Рішення № 84793789, 26.09.2019, Господарський суд Одеської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"26" вересня 2019 р.м. Одеса Справа № 916/1201/19Господарський суд Одеської області у складі: судді Цісельського О.В.,

при секретарі судового засідання Бачур А.В.,

за участю представників:

від позивача: адвокат Гудков С.О.,

від відповідача: Варбаногло Г.А. - довіреність,

від третьої особи - Департаменту комунальної власності ОМР: Воровіна Т.О. - довіреність,

від третьої особи - Одеської міської ради: Варбаногло Г.А. - довіреність,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу № 916/1201/19

за позовом: Фізичної особи-підприємця Омельчука Андрія Володимировича ( АДРЕСА_1 )

до відповідача: Виконавчого комітету Одеської міської ради (65026, м. Одеса, пл. Думська площадь, 1)

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: 1) Одеська міська рада (65026, м. Одеса, пл. Думська площадь, 1),

2) Департамент комунальної власності Одеської міської ради (65039, м. Одеса, вул. Артилерійська. 1)

про визнання незаконним та скасування рішення, скасування свідоцтва,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень.

26.04.2019р. за вх.№1226/19 Фізична особа-підприємець Омельчук Андрій Володимирович звернувся до Господарського суду Одеської області із позовом до Виконавчого комітету Одеської міської ради, за участю третіх особі, які не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Одеської міської ради, Департаменту комунальної власності Одеської міської ради в якій просив суд: визнати незаконним та скасувати рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради №20 від 08.02.2007р. "Про реєстрацію об`єктів комунальної власності м. Одеси" в частині реєстрації за Одеською міською радою підвального приміщення НОМЕР_4, площею 136,5 м2, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 ; визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право власності на нежилі підвальні приміщення НОМЕР_4, загальною площею 136,5 м2, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , видане Виконавчим комітетом Одеської міської ради 02.04.2007р. на підставі рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради №20 від 08.02.2007р.

Підставою позову Позивач зазначив те, що Відповідач без законних на те підстав, рішенням "Про реєстрацію об`єктів комунальної власності м. Одеси" від 08.02.2007р. №20, на виконання якого видано свідоцтво на право власності від 02.04.2007р., включив підвальне приміщення НОМЕР_4, площею 136,5 м2 житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 до об`єктів нежитлового фонду комунальної власності ОМР, вийшов за межі наданих йому повноважень, не обґрунтував можливість та необхідність передачі спірного майна, а також, не встановив власника останнього та не отримав згоду співвласників домоволодіння щодо включення його частини до об`єктів комунальної власності.

29.05.2019р. від третьої особи (відповідача) - Департаменту комунальної власності ОМР до суду надійшли письмові пояснення по суті спору (вх. №10698/19), в яких вона позов не підтримує з наступних підстав.

ДКВ ОМР стверджує, що з 1991р. у територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської радим виникло право власності, на нежитлове підвальне приміщення НОМЕР_4, загальною площею 136,5 м2, розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , оскільки, з метою реалізації та виконання рішення Одеської обласної ради народних депутатів від 25.11.1991р. №266-1 виконавчим комітетом Одеської міської ради 08.02.2007р. було прийнято рішення №20.

Третя особа вважає, що прийняте рішення виконавчого комітету ОМР від 08.02.2007р. №20 є актом індивідуальної дії одноразового застосування, за положеннями якого виникли правовідносини, пов`язані з реалізацією суб`єктами цих правовідносин певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів. Вважає, що оспорюване рішення вичерпало свою дію фактом його виконання, зокрема, видачою свідоцтва про право власності та реєстрацією права власності.

Окремо ДКВ ОМР вказує, що оскільки предметом оскарження визначено правовий акт індивідуальної дії, який адресований іншим а ніж позивач особам та не передбачає виникнення у позивача будь-яких прав та обов`язків, такий акт не може бути ним оскаржений, що виключає підстави для задоволення заявленого позову про скасування відповідного акту органу місцевого самоврядування.

Також третьою особою відзначено, що відповідно до ст.1 ЗУ "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку", ДБН В.2.2.-15-2005 та технічного паспорту від 10.01.2007р., виготовленого на ім`я Одеської міської ради, підвальне приміщення НОМЕР_4, площею 136,5 м2, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 є нежитловим, ізольованим приміщенням, а отже, самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, а тому не може вважатися допоміжним приміщенням багатоквартирного будинку.

ДКВ ОМР вважає, що правові норми на які посилається Позивач, як на підставу для звернення до суду, застосуванню не підлягають, оскільки Позивач не є представником усіх власників об`єктів нерухомого майна у даному будинку та зі змісту його позовних вимог не вбачається відстоювання саме спільних інтересів, а лише власних.

30.05.2019р. від третьої особи (відповідача) - ОМР до Господарського суду була подана заява про застосування наслідків спливу позовної давності (вх. № 2-2562/19) в якій третя особа просить суд застосувати наслідки спливу позовної давності до позовних вимог Позивача, обґрунтовуючи свою заяву наступним.

Так ОМР вказує, що Позивач у позові зазначає, що постановою ВП ВС від 27.03.2019р. у справі № 2а-1548/10 за позовом ФОП Омельчук А.В. до виконавчого комітету Одеської міської ради, третя особа - департамент комунальної власності Міськради, про визнання незаконним рішення та скасування свідоцтва про право власності закрито провадження у справі як такої, яку не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

ФОП Омельчук А.В. як власник нежитлового приміщення першого поверху, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_2 в 2010 р., звернувся до суду з позовом до Виконавчого комітету ОМР, в якому просив: визнати незаконним та скасувати рішення Виконавчого комітету ОМР від 08.02.2007 р. за № 20 в частині прийняття до комунальної власності територіальної громади м. Одеси в особі ОМР нежитлового приміщення підвалу, загальною площею 136,5 м2, який розташований у будинку АДРЕСА_2 ; скасувати свідоцтво про право власності на нежилі підвальні приміщення № НОМЕР_4 за адресою: АДРЕСА_2 , яке видане Виконавчим комітетом Одеської міської ради 02 квітня 2007 року.

Таким чином, Відповідач зазначає, що про порушення свого права Позивач дізнався не пізніше 2010 р. та здійснив дії щодо переривання стоку позовної давності шляхом пред`явлення позову у справі № 2а-1548/10.

