджицьку молодь приєднатися до "Ісламської держави" та брати участь у "джихаді" для створення "халіфатської" ісламської держави. Заявник прийняв клятву приєднатися до "джихаду", ставши одним з найактивніших членів терористичної спільноти для лінії вербування та набирав молодих бійців для участі в операціях у Сирії та Іраку.

Відповідно до листа начальника відділу міжнародного співробітництва прокуратури Харківської області від 030.4.2019 №14-128-18 та наданих ним ектрадиційних матеріалів, заявник є прихильником забороненої на території РТ екстремістської релігійної течії "Салафія" , про що свідчить висновок експертів Центру ісламознавства при Президенті РТ від 09.02.2018 №4/7, зроблений після перегляду особистої сторінки заявника у соціальній мережі "Однокласники", на якій він виступає під іменем ОСОБА_13 , і на якій він розміщував відое-ролики власних лекцій, що за своїм характером повністю відповідають ідеології зазначеної релігійної течії.

Заявник відмовляється від усіх обвинувачень, заявляючи , що в Об`єднаних Арабських еміратах був лише транзитом, що він не знайомий з представниками опозиційній таджицькій владі сил, за чвоїми релігійними переконаннями не салафіт, а ханафіт.

Заявник стверджує, що окрім Саудівської Аравії був лише у Республіці Казахстан, Російській Федерації та Україні, але за даними Інтерполу (стор.38-39 особової справи) він перебував у Російській Федерації, Турецькій Республіці, Сирійській Арабській Республіці, Ісламській Республіці Афганістан, Ісламській Республіці Пакистан, Об`єднаних Арабських Еміратах, Республіці Ірак, Арабській Республіці Єгипет, Україні.

Під час співбесіди заявник стверджує, що в разі його ув`язнення у Республіці Таджикистан, до нього буде застосовано тортури, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання. Однак, не надав жодних відомостей про намагання захистити свої інтереси або документальних доказів останнього, так само, як і не надав документів, що підтверджували б факти тортур чи жорстокого поводження з ним, що ставить під сумнів самі тортури.

За даними Виконавчого комітету СНГ, Республіка Таджикистан є країною-учасницею Конвенції про передачу засуджених до позбавлення волі для подальшого відбування покарання від 06.03.1998 року, згідно зі статтею 5 якої, передача засудженого до позбавлення волі може бути здійснена за наявності умови, коли є письмова згода засудженого або в разі, якщо засуджений в силу віку, фізичного або психічного стану не може вільно висловлювати свою волю, - згода його законного представника.

За даними Організації Об`єднаних Націй (далі - ООН) Республіка Таджикистан є країною-учасницею Конвенції проти тортур та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, прийнятої резолюцією 39/46 Генеральної Асамблеї від 10.12.1984 року та раз на чотири роки звітує про прийняття законодавчих та адміністративних заходів по її виконанню перед Комітетом ООН проти тортур.

Відповідно до запита Генеральної прокуратури Республіки Таджикистан від 07.01.2019 року №18/27-7 про видачу заявника, остання гарантує, що відповідно до норм міжнародного права заявнику будуть надані всі можливості для захисту, в тому числі допомога адвокатів, він не буде підданий тортурам, жорстоким, нелюдським, принижуючим гідність видам поводження або покарання, а запит не має мети переслідування його за політичними мотивами, у зв`язку з расовою приналежністю, віросповіданням, національністю або політичними поглядами.

Суд зауважує, що з наявних матеріалів справи вбачається, що обидва приїзди до України ОСОБА_4 у 2018 році були пов`язані із пошуками заявником шляхів легалізації в Україні. Після останнього прибуття в Україну в жовтні 2018 року, позивач намагався здобути підстави для подальшого законного перебування в Україні шляхом встановлення ним батьківства над дитиною, народженою громадянами України.

Надані представником відповідача матеріали особової справи позивача свідчать, що ОСОБА_4 є прихильником ісламської радикальної релігійної течії "Салафія", від чого він відмовляється, але при цьому заявляє про довіру до нього студентів, пов`язаних із опозиційними таджицькій владі силами, а також повідомив, що відмовився допомогти таджицькій владі проводити в мережі Інтернет роз`яснювальну роботу проти опозиційних сил, заявивши, що він не бажає бути зрадником.

Слід зазначити, що відповідно до пункту 80 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженця) УВКБ ООН, наявність інших політичних переконань, відмінних від тих, що розділяються владою, само по собі не є підставою для подання клопотання про надання статусу біженця, і шукач повинен довести, що у нього є достатні побоювання стати жертвою переслідувань за свої переконання: владі має бути відомо про політичні переконання особи і вони мають нести владі певну загрозу.

