Рішення № 84727401, 02.10.2019, Господарський суд Донецької області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

61022, м. Харків, пр. Науки, 5, тел.: (057) 702-07-99, E-mail: inbox@dn.arbitr.gov.ua

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

02.10.2019 Справа № 905/1136/19

Господарський суд Донецької області у складі судді Фурсової С.М.

при секретарі судового засідання Корецькій А.П.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні господарського суду справу товариства з обмеженою відповідальністю «Експлуатуюча організація «Голосієво» (03039, м. Київ, вул. Голосіївська, буд. 13-А, код ЄДРПОУ – 34600816)

до акціонерного товариства «К.ЕНЕРГО» (85612, м. Курахове, вулиця Енергетиків, буд.34; код ЄДРПОУ - 00131305)

про визнання угоди недійсною та стягнення 567 762,66 гривень, -

за участю представників сторін:

від позивача: ОСОБА_1 адвокат за ордером

від відповідача: не з’явився

вільний слухач: ОСОБА_2

С У Т Ь С П О Р У

Товариство з обмеженою відповідальністю «Експлуатуюча організація «Голосієво» звернулось до господарського суду Донецької області з позовною заявою до акціонерного товариства «Київенерго» про визнання Угоди про реструктуризацію заборгованості №Р540154-01/17 від 25.01.2017 недійсною та стягнення надмірно сплачених коштів в розмірі 567 762,66 гривень.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що відповідач в період з квітня 2015 року по квітень 2016 року проводив нарахування за теплопостачання позивачу, застосовуючи тариф встановлений постановою Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 03.03.2015 № 613 «Про встановлення тарифів на теплову енергію, її виробництво, транспортування, постачання для потреб населення ПАТ «Київенерго», яка була скасована з моменту її прийняття. Таким чином, за доводами позивача, ним було укладено угоду №Р540154-01/17 від 25.01.2017 під впливом обману з боку відповідача щодо визначення розміру заборгованості, яка підлягала реструктуризації. Також позивач просить стягнути надмірно сплачено грошові кошти за договором на постачання теплової енергії у гарячій воді №540154 від 15.06.2014, зокрема, за угодою №Р540154-01/17 від 25.01.2017 про реструктуризацію заборгованості за вказаним договором, як різницю між сплаченою сумою та тою, що підлягала б сплаті.

Ухвалою господарського суду Донецької області від 21.06.2019 відкрито провадження у справі №905/1136/19 за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче судове засідання на 17.07.2019.

Від відповідача 16.07.2019 надійшов відзив на позовну заяву в якому останній просив відмовити у задоволенні позову з підстав того, що спірна угода укладена за ініціативою позивача, обов’язку щодо повідомлення позивача про скасування постанови Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 03.03.2015 № 613 не мав, такі відомості носили загально відомий характер. Крім того, відповідач вказує, чинним законодавством не передбачено його обов’язку зі здійснення перерахунку спожитої позивачем теплової енергії, а визначена в Угоді №Р540154-01/17 від 25.01.2017 про реструктуризацію заборгованості сума заборгованості складається не лише зі спірного періоду нарахування, а й із заборгованості, що виникла раніше. Заперечуючи проти стягнення надмірно сплачених коштів, зазначив, що позов не містить відомостей щодо розміру коштів, які підлягали сплаті, для визначення розміру різниці надмірно сплачених коштів.

Ухвалою господарського суду Донецької області від 17.07.2019 відкладено підготовче судове засідання на 30.07.2019. Поновлено учасникам справи процесуальний строк для подання відповіді на відзив та заперечень на відповідь на відзив.

22.07.2019 від відповідача надійшла заява про застосування строків позовної давності.

Від позивача 24.07.2019 надійшла відповідь на відзив у якій позивач не погоджується з твердженнями відповідача та зауважує, що на момент підписання Угоди позивачу було відомо про скасування Постанови НКРЕКП №613 від 03.03.2015, оскільки ТОВ «Експлуатуюча організація «Голосієво» дізналось про її скасування лише восени 2018 року. До того ж, якби на момент підписання Угоди позивач володів вищевказаною інформацією, остання б не укладалась, оскільки у разі проведення перерахунку не було б необхідності у її підписанні.

29.07.2019 від позивача надійшли пояснення на заяву про застосування строків позовної давності.