Посилаючись на норми ст. 253, 256, 257, 261,264 ЦК України та на правову позицію викладену у постанові ВП ВС від 24.04.2019 р. у справі № 523/10225/15-ц, постанові ВП ВС від 23.01.2019 р. у справі №712/21651/12, постанові від 16.01.2019 р. у справі № 922/1151/18, постанові ВП ВС від 24.04.2019 року у справі № 523/10225/15-ц Відповідач зазначив, що за змістом наведеного припису частини другої статті 264 ЦК України переривання перебігу позовної давності шляхом пред`явлення позову матиме місце у разі не будь-якого подання позову, а лише здійсненого з дотриманням вимог процесуального закону, в тому числі щодо підвідомчості справ. Тому не перериває цього перебігу подання позову з порушенням правил підвідомчості справ, - безвідносно до того, що, як у даному разі, загальними судами першої і апеляційної інстанцій позов було прийнято й розглянуто (з подальшим скасуванням відповідних судових актів), оскільки такі прийняття й розгляд відбулися помилково, з порушенням вимог закону. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

04.06.2019р. від Відповідача - Виконавчого комітету ОМР до Господарського суду надійшов відзив на позов (вх.№11132/19), в якому Відповідач у задоволенні позову просить відмовити обґрунтовуючи свою правову позицію наступним.

Як зазначає Відповідач, Позивач звернувся з позовом, у якому зазначив, що він є власником житлового приміщення першого поверху у літері "А", загальною площею 68,3 м2, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , на підставі договору купівлі-продажу від 04.11.2003 року № 167, укладеного між ним та Представництвом по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради та зазначав, що спірне рішення прийнято за відсутності згоди співвласників цього будинку.

Втім, Відповідач зазначає, що відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 29.05.2019 р. № 168397367 Позивач - ФОП Омельчук А . В. є власником підвального приміщення, загальною площею 132,7 м2.

При цьому, Відповідач звертає увагу суду на те, що рішення Виконавчого комітету ОМР від 08.02.2007р. №20 є чинним, в той час як первинні підстави виникнення у Позивача права власності на спірне підвальне приміщення скасовані.

Також Відповідач посилається на те, що рішенням Одеської обласної ради народних депутатів від 25.11.1991 р. №266-1 були затверджені "Перелік державного майна, що передано у власність Одеської обласної ради" та "Перелік державного майна, що передається у власність міст обласного підпорядкування".

Посилаючись на п.1 розділу "Житлово-комунальне господарство" додатку 2 до вказаного рішення, Відповідач зазначає, що у комунальну власність адміністративно-територіальної одиниці - м. Одеси був переданий весь житловий та нежитловий фонд місцевих Рад народних депутатів, до категорії якого, віднесено, зокрема, й нежитлові підвальні приміщення.

Таким чином, Відповідач стверджує, що територіальна громада м. Одеси в особі Одеської міської ради є власником спірних нежитлових підвальних приміщень.

10.06.2019р. від Позивача до Господарського суду надійшла відповідь на відзив Виконавчого комітету ОМР та на пояснення третьої особи - Департаменту комунальної власності ОМР (вх.№11640/19), в яких Позивач зазначив наступне.

Щодо посилання на правомірність набуття територіальною громадою м. Одеси права власності на спірний об`єкт нерухомості на підставах встановлених чинним на той час законодавством України, що безпосередньо підтверджується постановою КМУ від 05.11.1991р. №311 та прийнятим на її виконання рішенням Одеської обласної ради народних депутатів від 25.11.1991 №266-1 "Про розмежування державного майна між власністю обласної ради, міст обласного підпорядкування та районів областей", Позивач зазначив, що в рішенні Виконавчого комітету ОМР народних депутатів від 06.04.1992 №104 у переліку об`єктів, які передані у комунальну власність, відсутнє будь-яке майно, розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , що на думку Позивача, свідчить про те, шо вказане майно не передавалось у встановленому законом порядку у комунальну власність територіальної громади м. Одеси в особі ОМР.

Щодо відсутності порушено права Позивача, оскільки останній не є представником усіх співвласників домоволодіння в якому розташоване спірне підвальне приміщення, Позивач зазначив, що він фактично є співвласником допоміжних приміщень будинку та оформлення права власності за територіальною громадою м. Одеси на підвальне приміщення порушує його право як співвласника допоміжних приміщень будинку.

В частині статусу спірного майна, яке на думку Відповідача, не може вважатися допоміжним приміщенням багатоквартирного будинку, Позивач на противагу цьому зазначив, що на спірне майно поширюється правовий режим допоміжних приміщень і приміщень загального користування житлового будинку у багатоквартирному будинку. При цьому Позивач послався на норми ч.2 ст.382 ЦК України, ч.1 ст.1, ч.2 ст.10 ЗУ "Про приватизацію державного житлового фонду", ст.1 ЗУ "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку", "Правила утримання житлових будинків і прибудинкових територій", затверджені наказом Держкомітету України з питань ЖКГ від 17.05.2005р. №76, рішення Конституційного суду України від 02.03.2004р. №4-рп/2004 у справі 1-2/200, рішення від 09.11.2011 №14-рп/2011 у справі за конституційним звернення громадянина ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення положень п.2 ст.10 ЗУ "Про приватизацію державного житлового фонду", ДБН В.2.2.-15-2005 "Житлові будинки. Основні положення". З урахуванням яких Позивач дійшов до висновку, що "підвали", які розташовані у багатоквартирних будинках відносяться до допоміжних приміщень цього будинку, передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.

19.09.2019р. на електронну адресу Господарського суду від Позивача надійшло підписане ЕЦП клопотання (вх. № 2-4513/19) про поновлення строку позовної давності, в якому Позивач просить визнати причину пропуску строку позовної давності щодо заявлених позовних вимог поважною, поновити його, у задоволені заяви про застосування наслідків спливу строку позовної давності, наданої представником ОМР відмовити. Своє клопотання Позивач обґрунтовує наступним.

Як зазначає Позивач, представником ОМР до суду подана заява про застосування наслідків спливу строків позовної давності, яка обґрунтована тим, що у зв`язку із прийняттям 27.03.2019р. ВП ВС постанови у адміністративній справі №2а-1548/10 за позовом ФОП Омельчука А.В. до Виконавчого комітету ОМР, третя особа - Департамент комунальної власності ОМР про закриття провадження у справі у зв`язку із тим, що справу не належало розглядати за правилами адміністративного судочинства. Виходячи з наведеного та посилаючись на постанову ВП ВС від 24.04.2019р. по справі №523/10225/15-ц та постанову від 23.01.2019 р. по справі №712/21651/12 ОМР зазначає, що не відбулося переривання строку позовної давності на оскарження спірного рішення виконавчого комітету, оскільки позов був поданий з порушенням правил підсудності.

