Рішення № 84832048, 01.10.2019, Київський районний суд м. Одеси

______________________

Справа № 947/21254/19

Провадження № 2/947/5639/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01.10.2019 року

Київський районний суд м. Одеси в складі:

головуючого судді Салтан Л.В.

за участю секретаря Дідур В.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа ПАТ «ОТП Банк», про поділ майна подружжя,-

ВСТАНОВИВ:

04 вересня 2019 року позивач ОСОБА_1 звернулася до Київського районного суду м. Одеси з позовною заявою, в якій просить визнати, що земельна ділянка, площею 543 кв. м, яка розташована за адресою АДРЕСА_1 , та яка належить ОСОБА_2 ; житловий будинок за адресою АДРЕСА_1 загальною площею 349,3 кв. м, який складається з літ. А - житлове: І поверх: 1 - коридор, 10,2 кв. м., 2 - гараж, 26,8 кв. м., 3 санвузол - 6,4 кв. м., 4 котельна -17,3 кв. м, хол гостина - 106,2 кв. м, 6 - веранда - 18,8 кв. м, ІІ поверх - 7 житлова, 48,4 кв. м, 8 - санвузол 9,1 кв. м, 9 кабінет -14,9 кв. м, 10 - сходова площадка -21,5 кв. м, 11 - гардеробна, 6,5 кв. м, 12 - санвузол, 10,1 кв. м, 13 - житлова, 53,1 кв. м, № 1-2 - огорожа - є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ; визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 земельної ділянки, площею 543 кв. м, яка розташована за адресою АДРЕСА_1 , та яка належить ОСОБА_2 ; та 1/2 житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 загальною площею 349,3 кв. м, який складається з літ. А - житлове: І поверх: 1 - коридор, 10,2 кв. м., 2 - гараж, 26,8 кв. м., 3 санвузол - 6,4 кв. м., 4 котельна -17,3 кв. м, хол гостина -106,2 кв. м, 6 - веранда - 18,8 кв. м, ІІ поверх - 7 житлова, 48,4 кв. м, 8 - санвузол 9,1 кв. м, 9 кабінет -14,9 кв. м, 10 - сходова площадка -21,5 кв. м, 11 - гардеробна, 6,5 кв. м, 12 - санвузол, 10,1 кв. м, 13 - житлова, 53,1 кв. м, № 1-2 - огорожа.

В обґрунтування своїх вимог, ОСОБА_1 зазначає, що позивач та відповідач перебували у шлюбі, за час сумісного проживання ними було набуто зазначене спільне майно, яке на цей час ОСОБА_1 бажає поділити.

Позивач ОСОБА_1 у судове засідання не з`явилась, повідомлялась належним чином, до суду надала заяву про розгляд справи за її відсутності.

Відповідач ОСОБА_2 , представник третьої особи ПАТ «ОТП Банк» у судове засідання не з`явились, повідомлялись належним чином, про причини неявки суд не сповістили.

Вислухавши пояснення сторін, присутніх у судовому засіданні, дослідивши надані докази, суд вважає, що позовна заява є обґрунтованою і підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судовим розглядом встановлено, що з 08 червня 1991 року сторони: ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано 25 листопада 1993 року, про що свідчить свідоцтво про розірвання шлюбу сері НОМЕР_1 видане повторно 04 березня 2017 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області, актовий запис № 1190.

ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народилась дитина - дочка ОСОБА_3 .

Після розірвання шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 продовжували проживати однією сім`єю, вели спільне господарство, мали єдиний бюджет, взаємні права та обов`язки, купували майно за спільні кошти.

В період сумісного проживання після розірвання шлюбу у сторін ІНФОРМАЦІЯ_2 народився син - ОСОБА_4 , що підтверджено свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 виданим 22 грудня 2004 року міським відділом реєстрації актів цивільного стану Одеського обласного управління юстиції, батьками якого зазначені ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Зазначені факти встановлений у рішенні Київського районного суду м. Одеси від 18 липня 2017 року у цивільній справі № 520/5749/17.

Згідно зі свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_3 виданому 23 червня 2006 року Міським відділом реєстрації актів цивільного стану Одеського міського управління юстиції, ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_4 зареєстрували шлюб 23 липня 2006 року, про що в книзі реєстрації шлюбу 23 червня 2006 року зроблено відповідний актовий запис № 980.

