Рішення № 84773010, 23.09.2019, Шевченківський районний суд м. Чернівців

Справа № 727/4776/18

Провадження № 2/727/254/19

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 вересня 2019 року Шевченківський районний суд м. Чернівці у складі:

Головуючого судді Слободян Г.М.

за участю секретаря судових засідань Ільчук М.В.

за участю сторін: представника позивача ОСОБА_1 , адвоката Рендюк Н.В.

представника відповідача, адвоката Якобишеної Т.Д.

розглянувши у загальному позовному провадженні, у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань приміщення Шевченківського районного суду м. Чернівці цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ) до ОСОБА_2 (місце проживання: АДРЕСА_3 ) про усунення перешкод у користуванні власністю, шляхом вселення в житлове приміщення, -

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог.

Позивач ОСОБА_1 звернулася в суд із позовною заявою до відповідача ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю, шляхом вселення в житлове приміщення, мотивуючи тим, що вона з ОСОБА_2 перебувала в зареєстрованому шлюбі з 18.02.1994 року по 15.11.2015 року. 11.05.1994 року на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно нею, ОСОБА_2 та сином ОСОБА_3 в порядку приватизації було набуто у спільну часткову власність (приватизовано) квартиру АДРЕСА_3 , загальною площею 47,80 кв.м., в таких частках: ОСОБА_2 - 34%; вона - 33%, ОСОБА_3 - 33%, з розрахунку 15,93 кв.м. на одну особу. В 2003-2004 роках вона разом з колишнім чоловіком ОСОБА_2 за спільні кошти сім`ї і за рахунок спільної праці провели добудову до вказаної квартири, чим покращили свої житлові умови проживання, зокрема було добудовано: коридор площею 5,40 кв.м., житлову кімнату площею 15,80 кв.м, житлову кімнату площею 20,00 кв.м., в результаті чого загальна площа стала 89,50 кв.м., всього по квартирі 95,30 кв.м., із них житлова - 67,40 кв.м. На підставі рішення виконкому Чернівецької міської ради №343/8 від 27.04.2004 р. проведено заміну правовстановлюючого документа, у відповідності до якого об`єктом права власності є не квартира АДРЕСА_3, а 55/ 100 частин житлового будинку з належними до нього надвірними спорудами по АДРЕСА_3 в таких частках ОСОБА_3 - 9/100 ідеальних часток, їй - 9/100 ідеальних часток, ОСОБА_2 - 37/100 ідеальних часток. Частка ОСОБА_2 в житловому будинку - 37/100 ідеальних часток збільшилась в результаті добудови до квартири, що була здійснена за кошти подружжя, і на половину якої вона претендує. Її частка в праві спільної часткової власності житлового будинку з належними до нього надвірними спорудами по АДРЕСА_3 складає 45/200 . В 2011 році за спільні кошти подружжя вони провели капітальний ремонт квартири та здійснили добудову цегляного гаражу площею 21,90 кв.м., після чого видано нове свідоцтво про право власності на нерухоме майно серія НОМЕР_1 від 04.05.2011 року.

Вказує, що у 2014 році син ОСОБА_3 подарував свою частку третій особі, що не заявляє самостійних вимог: ОСОБА_2 З 1993 року вони разом з колишнім чоловіком і дітьми постійно проживали у вказаному будинку. В зв`язку з тим, що син ОСОБА_3 отримав травму в зоні АТО (м. Сєверодонецьк) і був транспортований в лікарню м. Харкова, вона 05.08.2015 року виїхала до нього в лікарню і знаходилась в лікарні з сином вісім місяців, а також 45 днів перебували у м. Одесі в санаторії на реабілітації.. На початку липня 2016 року повернувшись з реабілітаційного центру з м. Одеси вона не змогла потрапити до власного житла, відповідач змінив замки, обмежив доступ до квартири і користування спільним майном, почав чинити їй перешкоди в користуванні житлом, ображав її, стверджував, що квартира (частина будинку АДРЕСА_3 це лише його майно), що спонукало її до звернення до суду з позовом про вселення. Вона неодноразово намагалася потрапити до квартири, але відповідач не впускав її, зверталася до дільничного поліцейського, що не дало результатів. Вважає, що відповідач порушив ст.47 Конституції України, оскільки вона має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним. Посилаючись на вимоги чинного законодавства просить зобов`язати ОСОБА_2 усунути перешкоди в належній їй ОСОБА_1 майном шляхом вселення її в житлове приміщення - в квартиру АДРЕСА_3 , загальною площею 87,70 кв.м., в тому числі житловою площею 68,60 кв.м. та передати їй дублікати ключів, просить позовні вимоги задовольнити.