З даною позицією ОМР щодо подання позову із порушенням правил підсудності при пред`явленні позову у 2010 році, та пропуску строку позовної давності Позивач не погоджується виходячи із наступного.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень ч. 1 ст. 143 Конституції України, пунктів "а", "б", "в", "г" ст. 12 Земельного кодексу України, п. 1 ч. 1 ст. 17 КАС України у справі №1-6/2010 від 01.04.2010 р. визначено що при реалізації своїх повноважень щодо вирішення питань місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції слід розуміти так, що при вирішенні цих питань органи місцевого самоврядування діють як суб`єкти владних повноважень.

Положення пункту 1 частини першої статті 17 КАС України стосовно поширення компетенції адміністративних судів на "спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності" слід розуміти так, щодо публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, належать і земельні спори фізичних чи юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб`єктом владних повноважень, пов`язані з оскарженням його рішень, дій чи бездіяльності.

Аналогічна позиція викладена в постанові Пленуму ВАСУ "Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів" від 20.05.2013р. №8.

Дана позиція щодо необхідності розгляду даного спору в порядку адміністративного судочинства викладена, зокрема, в ухвалі ВАС України від 21.04.2015р. по справі № К/800/6066/14; ухвалі ВАС України від 30.11.2010р. по справі № К-24819/10; ухвалі ВАС України від 16.10.2014р. по справі № К/9991/71533/12, № К/9991/70991/12.

Отже Позивач зазначає, що єдиним можливим способом захисту свого порушеного права, враховуючи обов`язкову судову практику касаційних судів України, рішення Конституційного суду, станом на 2010 рік було пред`явлення саме адміністративного позову.

Рішення суду, ухвалене за наслідками розгляду адміністративного позову ФОП Омельчук А.В. було чинне з 2010 року по березень 2019 р. та було скасоване лише тому, що Велика Палата Верховного Суду відійшла від раніше існуючих позицій Верховного Суду України та Вищого Адміністративного Суду України, щодо визначення юрисдикції такої категорії спорів.

Згідно із ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. При визначенні місця рішень Європейського суду з прав людини в системі джерел вбачається доцільним підтримати загальновизнаний підхід стосовно того, що за своєю правовою природою рішення ЄСПЛ є актами тлумачення Конвенції, а отже, як і прямі норми Конвенції та протоколів до неї, мають переважне застосування, порівняно із нормами національного законодавства, відповідно до положень ч. 2 ст. З КАС України.

У практиці ЄСПЛ проблема спорів щодо підсудності (юрисдикції) розглядається через декілька правових категорій, які мають враховуватися судом у кожному конкретному випадку, а саме "принцип правової впевненості", "легітимні сподівання" та "правовий пуризм".

Зокрема, у п. 39 рішення ЄСПЛ у справі "Буланов та Купчик проти України" (заяви №№ 7714/06 та 23654/08) зазначено: "Суд не вважає за необхідне за даних обставин досліджувати, чи мали Верховний Суд або Вищий адміністративний суд юрисдикцію вирішувати по суті скарги заявників. Важливо те, що заявники не отримали вирішення їхніх скарг, оскільки Вищий адміністративний суд відмовився слідувати ухвалам Верховного Суду, які визначили підсудність цих справ. Такі відмови не тільки позбавили заявників доступу до суду, але й поставили під сумнів авторитет судової влади.

Отримавши остаточні ухвали Верховного Суду, який за конституційним статусом є найвищим судовим органом та який надає роз`яснення щодо застосування законодавства, заявники мали легітимні сподівання, що ці ухвали не могли бути піддані сумніву. У цьому контексті Суд зазначає, що стаття б Конвенції вимагає від держави передбачити процесуальні засоби для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо підсудності справ (див. рішення щодо прийнятності "Лойен проти Франції" № 46021/99, від 06.04.2000р. та mutatis mutandis рішення у справі Діду проти Румунії № 34814 / 02, пункт 29, від 14.04.2009 року)".

У п.п. 38, 39 рішення ЄСПЛ у справі "Сутяжник проти Росії" (заява № 8269/02) зазначено: "... Суд приймає той факт, що як принцип, правила юрисдикції слід дотримуватися. Однак, при певних обставинах цієї справи Суд не знаходить нагальної соціальної необхідності, яка могла б виправдати відступ від принципу правової визначеності. Рішення було скасовано швидше заради правового пуризму, ніж для того, щоб виправити важливу судову помилку. Зрештою, за даних обставинах справи скасування рішення від 17.06.1999, залишеного в силі 18.10.1999р., була непропорційною мірою, і повага до принципу правової визначеності повинна була переважати. Отже, було допущено порушення статті 6 § 1 Конвенції".

Згідно із практикою ЄСПЛ одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (див. справу "Брумареску проти Румунії" № 28342/95, п. 61, ЕСНR1999- VII). Категорія "легітимні сподівання", за своїм змістом, є вимогою передбачуваності закону, адже норма не може вважатися "законом", якщо вона не сформульована з достатньою чіткістю, яка дає громадянинові змогу керуватися цією нормою у своїх діях.

Термін "правовий пуризм", як випливає з наведеного вище рішення ЄСПЛ "Сутяжник проти Росії", використовується для позначення випадків, коли судові рішення скасовуються судами вищих інстанцій не для цілей виправлення істотної судової помилки, однак з формальних причин.

Позивач зазначає, що системне тлумачення зазначених правових категорій дозволяє дійти висновку, що Верховний Суд не тільки забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом, як про це зазначається у ч. 1 ст. 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", а й забезпечує остаточне вирішення спору як суд останньої інстанції, адже саме рішення Верховного Суду гарантують дотримання принципу правової визначеності (Верховний Суд постановляє остаточні судові рішення, які не можуть ставитися під сумнів).

Поряд з цим, Верховний Суд має уникати випадків правового пуризму, в т.ч. скасування правомірних рішень лише на тій підставі, що справу було розглянуто судом іншої юрисдикції.

