Ухвала суду № 84689616, 26.09.2019, Ковпаківський районний суд м. Суми

Справа № 592/4343/15-к

Провадження № 1-кп/592/412/19

УХВАЛА

про призначення судового розгляду

26 вересня 2019 року м.Суми

Ковпаківський районний суд м. Суми у складі:

головуючого: судді Бичкова І. Г. ,

за участю секретаря судових засідань: Чайка Т. В. ,

прокурора: Корнющенка С. С. ,

захисника обвинуваченого: адвоката Мошкіна К. О. ,

обвинуваченого: ОСОБА_1 ,

розглянувши в підготовчому судовому засіданні в залі судових засідань в приміщенні Ковпаківського районного суду м. Суми матеріали кримінального провадження № 42014000000001597 за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України, -

В С Т А Н О В И В :

23.04.2019 року до Ковпаківського районного суду м. Суми надійшло кримінальне провадження за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України (т. 6 а. с. 38) .

Згідно протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24.04.2019 року суддю Ковпаківського районного суду м. Суми було визначено головуючим суддею у справі № 592/4343/15-к, провадження № 1-кп/592/412/19 (т. 6 а. с. 40) .

Ухвалою Ковпаківського районного суду м. Суми від 26.04.2019 року по справі № 592/4343/15-к, провадження № 1-кп/592/412/19 кримінальне провадження з обвинувальним актом за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України, було прийнято до провадження судді Ковпаківського районного суду м. Суми Бичкова І. Г. . Справу було призначено до підготовчого судового засідання на 03.05.2019 року на 13 годину 30 хвилин в залі судових засідань № 11 в приміщенні Ковпаківського районного суду м. Суми, розташованого за адресою: м. Суми, вул. Першотравнева, 12. В підготовче судове засідання були викликані особи, які беруть участь у судовому розгляді: обвинувачений, захисники. Про день підготовчого судового засідання було повідомлено прокурора прокуратури Київської області. Ухвала набрала законної сили 26.04.2019 року (http://reyestr.court.gov.ua/Review/81500291) (т. 6 а. с. 41) .

В підготовчому судовому засіданні прокурор Корнющенко С. С. , обвинувачений ОСОБА_1 , захисник обвинуваченого адвокат Мошкін К. О. вважали за можливе призначити справу до судового розгляду на підставі обвинувального акта, оскільки підстави для повернення обвинувального акту прокурору відсутні.

В підготовчому судовому засіданні від захисника обвинуваченого ОСОБА_1 адвоката Мошкіна К. О. надійшло письмове клопотання про зміну запобіжного заходу, із змісту якого вбачається, що 21.02.2015 року Печерським районним судом міста Києва була постановлена ухвала по справі № 757/5936/15-к по кримінальному провадженню № 42014000000001597 від 19.11.2014 року про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який обіймає посаду начальника управління Державної пенітенціарної служби України в Сумській області та підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України. Вказаною ухвалою було постановлено клопотання прокурора задовольнити, застосувати до підозрюваного запобіжний захід у вигляді тримання під вартою в Київському слідчому ізоляторі в межах двомісячного строку досудового розслідування, а саме: до 19.04.2015 року включно; підозрюваного взяти під варту в залі суду негайно. Також було визначено підозрюваному ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді застави в розмірі 700 мінімальних заробітних плат, що становить 852600 грн. , за умови внесення застави були визначені обов`язки підозрюваного. 23.02.2015 року на вказані в ухвалі рахунки було перераховано заставодавцем ОСОБА_2 грошові кошти в якості застави у розмірі 852600 (вісімсот п`ятдесят дві тисячі шістсот) грн. . Абз. 3 ч. 4 ст. 202 КПК визначено, що з моменту звільнення з-під варти у зв`язку з внесенням застави підозрюваний, обвинувачений вважається таким, до якого застосовано запобіжний захід у вигляді застави. Таким чином, з 23.02.2015 року вважається, що до ОСОБА_1 застосовано запобіжний захід у вигляді застави. Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 17.04.2015 року строк дії запобіжного заходу у вигляді застави продовжено до 19.05.2015 року. Ухвалою Ковпаківського районного суду м. Суми від 22.05.2015 року, постановленою за наслідками підготовчого судового засідання було відмовлено прокурору у задоволенні клопотання про продовження обвинуваченому процесуальних обов`язків, встановлених у зв`язку із внесенням грошової застави і звільненням із-під варти. На думку захисту на даний час відсутні ризики, передбачені ст. 177 КПК України, та наявні нові обставини, які не розглядалися слідчим суддею при вирішенні питання про застосування запобіжного заходу ОСОБА_1 . Так, на момент прийняття рішення про обрання запобіжного заходу досудове розслідування здійснювалось не за місцем проживання та реєстрації обвинуваченого, що суттєво вплинуло на прийняття судового рішення. В той же час, на даний момент судове провадження здійснюється за місцем проживання та реєстрації ОСОБА_1 , він є місцевим мешканцем, має постійне місце проживання та реєстрації в м. Суми, що позитивно впливає на дотримання обвинуваченим покладених на нього зобов`язань. При обранні запобіжного заходу прокуратурою клопотання обґрунтовувалось тим, що ОСОБА_1 може переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; незаконно впливати на свідків, перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином, вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується. На даний час всі ризики, з якими обґрунтовувалось необхідність обрання запобіжного заходу у вигляді тримання від вартою та застави відпали, оскільки справа вже була розглянута Ковпаківскьим районним судом м. Суми та Сумським апеляційним судом, по справі постановлювався виправдовувальний вирок і ОСОБА_1 жодного разу не допускав неявку в судове засідання, навіть коли судові розгляди не відбувались. Крім того, всі докази, наявні у матеріалах кримінального провадження, свідчать про те, що ОСОБА_1 звільнений із займаної посади, а тому не може знаходитись на колишньому робочому місці та впливати на інших осіб по справі, які були його підлеглими. Інших, аналогічних злочинів обвинувачений також вчинити не зможе, оскільки він не є ані державним службовцем, ані службовою чи посадовою особою. Справа перебуває на розгляді в суді більше чотирьох років. Після постановления виправдовувального вироку по справі прокурором була подана апеляційна скарга, проте на розгляд справи в суд апеляційної інстанції прокурор не з`являвся чотири рази, внаслідок чого справа відкладалась. Більше року апеляційний суд не міг розглянути справу у зв`язку із неявкою прокурора. В той же час ОСОБА_1 з`являвся на кожне засідання, про що свідчать журнали судових засідань, наявні в матеріалах справи. Відповідно до ч. 4 ст. 202 КПК України з моменту звільнення з-під варти у зв`язку з внесенням застави підозрюваний, обвинувачений вважається таким, до якого застосовано запобіжний захід у вигляді застави. Так, строк дії запобіжного заходу відносно підозрюваного ОСОБА_1 фактично закінчився 22.05.2015 року, оскільки на ОСОБА_1 більше не покладено жодного обов`язку, навіть з`являтись до суду та/чи утриматись від спілкування зі свідками. Відповідно до ст. 203 КПК України ухвала про застосування запобіжного заходу припиняє свою дію після закінчення строку дії ухвали про обрання запобіжного заходу, ухвалення виправдувального вироку чи закриття кримінального провадження в порядку, передбаченому цим Кодексом. Він вважає, що вищевказані обставини є новими та такими, які не розглядалися слідчим суддею при вирішенні питання про обрання ОСОБА_1 запобіжного заходу, в силу того, що частина з них виникла після прийняття попереднього рішення, а інша частина існувала на момент прийняття такого рішення, але в силу об`єктивних причин вона не була відома слідчому судді. Відповідно до ч. 3 ст. 315 КПК України під час підготовчого судового засідання суд за клопотанням учасників судового провадження має право обрати, змінити чи скасувати заходи забезпечення кримінального провадження, в тому числі запобіжний захід, обраний щодо обвинуваченого. Таким чином, нові обставини дають можливість змінити запобіжний захід ОСОБА_1 на більш м`який запобіжний захід. На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 176-179, 315 КПК України, він просив змінити обраний ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою та визначення підозрюваному застави у розмірі 700 мінімальних заробітних плат на особисте зобов`язання (т. 6 а. с. 76, 77) .