За час перебування у шлюбі, сторони набули майно: земельну ділянку, площею 543 кв. м, яка розташована за адресою АДРЕСА_1 , та яка належить ОСОБА_2 ; житловий будинок за адресою АДРЕСА_1 загальною площею 349,3 кв. м, який складається з літ. А - житлове: І поверх: 1 - коридор, 10,2 кв. м., 2 - гараж, 26,8 кв. м., 3 санвузол -6,4 кв. м., 4 котельна -17,3 кв. м, хол гостина -106,2 кв. м, 6 - веранда -18,8 кв. м, ІІ поверх - 7 житлова, 48,4 кв. м, 8 - санвузол 9,1 кв. м, 9 кабінет -14,9 кв. м, 10 -сходова площадка -21,5 кв. м, 11 - гардеробна, 6,5 кв. м, 12 - санвузол, 10,1 кв. м, 13 - житлова, 53,1 кв. м, № 1-2 - огорожа, який належить на підставі права власності ОСОБА_2 .

При цьому з 2002 року по 2006 рік ОСОБА_2 та ОСОБА_1 за гроші з продажу спільного майна - квартири АДРЕСА_2 , та також спільні, отримані в наслідок праці, будували спірний будинок. У 2006 році зазначений житловий будинок було добудовано.

До 2010 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 проживали у зареєстрованому шлюбі у спірному будинку.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 20 листопада 2010 року шлюб між сторонами розірвано.

З квітня 2012 року ОСОБА_1 проживає за адресою спірного майна.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 18 липня 2017 року визнано фіктивним розірвання шлюбу, яке було зареєстровано Київським районним у місті Одесі відділу державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області 25 листопада 1993 року, актовий запис № 1190.

Статтею 60 СК України передбачає, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до ч. 1-4 ст. 61 СК України, об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частиною 1 ст. 69 СК України передбачає, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Відповідно до ч. 1 ст.70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

На підставі ст. 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної "сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік недомовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя.

Згідно зі ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Засади ст. 15 ЦК України гарантують кожній особі право на захист її порушених, оспорюваних чи невизнаних прав, а також охоронюваних законом інтересів судом.

Згідно з п. 26 постанови Пленуму Верховного Суду України №2 від 12 червня 2009 року «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

Згідно з ч. 3 ст. 368 ЦК України майно набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Суб`єктивне право на поділ майна, що перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.

Відповідно до п. 24, 25 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», до складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб.

Частиною 3 ст. 368ЦК України, передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі ст. 372 ЦК України, зазначено, що майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 року № 11, сутність поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов`язків. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. При винесенні рішення суд має керуватися "обставинами, що мають істотне значення", якими можуть бути, насамперед, ступінь трудової та (або) фінансової участі кожного з подружжя в утриманні спільного майна, зроблених поліпшеннях, доцільність та обґрунтованість укладених правочинів, спрямованих на розпорядження спільним майном, наявність або відсутність вчинення одним з подружжя дій, що порушують права другого з подружжя, суперечать інтересам сім`ї, матеріальне становище співвласників тощо. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначення кола об`єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення їхньої вартості.

При цьому слід зазначити, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово в низці своїх постанов визначала співвідношення понять фізичної особи та фізичної особи - підприємця та їх правового статусу.

Відповідно до частини першої статті 24 ЦК України, людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.

У статті 25 ЦК України передбачено, що здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи.

За правилами частин другої та четвертої цієї статті цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті.

У статті 26 ЦК України вказано, що всі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов`язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов`язки як учасник цивільних відносин.

З аналізу вказаних вимог цивільного законодавства вбачається, що кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України).

Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус «фізична особа - підприємець» сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю.

Наявність статусу підприємця не свідчить про те, що з моменту державної реєстрації ФОП така особа виступає як підприємець у всіх правовідносинах (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 14 березня 2018 року у справі № 2-7615/10, від 5 та 20 червня 2018 року у справах № 522/7909/16-ц та № 216/181/16-ц відповідно). Такий статус має значення при вирішенні юрисдикції спорів у правовідносинах, які безпосередньо виникають унаслідок здійснення фізичною особою підприємницької діяльності та пов`язані з такою діяльністю.

Таким чином, визнання за рішенням суду права власності на спірний будинок та земельну ділянку за ОСОБА_2 як за фізичною особою - підприємцем, які в подальшому використовувались не для підприємницької діяльності, а як місце проживання позивачки, відповідача та їх дітей, жодним чином не впливає на правовий статус цього майна як майна, спільно набутого подружжям у шлюбі.