Рух справи та доводи сторін в засіданні.

Відповідач ОСОБА_2 подав у встановлений судом строк відзив на позовну заяву, відповідно до якого, позовні вимоги не визнав, просив відмовити в задоволенні позовних вимог, оскільки право кожного з подружжя на вибір місця свого проживання є конституційним правом людини (а.с.38-45).

Позивач ОСОБА_1 подала у встановлений судом строк відповідь на відзив на позовну заяву, відповідно до якого просила позов задовольнити (а.с.108-112).

Відповідач ОСОБА_2 подав 27.07.2018 року заперечення, відповідно до яких не погодився із позицією та доводами позивача, просив відмовити в задоволенні позовних вимог (а.с.120-122).

Позивач ОСОБА_1 , та в її інтересах представник, адвокат Рендюк Н.В. в судовому засіданні позовні вимоги підтримали в повному обсязі, посилаючись на обставини зазначені в позовній заяві, просили позов задовольнити.

Відповідач ОСОБА_2 та в його інтересах - представник, адвокат Якобишена Т.Д. в судовому засіданні позовні вимоги не визнали, просили відмовити в задоволенні позовних вимог з підстав наведених у відзиві. Відповідач ОСОБА_2 суду пояснив, що він з позивачкою розірвав шлюб та перебуває на даний час у шлюбі зареєстрованому 10.11.2016 року Чернівецьким міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Чернівецькій області із громадянкою ОСОБА_4 . З моменту реєстрації шлюбу вона проживає разом з ним, як законним чоловіком в квартирі АДРЕСА_3 та у них спільний побут. Позивачка ОСОБА_1 намагається суду представити неправдиву інформацію відносно того, що він створює їй перешкоди в користуванні квартирою, що не відповідає дійсності, оскільки він є також власником 46/100 частин житлового приміщення з належними до нього надвірними спорудами під АДРЕСА_3 , а позивачці належить тільки 9/100 частин даного майна, і він має право проживати у власному помешканні зі своєю законною дружиною. Пояснив, що ОСОБА_1 не проживала в квартирі АДРЕСА_3 , а завжди проживала поруч, у будинку АДРЕСА_1 і дана квартира належить на праві спільної сумісної власності позивачці та йому, оскілки придбана під час шлюбу. Зазначив, що, у провадженні Шевченківського районного суду м. Чернівці перебуває на розгляді цивільна справа про розподіл майна подружжя та до травня 2017 року, позивачка та її син мали повний доступ до спірної квартири, але після крадіжки, ним, було замінено ключі від вхідних дверей квартирі АДРЕСА_3 та позивач жодного разу до нього не зверталася щодо усунення їй перешкод в користуванні спірної квартири, аж до лютого 2018 року, у зв`язку із поданням нею судової справи про розподіл майна. Просить у задоволенні позову відмовити.

Заслухавши пояснення позивача ОСОБА_1 , та в її інтересах представника, адвоката Рендюк Н.В., відповідача ОСОБА_2 - та в його інтересах представника, адвоката Якобишену Т.Д., вивчивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких грунтуються позовні вимоги, об`єктивно дослідивши і оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.

Згідно ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. У п.33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 року у справі "Христов проти України", суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч.1 ст.6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права… Договірних держав.

У справі Bellet v. France, Суд зазначив, що"стаття 6 § 1 Конвенції, містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права".

Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Положеннями статей 15, 16 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Встановлені в судовому засіданні обставини, перевірка їх доказами, застосовані норми права та висновки суду

Судом належними доказами по справі встановлено, що позивач ОСОБА_1 з відповідачем - ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, який рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 04.11.2015 року розірвано (а.с.8).

14.05.1994 року на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно позивачем ОСОБА_1 , третьою особою - ОСОБА_2 та сином ОСОБА_3 в порядку приватизації було набуто у спільну часткову власність квартиру АДРЕСА_3 , загальною площею 47,80 кв.м., в таких частках: ОСОБА_2 - 34%; ОСОБА_1 - 33%, ОСОБА_5 (змінивший прізвище та по батькові на ОСОБА_3 ) - 33% (а.с.9).

Відповідно до Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно Чернівецького комунального обласного бюро технічної інвентаризації від 25.05.2004 року, зареєстровано 55/100 частин житлового будинку з належними до нього надвірними спорудами по АДРЕСА_3 , форма власності приватна спільна часткова, в частках ОСОБА_5 (змінене прізвище та по батькові на ОСОБА_3 ) - 9/100 ідеальних часток, ОСОБА_1 - 9/100 ідеальних часток, ОСОБА_2 - 37/100 ідеальних часток (а.с.11, 12) на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно (а.с.10), що також підтверджується Інформаційною довідкою з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна (а.с.86-87).

Згідно Витягу з рішення №259/7 від 26.04.2011 року, було замінено правовстановлюючі документи, зокрема: ОСОБА_3 на 9/100 частин, ОСОБА_1 на 9/100 частині, ОСОБА_2 на 37/100 частин житлового будинку з належними до нього будівлями та спорудами по АДРЕСА_3 тому числі: в житловому будинку літ А квартира АДРЕСА_3 , яка складається з підвалу ІІІ пл.7.60 кв.м., коридору 1 загального користування, пл.. 12.50 кв.м. (4.10 кв.м.): на першому поверсі коридору 1-1 пл. 5.40 кв.м., житлова кімната 1-2 пл. 15,80 кв.м., житлова кімната 1-3 пл. 20.00 кв.м., кухня 1-4 пл. 8.10 кв.м., санвузол 1-5 пл., 5.60 кв.м., житлова кімната 1 - 6 пл. 14.80 кв.м., житлова кімната 1-7 пл.18.00 кв.м. гараж літ Б. криниця 1 загального користування, що складає 55/100 частині які належать на праві приватної спільної власності, у зв`язку з виконанням перепланування квартири (за витягом міжвідомчої комісії Чернівецької міської ради від 10.03.2011 року № 3, висновку Чернівецького міського комунального бюро технічної інвентаризації від 21.03. 2011 року № 551) (а.с.85).

Згідно договору дарування від 26.12.2014 року ОСОБА_3 подарував свою частку 9/100 частин житлового будинку з належними до нього надвірними спорудами по АДРЕСА_3 - ОСОБА_2 (а.с.15).

Вбачається із договору купівлі-продажу квартири від 31.12.2004 року, що позивач ОСОБА_1 купила квартиру АДРЕСА_1 житловою площею 23,60 кв.м., загальною площею 40,20 кв.м. (а.с.88).

23.02.2011 року позивачу ОСОБА_1 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно виконавчим комітетом Чернівецької міської ради на підставі рішення виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 22.02.2011 року, форма власності приватна, частка 1/1, житлова площа 45,60 кв.м., загальна площа 61,80 кв.м., квартира складається з 4 житлових кімнат (а.с.89).

Згідно Інформації з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта за позивачем ОСОБА_1 зареєстровано ј частки приватної спільної часткової власності та за ОСОБА_6 ѕ приватної форми власності квартири 3 в будинку АДРЕСА_3 (а.с.90).

Судом встановлено і даного не заперечувалося відповідачем, що позивач ОСОБА_1 ,1968 року народження була зареєстрована з 04.03.1994 року, в подальшому була знята з реєстрації 08.02.2005 року за адресою: АДРЕСА_3 та повторно за цією адресою зареєстрована з 01.03.2005 року по теперішній час (а.с.113).