На адресу суду 30.07.2019 надійшло клопотання відповідача про відкладення розгляду справи у зв’язку із зайнятістю адвоката в іншому судовому процесі.

Ухвалою суду від 30.07.2019 відкладено підготовче засідання на 20.08.2019; поновлено процесуальний строк відповідачу для подання заперечень на відповідь на відзив.

Через канцелярію суду 20.08.2019 від представника відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив на позовну заяву, в якій останній просить відмовити в задоволенні позовних вимог повністю.

Також, від відповідача надійшла заява про зупинення провадження у справі №905/1136/19 до закінчення перегляду у касаційному порядку постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 06.07.2016 у справі 826/15733/15 Верховним Судом.

Ухвалою суду від 20.08.2019 відмовлено в задоволенні заяви про зупинення провадження у справі №905/1136/19, закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до розгляду по суті на 03.09.2019.

03.09.2019до початку розгляду справи по суті від позивача надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи доказів.

Судом вказані документи прийнято та долучено до матеріалів справи.

У судовому засіданні 03.09.2019 розпочато розгляд справи по суті та оголошено перерву до 02.10.2019 для надання можливості сторонам підготуватись до судових дебатів.

У судовому засіданні 02.10.2019 представник позивача підтримав позовні вимоги в повному обсязі.

Представник відповідача у судове засідання не з’явився, про причини неявки суду не повідомив.

За даними отриманого витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань №1005700054 від 02.09.2019, встановлено зміну найменування підприємства відповідача, яким на теперішній час є «Акціонерне товариство «К.ЕНЕРГО».

Зміна найменування юридичної особи не має наслідком процесуальну дію, передбачену ст.52 Господарського процесуального кодексу України, але враховується у подальшому.

Розглянувши подані документи, дослідивши матеріали справи, господарський суд –

В С Т А Н О В И В

15 червня 2014 року між публічним акціонерним товариством «Київенерго» (правонаступником, якого є акціонерне товариство «К.ЕНЕРГО»., надалі- постачальник, відповідач) та товариством з обмеженою відповідальністю «Експлуатуюча організація «Голосієво» (надалі- споживач, позивач) був укладений договір на постачання теплової енергії у гарячій воді № 540154 (далі - договір), предметом якого є виробництво та постачання Споживачу теплової енергії для потреб опалення, вентиляції та гарячого водопостачання для житлового будинку по вул. Голосіївська 1-Б.

Відповідно до умов договору постачальник зобов`язався, зокрема, безперебійно постачати теплову енергію у вигляді гарячої води на потреби: опалення - в період опалювального сезону; для гарячого водопостачання - протягом року в кількості та в обсягах згідно з додатком №1 до цього договору; сповіщати споживача про зміну тарифів на теплову енергію та мережеву воду (п.2.2. договору).

Пунктом 2.1. договору передбачено, що при виконанні умов цього договору, а також вирішенні всіх питань, що необумовлені цим договором, сторони зобов`язуються керуватися тарифами, затвердженими органом виконавчої влади, що здійснює державне регулювання у сфері теплопостачання (Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг). Положенням про Держенергонагляд, Правилами користування тепловою енергією, Правилами технічної експлуатації теплових установок і мереж, нормативними актами з питань користування, обліку та взаєморозрахунків за енергоносії, чинним законодавством України.

Пунктом 1 додатку №2 до договору визначено, що розрахунки з споживачем за теплову енергію проводяться згідно з тарифами, затвердженими органам виконавчої влади, що здійснює державне регулювання у сфері теплопостачання - Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг.

Згідно з п. 2 додатку №2 до договору у разі встановлення у споживача будинкових комерційних приладів обліку теплової енергії - кількість спожитої ним теплової енергії в розрахунковому періоді визначається відповідно до показників цих приладів.

За умовами п.п.4.1., 4.3. договору він набуває чинності з дня його підписання і діє до 01.06.2015. Договір вважається пролонгованим на кожний наступний рік, якщо за місяць до закінчення строку його дії не буде письмово заявлено однією із сторін про його припинення.

Договір підписано уповноваженими представниками сторін, підписи скріплені печатками підприємств.

Доказів припинення дії договору сторонами не надано, а тому суд дійшов висновку, що він є чинним на момент вирішення спору.