Також, відповідно до іпотечного договору № PML-500/098/2007 від 27 січня 2012 року зазначене майно перебуває в іпотеці.

Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку», іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом.

Статтею 23 Закону України «Про іпотеку» визначено, що в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Положення чинного законодавства, що регулюють правовідносини щодо іпотечних зобов`язань, вказують на те, що іпотекодавець не має права розпоряджатися майном без згоди іпотекодержателя до закінчення терміну дії іпотеки.

Разом з цим, положеннями Закону України «Про іпотеку» не заборонено володіти та користуватися переданим в іпотеку майном. У свою чергу поділ спільного майна між подружжям, в тому числі іпотечного майна, не вважається розпорядженням ним, так як в момент його передачі в іпотеку воно вже належало подружжю на праві спільної сумісної власності в силу закону.

Такий правовий висновок вказано у постанові Верховного Суду від 08 липня 2019 року у цивільній справі № 522/17048/15-ц .

Згідно з ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно з ч. 1 ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з ч. 2 ст. 89 ЦПК України, жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Пункт 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлює, що кожен має право на розгляд його справи судом.

У п. 36 рішення Європейського суду у справі Голдера проти Сполученого Королівства, вказано, що Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції) наголошує, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на подання до суду скарги, пов`язаної з його або її правами та обов`язками цивільного характеру.

Відповідно до ст. 13 Конвенції, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. При чому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.

При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» у рішенні від 17 липня 2008 року Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Таким чином, Держава Україна несе обов`язок перед зацікавленими особами забезпечити ефективний засіб захисту порушених прав, зокрема - через належний спосіб захисту та відновлення порушеного права. Причому обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права.

У пункті 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 у справі №1-33/2004, вказано, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, яка здійснюється, зокрема і судом як основним засобом захисту прав, свобод та інтересів у державі.

Рішенням Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» від 26 червня 2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Статтею 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Згідно зі ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною 1 ст. 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Стягненню з відповідача на користь позивача підлягає судовий збір у розмірі 10373 грн. 40 коп.

Керуючись ст. 77, 81, 263-265 ЦПК України, ст. 60, 69-71 СК України,-

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа ПАТ «ОТП Банк», про поділ майна подружжя - задовольнити.

Визнати, що земельна ділянка, площею 543 кв. м, яка розташована за адресою АДРЕСА_1 , та яка належить ОСОБА_2 ; житловий будинок за адресою АДРЕСА_1 загальною площею 349,3 кв. м, який складається з літ. А - житлове: І поверх: 1 - коридор, 10,2 кв. м., 2 - гараж, 26,8 кв. м., 3 санвузол - 6,4 кв. м., 4 котельна - 17,3 кв. м, хол гостина - 106,2 кв. м, 6 - веранда - 18,8 кв. м, ІІ поверх - 7 житлова, 48,4 кв. м, 8 - санвузол 9,1 кв. м, 9 кабінет -14,9 кв. м, 10 -сходова площадка - 21,5 кв. м, 11 - гардеробна, 6,5 кв. м, 12 - санвузол, 10,1 кв. м, 13 - житлова, 53,1 кв. м, № 1-2 - огорожа - є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ; визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 земельної ділянки, площею 543 кв. м, яка розташована за адресою АДРЕСА_1 , та яка належить ОСОБА_2 ; та 1/2 житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 загальною площею 349,3 кв. м, який складається з літ. А - житлове: І поверх: 1 - коридор, 10,2 кв. м., 2 - гараж, 26,8 кв. м., 3 санвузол - 6,4 кв. м., 4 котельна - 17,3 кв. м, хол гостина - 106,2 кв. м, 6 - веранда - 18,8 кв. м, ІІ поверх - 7 житлова, 48,4 кв. м, 8 - санвузол 9,1 кв. м, 9 кабінет -14,9 кв. м, 10 - сходова площадка -21,5 кв. м, 11 - гардеробна, 6,5 кв. м, 12 - санвузол, 10,1 кв. м, 13 - житлова, 53,1 кв. м, № 1-2 - огорожа.

Стягнути з ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_4 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , на користь ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_5 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , судовий збір у розмірі 10373 (десять тисяч триста сімдесят три) грн. 40 коп.

Рішення може бути оскаржено до Одеського апеляційного суду шляхом подання до Київського районного суду м. Одеси апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення суду.

Повний текст рішення суду складений 01 жовтня 2019 року.

Головуючий Салтан Л. В.