Застосовуючи ці підходи ЄСПЛ до справи, що розглядається, Позивач вважає за необхідне зазначити, що: спір стосується виключно сторін і не має впливу на права, свободи чи інтереси інших осіб; розгляд справи розпочався у 2010 році; питання щодо юрисдикції не ставилося сторонами протягом розгляду справи судом першої інстанції та на момент ухвалення Малиновським районним судом м. Одеси рішення (14.12.2010р.) по справі судова практика підтверджувала необхідність розгляду таких спорів судом адміністративної юрисдикції; порушення юрисдикції не призвело до неправильного застосування норм матеріального права та неправильного вирішення спору по суті; провадження по справі закрито 27.03.2019 року, тобто після 9 років з моменту пред`явлення позову.

Отже Позивач вказує що враховуючи те, що пред`явлення адміністративного позову у 2010 р. не перериває строки позовної давності виходячи із нової судової практики, то строк позовної давності пропущений ним з незалежних від нього підстав, так як на момент пред`явлення позову Позивач діяв відповідно до сталої практики суду касаційної інстанції, яка є обов`язковою для вирішення аналогічних справ, а тому на думку Позивача строк позовної давності підлягає поновленню судом.

Як вказує Позивач, поновлення строку позовної давності полягає в тому, що суд, визнавши, що строк пропущений з поважної причини, поновлює перебіг строку позовної давності шляхом винесення рішення про захист порушеного права. У зв`язку з цим право на позов розглядається в двох аспектах: процесуальному - як право особи, чиє суб`єктивне право порушено, на пред`явлення позовної заяви до суду про захист свого суб`єктивного права; матеріальному - як право особи на задоволення власних позовних вимог по захисту порушеного права. Поновлюючи позовну давність, суд не поновлює погашене суб`єктивне право, оскільки внаслідок спливу позовної давності суб`єктивне право особи не припиняється.

Позивач зазначає, що оскаржуваним рішенням Відповідачем зобов`язано КП "Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості" провести технічну інвентаризацію та зареєструвати за ОМР, а також оформити та видати ОМР свідоцтво про право власності, на підвальне приміщення № НОМЕР_4, площею 136,5 м2, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , за відсутності згоди співвласників цього будинку щодо включення його частини до об`єктів комунальної власності.

Інші заяви та клопотання до суду не надходили.

2. Процесуальні питання, вирішені судом

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 26.04.2019р. позовна заява вх.№1226/19 була передана на розгляд судді Цісельському О.В.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 02.05.2019р. прийнято позовну заяву (вх.№1226/19) до розгляду та відкрито провадження у справі, вирішено розглядати справу №916/1201/19 за правилами Господарського процесуального кодексу України в порядку загального позовного провадження, призначено підготовче засідання, залучено до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Виконавчого комітету Одеської міської ради: Одеську міську раду та Департамент комунальної власності Одеської міської ради.

30.05.2019р. від Виконавчого комітету Одеської міської ради надійшла заява про застосування строків позовної давності (вх.№2-2562/19), яка судом долучена до матеріалів справи.

20.06.2019р.ухвалою Господарського суду у справі №916/1201/19 була призначена судова будівельно-технічна експертиза. На вирішення експерта судом були поставлені наступні питання: чи належить нежитлове підвальне приміщення № НОМЕР_4, загальною площею 136,5 м2, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_2 до допоміжних приміщень житлового будинку?; чи входить належне Омельчуку Андрію Володимировичу приміщення, загальною площею 132,7 м2 за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна № 202060051101) до складу належних територіальній громаді міста Одеси в особі Одеської міської ради (на підставі Свідоцтва про право власності на нежитлові підвальні приміщення від 02.04.2007р.) нежитлових приміщень № НОМЕР_4 - підвалу, загальною площею 136,5 м2, за адресою: АДРЕСА_2 ? Судового експерта було попереджено про кримінальну відповідальність, передбачену ст.ст. 384,385 Кримінального кодексу України за дачу завідомо неправдивого висновку або відмову дати висновок та за відмову без поважних причин від виконання покладених на них обов`язків. Провадження у справі № 916/1201/19 було зупинено до закінчення проведення судової експертизи та повернення матеріалів справи до Господарського суду Одеської області.

08.07.2019р. справа була надіслана судовим експертам ТОВ "Одеський регіональний центр незалежних експертиз".

25.07.2019р. від судового експерта ТОВ "Одеський регіональний центр незалежних експертиз" до Господарського суду надійшло клопотання про надання додаткової документації, необхідної для виконання експертизи та забезпечення доступу до об`єкту (вх.№2-3536/19).

29.07.2019р. ухвалою Господарського суду провадження по справі було поновлено, призначено судове засідання для розгляду клопотання експерта на 02.08.2019р.

02.08.2019р. ухвалою Господарського суду після розгляду клопотання судового експерта, провадження у справі №916/1201/19 було знов зупинене до одержання результатів експертизи.

19.08.2019р. разом із клопотанням (вх. № 16526/19) про відновлення строку на подання документів, потрібних судовому експерту, ОМР надала суду витребувані ухвалою суду додаткові матеріали на 17 арк. для проведення судової експертизи.

21.08.2019р. із супровідним листом № 916/1201/19/4968/2019 витребувані судом у учасників справи ухвалою суду від 02.08.2019р. додаткові матеріали були направлені судовому експерту.

02.09.2019р. від ТОВ "Одеський регіональний центр незалежних експертиз" надійшов висновок судового експерта, який долучений судом до матеріалів справи.

03.09.2019р. ухвалою Господарського суду провадження у справі №916/1201/19 було поновлено, за ініціативою суду строк підготовчого провадження був продовжений на 30 днів до 10.10.2019р. включно, підготовче засідання призначено на 17.09.2019р.

17.09.2019р. в судовому засіданні у представника Виконавчого комітету ОМР виникли зауваження до висновку експерта, у зв`язку із чим Відповідач заявив усне клопотання про виклик судового експерта в судове засідання та надання ним пояснень. Ухвалою Господарського суду клопотання Відповідача було задоволено, здійснено виклик судового експерта ТОВ "Одеський регіональний центр незалежних експертиз" Долгих М. Є. в підготовче засідання, призначене на 19.09.2019р. для надання роз`яснень по висновку судового експерта №435 судово будівельно-технічної експертизи та надання відповіді на питання суду та учасників справи.

19.09.2019р. Позивач надав до Господарського суду заяву (вх.№2-4513/19) в якій просив суд поновити строк позовної давності.

19.09.2019р.Госопдарським судом була проголошена протокольна ухвала, якою було задоволено клопотання представника Відповідача про огляд речових доказів за місцем їх знаходження.

