Рішення № 84800536, 07.10.2019, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/3323/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 вересня 2019 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд в складі:

головуючого судді: Самойлюк Г.П.,

при секретарі: Казарян С.Б.

сторін:

позивач: Лагунов В.І. (представник за ордером)

відповідач: не з`явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі справу за позовом ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (65045, м. Одеса, вул. Преображенська, 44, код ЄДРПОУ 37811384) про визнання наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 101 від 29.05.2019 р. протиправним та його скасування, зобов`язання Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області прийняти рішення відносно ОСОБА_2 про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, -

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

03.06.2019р. до Одеського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якому позивач просить:

визнати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 101 від 29.05.2019 р. про відмову ОСОБА_2 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протиправним і скасувати його;

зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняти рішення відносно до ОСОБА_2 про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що ГУ ДМС України в Одеській області під час розгляду звернення щодо надання захисту в Україні не прийняло до уваги реальні побоювання позивача за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності - Афганістану. При цьому позивач зазначає, що у випадку повернення життю та свободі позивача буде загрожувати небезпека, що суперечить ст.3 Європейської Конвенції «Про захист прав людини та основоположних свобод». Також у позові вибірково наведена інформація Управління Верховного комісара ООН щодо Афганістану, зокрема факти переслідувань цивільних осіб з боку угрупування «Талібан», терористичних актів, в результаті яких гине мирне населення.

Ухвалою від 07.06.2018 р. відкрито провадження по справі та визначено, що розгляд справи буде проводитись в порядку загального позовного провадження; встановлено відповідачу п`ятнадцятиденний строк з дня вручення даної ухвали для подання відзиву на позовну заяву; встановлено позивачу п`ятиденний строк з дня отримання відзиву для подання відповіді на відзив; встановлено відповідачу п`ятиденний строк з дня отримання відповіді на відзив для подання заперечення; встановлено учасникам справи п`ятнадцятиденний строк з дня вручення даної ухвали для подання заяв з процесуальних питань; призначено підготовче засідання по справі на 02.07.2019 р. о 14 год. 30 хв. (з урахуванням ухвали про виправлення описки від 07.06.2019р.).

26.06.2019р. до суду від відповідача надійшов відзив (вх. № 23025/19), в якому відповідачем зазначено, що позивач має на меті лише легалізацію на території України, про що свідчить зловживання процедурою звернення за захистом. Зокрема, позивач звернувся за міжнародним захистом до ГУ ДМС України в Одеській області після того як тривалий час перебував на території України у якості нелегального мігранта. Зазначене зволікання із зверненням ставить під сумнів реальність стверджуваної позивачем загрози його життю та вказує на те, що дане звернення обумовлене лише потребою у легалізації на території України. Крім того, за результатами розгляду матеріалів особової справи шукача захисту співробітник ГУ ДМС України в Одеській області дійшов висновку про те, що позивач не переслідувався в країні громадянської належності за конвенційними ознаками визначення статусу біженця відповідно до п.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Покладена в основу звернення історія побудована на загальновідомих фактах та узагальнених твердженнях, - без належної аргументації та деталізації. Відображені в особистій справі позивача обставини не підтверджують історію переслідування позивача та свідчать про відсутність обґрунтованих побоювань зазнати переслідувань з боку представників угрупування « Талібан ».

02.07.2019р. від представників позивача та відповідача надійшли клопотання про продовження строку підготовчого провадження по справі у зв`язку з необхідністю надання додаткових доказів по справі.

Ухвалою суду від 02.07.2019р. продовжено строк підготовчого провадження по справі № 420/3323/19 на тридцять днів; відкладено підготовче засідання по справі на 28 серпня 2019 року.

Ухвалою суду від 28.02.2019р. підготовче провадження закрито; призначено судове засідання для розгляду справи по суті на 09 вересня 2019 року о 14 год. 30 хв.

Ухвалою суду від 09.09.2019р., яка занесена до протоколу судового засідання, відкладено розгляд справи на 26 вересня 2019 року 11:00 за клопотанням позивача.

До судового засідання 26.09.2019р. з`явився представник позивача, відповідач явку представника до судового засідання не забезпечив, про дату, час та місце слухання справи повідомлений належним чином.

Представник позивача у судовому засіданні позов підтримав та просив задовольнити його у повному обсязі.

Заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши матеріали справи, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, проаналізувавши положення чинного законодавства, суд,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин Афганістану, уродженець провінції Бадахшан , с. Даштак, до виїзду з країни проживав в м. Кабул. За національністю таджик, за віросповіданням мусульманин-суніт (канонів релігії дотримується частково). Рідна мова - дарі, позивач володіє наступними мовами: пушту - на рівні достатньому для розуміння та англійською мовою - вільно. Офіційно неодружений, за повідомленням територіального підрозділу ДМС, в Афганістані має наречену - ОСОБА_6 , 1999 р.н., гр. Афганістану, з якою був заручений за релігійним обрядом під час проживання в м. Кабул - 05.10.2018р .. Дітей не має. Освіта незакінчена вища, яку здобув в університеті Кардан протягом 2013-2017 років. У відповідності до тверджень позивача, він пройшов повний курс навчання в університеті, однак не захистив дипломну роботу.