В судовому засіданні захисник адвокат Мошкін К. О. та його підзахисний обвинувачений ОСОБА_1 надали пояснення, аналогічні викладеним в клопотання, просили його задовольнити.

В судовому засіданні прокурор Корнющенко С. С. категорично заперечував проти задоволення вказаного клопотання.

Вислухавши клопотання, пояснення та думку захисника адвоката Мошкіна К. О. , пояснення та думку обвинуваченого ОСОБА_1 , пояснення та думку прокурора Корнющенка С. С. , дослідивши матеріали кримінального провадження, враховуючи наявність судових рішень в Єдиному державному реєстрі судових рішень в режимі повного доступу, враховуючи наявність рішень Європейського суду з прав людини в мережі інтернет, суд дійшов наступного висновку.

Ухвалою слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 21.02.2015 року по справі № 757/5936/15-к клопотання прокурора відділу нагляду за додержанням законів у сфері протидії корупції та процесуального керівництва у кримінальних провадженнях про корупційні правопорушення прокуратури Київської області Дяченка О. О. було задоволено. Було ухвалено застосувати до ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який підозрюється у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України, запобіжний захід у вигляді тримання під вартою в Київському слідчому ізоляторі в межах двомісячного строку досудового розслідування, а саме по 19 квітня 2015 року включно. Підозрюваного ОСОБА_1 було ухвалено взяти під варту в залі суду негайно. Було ухвалено визначити підозрюваному ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді застави в розмірі 700 мінімальних заробітних плат, що становить 852600 грн (вісімсот п`ятдесят дві тисячі шістсот) грн. . Сума застави у національній грошовій одиниці може бути внесена як самим підозрюваним, так і іншого фізичною або юридичною особою (заставодавцем) на депозитний рахунок Печерського районного суду м. Києва: р/р 37311001002807; МФО (код банку) 820019; ЗКПО 02896745. Ухвала набрала законної сили (т. 1 а. с. 15, 16, 115, 116)

Ухвалою Ковпаківського районного суду м. Суми від 22.05.2015 року по справі № 592/4343/15-к, провадження № 1-кп/592/286/15 у задоволенні клопотання прокурора про продовження обвинуваченому ОСОБА_1 процесуальних обов`язків, встановлених йому у зв`язку з внесенням грошової застави і звільненням з-під варти було відмовлено. У задоволенні клопотання захисника Мась С. М. про виклик і опитування в судовому засіданні свідків для встановлення повноважень обвинуваченого ОСОБА_1 як службової особи, а також щодо його характеризуючих даних було відмовлено, що не позбавляє права сторони захисту заявити таке клопотання під час судового розгляду матеріалів кримінального провадження. Було ухвалено закінчити підготовче провадження по справі. Було ухвалено призначити судовий розгляд матеріалів кримінального провадження у відкритому судовому засіданні на 26.05.2015 року на 10 годину 00 хвилин за участю прокурора, обвинуваченого, його захисників. Ухвала набрала законної сили 22.05.2015 року (http://reyestr.court.gov.ua/Review/44306094) (т. 1 а. с. 37) .

Ухвалою Ковпаківського районного суду м. Суми від 29.07.2015 року по справі № 592/4343/15-к, провадження № 1-кп/592/286/15 у задоволенні клопотання захисників Молібог Юлії Миколаївни і Мась ОСОБА_3 про зміну ОСОБА_1 , обвинуваченому за ч. 3 ст. 368 КК України, на період судового розгляду матеріалів кримінального провадження запобіжного заходу з грошової застави на особисте зобов`язання було відмовлено. Ухвала набрала законної сили 29.07.2015 року (http://reyestr.court.gov.ua/Review/47581030) (т. 1 а. с. 142) .

Згідно до ст. 8 КПК України кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Принцип верховенства права у кримінальному провадженні застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

Із змісту ст. 9 КПК України вбачається, що під час кримінального провадження суд зобов`язаний неухильно додержуватися вимог Конституції України, цього Кодексу, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства. Закони та інші нормативно-правові акти України, положення яких стосуються кримінального провадження, повинні відповідати цьому Кодексу. При здійсненні кримінального провадження не може застосовуватися закон, який суперечить цьому Кодексу. У разі якщо норми цього Кодексу суперечать міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, застосовуються положення відповідного міжнародного договору України. Кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини. У випадках, коли положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені ч. 1 ст. 7 КПК України.

Окрім того, ст. 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” № 3477-IV передбачає застосування судами Конвенції та практики Європейського суду з прав людини як джерела права, а ст. 18 цього Закону визначає порядок посилання на Конвенцію та практику Суду.

Згідно ст. 177 КПК України метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов`язків, а також запобігання спробам: 1) переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; 2) знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; 3) незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; 4) перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; 5) вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується. Підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені ч. 1 цієї статті. Слідчий, прокурор не мають права ініціювати застосування запобіжного заходу без наявності для цього підстав, передбачених цим Кодексом.

Метою застосування запобіжного заходу є, по-перше, забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов`язків.

Європейський суд з прав людини в справі “Пірузян проти Вірменії” (Piruzyan v. Armenia) (заява № 33376/07, рішення від 26.06.2012 року, остаточне рішення від 26.09.2012 року) зазначив про те, що: 94. У конвенційній судовій практиці вироблено чотири основні прийнятні причини для тримання особи під вартою до винесення вироку, коли така особа підозрюється у вчиненні злочину: ризик того, що особа не з`явиться до суду; ризик того, що обвинувачений, у разі звільнення, вчинить дії, які перешкоджатимуть відправленню правосуддя, або вчинить нові злочини, або порушить громадський порядок.