20.09.2019р. Господарським судом був проведений огляд доказів за місцем їх знаходження, а саме оглянуто підвальне приміщення № НОМЕР_4 , яке розташоване з фасадного боку одноповерхової будівлі за адресою: АДРЕСА_2 . Факти встановленні судом були зафіксовані у протоколі огляду доказів за їх місцем знаходження, в порядку ст.82 ГПК України, що супроводжувалось відеофіксацією технічними засобами від 20.09.2019р.

23.09.2019р. представником третьої особи (відповідача) - Департаментом комунальної власності ОМР було заявлено усне клопотання про призначення по справі додаткової судової експертизи.

Суд, вислухавши пояснення представника Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, позиції інших учасників справи дійшов висновку, що клопотання про призначення додаткової експертизи не обґрунтоване належним чином, спрямоване на затягування строків розгляду справи, а тому задоволенню не підлягає.

В судовому засіданні 23.09.2019р. представники сторін підтвердили, що в матеріалах наявні всі докази для вирішення справи по суті, у зв`язку з цим не заперечували проти закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті.

Суд протокольною ухвалою від 23.09.2019р. закрив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду по суті на 26.09.2019р.

В процесі розгляду справи учасниками справи подавалися заяви та клопотання, які були судом розглянуті та вирішенні відповідно до приписів Господарського процесуального кодексу України, про що відзначено у протоколах судових засідань.

Під час розгляду справи по суті сторони виступили із вступними промовами, судом були досліджені всі письмові докази, які містяться в матеріалах справи.

Представник Позивача у судових дебатах заявлені позовні вимоги підтримав повністю, просив суд їх задовольнити.

Представник Відповідача у судових дебатах проти позову заперечував у повному обсязі, просив в його задоволені відмовити.

Треті особи у судових дебатах підтримали позицію Відповідача, проти позову заперечували у повному обсязі, просили в його задоволені відмовити.

Відповідно до ст.ст.209, 210 ГПК України судом були з`ясовані всі обставини, на які учасники справи посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, а також безпосередньо досліджені всі докази, наявні в матеріалах справи.

В судовому засіданні, 26.09.2019р. Господарським судом був закінчений розгляд справи по суті та відповідно до ч.1 ст.240 ГПК України, після виходу з нарадчої кімнати, проголошена вступна і резолютивна частини рішення.

3. Обставини, встановлені судом під час розгляду справи.

25.11.1991 р. Одеська обласна рада народних депутатів прийняла рішення за №266-1 "Про розмежування державного майна між власністю обласної ради, міст обласного підпорядкування та районів області" яким був затверджений перелік державного майна, що передається у власність обласної Ради народних депутатів, міст обласного підпорядкування та районів області та затвердила перелік державного майна, яке передається у власність міст обласного підпорядкування (додаток № 2 до рішення), відповідно до якого до комунальної власності територіальної громади м. Одеса певне нерухоме майно, перелічене у додатку № 2 (м. Одеса).

06.04.1992р. рішенням Виконавчого комітету ОМР народних депутатів за №104 були затверджені Акти прийому-передачі та перелік державного майна прийнятий до комунальної власності міста.

В додатку №1 цього рішення зазначений перелік житлово-комунальних підприємств, установ і організацій, розташованих на території м. Одеси станом на 01.01.1992р., які передаються у комунальну власність Одеській міській раді з визначенням найменування та юридичної адреси.

04.11.2003р. на підставі договору купівлі-продажу №167 нежилого приміщення шляхом викупу, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Котом Д.Г. та зареєстрованим в реєстрі за № 5175, фізичній особі-підприємцю Омельчуку Андрію Володимировичу належить на праві приватної власності нежитлове приміщення першого поверху у літері "А", загальною площею 68,3 м2, розташоване за адресою: АДРЕСА_2 .

08.02.2007р. Виконавчим комітетом Одеської міської ради було прийнято рішення №20 "Про реєстрацію об`єктів комунальної власності м. Одеси".

Відповідно до п.п.1.1, 1.2 рішення № 20 Відповідачем зобов`язано КП "Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості" провести технічну інвентаризацію та зареєструвати за Одеської міською радою, а також оформити та видати Одеській міській раді свідоцтво про право власності, зокрема, на об`єкт підвальне приміщення № НОМЕР_4, площею 136,5 м2, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 .

На підставі рішення Виконавчого комітету ОМР № 20 від 08.02.2007р. та технічного паспорту від 10.01.2007 року, Відповідачем 02.04.2007р. було оформлено та видано Свідоцтво про право власності серії НОМЕР_3 на нежилі підвальні приміщення від № НОМЕР_4, розташовані за адресою: АДРЕСА_2 які належать територіальній громаді міста Одеса в особі ОМР на праві комунальної власності і які в цілому складаються з нежилих приміщень підвалу, загальною площею 136,5 м2.

Право власності ОМР на нежилі підвальні приміщення від № НОМЕР_4, розташовані за адресою: АДРЕСА_2 було зареєстроване КП "Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості" під реєстраційним номером 19029365 про що в книзі 6ог-109 на стор. 2501 був зроблений відповідний запис.

Позивач, не погодившись із рішенням Виконавчого комітету ОМР № 20 від 08.02.2007р. та виданим на його підставі Свідоцтвом про право власності, посилаючись на те, що вказаним рішенням порушуються його права як власника 70/1000 частини домоволодіння, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , згідно договору купівлі-продажу №167 від 04.11.2003 р., на те що спірне приміщення не перебуває у власності територіальної громади м. Одеси і не передавалося у встановленому порядку у комунальну власність в порядку адміністративного провадження звернувся до Малиновського районного суду м. Одеси з позовною заявою в якій просив суд визнати незаконним та скасувати рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради №20 від 08.02.2007р. в частині прийняття до комунальної власності територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради нежитлового приміщення - підвалу, загальною площею 136,5 м2, який розташований у будинку АДРЕСА_2 та скасувати Свідоцтво про право власності на нежилі підвальні приміщення НОМЕР_4, загальною площею 136,5 м2 за адресою: АДРЕСА_2 , видане Виконавчим комітетом Одеської міської ради 02.04.2007р.

14.12.2010р. постановою Малиновського районного суду м. Одеси у адміністративній справі № 2а-1548/2010 позовні вимоги Омельчук А.В. були задоволені повністю, визнано незаконним та скасовано рішення Виконавчого комітету ОМР № 20 від 08.02.2007р. в частині прийняття до комунальної власності територіальної громади м. Одеси в особі ОМР підвального приміщення № НОМЕР_4, площею 136,5 м2, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 та скасоване Свідоцтво про право власності від 02.04.2007р. на нежилі приміщення підвалу, загальною площею 136,5 м2, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 видане Виконкомом ОМР.

Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 30.11.2015р. у справі №2а-1548/10 постанову Малиновського районного суду м. Одеси від 14.12.2010 р. було скасовано. Провадження у справі за позовом ФОП Омельчука А.В. до Виконавчого комітету Одеської міської ради про скасування свідоцтва про право власності на нежилі підвальні приміщення № НОМЕР_4 від 02 квітня 2007 р. закрито. В іншій частині прийнято нову постанову, якою позов Фізичної особи-підприємця Омельчука А.В. до Виконавчого комітету Одеської міської ради, за участі третьої особи, без самостійних вимог на стороні відповідача Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, про визнання незаконним рішення та скасування свідоцтва про право власності задоволено. Визнано протиправним та скасовано рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради від 08.02.2007 року № 20 "Про реєстрацію об`єктів комунальної власності м. Одеси" в частині реєстрації за Одеською міською радою підвального приміщення № НОМЕР_4 площею 136,5 м2, що розташоване за адресою АДРЕСА_2 .

27.03.2019р. постановою Великої Палати Верховного суду у справі №2а-1548/10 постанова Одеського апеляційного адміністративного суду від 30.11.2015р. та постанова Малиновського районного суду м. Одеси від 14.12.2010 р. у адміністративній справі №2а-1548/10 були скасовані, провадження закрито з підстав того, що даний спір має вирішуватися в порядку господарського судочинства.

З метою встановлення певних фактів, які мають істотне значення для вирішення спору у цій справі, судом у справі №916/1201/19 була призначена судова будівельно-технічна експертиза.

Судовим експертом ТОВ "Одеський регіональний центр незалежних експертиз" була проведена судова будівельно-технічна експертиза за результатами якої 29.08.2019р. був складений висновок експерта № 435, відповідно до якого судовий експерт надав відповідь на питання, поставлені судом, а саме: на питання суду чи належить нежитлове підвальне приміщення № НОМЕР_4, загальною площею 136,5 м2, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_2 до допоміжних приміщень житлового будинку? Судовий експерт відповів наступне.

В технічному паспорті на нежитлове підвальне приміщення пл. 136,5м2 в житло вому будинку АДРЕСА_2 користувач Одеська міська рада, виготовле ному станом на 10.01.2007 р. (том 1, арк. №41-44) наведений план земельної ділянки громадського будинку житлового та торгового призначення по АДРЕСА_2 (М 1:500) згідно якого на земельній ділянці за цією адресою розташовані та мають загальний двір наступні будівлі: літ. А, В, Г, Д, Е - житлові будинки; літ. Б - торгове; літ. Ж, ж1, ж2, О, П, П1 - сараї; И, К, Л, М - сараї; Н - шийка погребу; №1,2-огорожа; З - вбиральня.

За даними вищевказаного технічного паспорту відсутнє нежитлове підвальне приміщення № НОМЕР_4 , а підвал наявний тільки під будівлею літ. "А" (див, том 1, арк. 42).

У супровідному листі від 19.08.2019р. №5500-02/164, яким КП "Бюро технічної інвентаризації" Одеської міської ради було направлено на адре су Юридичного департаменту Одеської міської ради зазначено: на вих.№1465 КП "БТІ" ОМР надає копію свідоцтва про право власності від 02.04.2007р. На об`єкт нерухомості загальною площею 136,5 м2, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 на 1-му аркуші та повідомляє про відсутність технічного паспорту цього об`єкту у матеріалах справи.

Зазначена копія видана на нежилі підвальні приміщення НОМЕР_4: Свідоцтво про право власності на нежилі підвальні приміщення НОМЕР_4 від 02.04.2007р.

Виконавчий комітет Одеської міської ради посвідчує, що об`єкт в цілому, який розташований в АДРЕСА_2 дійсно належить Територіальній громаді міста Одеси, в особі Одеської міської ради на праві комунальної власності. В цілому складається з нежилих приміщень підвалу, загальною площею 136,5 м2, відображених у технічному паспорті від 10.01.2007р. Свідоцтво видане на підставі рішення виконавчого комітету Одеської міської ра ди від 08.02.2007 р. №20.

Враховуючи вище викладене, експерт зазначив, що встановити чи належить нежитлове підвальне при міщення НОМЕР_4, загальною площею 136.5 м2, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_2 до допоміжних приміщень житлового будинку неможливо.

При цьому судовий експерт заначив, що підвал під будинком літ. "А" домоволодіння за адре сою: АДРЕСА_2 є допоміжним приміщенням, оскільки в ньому наявні інженерні комунікації - вхід зовнішніх мереж каналізації та водопроводу, що об слуговують домоволодіння, та внутрішньо будинкові інженерні комунікації, що обслуго вують будинок літ. "А", а саме: водопровід, каналізація, вентиляція.

Щодо другого питання поставленого судом, а саме чи входить належне Омельчуку Андрію Володимировичу приміщення, загальною площею 132,7 м2 за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна № 202060051101) до складу належних територіальній громаді міста Одеси в особі Одеської міської ради (на підставі Свідоцтва про право власності на нежитлові підвальні приміщення від 02.04.2007р.) нежитлових приміщень № НОМЕР_4 - підвалу, загальною площею 136,5 м2, за адресою: АДРЕСА_2 ? Судовий експерт дійшов наступного висновку.

Визначити чи входить належне Омельчуку Андрію Володимировичу приміщення, загальною площею 132,7 м2 за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна №202060051101) до складу належних територіальній громаді міста Одеси в особі Одеської міської ради (на підставі Свідоцтва про право влас ності на нежитлові підвальні приміщення від 02.04.2007 р. Нежитлових приміщень НОМЕР_4 - підвалу, загальною площею 136,5 м2, за адресою: АДРЕСА_2 не представляється можливим через відсутністьтехнічного паспорту на приміщення НОМЕР_4 загальною площею 136,5 м2, за адресою: АДРЕСА_2 .

20.09.2019р. в процесі огляду підвального приміщення, розташованого у жилому будинку за адресою: АДРЕСА_2 , судом було встановлено наявність у оглядаємому підвалі загальнобудинкових мереж електропостачання, водопостачання та каналізації.