Відповідно до актів приймання-передавання товарної продукції та облікових карток, які надані позивачем у період з квітня 2015 по квітень 2016 року, позивачем було спожито теплову енергію у кількості – 5 886,32 Гкал. на суму 3 721 538,29 гривень, а саме:

за квітень 2015 року – 307,54 Гкал на суму 166 073,18 гривень;

за травень 2015 року – 39,82 Гкал на суму 25 378,08 гривень;

за червень 2015 року – 71,05 Гкал на суму 45 281,59 гривень;

за липень 2015 року – 155,24 Гкал на суму 98 937,55 гривень;

за серпень 2015 року – 133,24 Гкал на суму 84 916,51 гривень;

за вересень 2015року – 148,04 Гкал на суму 94 348,85 гривень;

за жовтень 2015 року – 387,51 Гкал на суму 246 967,87 гривень;

за листопад 2015 року – 768,0 Гкал на суму 489 461,76 гривень;

за грудень 2015 року – 878,82 Гкал на суму 560 089,56 гривень;

за січень 2016 року – 1251,4 Гкал на суму 797 542,25 гривень;

за лютий 2016 року – 864,57 Гкал на суму 551 007,74 гривень;

за березень 2016 року – 773,5 Гкал на суму 492 967,02 гривень;

за квітень 2016 року – 107,59 Гкал на суму 68 566,33 гривень.

Нарахування вартості теплової енергії у вказаний період було здійснено за тарифами, встановленими постановою Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 03.03.2015 № 613 «Про встановлення тарифів на теплову енергію, її виробництво, транспортування, постачання для потреб населення ПАТ «Київенерго», а саме у розмірі 531,10 гривень за 1 Гкал без ПДВ або 637,32 гривень з ПДВ, що підтверджується обліковими картками та актами приймання передавання товарної продукції.

Між сторонами було підписано Акт звіряння розрахунків за теплову енергію від 31 грудня 2016 року, відповідно до якого за позивачем існувала заборгованість за спожиту теплову енергію станом на 01.01.2017 року у розмірі 1 735 633,63 гривень в т.ч. ПДВ.

Господарським судом встановлено, що у Акті звіряння розрахунків за теплову енергію від 31.12.2016 зазначено, що він складений згідно з договором №540154 від 27.04.2010.

Однак, сторони не заперечують, що вказаний Акт складений саме щодо договору №540154 від 15.06.2014, з огляду на що суд доходить висновку про наявність помилки в частині зазначення дати договору, за яким здійснено звіряння.

25 січня 2017 року на вказану суму заборгованості між позивачем та відповідачем була укладена Угода №Р540154-01/17 про реструктуризацію заборгованості за спожиту теплову енергію до договору на постачання теплової енергії у гарячій воді №540154 від 15.06.2014.

За умовами п. 2 Угоди про реструктуризацію споживач зобов`язався сплатити заборгованість у розмірі 1 735 633,63 гривень протягом січня 2017- грудня 2019 років щомісячними платежами згідно з додатком 1 до цієї угоди до 25 числа кожного місяця за тарифною групою згідно з вищевказаним договором.

Відповідно до п. 9 Угоди про реструктуризацію, ця угода є невід`ємною частиною договору на постачання теплової енергії у гарячій воді №540154 від 15.06.2014.

На виконання умов договору на постачання теплової енергії у гарячій воді №540154 від 15.06.2014 та Угоди про реструктуризацію №Р540154-01/17 від 25.01.2017 позивачем було погашено заборгованість в розмірі 952 250,00 гривень, що підтверджується відповідними платіжними дорученнями.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

Правовідносини, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг з теплопостачання між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, регулюються спеціальними нормами Закону України «Про житлово-комунальні послуги» та Закону України «Про теплопостачання».

Згідно з п. п. 2, 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» визначено, що виконавцем комунальної послуги є суб'єкт господарювання, що надає комунальну послугу споживачу відповідно до умов договору; виробником є суб'єкт господарювання, який виробляє або створює житлово-комунальні послуги; споживачем житлово-комунальних послуг є індивідуальний або колективний споживач.

При цьому, житлово-комунальними послугами є результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та/або перебування осіб у житлових і нежитлових приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил, що здійснюється на підставі відповідних договорів про надання житлово-комунальних послуг (п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги»).