Однак, заявник не повідомив про жодні подібні факти проявів своєї політичної позиції, а також, не надав жодних документів, які б підтверджували його переслідування або загрозу переслідування за політичною ознакою в Республіці Таджикистан.

За даними Інтерполу заявник прийняв клятву приєднатися до "джихаду", ставши одним з найактивніших членів терористичної спільноти для лінії вербування, та набирав молодих бійців для участі у військових операціях у Сирії та Іраку.

Відповідно до публікації 2Как распознать салафита" від 03.03.2018 року узбецького видання "Вести": "найважливішим елементом доктрини ваххабітизму є специфічне уявлення про джихад як непримиримій боротьбі не лише проти язичників, але й проти мусульман, які не розділяють ваххабістські ідеї, що дає ї право на прояви нетерпимості та жорстокості по відношенню до них (як приклад: Ірак, Сирія, Лівія, Афганістан та Єгипет). Салафіти не визнають світських законів, моральних норм і традицій сучасного суспільства, звідси - повне заперечення світської влади і політичної системи, що має на увазі зміну її на релігійну на основі " Салафії ". На відміну від старшого покоління ідейних салафітів, які миролюбно розповсюджували свої релігійні ідеї, салафіти молодого віку (серед прибічників в Середній Азії середній вік 30 років, жителі міст, переважно малоосвічені) в соціальних мережах політизувалися не лише ідейно, але й виробили свої агресивні позиції стосовно інших релігійних організацій та партій мусульманського світу, цілеспрямовано, цілодобово ведуть пропагандистську роботу щодо досягнення основної мети - всесвітній священний джихад проти невірних в рамках майбутнього Всесвітнього Халіфату .

Отже, заявник, в разі прояву своїх релігійних поглядів на території Республіки Таджикистан, має ризики зазнати переслідувань з боку державної влади за релігійною ознакою, однак важкість вчинених ним злочинів на території Республіки Таджикистан, підводить його під дію статті 1 F Конвенції про статус біженців 1951 року та абзацу третього частини першої статті 6 Закону, що виключають можливість визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Враховуючи заборону салафітського напрямку ісламу в Республіці Таджикистан та інших країнах, головною ідеєю якого є всесвітній священний джихад проти невірних, повне заперечення світської влади і політичної системи, заявник може представляти небезпеку для суспільства та держави.

Відповідно до глави ІV (Положення про виключення) Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців УВКБ ООН: "Стаття 1 F Конвенції 1951 року говорить: "Положення цієї Конвенції не поширюються на осіб, стосовно яких є серйозні підстави вважати, що вони: b) вчинили тяжкий злочин неполітичного характеру поза країною, яка надала їм притулок, і до того як вони були допущені в країну в якості біженців".

За матеріалами справи, ознак того, що заявник міг бути причетний до подій, які могли б підвести його під дію положень про виключення, що викладені у пунктах (a) (c) розділу F статті 1 Конвенції 1951 року, не виявлено.

Відповідно до абзацу п`ятого частини першої статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

На підставі викладеного, враховуючи відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", та враховуючи, що заявник підпадає під дію положення про виключення, а саме пункту "b" розділу F статті 1 Конвенції 1951 року, і відповідно під дію абзацу п`ятого частини першої статті 6 Закону "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", суд доходить висновку про обґрунтованість відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Республіки Таджикистану ОСОБА_4 .

Крім того, суд зазначає, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення із даною заявою може бути іншим.

Тому, враховуючи те, що дата звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є значно пізнішою від дати його прибуття в Україну, суд доходить висновку про відсутність у позивача реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження.

Суд зауважує, що обставини, вказані позивачем, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, суд доходить висновку що позивачем не надано доказів на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, не доведено існування умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та наявності правомірних підстав для прийняття органами ДМС України рішення про відмову у наданні відповідного статусу.

Вказаний висновок в повній мірі відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 14.03.2018 року по справі №820/1502/17.

Згідно з положеннями ч.5 ст.242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Суд відмічає, що позивачем не подано належних та допустимих доказів, в розумінні статей 73-74 КАС України, які б доводили протиправність рішення відповідача.

Відповідно до частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Статтею 76 КАС України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

За приписами ч.1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Розглянувши подані учасниками справи документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд доходить висновку, що позовні вимоги ОСОБА_4 необґрунтовані, а відтак не підлягають задоволенню.

Судові витрати підлягають розподілу відповідно до приписів ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Керуючись ст.ст. 13, 14, 241, 243, 246, 250, 255, 293, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_4 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії, - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, з дня його проголошення безпосередньо до Другого апеляційного адміністративного суду. Або в порядку, передбаченому п. 15.5 Розділу VII КАС України, а саме: до Другого апеляційного адміністративного суду через Харківський окружний адміністративний суд.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення виготовлений 15 жовтня 2019 року.

Суддя О.В. Панченко