10.11.2016 року між громадянкою ОСОБА_4 та відповідачем ОСОБА_2 укладено шлюб, зареєстрований Чернівецьким міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Чернівецькій області за актовим записом №1849 (а.с.82);

Згідно Висновку за результатами розгляду матеріалів ЖЕО №8476 та 8478 від 24.02.2018 року та від 02.05.2018 року вбачається, що 24.04.2018 року позивач ОСОБА_1 , як мешканка АДРЕСА_1 звернулася до Шевченківського ВП ЧВП ГУНП в Чернівецькій області з проханням прийняти міри відносно її колишнього чоловіка ОСОБА_2 , який з липня 2016 року по теперішній час перешкоджає їй у доступі до квартири АДРЕСА_3 власницею якої вона являється та 23.04.2018 року приблизно о 16.00 год. виганяв її з подвір`я, принижував, ображав та погрожував застосуванням сили. 24.04.2018 року до Шевченківського ВП ЧВП ГУНП в Чернівецькій області звернулася ОСОБА_4 , мешканка АДРЕСА_3 , яка просить прийняти міри відносно ОСОБА_1 , яка втручається в особисте життя заявниці та її чоловіка ОСОБА_2 , а саме 23.04.2018 року прийшла приблизно о 16.00 год. на подвір`я та почала знімати на мобільний телефон їх особисті речі, при цьому принижувала честь та гідність. Перевіркою матеріалів встановлено, що між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 тривають судові засідання з приводу поділу квартири АДРЕСА_3 та спільно нажитого майна, яке знаходиться в квартирі. 23.04.2018 року виник конфлікт, в ході якого ОСОБА_2 почав ображати ОСОБА_1 та погрожував застосувати фізичну силу (а.с.95).

У відповідності до Висновку за результатами розгляду матеріалів ЖЕО №10012 від 20.05.2017 року, до Шевченківського ВП ЧВП ГУНП в Чернівецькій області звернувся ОСОБА_2 , мешканець АДРЕСА_3 , з приводу того що 17.05.2017 р., його колишня дружина ОСОБА_1 , яка проживає в АДРЕСА_1 , без його відому забрала особисті речі з підвального приміщення. Під час перевірки звернення, ОСОБА_1 повідомила, що після розлучення з колишнім чоловіком ОСОБА_2 , на правах власності в неї залишилась 1/3 квартири, якою вона користується в цьому будинку, пояснивши, що у підвалі знаходились її речі, які 17.05.2017 року вона вирішила забрати (а.с.83).

Судом встановлено, що на розгляді Шевченківського районного суду м. Чернівці перебуває цивільна справа №727/6374/17 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя, рішення по якій судом ще не ухвалено (а.с.47-81).

В судовому засіданні досліджені і матеріали щодо стану здоров`я сина позивача ОСОБА_3 , відповідно до яких у останнього важка хребтово-спинномозкова травма (05.08.2015 року) компресійний перелом важкого ступеня, він є інвалідом І групи підгрупа «А», захворювання пов`язане з проходженням служби в органах внутрішніх справ (а.с.19-26), та матеріали, відповідно до яких відповідач ОСОБА_2 хворіє на хронічний малоактивний гепатит, є інвалідом ІІ групи, захворювання пов`язане з проходженням служби в органах внутрішніх справ, суд до уваги не бере, оскільки зазначені докази не стосуються спору за зазначеним позовом, а тільки характеризують особу сина позивача ОСОБА_3 та відповідача ОСОБА_2 , (а.с.123-124, 131).

В силу положень статей 21, 24, 41 Конституції України, статей 319, 358 ЦК України всі громадяни є рівними у своїх правах, усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення цих прав, в тому числі, щодо захисту права спільної часткової власності. Статтею 47 Конституції України закріплено право кожного на житло, визначено, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Правовий режим спільної часткової власності визначається главою 26 ЦК України з урахуванням інтересів усіх її учасників. Володіння, користування і розпорядження частковою власністю здійснюється за згодою всіх співвласників, а за відсутності згоди спір вирішується судом. Незалежно від розміру часток, співвласники у здійсненні зазначених правомочностей мають рівні права.