Відповідно до ч. 1 ст. 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах.

За змістом ст. 509 Цивільного кодексу України, ст. 173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Частиною 1 ст. 173 Господарського кодексу України визначено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

За приписами ст. ст. 11, 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договору.

Згідно зі ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

З огляду на встановлений ст. 204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, суд приймає договір №540154 від 15.06.2014 на постачання теплової енергії у гарячій воді як належну підставу, у розумінні норм ст. 11 названого Кодексу України, для виникнення у позивача та відповідача взаємних цивільних прав та обов'язків.

За своїм змістом та правовою природою укладений сторонами Договір є договором постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу, який підпадає під правове регулювання норм статті 714 Цивільного кодексу України, статей 275, 276 Господарського кодексу України, а також положень Закону України «Про теплопостачання» та Закону України «Про житлово-комунальні послуги».

Частиною 1 статті 714 Цивільного кодексу України, яка кореспондується з частиною 1 статті 275 Господарського кодексу України, встановлено, що за договором постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу одна сторона (постачальник) зобов'язується надавати другій стороні (споживачеві, абонентові) енергетичні та інші ресурси, передбачені договором, а споживач (абонент) зобов'язується оплачувати вартість прийнятих ресурсів та дотримуватись передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного та іншого обладнання.

Відповідно до ч. ч. 6, 7 ст. 276 Господарського кодексу України розрахунки за договорами енергопостачання здійснюються на підставі цін (тарифів), встановлених/визначених відповідно до вимог закону. Оплата енергії, що відпускається, здійснюється відповідно до умов договору. Договір може передбачати попередню оплату, планові платежі з наступним перерахунком або оплату, що проводиться за вартість прийнятих ресурсів.

У статті 1 Закону України «Про теплопостачання» визначено, що тариф (ціна) на теплову енергію - це грошовий вираз витрат на виробництво, транспортування, постачання одиниці теплової енергії (1 Гкал) з урахуванням рентабельності виробництва, інвестиційної та інших складових, що визначаються згідно із методиками, розробленими національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг.

Згідно з частиною 2 статті 20 Закону України «Про теплопостачання» тарифи на теплову енергію, реалізація якої здійснюється суб'єктами господарювання, що займають монопольне становище на ринку, є регульованими.

Частиною 3 статті 20 Закону України «Про теплопостачання» в редакції, чинній у спірний період, передбачалось, що тарифи на виробництво, транспортування та постачання теплової енергії, крім тарифів на виробництво теплової енергії для суб'єктів господарювання, що здійснюють комбіноване виробництво теплової і електричної енергії та/або використовують нетрадиційні та поновлювані джерела енергії, затверджуються національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг, та органами місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законодавством.

Як встановлено судом, нарахування вартості поставленої позивачу теплової енергії у період з квітня 2015 року по березень 2016 було здійснено відповідачем із застосуванням тарифу, встановленого постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг №613 від 03.03.2015 «Про встановлення тарифів на теплову енергію, її виробництво, транспортування, постачання для потреб населення ПАТ «Київенерго», а саме в розмірі 531,10 гривень за 1 Гкал без ПДВ (637,32 гривень з ПДВ).

Однак, постановою Київського апеляційного господарського суду від 06.07.2016 у справі №826/15733/15 зазначену постанову Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг №613 від 03.03.2015 було визнано нечинною з моменту її прийняття.

Відповідно до ч. 5 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції до 15.12.2017) постанова або ухвала суду апеляційної чи касаційної інстанції за наслідками перегляду, постанова Верховного Суду України набирають законної сили з моменту проголошення, а якщо їх було прийнято за наслідками розгляду у письмовому провадженні, - через п'ять днів після направлення їх копій особам, які беруть участь у справі.

У даному випадку господарський суд виходить з того, що одним з основних елементів верховенства права є принцип правової визначеності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів.

Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (див. рішення Суду у справах Христов проти України, no. 24465/04, від 19.02.2009, Пономарьов проти України, no. 3236/03, від 03.04.2008).

Даний принцип тісно пов'язаний з приписами частини 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

На підставі викладено суд відмовив у задоволенні клопотання відповідача про зупинення провадження у справі, а також спростовує доводи останнього про необхідність розгляду справи після закінчення розгляду справи №826/15733/15 Верховним судом.