Як зазначив Європейський суд з прав людини в справі “Трипедуш проти Республіки Молдова” (Tripadus v. the Republic of Moldova) (заява № 34382/07, рішення від 22.04.2014 року, остаточне рішення від 22.07.2014) : 119. Суд нагадує, що ст. 5 Конвенції присвячена основному праву людини: захист людини проти самовільного посягання з боку держави на її свободу. Параграф 3 цієї статті зобов`язує, щоб попередній арешт не перевищував розумного строку і щоб компетентні судові органи регулярно розглядали наявність “достатніх” і “доречних” підстав, які виправдовують попередній арешт. 120. У своїй юриспруденції Суд розвинув чотири фундаментальні підстави, що виправдовують попередній арешт особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину: ризик, що обвинувачена особа втече, ризик, що при звільненні підозрюваний перешкодить здійсненню правосуддя, і ризик, що він вчинить нові злочини або порушить громадський порядок.

Метою застосування запобіжного заходу є, по-друге, запобігання спробам:

1) переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду;

Європейський суд з прав людини в справі “Пірузян проти Вірменії” (Piruzyan v. Armenia) (заява № 33376/07, рішення від 26.06.2012 року, остаточне рішення від 26.09.2012 року) зазначив про те, що: 95. Загрозу переховування обвинуваченого не можна оцінювати виключно на під ставі суворості можливого покарання. Її слід оцінювати з посиланням на низку інших доречних чинників, які можуть або підтвердити наявність загрози переховування, або показати, що така загроза є настільки незначною, що вона не може обґрунтувати тримання під вартою до завершення судового процесу. Ризик переховування слід оцінювати у світлі чинників, які стосуються характеру особи, її моральних якостей, місця проживання, роду занять, майна, сімейних зв`язків та усіх видів зв`язків з країною, у якій вона переслідується в кримінальному порядку. Очікування суворого покарання та переконливість доказів можуть бути доречними, але як такі не є вирішальними, а для страхування від ризику може бути використана можливість отримання гарантій. 99. Стосовно ризику переховування або перешкоджання провадженню Суд зазначає, що як обласний суд, так і Апеляційний суд обмежилися абстрактним і стереотипним повторенням цих підстав у своїх рішеннях, не вказавши жодних причин, чому вони вважали добре обґрунтованими твердження про те, що заявник може переховуватися або перешкоджати провадженню. Вони також не намагалися спростувати доводи, наведені заявником. Загальне посилання на серйозність злочину, у якому обвинувачувався заявник, на яке суди покладалися кілька разів, не може вважатися достатнім обґрунтуванням за явлених ризиків.100. 3 огляду на викладене Суд вважає, що причини, на які покладалися Лорійський обласний суд та Апеляційний суд у кримінальних і військових справах у своїх рішеннях стосовно взяття та продовження тримання під вартою заявника, не були “доречними та достатніми” . Відповідно, мало місце порушення п. 3 ст. 5 Конвенції у зв`язку із цим.

В справі “Клоот проти Бельгії” (Clooth v. Belgium) (заява № 12718/87, рішення від 12.12.1991 року) Європейський суд з прав людини вказа на те, що: 47. Давши згоду 16.04.1987 року на подовження строку ув`язнення, обвинувальний відділ уперше обґрунтував це ризиком втечі заявника. На підставі його рішення було видано три подальші розпорядження. 48. Уряд вважає, що подібні побоювання виправдовуються тією обставиною, що пана Клоота було заарештовано в Німеччині і що Бельгія вимагала його екстрадиції. Суд підтримує думку Комісії, що ці побоювання були безпідставними на період, коли вони були висловлені, а саме: більше ніж через тридцять один місяць після арешту заявника. Крім того, у відповідних рішеннях не наведено жодних підстав на підтвердження цієї думки.

Як зазначив Європейський суд з прав людини в справі “Летельє проти Франції” (Letellier v. France) (заява № 12369/86, рішення від 26.06.1991 року) : 40. В основі різних рішень обвинувальної палати Парижа були побоювання, що обвинувачена в зв`язку з “підвищеним ступенем належного їй за законом покарання” переховуватиметься від слідства, а також необхідність гарантувати її знаходження в розпорядженні правоохоронних органів. 41. Комісія зазначає, що протягом чотирьох тижнів, поки заявниця перебувала на волі (з 24.12.1985 по 22.01.1986 року) , вона виконувала всі обов`язки, пов`язані з судовим контролем, і не намагалася переховуватися від правосуддя. До речі, їй це було б важко зробити, тому що у неї неповнолітні діти і торговий заклад, що є єдиним джерелом її доходів. Якщо ігнорувати ці обставини, то прийняті рішення можуть стати недостатньо мотивованими, такими, в яких не враховано значимі обставини. 42. Уряд вважає, що загроза того, що обвинувачена переховуватиметься, була. Він посилається на тяжкість покарання, що загрожувало пані Летельє, і серйозність обвинувачень, висунутих проти неї. Він наводить також і інші доводи, які не фігурували в оспорюваних судових рішеннях. 43. Суд нагадує, що подібна загроза повинна оцінюватися не тільки з огляду на тяжкість покарання; але виходячи з усіх обставин, що можуть або підтвердити наявність цієї загрози, або звести її до такого мінімуму, що попередній висновок виявиться невиправданим. В даному випадку рішення обвинувальних палат не містять мотивів, на підставі яких можна було б пояснити, чому вони не врахували висунуті заявницею доводи і виходили лише з того, що вона переховуватиметься від слідчих.

В справі “Томазі проти Франції” (Tomasi v. France) (заява № 12850/87, рішення від 27.08.1992 року) Європейський суд з прав людини зазначив про те, що: 96. Уряд стверджує, що існувала небезпека втечі. Він посилається на тяжкість покарання, яке загрожувало панові Томазі. Він посилається також на втечу пана П`єрі, який переслідувався за ті ж порушення закону, що і пан Томазі, і так само, як і пан Томазі, весь час заявляв про свою невинуватість, але тим не менш протягом трьох з половиною років переховувався від правосуддя. Врешті, він посилається на специфіку ситуації на Корсиці. 97. Заявник стверджує, що він представляв достатні гарантії своєї явки в суд; вони ґрунтувалися на його статусі комерсанта, на тому, що його судове досьє чисте, і на тому, що він має бездоганну репутацію. 98. Суд зазначає, що доводи уряду, наведені в Суді, не містяться в оспорюваних судових рішеннях. Звичайно, ці рішення ґрунтувалися переважно на тому, що пан Томазі повинен знаходитися в розпорядженні правосуддя, але тільки в одному з них – рішення обвинувальної палати м. Пуатьє від 22.05.1987 року – ця умова конкретизована вказівкою про можливе сприяння членів колишнього угрупування з тим, щоб він міг переховуватися від правосуддя. Крім того, Суд нагадує, що загрозу втечі не можна оцінювати тільки на підставі тяжкості покарання; вона повинна оцінюватися на підставі сукупності додаткових даних, які можуть або підтвердити її наявність, або показати, що вона настільки невелика, що не може виправдовувати тривалість попереднього ув`язнення. В даному випадку в рішеннях слідчих органів не міститься мотивів, які могли б пояснити, чому, незважаючи на аргументи, що наводяться заявником в його проханнях про звільнення, вони визнали визначальним елементом загрозу втечі і не намагалися поєднувати його, наприклад, з використанням таких засобів, як внесення застави і режим судового контролю.