Здійснення громадянами житлових прав здійснюється у порядку визначеному законодавством, в тому числі Цивільним кодексом України та Житловим кодексом Української РСР. Згідно ст. 9 ЖК Української РСР (надалі за текстом - ЖК), ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

У відповідності до ст. 316 ч.1 ЦК України, право власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Передбачено ст. 317 ЦК України, що власникові належить право володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливає місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Згідно до ст.319 ч.1, 2 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і порядку, встановлених законом.

Статтею 321 ч. 1 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Зазначено у статті першій Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97 ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.

Відповідно установленої практики ЄСПЛ, суд розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників щодо застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції», будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: - втручання повинно здійснюватися «згідно із законом», - воно повинно мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві».

Законодавцем визначено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Найбільш ефективним і поширеним способом відновлення порушених прав та законних інтересів власника є судовий захист. Судовий захист права власності у порядку цивільного судочинства здійснюється за вимогами, серед яких: про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном; про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збитків, завданих порушенням прав власника; про визнання недійсними договорів та про визнання договорів дійсними - у випадках, передбачених ЦК. Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Встановлено ст. 358 ч.3 ЦК України, що надає кожному із співвласників право вимагати надання йому у володіння та користування конкретної частини майна в натурі, в розмірі, адекватному їх часткам у праві спільної часткової власності. У принципі, можливе виділення у володіння та користування співвласників також таких частин у спільному майні, які не співпадатимуть з їх ідеальними частками.

Відповідно до ст. 155 ЖК України - жилі будинки (квартири), що є у приватній власності громадян, не може бути у них вилучено, власника не може бути позбавлено права користування жилим будинком (квартирою).

Визначено положеннями статті 391 ЦК України, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав, зазначено в постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16 Верховний Суд України.

За правилами статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Згідно зі статтею 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов`язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно.

Зазначена норма Закону передбачає, що первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. Очевидним є те, що рішення суду не може підмінити собою їх домовленість.

Водночас, у разі виникнення конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співласниками, такий порядок користування може встановити суд.

При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно враховувати правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно.

За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.

За положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не пов`язані із позбавленням прана володіння.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення, будинку або квартири, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у цивільній справі 454/2025/15 (61-46621ск18

Як зазначено в Житловому кодексі України вказано, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Будь-яке виселення людини, якщо вона добровільно не бажає звільнити житлове приміщення, допускається виключно на підставах передбачених законом та має відбуватися тільки в судовому порядку.

Відповідно житло (квартира, будинок) може перебувати у власності громадян на праві спільної часткової або спільної сумісної власності, якщо власниками житла є декілька осіб, оскільки згідно ст. 358 ч. 1 ЦК України, право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.

Статтею 369 ЦК України, співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників.Отже, і при спільній частковій власності і при спільній сумісній власності - згода інших співвласників на право володіння, користування та розпорядження майном потрібна. Правила користування жилими приміщеннями у будинках (квартирах) приватного житлового фонду визначаються главою 6 ЖК. При вирішенні спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселились до наймача чи співвласника квартири, суд насамперед визначає характер спірних правовідносин; чи виникло у особи право користування житлом і коли, тощо.

Із досліджених доказів по справі вбачається, що спірне житло, не відноситься до державного та громадського житлового фонду, форма власності 55/100 частин житлового будинку з належними до нього надвірними спорудами за адресою: АДРЕСА_3 - приватна спільна часткова.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 року (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя та до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Встановлено правовою позицією ВСУ у справі № 6-709цс16, що: частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб, мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд. Відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Тобто, первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. Очевидним є те, що рішення суду не може підмінити собою їх домовленість. Водночас, при виникненні конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співвласниками, такий порядок користування може встановити суд. В правових позиціях, Верховний Суд (постанова від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14), зазначає, що сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для порушення законних прав членів сім`ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх. При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно враховувати правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно. Згідно ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Поняття спільної часткової власності викладено в ст. 356 ч. 1 ЦК України як власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності.

Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява №43768/07)). ЄСПЛ керується принципом пропорційності, який вимагає дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи. При цьому необхідно враховувати, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес і перебуває в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) мети, досягнення якої передбачається, та засобів, які використовуються для її досягнення.

Частиною 1 статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб, мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд. Відповідно до ст. ст. 319, 321 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

У пункті 33 постанови № 5 від 07.02.2014 р. «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ роз`яснив, що «відповідно до положень статей 391, 396 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння».

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. Вселення є категорією житлового законодавства, тому при розгляді цивільних справ за позовом про усунення перешкод у користуванні власністю (житловим будинком) шляхом вселення предметом доказування є наявність права на житло, сторона позивача це довела, надавши Витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно та свідоцтво про право власності на нерухоме майно (а.с.10,11).

Також, в судовому засіданні встановлено відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин, адже в разі наявності таких відносин власник здійснює захист порушеного права власності зобов`язально-правовими засобам.

Аналіз наведених норм цивільного законодавства України і судової практики ЄСПЛ дає підстави для висновку про те, що у разі будь - яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, в тому числі й шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у користуванні власністю

Доводи позивача ОСОБА_1 в тому, що їй чиняться перешкоди в користуванні власністю їй належної на праві спільної часткової в буд АДРЕСА_3 /1 по АДРЕСА_3 з боку відповідача ОСОБА_2 підтверджуються окрім пояснень самого відповідача ОСОБА_2 в частині визнання того, що ним дійсно було поміняно замки вхідних дверей до будинку, поміняно замки до підвалу, ключі ОСОБА_1 він не передавав, також і показаннями, крім досліджених вище доказів, свідків.

Так, свідок ОСОБА_8 в судовому засіданні пояснив, що знає позивачку з 1993 року, коли вона почала жити з відповідачем за адресою АДРЕСА_1 . З 2014 року не проживають разом, позивач проживала по АДРЕСА_4 , а син проживав разом з батьком по АДРЕСА_3 ; старший син жив з мамою - позивачкою, яка з 1993 року приїхала з дитиною, проживали тоді разом, скандалів небуло. Коли позивачка і відповідач розлучилися, то позивачка приходила до відповідача влітку, рік не пам`ятаю, коли відповідач вже проживав з іншою жінкою, вона приходила в квартиру спірну, дивилася чи не має її речей, знайшла сковородку, і забрала її, інших речей її не було в квартирі.

Свідок ОСОБА_9 в судовому засіданні пояснила, що відповідача знає з кінця вісімдесятих років, а позивачку знає з 1992-1993 років, вона христила їх дитину, часто бувала в гостях, дружили. Вона приходила до відповідача, клала йому уколи. оскільки у нього був високий тиск, а коли сторони їздили на відпочинок, то давали їй ключі, і вона годувала кішку у їх відсутність. Суперечки в сім`ї сторін виникли в 2014-2015 році, їй подзвонив відповідач, і жалівся, що позивачка йому зраджує, вони тоді жили в квартирі по АДРЕСА_3 до 05.08.2015 року, коли сталася трагедія з сином позички. Після трагедії, що сталася вони разом і позивачка і відповідач їздили в м. Харьків і тривалий час вони разом перебували там. Потім позивачка десь в 2015-2016 роках перебувала в м. Одесі, зателефонувала їй, і просила забрати її речі. Через деякий час вона йшла разом з позивачкою на подвір`я до відповідача, і він повідомив, що всі речі позивачки складені в мішки, що знаходяться на другому поверсі в сина ОСОБА_6 . Попри це вона з позивачкою все ж таки зайшли в квартиру, пройшлися по всій квартирі, позивачка знайшла свою сумку, тапочки та якісь речі на кухні, після чого вони пішли з будинку.