Щодо трудової діяльності, позивач повідомив, що в країні громадянської належності він працював на посаді спеціаліста фінансового та адміністративного відділу компанії «QAIS ANIL» в період 2012р. - 10.2018р., наразі позивач не працює.

Позивач повідомив, що ані він, ані інші його близькі родичі, ніколи не були членами жодних політичних, релігійних або громадських організацій як в країні громадянської належності, так і поза її межами.

12.10.2018р. позивач за допомогою послуг посередника, з яким було здійснено домовленість про транспортування заявника до України, вибув з Афганістану авіарейсом Кабул (Афганістан) - Душанбе (Таджикистан), кордон перетнув на підставі паспортного документу гр. Афганістану та оформленої візи до Таджикистану. В м. Душанбе перебував до 21.10.2018р. в очікуванні подальшого транспортування. З м. Душанбе (Таджикистан) вибув 21.10.2018р. авіарейсом Душанбе (Таджикистан) - Стамбул (Туреччина) - Одеса (Україна). До України прибув 22.10.2018р., державний кордон перетнув легально, на підставі паспортного документу гр. Афганістану та оформленої візи типу «С» серії № НОМЕР_1 .

10.05.2019 р. позивач звернувся до територіального підрозділу ДМС із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує міжнародного захисту, після того, як 4 місяці перебував на території України у якості нелегального мігранта (з 09.01.2019р.(термін закінчення візи) по 10.05.2019р. (день звернення до територіального підрозділу ДМС)), всупереч діючому законодавству.

Щодо причин виїзду з країни громадянської належності, як вбачається з матеріалів особової справи, позивач не зміг аргументувати причину власного виїзду з Афганістану, надавши лише узагальнені пояснення, зокрема повідомив, що його батько - ОСОБА_8 , приблизно ІНФОРМАЦІЯ_3 р. н. , гр. Афганістану працював в управлінні кадрів та персоналу в міністерстві оборони Афганістану до виходу на пенсію ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ). Заявник стверджує, що його батько зазнавав погроз від представників терористичного угрупування «талібан» через власну професійну діяльність. Так, у відповідності до пояснень позивача, влітку 2016 року, через родичів, які проживають в провінції Бадахшан його батькові було повідомлено, що він має покинути працювати на державній службі. Додатковим елементом переслідування заявник вказав інформацію про те, що після зазначеного випадку таліби самостійно телефонували його батьку на телефон від 7 до 9 разів в період з 2016р. по 02.2018 р. та вимагали покинути роботу і приєднатись до них (арк. 6-7 анкети від 10.05.2019 року). При цьому, заявник ствердив, що в нього ніколи не було будь-яких особистих контактів з талібами (арк. 7 анкети від 10.05.2019 року), проте згодом змінив свідчення та зазначив, що в березні 2018 року йому особисто телефонували таліби та висловлювали незадоволення фактом його навчання в університеті, вимагали покинути навчання у ВНЗ і продовжити навчання в «медресе» (релігійній школі), на що заявник відповів відмовою (арк. 7 анкети від 10.05.2019 року).

За результатами розгляду особової справи заявника Управління дійшло висновку, що ОСОБА_2 не підпадає під критерії визначення біженців та осіб, які потребують додаткового захисту у відповідності статті 1 Закону, що оформлено висновками про відмову у визнанні біженцями та особами, які потребують додаткового захисту від 29.05.2019р.

Висновок Управління обґрунтований тим, що за результатами розгляду встановлено відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникові статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення до країни громадянської належності.

Наказом ГУ ДМС в Одеській області від 29.05.2019 № 101 ОСОБА_2 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Оцінивши належність, допустимість, достовірність наданих сторонами доказів, а також достатність та взаємний зв`язок у їх сукупності, суд вважає зазначений наказ обґрунтованим, а позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню у зв`язку з наступним.

З огляду на матеріали справи, перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов, передбачених п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Так, виїзд позивача з Афганістану не пов`язаний з переслідуванням за конвенційними ознаками визначення статусу біженця або ж побоювання зазнати серйозної шкоди.

За результатами аналізу матеріалів клопотань позивача встановлено, що історія переслідування ОСОБА_2 є необґрунтованою, а заяви про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не містить умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону.

За твердженням позивача, в березні 2018 року йому особисто телефонували таліби та висловлювали незадоволення фактом його навчання в університеті, вимагали покинути навчання у ВНЗ і продовжити навчання в «медресе» (релігійній школі), на що заявник відповів відмовою (арк. 7 анкети від 10.05.2019 року).