В справі “Мюллер проти Франції” (Muller v. France) (заява № 21802/93, рішення від 17.03.1997 року) Європейський суд з прав людини звернув увагу на те, що: 41. Як стверджував уряд, не існувало жодних гарантій, що пан ОСОБА_4 з`явиться на суд і що його звільнення не викличе ризику переховування від правосуддя і повторного вчинення злочину. 42. На думку Комісії, ризику його переховування від правосуддя не було належним чином встановлено, а ризик повторного вчинення злочину сам по собі не був достатнім. 43. Як і Комісія, Суд зауважує, що з рішень не звільняти заявника не зрозуміло, чи існував реальний ризик його втечі. Хоча такий ризик може існувати, коли очікуваний вирок передбачає довготривале ув`язнення, Суд наголошує, що ризик переховування від правосуддя не можна оцінювати виключно на підставі суворості винесеного вироку.

Європейський суд з прав людини в справі “Ґуццарді проти Італії” (Guzzardi v. Italy) (заява № 7367/76, рішення від 06.11.1980 року) послався на те, що: 102. На перший погляд, більш правдоподібною вбачається гіпотеза, згідно з якою оскаржуваний захід було застосовано тому, що він “був резонно визнаний необхідним для того, щоб не допустити вчинення [паном Ґуццарді] правопорушення” або, альтернативно, “втечі після його вчинення” . Однак і в такому випадку може постати питання про міру “законності” , оскільки виданий виключно на підставі законів 1956 і 1965 років наказ про примусове поселення як такий, безвідносно до способу його виконання, не означає позбавлення волі. Також слід було б визначити, чи були дотримані вимоги п. 3 ст. 5. У будь-якому випадку формулювання, про яке тут ідеться, не стосується політики загальної профілактики, спрямованої на окрему особу або категорію осіб на кшталт мафіозі, котрі становлять загрозу з огляду на їхню усталену схильність до злочинної діяльності; воно лише надає державам-учасницям засіб запобігання конкретному й специфічному правопорушенню. На це вказують і використання однини (“an offence” , “celle-ci” у французькому тексті) , і мета ст. 5, тобто гарантування, щоб жодну особу не було позбавлено свободи у свавільний спосіб. 104. 3 огляду на все вказане вище з 08.02.1975 року по 22.07.1976 року заявник був жертвою порушення п. 1 ст. 5 Конвенції.

В справі “Нінеску проти Республіки Молдова” (Ninescu v. the Republic of Moldova) (заява № 47306/07, рішення від 15.07.2014 року, остаточне рішення від 15.11.2014) Європейський суд з прав людини звернув увагу на те, що: 67. Суд зазначає, що для виправдання позбавлення заявника свободи національні суди навели безліч підстав, велика частина з яких полягає в перефразуванні підстав застосування запобіжних заходів, передбачених КПК, не пояснивши, як вони можуть бути за стосовані до заявника. 68. Також Суд зазначив, що національні судові інстанції не висловилися з приводу доводів заявника, наведених для свого звільнення. Особливо він зазначив, що судові інстанції не висловилися з приводу трьох доводів заявника, а саме: що в момент, коли його помістили під попередній арешт, кримінальне переслідування тривало вже більше одного року, що він з`являвся в орган кримінального переслідування кожного разу, коли його викликали, що для належного проведення кримінального провадження він взяв на себе обов`язок з`являтися за будь-яким викликом правоохоронних органів. У цій частині Суд нагадує, що загроза переховування повинна оцінюватися в контексті чинників, пов`язаних з особистістю заявника, а саме, з його моральними цінностями, житлом, родом занять, майном, сімейними зв`язками і всіма видами зв`язків з державою, в якій щодо нього відбувається кримінальне переслідування. У цій справі Суд вважає, що судові інстанції не виявили адекватним чином зв`язки між заявником та Республікою Молдова. Незважаючи на те, що насправді спочатку судові інстанції висловилися з приводу питання, чи є у заявника постійне місце проживання і чи є суперечливі докази в цьому напрямі, проте Суд нагадує, що сама по собі відсутність постійного місця проживання не створює загрози того, що обвинувачений буде переховуватися. Врешті, Суд зазначив, що судові інстанції не навели жодного доказового елемента, який виправдовував би їх твердження, що заявник міг переховуватися від органу кримінального переслідування на території самопроголошеної Придністровської республіки, яку компетентні органи Республіки Молдова не можуть контролювати. 70. У результаті Суд вважає, що підстави, наведені судом Буюкань, мун. Кишинеу і Апеляційною палатою Кишинеу, для призначення запобіжних заходів у вигляді попереднього арешту і домашнього арешту щодо заявника не “відносяться до справи і не є достатніми” . Тому Суд встановив, що в цій справі було порушено п. ст. 5 Конвенції.

Європейський суд з прав людини в справі “Амбрушкевич проти Польщі” (Ambruszkiewicz v. Poland) (заява № 38797/03, рішення від 04.05.2006 року, остаточне рішення від 23.10.2006 року) зазначив про те, що: 28. Суд зауважує, що заявника в цій справі на підставі постанови, винесеної суддею в межах спрямованого проти нього кримінального процесу, було взято під варту на строк понад два місяці за створення перешкод належному перебігові судового провадження. Суд також зазначає, що підозрювали заявника в тому, що він виступив з необґрунтованими звинуваченнями проти певних працівників системи правосуддя у присутності їх нього начальства, тобто вчинив правопорушення, передбачене ст. 234 Кримінального кодексу Польщі, за яке може бути призначене максимальне покарання до 2 років позбавлення волі. За таких обставин слід вважати, що взяття заявника під варту мало в національному праві певні правові підстави. 29. Суд зазначає, що, вмотивовуючи рішення про взяття й тримання заявника під вартою, органи влади, зокрема, посилалися на потребу забезпечити належний хід кримінального процесу і на існування ризику того, що заявник ухилятиметься від правосуддя. Він не ставить під сумнів того, що позбавлення волі може за певних виняткових обставин бути єдиним способом забезпечити присутність обвинуваченого, зокрема, зважаючи на характер його особистості або вчиненого правопорушення, а так само на суворість можливого покарання. Однак треба, щоб підстави, на які посилається влада, обґрунтовуючи застосування запобіжного заходу, пов`язаного з позбавленням волі, були доповнені конкретними фактами, що мають стосунок до підозрюваного. Інакше кажучи, треба, щоб наведені органами влади мотиви видавались, з урахуванням обставин справи, переконливими й доречними. 30. Проте стосовно даної справи Суд вважає, що складно виявити ті характерні ознаки, які б підкріпляли твердження про небезпеку вчинення заявником спроб ухилитися від правосуддя. Суд зауважує, що заявника було взято під варту в результаті вже першого судового засідання в його справі на підставі того факту, що він залишив судову залу без дозволу. Між тим, ані складність справи, ані суворість покарання, яке б йому могло бути призначене в разі засудження, тобто ті основні обставини, на які посилалися органи влади при винесенні постанови про його взяття під варту, не були тими причинами, з яких він міг би спробувати переховуватися. Більше того, у випадку заявника не помітно жодних підстав вважати, що він може перешкоджати судовому процесу. Суд також зауважує, що оскільки заявника в даній справі притягли до суду за те, що він виступив проти певних працівників правоохоронних і судових органів свого округу, суд, якому було доручено розглянути цю справу, був тим більше зобов`язаний діяти так, аби не справляти бодай найменшого враження про свою упередженість. Зокрема, він мав би зайняти дуже виважену позицію при обранні заходів, що позбавляли заявника особистої свободи, аби запобігти появі будь-яких сумнівів у його безсторонності.