В обґрунтування заявленого позову, Позивач зазначає, що Виконавчий комітет ОМР, приймаючи оспорюване рішення на підставі якого в подальшому було видане оспорюване Свідоцтво про право власності на спірне підвальне приміщення, яке є спільним майном співвласників багатоквартирного будинку АДРЕСА_2 , до яких відноситься і Позивач, порушив права та охоронювані законом інтереси Позивача, що й стало підставою звернутись до господарського суду Одеської області із даним позовом для захисту своїх порушених прав та охоронюваних законом інтересів.

4. Норми права та мотиви, з яких виходить господарський суд при прийнятті рішення.

Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Приписами ст. 55 Конституції України встановлено, зокрема, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно зі ст.144 Конституції України, органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які с обов`язковими до виконання на відповідній території.

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

У частині 2 ст.4 ГПК України, визначено, зокрема, що фізичні особи-підприємці мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст.2 Закону України "Про судоустрій України" є здійснення правосуддя на засадах верховенства права, забезпечення кожному права на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно з ч.1 ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

В силу приписів статті 20 ЦК України держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб`єктів господарювання та споживачів. Кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб`єктів захищаються шляхом, зокрема, визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб`єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб`єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом. Порядок захисту прав суб`єктів господарювання та споживачів визначається цим Кодексом, іншими законами.

Відповідно до ст. 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Частинами 1, 6, 10, ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено, що рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Виконавчий комітет сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради в межах своїх повноважень приймає рішення. Рішення виконавчого комітету приймаються на його засіданні більшістю голосів від загального складу виконавчого комітету і підписуються сільським, селищним, міським головою, головою районної у місті ради. Рішення виконавчого комітету ради з питань, віднесених до власної компетенції виконавчих органів ради, можуть бути скасовані відповідною радою. Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Відповідно до ч.2 ст.60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб`єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.

Частиною 5 ст.60 Закону України "Про місцеве самоврядування" органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.

Органи самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, обов`язкові до виконання на відповідній території. Це, зокрема, рішення виконавчих комітетів рад, тощо. Реалізація права їх видавати є засобом саморегуляції життєдіяльності громади, системи місцевого самоврядування.

За приписами ст.321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Право володіння, користування і розпорядження майном згідно зі ст. 658 ЦК України належить власникові майна.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону.

Згідно зі ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Стаття 257 ЦК України визначає, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Частина 1 ст. 261 ЦК України встановлює, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Стаття 263 ЦК України встановлює, перебіг позовної давності зупиняється: 1) якщо пред`явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна сила); 2) у разі відстрочення виконання зобов`язання (мораторій) на підставах, встановлених законом; 3) у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини; 4) якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або в інших створених відповідно до закону військових формуваннях, що переведені на воєнний стан.

У разі виникнення обставин, встановлених частиною першою цієї статті, перебіг позовної давності зупиняється на весь час існування цих обставин. Від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, перебіг позовної давності продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення.

Відповідно до ст. 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Стаття 267 ЦК України визначає, що особа, яка виконала зобов`язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Пунктом 1 ч.1 ст.1 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" багатоквартирний будинок - житловий будинок, в якому розташовано три чи більше квартири.

У багатоквартирному будинку можуть також бути розташовані нежитлові приміщення, які є самостійними об`єктами нерухомого майна.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.1 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" - допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців (колясочні, комори, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші підсобні і технічні приміщення).

Як визначено п.6 ч.1 ст.1 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку "спільне майно багатоквартирного будинку - приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі та споруди і його прибудинкова територія.

Частиною 2 ст.382 Цивільного кодексу України встановлено, що усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.

У відповідності до ч.2 ст.10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" власники квартир багатоквартирних будинків та житлових приміщень у гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов`язані брати участь у загальних витратах, пов`язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку чи гуртожитках. Допоміжні приміщення (комори, сараї і т. ін.) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.

Рішенням Конституційного суду України від 02.03.2004р. у справі №1-2/2004 визначено, що Допоміжні приміщення (підвали, сараї, комори, горища, колясочні і т.ін.) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків.

Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема створення об`єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього.

Правила утримання жилих будинків та прибудинкових територій, затверджені наказом Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства від 17.05.2005р. №76, зареєстрованих у Міністерстві юстиції України 25.08.2005р. за №927/11207, визначають, що допоміжні приміщення житлового будинку це приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку.

Із урахуванням висновків Конституційного Суду України в Рішенні від 16.04.2009 року №7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) та з огляду на положення статті 11 ЦК України, у зв`язку з прийняттям суб`єктом владних повноважень ненормативного акта виникають правовідносини, пов`язані з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, зокрема, у сфері майнових правовідносин відповідний ненормативний акт є підставою виникнення, зміни або припинення конкретних прав та обов`язків фізичних і юридичних осіб приватного права.

Рішення суб`єкта владних повноважень у сфері майнових відносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору його законності, а вимоги про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло право цивільне й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер.

У такому випадку вимога про визнання рішення незаконним може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та пред`являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред`явлення позовної вимоги про визнання рішення незаконним є оспорювання цивільного речового права особи (зокрема й права власності на землю), що виникло в результаті та після реалізації рішення суб`єкта владних повноважень.

Саме таку правову позицію викладено в постанові Верховного суду України 3-911гс16 від 05.07.2017р. у справі №911/3285/14.

Окремо, суд вважає за доцільне зазначити те, що Свідоцтво на право власності на об`єкт нерухомості є документом, що посвідчує право власності й видається на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов`язаних із правом власності, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідний документ, який підтверджує право власності (свідоцтво, державний акт тощо), так і самі документи, які підтверджують право власності.

Визнання недійсними документа, який підтверджує право власності (свідоцтва, державний акт тощо) вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку.

Саме таку правову позицію викладено в постанові Великої палати Верховного суду провадження №14-525цс18 від 12.12.2018р. у справі №2-3007/11.

Стаття 111-28 ГПК України встановлює, що висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 111-16 цього Кодексу, є обов`язковим для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

Окрім того, в ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

5. Висновки господарського суду за результатами вирішення спору.

Відповідно до вимог ч.1 ст.73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ч.1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У відповідності до ст.76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Зі змісту ст.77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

З урахуванням наведених приписів процесу суд зазначає наступне.

Під час огляду спірного приміщення 20.09.2019р. судом було встановлено наступне: в підвальному приміщенні НОМЕР_4 яке складається з декількох приміщень та яке розташоване у фасадній одноповерхової будівлі літ. "А" за адресою: АДРЕСА_2 розташовані загальнобудинкові електричні, сантехнічні та каналізаційні мережі, а також загальнобудинкова вентиляційна комунікація.