За матеріалами особової справи позивача можливо визначити, що з моменту особистого отримання вищезазначеної погрози від талібів до моменту виїзду з Афганістану, шукач захисту продовжував вести звичне йому повсякденне життя, продовжував власну трудову діяльність та навіть брав участь в великому святкуванні його заручин з нареченою, не зазнаючи при цьому будь-яких проблем, погроз чи переслідування (арк. 10 співбесіди від 27.05.2019 року, арк. 2 співбесіди від 29.05.2019 року).

Крім іншого позивач самостійно здійснив оформлення паспортного документу гр. Афганістану, який надав на зберігання до територіального підрозділу ДМС (07.04.2018 року). Жодних проблем при цьому не зазнав, що в свою чергу свідчить про відсутність у заявника будь-яких проблем з органами державної влади Афганістану. Позивач зазначив, що рішення про його виїзд з Афганістану було прийнято його рідними , а питанням оформлення всіх необхідних для виїзду документів та планування маршруту подорожі займався батько позивачу через своїх знайомих.

Побоювання заявника зазнати переслідування на території Афганістану ґрунтуються на повідомленій ним інформації стосовно контактів його батька (до виходу на пенсію) та його одноразової телефонної розмови з невстановленими особами, яких він називає талібами та вищезазначеній історії переслідування. При цьому, заявник повідомив, що жодних доказів власним словам стосовно подібних зазначених контактів з цими людьми та погроз отриманих від них він не має.

Судом встановлено, що позивач до прибуття в Україну перебував на території Таджикистану та не здійснював спроб щодо звернення за міжнародним захистом, оскільки мав наміри потрапити до України.

Щодо причини неможливості повернення до країни громадянської належності, ОСОБА_2 повідомив про небажання повертатись до Афганістану через те, що на його думку, у випадку повернення він може зазнати переслідування з боку талібів через те, що здійснив виїзд з території Афганістану.

Разом з цим, заявник повідомив, що з моменту виходу його батька на пенсію ( 19.07.2018 року ), його сім`я не зазнавала будь-яких навіть телефонних контактів з талібами, будь-якого переслідування та погроз вони не зазнають. Місце власного проживання не змінювали та продовжують вести звичне для них життя.

Зазначенні побоювання позивача суд вважає суб`єктивними та такими що ґрунтуються лише на припущеннях шукача захисту, з огляду на відсутність будь-яких доказів, конкретики та аргументації власним словам.

Суд зазначає, що відповідно до пояснень позивача він особисто ніколи не зазнавав на території Афганістану будь-яких погроз чи переслідувань. Додатково, він повідомив що на території Афганістану в нього ніколи не виникало будь-яких проблем з представниками державної влади Афганістану (арк. 10 співбесіди від 27.05.2019 року).

Крім іншого позивач посилався на те, що наразі в Афганістану склалась небезпечна соціально-політична ситуація, зокрема здійснюються терористичні акти та правоохоронні органи Афганістану не можуть допомогти простим людям (арк. 11 співбесіди від 27.05.2019року).

Вирішуючи спір, суд враховує, що складна ситуація, що спостерігається на території Афганістану в цілому та у регіоні попереднього постійного місця проживання позивача (м. Кабул) є загальновідомим фактом, що підтверджений міжнародним співтовариством, однак не є автоматичною підставою для надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Так, відповідно до положень Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 № 8043/04, виділяються наступні фактори, які повинні досліджуватися при розгляді заяв шукачів притулку: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; заявник заслуговує на довіру.

З матеріалів особової справи вбачається, що позивач не зміг належним чином обґрунтувати заяву про набуття міжнародного захисту в контексті наявності в ного ознак, передбачених пунктами 1, 13 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року. Так, твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації. Також, позивач не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини його виїзду за межі країни громадянської належності, пов`язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Та й взагалі, не надав належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення до Афганістану.

За матеріалами особової справи не спостерігаються елементи переслідування або дискримінації позивача в країні громадянської належності. Стосовно нього ніколи не висувалися офіційні обвинувачення в країні громадянської належності. Про відсутність утисків з боку представників державних органів Афганістану додатково свідчить обставина безперешкодного отримання паспортного документу 07.04.2018р. на території країни громадянської належності (м. Кабул) (а.с. 186).

На території країни громадянської належності без жодних проблем проживають родичі позивача, яких наразі ніхто не турбує (арк. 8 протоколу співбесіди від 27.05.2019).

Про нормальне функціонування життєдіяльності на території країни громадянської належності свідчить обставина наявності стабільних виплат батьку позивача соціальних виплат від держави без будь-яких утисків, оформлення паспортних документів та віз позивачем, безперешкодного виїзду за кордон.