При цьому, судом встановлено, що до суми заборгованості за договором на постачання теплової енергії у гарячій воді №540154 від 15.06.2014 визначеної на підставі Акту звіряння взаємних розрахунків, а в подальшому за Угодою про реструктуризацію боргу, була включена заборгованість, нарахування якої було проведено згідно Постанови НКРЕКП № 613 від 03.03.2015.

Щодо вимог про визнання Угоди про реструктуризацію №Р540154-01/17 від 25.01.2017 недійсною.

Згідно з ч.1 ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 Цивільного кодексу України визначаються загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Так, частинами 1-3, 5 ст. 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 230 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо одна з сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Для визнання недійсним правочину як укладеного під впливом обману необхідно, щоб сторона була введена в оману саме щодо обставин, які мають істотне значення. До таких обставин віднесено відомості щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Тобто особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману та наявність умислу в діях її контрагента, а й та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману.

Згідно з п. 2.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину. При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Варто враховувати, що обман стосовно мотиву, тобто внутрішнього спонукання особи до здійснення правочину, не має істотного значення. Зокрема, обман щодо фінансового становища контрагента як мотиву правочину не може бути підставою для визнання правочину недійсним (лист Верховного Суду України від 24.11.2008 «Узагальнення практики розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).

Особа, вчиняючи правочин, не просто діє, а діє задля досягнення певної мети – набуття нею цивільних прав та обов’язків. Особа формує власне уявлення про цільову спрямованість правочину – той правовий результат, який вона собі уявляє та яким є набуття (або відповідно зміна чи припинення) цивільних прав та обов’язків; простежує за причинно наслідковим зв’язком між вчиненням дій та можливістю настання такого результату.

Під метою правочину слід розуміти намір осіб, які його вчиняють, досягти правового результату, передбаченого правочином. Цей намір є первісним поштовхом особи до вчинення правочину і безпосередньо залежить від її волі, яка й починає формуватися з усвідомлення особою свого наміру.

На відміну від наміру, мотив правочину – це психологічний стимул його вчинення, тобто те, що спонукає особу на це.

Реструктуризація заборгованості – це добровільна сплата боргів за ЖКП (за утримання житла та комунальних послуг: водо-, тепло-, газопостачання, послуги водовідведення, електроенергію, вивезення побутового сміття та рідких нечистот), що рівномірно розподілена на певний строк, тобто розстрочення сплати існуючої заборгованості.

Саме розстрочення впливає лише на порядок сплати заборгованості, а природа заборгованості за відповідним договором є незмінною.

З наданих відповідачем оборотно-сальдових відомостей за період з січня 2015 року по липень 2019 (а.с. 112) та за період з січня 2014 року по грудень 2016 року (а.с.163) вбачається, позивач не добросовісно виконував свої обов’язки зі сплати поставленої теплової енергії.

Сторонами не заперечується, що з квітня 2016 року відповідачем послуги з поставки теплової енергії позивачу не надаються. Однак, позивач до грудня 2016 року продовжував сплачувати вже поставлену теплову енергію (погашати заборгованість).

Отже метою укладення Угоди про реструктуризацію заборгованості було отримання законних підстав здійснення платежів в інші терміни.

Позивач не заперечує існування заборгованості на момент укладення Угоди про реструктуризацію заборгованості №Р540154-01/17 від 25.01.2017, однак вважає, що вона мала б бути значно меншою ніж зазначена в Угоді, якби відповідач здійснив перерахунок за спірний період за «правильним» тарифом, встановленим постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг №465 від 23.04.2014.

Відтак, твердження позивача про те, що він не уклав би Угоду, якби сума заборгованості була меншою, судом не приймається адже розмір заборгованості є мотивом укладення правочину, який не має істотного значення.

При цьому, щодо обману або умисного замовчування з боку відповідача суд зазначає таке.

Умовами укладеного між сторонами договору №540154 від 15.06.2014 на постачання теплової енергії у гарячій воді у п.2.2.3. передбачено, що Постачальник зобов’язується сповіщати Споживача про зміну тарифів на теплову енергію та мережну воду.