Отже, з врахуванням огляду спірного приміщення та норм вищенаведеного законодавства України, суд дійшов висновку, що спірне приміщення - є допоміжним приміщенням, призначеним для обслуговування житлових будинків, які входять до складу домоволодіння, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_2 .

Враховуючи те, що рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради №20 від 08.02.2007р. "Про реєстрацію об`єктів комунальної власності м. Одеси" в частині реєстрації за Одеською міською радою підвального приміщення НОМЕР_4, площею 136,5 м2, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , та оформлене на підставі останнього свідоцтво про право власності на нежилі підвальні приміщення НОМЕР_4, загальною площею 136,5м2, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , видане Виконавчим комітетом Одеської міської ради 02.04.2007р., не відповідають чинному Законодавству України, що регулює спірні правовідносини сторін та зокрема, рішенню Конституційного суду України від 02.03.2004р. у справі №1-2/2004, підлягають визнанню недійсними та скасуванню в судовому порядку.

Щодо заяви про застосування строків позовної давності, поданої ОМР 30.05.2019р., суд із урахуванням сталої практики ЄСПЧ вважає за доцільне зазначити наступне.

Як встановлено судом, 30.05.2019р. ОМР звернулася до Господарського суду з заявою, в якої просить суд застосувати наслідки спливу строку позовної давності до заявлених позовних вимог, оскільки Позивач звернувся до Господарського суду з даним позовом у квітні 2019 р., а про існування оскарженого рішення та свідоцтва Позивачу стало відомо ще у 2010році.

Посилаючись на норми ст. 253, 256, 257, 261,264 ЦК України та на правову позицію викладену у постанові ВП ВС від 24.04.2019 р. у справі № 523/10225/15-ц, постанові ВП ВС від 23.01.2019 р. у справі №712/21651/12, постанові від 16.01.2019 р. у справі № 922/1151/18, постанові ВП ВС від 24.04.2019 року у справі № 523/10225/15-ц Відповідач зазначив, Позивачем пропущений строк позовної давності, що є підставою для відмови йому у позовних вимогах.

Проте, суд не погоджується із такою позицією виходячи з наступного.

Європейський суд з прав людини наголосив, що механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення від 20.12.2007 у справі "Фінікарідов проти Кіпру").

У рішенні від 03.04.2008р. у справі "Пономарьов проти України" Європейський суд з прав людини зробив висновок про те, що правова система багатьох країн-членів передбачає можливість продовження строків, якщо для цього є обґрунтовані підстави.

За змістом ч. 1 ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду.

Відтак, коли судом на підставі досліджених у судовому засіданні доказів буде встановлено, що право особи, про захист якого вона просить, порушене, а стороною у спорі до винесення рішення буде заявлено про застосування позовної давності і буде встановлено, що строк позовної давності пропущений без поважних причин, суд на підставі ст. 267 Цивільного кодексу України ухвалює рішення про відмову в задоволенні позову за спливом позовної давності. У разі визнання судом причин пропущення позовної давності поважними порушене право підлягає захисту.

Суд підкреслює, що з метою недопущення порушення права особи на доступ до правосуддя, визначеного ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та ст. 129 Конституції України для захисту прав і охоронюваних законом інтересів сторін судом встановлено, що Позивачем з поважних та незалежних від його волевиявлення підстав був пропущений строк позовної давності, у зв`язку з чим такий строк, на думку суду, підлягає поновленню, а порушене право Позивача - захисту.

Так само суд не приймає в якості належних та допустимих доказів посилання Відповідача, щодо того, що Позивач не наділений правом подавати позов в інтересах всіх співвласників домоволодіння за адресою: АДРЕСА_2 , оскільки, як встановлено судом, Позивач у зазначеному домоволодінні має у власності нежитлові та житлові приміщення, а тому в силу приписів законодавства України та рішення Конституційного Суду України він є співвласником допоміжних приміщень у зазначеному домоволодінні, отже оспорюване рішення Відповідача порушує і особисті права Позивача як співвласника допоміжних приміщень домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 в тому числі спірного підвального приміщення.

Щодо доводів Відповідача в частині того, що Позивач оформив на себе право власності на спірне підвальне приміщення, яке в подальшому було скасовано, суд не приймає це в якості належних доказів Відповідача, оскільки зазначені події не є предметом розгляду даної справи та жодним чином не впливають на дії Відповідача при прийнятті оспорюваного рішення та оформленні свідоцтва.

Інші доводи та заперечення Відповідача та третіх осіб (відповідача) не спростовують висновків до яких дійшов суд в процесі розгляду цієї справи.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (ЄСПЧ), яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів… мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. І хоча п.1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суду обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Саме такі висновки викладені у рішенні ЕСПЧ від 10.02.2010р.у справі "Серявін та інші проти України".

Суд, керуючись п.4 ч.5 ст.13 ГПК України зберігаючи об`єктивність і неупередженість сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом.

Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Підсумовуючи усе вищевикладене, оцінюючи докази у справі в їх сукупності, законодавство, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку щодо позовні вимоги фізичної особи-підприємця Омельчука Андрія Володимировича законні, обґрунтовані, підтверджені належними доказами, а тому підлягають частковому задоволенню судом.

Відповідно до приписів ст.129 ГПК України судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 3842 грн. слід стягнути з Відповідач на користь Позивача.

Керуючись ст.ст.13, 76, 86, 129, 202, 233, 237-240 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1.Позов - задовольнити повністю.

2.Визнати незаконним та скасувати рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради №20 від 08.02.2007р. "Про реєстрацію об`єктів комунальної власності м. Одеси" в частині реєстрації за Одеською міською радою підвального приміщення НОМЕР_4, площею 136,5кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 .

3.Визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право власності на нежилі підвальні приміщення НОМЕР_4, загальною площею 136,5кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , видане Виконавчим комітетом Одеської міської ради 02.04.2007р. на підставі рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради №20 від 08.02.2007р.

4.Стягнути з Виконавчого комітету Одеської міської ради (адреса, код) на користь Фізичної особи-підприємця Омельчука Андрія Володимировича (адреса, код) витрати по сплаті судового збору у розмірі 3842 грн.

Рішення суду набирає законної сили в порядку ст.241 ГПК України.

Наказ видати в порядку ст.327 ГПК України.

Повне рішення складено 07.10. 2019р.

Суддя О.В. Цісельський