Крім того, позивачем не було надано жодного підтвердження того, що складна ситуація в країні походження має безпосереднє відношення до нього для вирішення питання щодо надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, а також до постійного місця проживання особи.

Аналіз актуальної інформації за країною походження свідчить про значні успіхи представників органів державної влади щодо нейтралізації діяльності антидержавних угруповань на території Афганістану, покращення ситуації в галузі безпеки в місті Кабул.

Згідно з інформацією за країною походження НАТО підтверджує прихильність до співробітництва з Афганістаном. В Брюсселі відбулося відкриття зустрічі начальників штабів НАТО, в ході якої готується розгляд перспектив місії військового альянсу в Афганістані. Крім цього, голова військового комітету НАТО зазначив, що ситуація з безпекою залишається непростою, однак афганські сили оборони та охорони правопорядку докладають великих зусиль для того, щоб забезпечити безпеку своєї країни і виключити її перетворення в притулок терористів.

Важливим є той факт, що згідно з інформацією за країною походження уряд Афганістану піклується про здоров`я населення, а також про належне медичне забезпечення громадян. Так, доступність медичних центрів суттєво зросла останнім часом (джерело: http://www.bakhtarnews.com.af/ens/health/item/3 7529- world-health- day - marked- in- kabul. html ).

Враховуючи необґрунтованість історії переслідування позивача та проаналізовану ІКП, якою підтверджений належний рівень життя позивача в країні громадянської належності, вбачається, що він має усі можливості для повернення до регіону попереднього постійного місця проживання (м. Кабул, Афганістан).

Таким чином, аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду позивача з Афганістану з позиції надання міжнародного захисту в Україні, ані під час перебування в регіоні постійного проживання, ані перебуваючи поза її межами позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Відносно позивача не здійснювались дії, які можливо визначити як акти переслідування за конвенційними ознаками статусу біженця, а саме пов`язані ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що в свою чергу не створює умов для визнання особи біженцем у відповідності до п. 1 ч.1 статті 1 Закону.

Зважаючи на вищевикладене, позивача можна кваліфікувати як «мігранта» у відповідності до п. 62 Керівництва УВКБ ООН з процедур і критеріїв визначення статусу біженця, тобто особою, яка добровільно залишає країну громадянської належності з причин, що відрізняються від умов, які містяться у визначенні «біженця».

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон).

Відповідно до ч.5 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Вирішуючи спір, суд враховує, що ані під час анкетування, ані при проведенні інтерв`ю, рівно як і в адміністративному позові, позивач не зміг довести існування погроз, небезпеки, переслідування тощо; не було надано жодних додаткових пояснень до управління міграційної служби, які б могли якимось чином вплинути на розгляд його особової справи в площині надання додаткового захисту в Україні.

Згідно з п.1 ч.1 ст.1 Закону біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 ч.1 ст. Закону додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

Пунктом 13 статті 1 вищезгаданого Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Статтею 6 вказаного Закону визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Згідно з статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно з ч.6 ст.8 Закону рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

Аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень позивача в контексті ситуації в країні громадянської належності дозволяє зробити висновок, що позивач не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями, визначеними пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». З оцінки ситуації по країні громадянської належності та аналізу матеріалів особової справи позивача випливає, що реальними обставинами звернення позивач до міграційної служби є мета легалізувати своє перебування на території України та влаштований побут.

Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що доводи позивача є надуманими, останні не навели фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді заяви про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. В той же час відповідач, в силу ч.2 ст.77 КАС України, довів суду необґрунтованість та безпідставність позовних вимог і правомірність свого рішення.

Враховуючи вищевикладене та беручи до уваги відсутність будь-яких доказів існування переслідувань стосовно позивача, суд дійшов висновку про обґрунтованість оскаржуваного рішення №101 від 29.05.2019р., яким позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Отже суд приходить до висновку про те, що заявлені в даному адміністративному позові позовні вимоги до задоволення не підлягають, оскільки є безпідставними та не ґрунтуються на приписах законодавства, що регулює спірні правовідносини.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 6, 7, 8, 9, 10, 77, 90, 139, 242-246, 250, 251, 255, 295, 297 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (65045, м. Одеса, вул. Преображенська, 44 ЄДРПОУ 37811384) про визнання наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 101 від 29.05.2019 р. протиправним та його скасування, зобов`язання Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області прийняти рішення відносно ОСОБА_2 про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту,- відмовити.

Рішення може бути оскаржено до П`ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга подається учасниками справи відповідно до п.15.5 ч.1 розділу VІІ "Перехідні положення" КАС України через Одеський окружний адміністративний суд до П`ятого апеляційного адміністративного суду.

Повний текст рішення виготовлено та підписано 07.10.2019р.

Суддя Г.П. Самойлюк

.