Проте, такий обов’язок не може розцінюватись судом, як зобов’язання відповідача повідомити про існування постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 06.07.2016 у справі № 826/15733/15, якою було визнано нечинною з моменту прийняття постанову Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 03.03.2015 року № 613 «Про встановлення тарифів на теплову енергію, її виробництво, транспортування, постачання для потреб населення ПАТ «Київенерго».

У спірний період з квітня 2015 року по квітень 2016 року відповідачем було правомірно здійснений розрахунок вартості спожитої теплової енергії на підставі постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 03.03.2015 року № 613, між сторонами було складено акти приймання-передачі.

Визнання нечинною з моменту прийняття постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 03.03.2015 року № 613 «Про встановлення тарифів на теплову енергію, її виробництво, транспортування, постачання для потреб населення ПАТ «Київенерго» не є зміною тарифу в класичному розумінні, а є підставою для застосування іншого (раніше визначеного) тарифу, встановленого постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг №465 від 23.04.2014 «Про встановлення тарифів на теплову енергію, її виробництво, транспортування, постачання для потреб населення ПАТ «Київенерго».

Крім того, постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 06.07.2016 у справі № 826/15733/15 зобов'язано Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, оприлюднити резолютивну частину даної постанови у 15-денний термін з моменту її проголошення.

При цьому, посилання відповідача на те, що прийняття Київським апеляційним адміністративним судом постанови 06.07.2016 у справі №826/125733/15 є загальновідомим фактом та позивач мав бути обізнаний про її існування під час укладення угоди, не приймається судом до уваги, адже згідно п.2.5.2. договору перевірка достовірності нарахувань та проведення розрахунків за теплову енергію є правом а не обов’язком споживача.

Обов’язку відповідача самостійно здійснити перерахунок спожитої теплової енергії у випадку скасування тарифу, затвердженого органом виконавчої влади, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг ані договором, ані законом не передбачено.

До моменту підписання Акту звіряння взаємних розрахунків від 31.12.2016 та укладення на підставі нього Угоди про реструктуризацію заборгованості №Р540154-01/17 від 25.01.2017, від позивача заяви про здійснення перерахунку спожитої теплової енергії відповідач не отримував, А тому підстав для здійснення перерахунку відповідач не мав.

Відтак, на момент підписання Акту звіряння взаємних розрахунків від 31.12.2016 відповідач керувався наявними в нього відомостями щодо розміру простроченої заборгованості.

Таким чином, у задоволенні вимог про визнання Угоди про реструктуризацію заборгованості №Р540154-01/17 від 25.01.2017 недійсною, з визначених позивачем підстав, суд відмовляє.

Крім того, позивач не позбавлений можливості звернутись до відповідача із заявою про здійснення перерахунку спожитої теплової енергії у період з квітня 2015 року по квітень 2016 року, а також внесення змін до Угоди в частині визначення розміру заборгованості.

Щодо вимог про стягнення надмірно сплачених коштів в розмірі 567 762,66 гривень.

Суд зазначає, що статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ГПК України).

Відповідно до актів приймання-передавання товарної продукції та облікових карток, які надані позивачем у період з квітня 2015 по квітень 2016 року, позивачем було спожито теплову енергію у кількості – 5 886,32 Гкал. на суму 3 721 538,29 гривень.

Нарахування вартості спожитої теплової енергії здійснювалось позивачем на підставі тарифу, встановленого постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг№ 613 від 03.03.2015 (531,10 грн./Гкал без ПДВ).

Однак, зважаючи на те, що вказана постанова НКРЕКП визнана судом нечинною з моменту її прийняття, відсутні підстави для визначення вартості спожитої теплової енергії за період з квітня 2015 по квітень 2016 року (включно) з урахуванням тарифу 531,10 грн./Гкал.

При цьому, судом встановлено, що 23.04.2014 Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг було прийнято постанову №465, відповідно до якої тариф для ПАТ «Київенерго» на виробництво, транспортування та постачання теплової енергії становить 295,17 грн./Гкал,; постанова набирає чинності з 01 липня 2014 року.

Строку чинності тарифів, вказаних у постанові Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг від 23.04.2014 № 465, не встановлено.

Враховуючи наведене, господарський суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для визначення вартості спожитої позивачем теплової енергії за період з квітня 2015 року по квітень 2016 року за договором №540154 від 15.06.2014, який передбачає застосування регульованого тарифу, встановленого уповноваженим органом.