В справі “Болдирев проти України” (Boldyrev v. Ukraine) (заява № 27889/03, рішення від 20.01.2011 року) Європейський суд з прав людини визначив, що: 47. Суд зауважує, що, хоча, як видається, факт переховування заявника дав відповідним органам підстави для тримання його під вартою протягом досудового слідства, серйозність пред`явлених йому обвинувачень, ризик його ухилення від слідства та перешкоджання здійсненню правосуддя залишалися єдиними підставами, з огляду на які суд не змінював обраний йому запобіжний захід. Однак згідно з п. 3 ст. 5 Конвенції зі спливом певного часу подальше існування обґрунтованої підозри перестає само по собі бути підставою для позбавлення волі і судові органи мають навести інші підстави для подальшого тримання такої особи під вартою. До того ж такі підстави мають бути чітко вказані національними судами. З матеріалів, які є в розпорядженні Суду, не вбачається, що національні суди наводили такі підстави або розглядали можливість застосування тих чи інших альтернативних запобіжних заходів замість тримання під вартою. Посилаючись, головним чином, на тяжкість обвинувачень, відповідні органи продовжували строк тримання заявника під вартою на підставах, які не можна вважати “відповідними і достатніми” . Крім того, Суд зазначає, що у своїх рішеннях від 17.12.2002 року та 11.04.2003 року національні суди взагалі не навели жодних підстав для продовження строку тримання заявника під вартою. 48. Наведені вище міркування є достатніми, аби надати Суду можливість дійти висновку, що в цій справі було порушення п. 3 ст. 5 Конвенції.

Європейський суд з прав людини в справі “Боротюк проти України” (Borotyuk v. Ukraine) (заява № 33579/04, рішення від 16.12.2010 року, остаточне рішення від 16.03.2011 року) звернув увагу на те, що: 62. При цьому існує презумпція на користь звільнення з-під варти. Доводи “за” і “проти” такого звільнення не повинні бути “загальними й абстрактними” . У всіх випадках, коли ризику ухилення обвинуваченого від слідства можна запобігти за допомогою застави чи інших запобіжних заходів, обвинуваченого має бути звільнено і в таких випадках національні органи завжди мають належним чином досліджувати можливість застосування таких альтернативних запобіжних заходів.

Аналогічні висновки ЄСПЛ стосовно ст. 5 Конвенції виклав в п. 80 справи “Фельдман проти України” : “Суд зазначає, що тяжкість злочинів, у вчиненні яких обвинувачувався заявник, та ризик його ухилення від слідства залишалися єдиними підставами для відмови суду в задоволенні клопотань заявника про звільнення. Проте, згідно п. 3 ст. 5 Конвенції зі спливом певного часу саме тільки існування обґрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи, і судові органи мають навести інші підстави для продовження тримання під вартою (п. 80 рішення у справах “Яблонський проти Польщі” (Jablonski v. Poland) , № 33492/96 від 21.12.2000 року, п. 102 рішення “І.А. проти Франції” (I.A. v. France) , № 28213/95, ECHR 1998-VII) . До того ж такі підстави мають бути чітко вказані національними судами (рішення у справі “Іловецький” (Ilowiecki) , п. 61) . Жодних таких підстав у справі, що розглядається, суди не зазначили. Посилаючись головним чином на серйозність пред`явлених заявнику обвинувачень та ризик його ухилення від слідства, державні органи продовжували тримання його під вартою на підставах, які не можна вважати “відповідними і достатніми” .

При обґрунтуванні такого ризику, що підозрюваний, обвинувачений може переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду, слідчі та прокурори часто посилаються на тяжкість покарання, яке загрожує особи, наявність закордонного паспорту, родичів та знайомих за кордоном тощо, проте такі посилання сторони обвинувачення найчастіше ґрунтуються лише на припущеннях слідчого, прокурора. Як зазначено в п. 143 рішення Європейського суду з прав людини “Бойченко проти Молдови” одне тільки посилання судів на відповідну норму закону без вказання підстав з яких вони вважають обґрунтованими твердження про те, що ніби заявник може перешкоджати провадженню по справі, переховуватись від правосуддя або скоювати нові злочини, не є достатніми для ухвалення рішення про тримання заявника під вартою (аналогічні висновок у справах “Беччієв проти Молдови” , “Сарбан проти Молдови” ) .

Стосовно загрози втечі практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що якщо тяжкість покарання, якому може бути підданий підозрюваний чи обвинувачений можна законно розглядати, як таку, що може спонукати до втечі, однак можливість жорстокого засудження є недостатньою для виправдання тримання під вартою. При цьому загроза втечі не випливає з простої можливості для обвинуваченого перетнути кордон держави. Для того, щоб ця обставина мала реальний характер потрібно доказувати наявність інших обставин, а саме: характеристики особи, її моральний облік, місце проживання, професію, прибуток, сімейних зв`язків, будь яких зв`язків з іншою країною, або наявність зв`язків в іншому місці. Ризик втечі не виникає лише за відсутності постійного місця проживання (рішення Європейського суду з прав людини у справі “Сулаоя проти Естонії” , рішення Європейського суду з прав людини у справі “Панченко проти Росії” ) та зменшується зі збігом часу, проведеного під вартою (рішення Європейського суду з прав людини у справі “Ноймайстер проти Австрії” ) .

Аргументи за чи проти звільнення, у тому числі ризик того, що обвинувачений може перешкодити належному проведенню судового розгляду, не повинні прийматися абстрактно, але повинні бути підкріплені фактичними доказами. Небезпека переховування обвинуваченого не може бути оцінена виключно на основі тяжкості покарання за злочин. Наявність небезпеки переховування повинно бути оцінено з посиланням на ряд інших відповідних факторів, які можуть або підтвердити існування небезпеки втечі, або зробити її настільки незначною, що вона не може виправдати тримання під вартою (рішення Європейського суду з прав людини у справі “Строган проти України” ) .

2) знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення;

Європейський суд з прав людини в справі “Лабіта проти Італії” (Labita v. Italy) (заява № 26772/95, рішення від 06.04.2000року) вказав на те, що: 162. Національні суди посилалися на ризик тиску на свідків і фальсифікацію доказів, небезпечність обвинувачених, складність справи і потребу розслідування. Вони керувалися презумпцією, закріпленою в п. 3 ст. 275 Кримінально-процесуального кодексу. 163. Суд зауважив, що підстави, викладені у відповідних рішеннях, були розумними – принаймні на початку, хоча й мали дуже загальний характер. Ішлося про в`язнів загалом; судові органи обмежилися лише абстрактною згадкою характеру правопорушення. Вони не вказали жодного факту на підтвердження того, що ризики, на які вони посилалися, реально існували, і не довели, що заявник, який не мав судимостей і роль якого в мафіозному угрупованні, як стверджувалося, була незначною (прокурор вимагав у його випадку позбавлення волі строком на три роки) , становив небезпеку. Жодної уваги не було приділено тому фактові, що заявника було обвинувачено на підставі доказів, які з плином часу ставали не сильнішими, а дедалі слабкішими. 164. Відповідно, Суд дійшов висновку, що підстави, зазначені в оскаржених рішеннях, були недостатніми, щоб виправдати тримання заявника під вартою протягом двох років семи місяців. 165. Іншими словами, тримання під вартою становило порушення п. 3 ст. 5 Конвенції.

3) незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні;

В справі справі “Летельє проти Франції” (Letellier v. France) (заява № 12369/86, рішення від 26.06.1991 року) Європейський суд з прав людини визначив, що: 37. Уряд нагадує, що висунуті проти пані Летельє звинувачення ґрунтуються головним чином на свідченнях панів ОСОБА_5 і ОСОБА_6 . Останній був допитаний слідчим 25.11.1985 року, але в зв`язку з неявкою його очна ставка з обвинуваченою 17.12.1985 року не відбулася. Серед мотивів рішення обвинувальної палати від 22.01.1986 року була і необхідність попередження тиску на свідків, що могло спонукати їх змінити свої показання під час очних ставок. 38. На думку Комісії, якщо таке побоювання і могло бути виправданим на початку слідства, то після численних допитів свідків воно перестає бути визначальним. Крім того, немає ніяких даних про те, що в період, коли заявниця перебувала на волі і до неї було застосовано запобіжний захід у виді підписки про невиїзд, вона вдавалася до залякування свідків. 39. Суд визнає, що реальна загроза чинення тиску на свідків могла існувати на початку цієї справи, але з плином часу вона значно зменшилася і зникла зовсім. Фактично після 05.12.1986 року судові органи вже не посилалися на подібну загрозу: тільки в рішеннях обвинувальної палати Парижа від 22.01.1986 року, 05.03.1986 року, 10.04.1986 року, 05.12.1986 року попередній висновок визнається єдиним способом запобігти цій небезпеці. У будь-якому разі після 23.12.1986 року за цим пунктом утримання під вартою вже не виправдовувалося.

В справі “Томазі проти Франції” (Tomasi v. France) (заява № 12850/87, рішення від 27.08.1992 року) Європейський суд з прав людини зазначив про те, що: 92. Винесення низки судових рішень у даній справі було обумовлено загрозою тиску на свідків – обвинувальна палата м. Пуат`є навіть заявляла про “кампанії залякування” і загрозу змови між усіма обвинуваченими у справі, водночас жодних подробиць не наводилося. 93. На думку уряду, з причини погроз, адресованих пану ОСОБА_7 , унеможливлювалось його звільнення. Пан ОСОБА_8 міг би сприяти посиленню тиску на пана ОСОБА_7 , через якого почалося кримінальне переслідування і який потім намагався накласти на себе руки. 94. Заявник оскаржує це твердження, в той час як Комісія свою думку не висловлює. 95. На думку Суду, реальна загроза тиску на свідків існувала від самого початку. Згодом вона зменшувалася, але повністю не зникла.

4) перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином;

Європейський суд з прав людини у справі “Пірузян проти Вірменії” (Piruzyan v. Armenia) (заява № 33376/07, рішення від 26.06.2012 року, остаточне рішення від 26.09.2012 року) зазначив про те, що: 96. На загрозу перешкоджання обвинуваченим належному ходу провадження не можна посилатися абстрактно; її слід підтвердити фактичними доказами.

5) вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується.

В справі “Клоот проти Бельгії” (Clooth v. Belgium) (заява № 12718/87, рішення від 12.12.1991 року) Європейський суд з прав людини зазначив про те, що: 38. Як стверджував уряд, беручи до уваги порушення психіки заявника і тяжкість злочину, у вчиненні якого його підозрювали, можна було припустити, що після звільнення він вчинить інші злочини, тим більше, що експерти-психіатри вважали його небезпечним. 39. На думку Комісії, дорадча палата і обвинувальна палата мали рацію, підкресливши важливість цих міркувань, але тільки на першому етапі провадження: після того як стали відомі висновки психіатрів, суд, зважаючи на психічний стан п. ОСОБА_9 , повинен був вжити якнайдоцільніших заходів. 40. Суд вважає, що тяжкість обвинувачення може виправдати рішення судових органів про взяття підозрюваної особи під варту і утримання її в ув`язненні для того, щоб запобігти спробам вчинити нові злочини. Слід також враховувати, чи обставини справи і, зокрема, минуле цієї особи, а також особливості її стану підтверджують як припущення про існування ризику, так і адекватність вжитого заходу. У цій справі правопорушення, за які заявник раніше підлягав покаранню, жодним чином не можна порівняти ні за їхньою природою, ні за тяжкістю, з обвинуваченнями, висунутими проти нього в оскаржуваному провадженні. Крім того, в експертному висновку від 21.06.1985 року, де йдеться про потенційну небезпечність заявника, було також зазначено, що він потребує психіатричного лікування. Такі висновки, надані більше ніж через дев`ять місяців після початку ув`язнення, повинні були підказати компетентним судовим органам, що не можна подовжувати строк ув`язнення, не супроводжуючи його відповідним лікуванням. Таким чином, посилання на ризик повторного злочину не виправдовує само по собі подовження строку ув`язнення після 21.06.1985 року.

Європейський суд з прав людини в справі “Мюллер проти Франції” (Muller v. France) (заява № 21802/93, рішення від 17.03.1997 року) зазначив про те, що: 44. Щодо ризику повторного вчинення злочину, то посилання на минуле особи не може бути достатнім для виправдання відмови у звільненні.