Таким чином, будь-яких доказів на спростування того, що відповідач ОСОБА_2 не чинить перешкод позивачу у користуванні частиною будинку суду не надано. При цьому, суд звертає увагу і на те, що ОСОБА_1 фактично є зареєстрованою в будинку АДРЕСА_3 , що в засіданні визнав і відповідач.

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», реєстрація місця проживання та місця перебування особи здійснюється відповідним органом спеціального уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань реєстрації.

Отже, порушене право власності позивача ОСОБА_1 підлягає захисту у обраний нею спосіб, оскільки остання є власником 9/100 частин житлового будинку з належними до нього будівлями та спорудами по АДРЕСА_3 тому числі: в житловому будинку літ А квартира АДРЕСА_3 , яка складається з підвалу ІІІ пл.7.60 кв.м., коридору 1 загального користування, пл.. 12.50 кв.м. (4.10 кв.м.): на першому поверсі коридору 1-1 пл. 5.40 кв.м., житлова кімната 1-2 пл. 15,80 кв.м., житлова кімната 1-3 пл. 20.00 кв.м., кухня 1-4 пл. 8.10 кв.м., санвузол 1-5 пл., 5.60 кв.м., житлова кімната 1 - 6 пл. 14.80 кв.м., житлова кімната 1-7 пл.18.00 кв.м. гараж літ Б. криниця 1 загального користування, що складає 55/100 частині які належать на праві приватної спільної власності, у зв`язку з виконанням перепланування квартири (за витягом міжвідомчої комісії Чернівецької міської ради від 10.03.2011 року № 3, висновку Чернівецького міського комунального бюро технічної інвентаризації від 21.03. 2011 року № 551) (а.с.85), що також підтверджується Інформаційною довідкою з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна (а.с.86-87), а відповідач чинить їй перешкоди у реалізації права власності.

Твердження представника відповідача ОСОБА_11 про те, що позивачем обрано не той спосіб захисту, оскільки перед тим, як вселитись у спірну в квартиру, необхідно вирішити питання розподілу майна і виплати компенсації позивачу за 9/100 частин наведеного вище будинковолодіння, а також і з врахуванням того, що в спірному будинковолодінні проживає дружина її довірителя, і власнику 37/100 ( ОСОБА_2 буде завдана шкода) є безпідставними, тому що власник має право на вселення у належне йому житло безвідносно до того, чи проживає в ньому (правомірно чи неправомірно) ще хтось.

Статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном, а також право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння.

Висновок про істотність шкоди, яка може бути завдана співвласнику та членам його сім`ї, вирішується в кожному окремому випадку з урахуванням обставин справи та особливостей об`єкта, який є спільним майном. Такий висновок сформульований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2018 року у справі № 908/1754/17 (провадження № 12-180гс18).

Відповідно до ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Також, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії», заява № 28342/95, § 61).

Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно грунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обгрунтованим, ухваленим відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, має відповідати завданню цивільного судочинства.

На основі всебічно з`ясованих обставин, на які посилається позивач, як учасник справи, як на підставу заявлених вимог підтверджених доказами, перевіреними в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню

На підставі викладеного та керуючись ст. 41 Конституції України; ст.ст.9, 47, 150, 155 ЖК України; ст. ст.316, 317, 319, 321, 356, 358, 369, 383, 391 ЦК України, ст.ст. 4, 12, 13, 76, 81, 141, 263, 264, 265, 268, 352, 354 ЦК України, -

УХВАЛИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю, шляхом вселення в житлове приміщення - задовольнити.

Зобов`язати ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ), мешканця АДРЕСА_3 ) усунути перешкоди, належним ОСОБА_1 майном, шляхом вселення - ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) в житлове приміщення - квартиру АДРЕСА_3 , загальною площею 87,70 кв.м., в тому числі житловою 68,60 кв.м. та передати їй дублікати ключів від вказаного житлового приміщення.

Судові витрати, документально підтверджені, в розмірі 704,80 грн. віднести за рахунок позивача.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Чернівецького апеляційного суду через Шевченківський районний суд м. Чернівці або безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Повний текст судового рішення складено 03.10.2019 року.

Суддя Слободян Г.М.