У даному випадку до спірних правовідносин за договором №540154 від 15.06.2014 слід застосовувати тариф, встановлений постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг №465 від 23.04.2014 «Про встановлення тарифів на теплову енергію, її виробництво, транспортування, постачання для потреб населення ПАТ «Київенерго», якою було встановлено тариф на теплову енергію у розмірі 295,17 гривень (без ПДВ) за 1 Гкал (354,20 гривень з ПДВ).

Такі висновки суду відповідають висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 19.03.2018 у справі №910/7749/17.

Перевіривши здійснений позивачем розрахунок спожитої теплової енергії за період з квітня 2015 року по квітень 2016 року, судом встановлено, що він є арифметично невірним. Так, позивачем не вірно визначено обсяг спожитої теплової енергії у спірний період (4 935,35 Гкал замість вірного 5 886,32 Гкал), розмір нарахованої відповідачем вартості послуг (3 145 397,26 гривень замість вірного 3 721 538,29 гривень), а також суму здійсненої оплати після укладення Угоди про реструктуризацію заборгованості №Р540154-01/17 від 25.01.2017 (906 100,00 замість вірного 952 250 гривень).

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відтак, суд зобов’язаний належним чином дослідити поданий стороною доказ (в даному випадку - розрахунок переплати за спожиту перлову енергію наведений у позовній заяві), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов'язок суду.

Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного суду у постанові від 04.06.2019 у справі №916/190/18.

Здійснивши перерахунок спожитої позивачем теплової енергії на підставі постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 23.04.2014 № 465, судом встановлено, що вартість спожитої теплової енергії позивачем у період з квітня 2015 року по квітень 2016 року (включно) у розмірі 5 886,32 Гкал становить 2 084 934,54 гривень з ПДВ.

Отже різниця між нарахуваннями відповідача за нечинним тарифом та визначеною судом вартістю спожитої теплової енергії позивачем у період з квітня 2015 року по квітень 2016 року (включно) становить: 3 721 538,29 - 2 084 934,54 = 1 636 603,75 гривень.

Крім того, суд враховує, що згідно наданих відповідачем оборотно-сальдових відомостей, правильність яких позивач не заперечує, залишок несплаченої заборгованості станом на початок 2015 року становив 777 688,33 гривень, за період з січня по березень 2015 року позивачу нараховано споживання теплової енергії на суму 885 228, 59 гривень.

Загалом вартість спожитої теплової енергії протягом 2015-2016 років, з урахуванням наявної на початок 2015 року заборгованості, становить 3 747 851,46 гривень, надійшло оплати на загальну суму 3 648 821,58 гривень.

Розмір заборгованості позивача на момент складання Акту звіряння взаємних розрахунків від 31.12.2016 становив 99 029,88 гривень з розрахунку: 1 735 633,63 - 1 636 603,75.

Згідно з первинними документами - платіжними дорученнями, наданими позивачем, за договором на постачання теплової енергії у гарячій воді №540154 від 15.06.2014 та Угодою про реструктуризацію заборгованості №Р540154-01/17 від 25.01.2017 позивачем було сплачено грошові кошти в розмірі 952 250,00 гривень.

Таким чином, позивач здійснюючи в період з січня 2017 року по липень 2018 року оплату за спожиту теплову енергію згідно договору №540155 від 15.06.2014 та угоди №Р540155-01/17 від 25.01.2017 на загальну суму 952 250,00 гривень, погасив існуючу заборгованість у розмірі 99 029,88 гривень та здійснив надмірну переплату у розмірі 853 220,12 гривень.

Відповідно до п.2 ст.237 Господарського процесуального кодексу України при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог.

Як вбачається із матеріалів справи, претензією вих. №92 від 24.10.2018 позивач звертався до відповідача з вимогою здійснити перерахунок вартості спожитої теплової енергії за період з квітня 2015 року по квітень 2016 року, повернути надмірно сплачені грошові кошти за спожиту теплову енергію згідно договору №540154 від 15.06.2014 у розмірі 567 762,66 гривень. Факт направлення вищевказаної претензії на адресу відповідача підтверджується наявним у матеріалах справи описом вкладення у цінний лист №13577607 та фіскальним чеком від 26.10.2018.