В справі “Чюлла проти Італії” (Ciulla v. Italy) (заява № 11152/84, рішення від 22.02.1989 року) Європейський суд з прав людини вказав на те, що: 40. Уряд також стверджував, що відповідну постанову про взяття під варту було ухвалено ще й тому, що вона “обґрунтовано вважалася необхідною для запобігання “вчиненню” правопорушення” . Навіть якщо Суд і погодився б із цим аргументом, фактом все одно залишилося б те, що згадана постанова не виносилася в контексті кримінального провадження. Насправді ордер на арешт, виданий міланським районним судом 08.11.1983 року після того, як цей суд 24.10.1983 року виніс обвинувальний вирок у справі п. Чюлли, був скасований касаційним судом 30.01.1984 року. Арешт заявника 08.05.1984 року мав на меті усунути ризик того, що він зможе “ухилитися від застосування щодо нього того чи іншого запобіжного заходу” . Суд зазначив, що доказом цього служать самі формулювання в клопотанні, поданому прокуратурою того ж дня, та посилання, яке зробив на це клопотання голова шостого відділення міланського районного суду у своєму рішенні. Ані прокуратура, ані голова суду не послалися на конкретні і чітко визначені правопорушення, а лише вони беруться до уваги з огляду на п/п “с” п. 1 ст. 5 – вчиненню яких заявником необхідно було запобігти; підставою для них були минулі “тяжкі злочини” , в якості покарання за які міланський районний суд виніс йому “суворий вирок” , а також “певні ознаки” , які свідчили про те, що він становив “небезпеку для суспільства” . 41. Уряд вважав, що при тлумаченні п. 1 ст. 5 у цій справі слід брати до уваги загальний контекст оскаржуваного позбавлення свободи. Звичайно, Суд бере до уваги важливість боротьби, яку Італія веде проти організованої злочинності, але він зазначає, що вичерпний перелік дозволених винятків, наведених у п. 1 ст. 5 Конвенції, передбачає рестриктивне їх тлумачення. Крім того, Суд бере до уваги той факт, що Законом № 327 від 03.08.1988 року до ст. 6 Закону 1956 року було внесено поправку, яка усунула можливість поміщення особи під варту до виконання постанови про застосування запобіжного заходу. Законодавчий орган зміг ухвалити таке рішення, жодним чином не відмовляючись від законної боротьби зі зло чинністю. 42. Як висновок, в даному випадку мало місце порушення п. 1 ст. 5 Конвенції.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі “Клішин проти України” наявність кожного ризику повинна носити не абстрактний, а конкретний характер та доводитися відповідними доказами.

Як зазначено в п. 111, 112 рішення Європейського суду з прав людини “Белеветський проти Росії” обмеження розгляду клопотання про обрання, продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою лише переліком законодавчих (стандартних) підстав для його застосування без встановлення їх наявності та обґрунтованості до конкретної особи є порушенням п. 4 ст. 5 Конвенції.

Отже, Європейський суд з прав людини визнав, що абстрактна можливість перешкоджання кримінальному провадженню є недостатньою для застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Зокрема, доказами на обґрунтування ризику можуть бути: - фактичне переховування від органів досудового розслідування та/або суду; - показання свідків про намір особи переховуватись, придбання квитків, зміна місця проживання підтверджені документально, відомості про відсутність постійного місця проживання, тощо; - фактичні знищення, ховання або спотворення будь-якої з речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; - показання свідків, про намір підозрюваного вчинити дії особи, спрямовані на знищення, схов або спотворення важливих для слідства речей чи документів, спроба підозрюваної особи вчинити дії направлені на знищення доказів - підтверджені документально; - незаконний вплив на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні - підтверджені документально; - документи, підтверджуючі, що підозрюваний вчиняв подібні дії у минулому, показання свідків, дані про особу, підтверджуючі його протиправну поведінку; - інформація про притягнення особи до кримінальної відповідальності або до адміністративної відповідальності, інформація про кримінальні зв`язки особи; - перешкоджання кримінальному провадженню іншим чином - підтверджене документально; - необхідні докази того, що особа вчиняє якісь конкретні дії, направлені на створення перешкод правосуддю; - вчинення іншого кримінального правопорушення чи продовження кримінального правопорушення, у якому особа підозрюється, обвинувачується; - документами, довідками про те, що особа вже притягалась до кримінальної відповідальності, була засуджена, має не зняту чи не погашену судимість, схильна до протиправної поведінки, притягалась до адміністративної відповідальності, інформація про те, що не будучи раніше судимою, особа вчинила декілька злочинів, інформація про зловживання наркотичними засобами чи алкоголем.

Підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені ч. 1 ст. 177 КПК України. Слідчий, прокурор не мають права ініціювати застосування запобіжного заходу без наявності для цього підстав, передбачених цим Кодексом.