Відповідно до ст. 530 ЦК України якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Всупереч вимогам ст. 530 ЦК України відповідач свого обов`язку щодо повернення позивачу надмірно сплачених грошових коштів не виконав, доказів відсутності у останнього обов`язку сплатити заявлену суму не надав.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 20 Господарського кодексу України держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб`єктів господарювання та споживачів.

Кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до ст.ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Враховуючи вищезазначене та приймаючи до уваги доведеність позивачем обов’язку відповідача щодо повернення надмірно сплачених коштів, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог в цій частині в заявленому розмірі.

Розглядаючи заяву про застосування строків позовної давності суд виходить з такого.

За приписами ст.256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України), перебіг якої, відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України, починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушено, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. (ст.267 ЦК України).

У цьому разі суд з посиланням на докази у справі та норми законодавства, має встановити (обрахувати), чи мав місце пропуск строку позовної давності.

Відповідач вважає, що позивачем пропущений строк позовної давності, адже вимоги стосуються стягнення надмірно сплачених коштів за договором №540154 від 15.06.2014 за період з квітня 2015 по квітень 2016 року.

Судом встановлено, що позовні вимоги дійсно стосуються вартості спожитої у період з квітня 2015 по квітень 2016 року теплової енергії. Проте, право на отримання перерахунку у вказаний період виникло у позивача лише з моменту прийняття постанови Київського апеляційного господарського суду від 06.07.2016 у справі №826/15733/15 якою постанову Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг №613 від 03.03.2015 визнано нечинною з моменту її прийняття.

Днем подання позову слід вважати дату поштового штемпеля підприємства зв'язку, через яке надсилається позовна заява, а в разі подання її безпосередньо до господарського суду - дату реєстрації цієї заяви в канцелярії суду.

Як вбачається з матеріалів справи, позовна заява позивачем надіслана 18.06.2019, про що свідчить відповідний штамп поштового відправлення на конверті, у якому означений позов надійшов.

Так, на момент подачі позову строк позовної давності несплинув.

Надаючи оцінку доводам всіх учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п.3 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.

За таких обставин решту аргументів господарський суд визнає такими, що не мають суттєвого впливу на прийняття рішення у даній справі.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору за вимогу немайнового характеру покладаються на позивача у зв’язку з відмовою у задоволенні позовних вимог, за вимогою майнового характеру – на відповідача у зв’язку із задоволенням позову в цій частині.

Керуючись статтями 12, 73, 74, 76-79, 86, 91, 96, 129, 130, 185, 191, 236-238 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд –

В И Р I Ш И В

Позовні вимоги товариство з обмеженою відповідальністю «Експлуатуюча організація «Голосієво» до акціонерного товариства «К.ЕНЕРГО» про визнання Угоди про реструктуризацію заборгованості №Р540154-01/17 від 25.01.2017 недійсною та стягнення надмірно сплачених коштів в розмірі 567 762,66 гривень – задовольнити частково.

Стягнути з акціонерного товариства «К.ЕНЕРГО» (85612, м. Курахове, вулиця Енергетиків, буд.34; код ЄДРПОУ - 00131305) на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Експлуатуюча організація «Голосієво» (03039, м. Київ, вул. Голосіївська, буд. 13-А, код ЄДРПОУ – 34600816) 567 762,66 гривень надмірно сплачених коштів, а також 8 516,44 гривень судового збору.

В задоволенні позовних вимог про визнання Угоди про реструктуризацію заборгованості №Р540154-01/17 від 25.01.2017 недійсною – відмовити.

У судовому засіданні 02.10.2019 проголошено та підписано вступну та резолютивну частину рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 03.10.2019.

Після набрання рішенням законної сили видати наказ в установленому порядку.

Згідно із ст.241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга відповідно до ст.256 Господарського процесуального кодексу України на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга може бути подана учасниками справи до Східного апеляційного господарського суду через господарський суд Донецької області (п.17.5 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України).

Позивач: товариство з обмеженою відповідальністю «Експлуатуюча організація «Голосієво» (03039, м. Київ, вул. Голосіївська, буд. 13-А, код ЄДРПОУ – 34600816)

Відповідач: акціонерне товариство «К.ЕНЕРГО» (85612, м. Курахове, вулиця Енергетиків, буд.34; код ЄДРПОУ - 00131305)

Суддя С.М. Фурсова