В справі “Расул Джафаров проти Азербайджану” (Rasul Jafarov v. Azerbaijan) (заява № 69981/14, рішення від 17.03.2016 року) Європейський суд з прав людини зазначив про те, що: 115. Для того щоб арешт на підставі обґрунтованої підозри був виправданим відповідно до ст. 5 § 1 (с) , поліція не зобов`язана отримати достатні докази для пред`явлення обвинувачення, ні в момент арешту, ні під час тримання заявника під вартою; також за триманій особі не обов`язково у підсумку повинно бути пред`явлено обвинувачення, і ця особа не обов`язково має постати перед судом. Метою затримання для допиту є подальше розслідування кримінальної справи шляхом підтвердження або спростування підозр, які стали підставою для затримання. Таким чином, факти, на яких ґрунтується підозра, не повинні бути такого ж рівня, як факти, необхідні для засудження або навіть для пред`явлення обвинувачення, що є наступним етапом процесу розслідування кримінальної справи. 116. Однак вимога про те, що підозра повинна мати розумне обґрунтування, є важливою частиною гарантій від свавільного арешту і затримання. Сумлінності підозри недостатньо. Словосполучення “обґрунтована підозра” означає існування фактів або інформації, які могли б переконати об`єктивного спостерігача в тому, що відповідна особа могла вчинити злочин. Яку підозру можна вважати “обґрунтованою” , залежить від усіх обставин справи. Тривалість позбавлення волі також може бути важливим фактором для необхідного рівня підозри. 117. При оцінці “обґрунтованості” підозр Суд повинен бути в змозі з`ясувати, чи були забезпечені гарантії, передбачені ст. 5 § 1 (с) . Отже, держава-відповідач має надати принаймні деякі факти або інформацію, здатні переконати Суд, що арештована особа обґрунтовано підозрюється у вчиненні вказаного злочину. 118. Крім фактичного аспекту, який розглядається найчастіше, наявність такої підозри додатково вимагає, щоб факти, на яких ґрунтується підозра, обґрунтовано вважалися злочинною поведінкою відповідно до національного законодавства. Таким чином, очевидно, що “обґрунтована підозра” не може існувати, якщо діяння, в яких підозрюється затримана особа, не були злочином на момент їх здійснення. 119. Суд зазначає, що заявник у цій справі скаржився на відсутність “обґрунтованих” підозр проти нього протягом усього періоду його попереднього ув`язнення, в тому числі в початковий період після його арешту і в наступні періоди, коли його попереднє взяття під варту було санкціоновано судом і продовжено на підставі судових рішень. У зв`язку з цим Європейський суд нагадує, що наявність обґрунтованої підозри, що затриманий вчинив злочин, є необхідною умовою для законності його подальшого утримання під вартою. Відповідно, хоча в момент арешту і під час першого затримання повинні існувати обґрунтовані підозри, в разі тривалого утримання під вартою повинно бути також показано, що ці підозри зберігалися і залишалися “обґрунтованими” протягом періоду за тримання. 120. Для того, щоб упевнитися, що існувала об`єктивна інформація, що підтверджує “обґрунтованість” підозри щодо заявника, Суд має взяти до уваги всі відповідні обставини. У зв`язку з цим Суд насамперед вважає за необхідне враховувати загальний фактичний контекст конкретної справи, що розглядається. 121. Звертаючись до обставин справи, Суд зазначає, що в описі трьох первинних звинувачень, висунутих проти заявника 02.08.2014 року, бракувало узгодженості, послідовності і зрозумілості, яких можна було б очікувати від такого документа. Зокрема, опис складався лише з одного речення та займав близько однієї сторінки друкованого тексту. З цього опису можна зрозуміти, що заявник звинувачувався в керівництві неурядовою організацією, що не пройшла державну реєстрацію, і отриманні ряду дотацій в період між 2010 і 2014 роками, які він не зареєстрував у Міністерстві юстиції відповідно до вимог закону. Фінансові та інші заходи, що проводяться на грантові кошти, були визнані “незаконною підприємницькою діяльністю” , оскільки дотації не були зареєстровані. Крім того, всі грантові кошти, отримані протягом цього періоду (147900,85 манатів, які згодом перетворилися в 150170,62 манатів) , були визнані “прибутком” , отриманим заявником у результаті цієї незаконної підприємницької діяльності, за яку він нібито не сплатив податок за спрощеною чотиривідсотковою ставкою відповідно до ст. ст. 218, 219 і 220 Податкового кодексу (в розмірі 6162,24 манатів, які згодом перетворилися на 6257,11 манатів) , в результаті чого його було звинувачено в ухиленні від сплати податків. Наведена вище фактична інформація також стала основою для обвинувачення заявника у зловживанні посадовими повноваженнями. 122. З огляду на викладене можна зробити висновок, що всі обвинувачення проти заявника по суті випливають з того факту, що він керував неурядовою організацією, яка не пройшла державну реєстрацію, і не зареєстрував отримані гранти. Ніякої іншої інформації або доказів, що підтверджують підозри, не було представлено ні під час пред`явлення йому обвинувачень, ні протягом всього періоду його попереднього ув`язнення. З причин, викладених нижче, Суд вважає, що факти, на які посилалися органи обвинувачення, не можуть вважатися достатніми для того, щоб переконати об`єктивного спостерігача в тому, що заявник міг вчинити злочини, в яких він обвинувачувався. 129. Крім того, уряд не зміг продемонструвати, що існували будь-які свідчення свідків, документи або інші докази чи інформація, які могли б служити підставою для підозри, що заявник займався злочинною діяльністю. Не було також доведено, що органи обвинувачення коли-небудь представили будь-які такі докази національним судам, які приймали рішення про продовження тримання заявника під вартою. 130. За таких обставин Суд вважає, що заявника не могли обґрунтовано підозрювати у вчиненні кримінального злочину. 131. Стосовно додаткових звинувачень за ст. ст. 179.3.2, 313 Кримінального кодексу, висунутих проти заявника 12.12.2014 року, Суд зазначає, що вони були висунуті після останнього рішення національного суду від 23.10.2014 року про продовження попереднього ув`язнення заявника. Таким чином, всі попередні рішення про продовження попереднього ув`язнення заявника були засновані виключно на первинних звинуваченнях за ст. ст. 192.2.2, 213, 308 Кримінального кодексу, і тому нові звинувачення не мали значення для оцінки обґрунтованості підозри, на підставі яких заявника тримали під вартою в період, що розглядається в цій справі, і уряд прямо не стверджував протилежне. 132. У будь-якому разі Суд зазначає, що, як і у випадку з початковими обвинуваченнями, опис нових обвинувачень, по суті, не змінився, і не був належним чином узгодженим. У цьому описі містилася додаткова інформація про порушення в низці договорів про надання послуг, укладених заявником, та суми, виплачені за цими договорами. Це нібито послужило підставою для підозри, що заявник вчинив злочин відповідно до ст. 313 Кримінального кодексу (“службова фальсифікація” ) . Проте уряд знову не надав Суду жодних конкретних доказів чи інформації, які могли б послужити основою для підозри. 133. Суд враховує той факт, що справу заявника було розглянуто судом. Це, однак, не впливає на висновки Суду в зв`язку з цією скаргою, оскільки в зазначеній справі він по кликаний розглянути питання, чи було позбавлення волі заявника на досудовій стадії виправдане на підставі інформації або фактів, доступних у відповідний час. У зв`язку з цим, беручи до уваги наведені вище аргументи, Суд доходить висновку, що наявні в його розпорядженні матеріали не відповідають мінімальним стандартам, встановленим в ст. 5 § 1 (с) Конвенції щодо обґрунтованості підозри, необхідної для затримання особи і її тривалого тримання під вартою. Відповідно, протягом періоду, що розглядається Судом у цій справі, заявник був позбавлений волі за відсутності “обґрунтованої підозри” у вчиненні ним кримінального злочину. 134. Отже, мало місце порушення ст. 5 § 1 Конвенції. 135. З огляду на наведені вище висновки Суд не вважає за необхідне вирішувати питання, чи були мотиви, викладені національними судами на користь подальшого тримання заявника під вартою, підкріплені “відповідними та достатніми” підставами, згідно з вимогами ст. 5 § 3 Конвенції. Таким чином, Суд не вважає за необхідне розглядати окремо будь-які питання в межах ст. 5 § 3 Конвенції.

Європейський суд з прав людини в справі “Кпоот проти Бельгії” (Clooth v. Belgium) (заява № 12718/87, рішення від 12.12.1991 року) зазначив про те, що: 36. Існування розумної підозри, що заарештована особа вчинила злочин, є умовою sine qua non для тривалого тримання під вартою, але через деякий час ця умова перестає бути достатньою; тому Суд повинен встановити, чи інші підстави, наведені судовими органами, виправдовують подальше позбавлення свободи. У разі “відповідності” і “достатності” таких підстав Суд має також з`ясувати, чи компетентні національні органи виявили “особливу ретельність” у здійсненні провадження.

В справі “Летельє проти Франції” (Letellier v. France) (заява № 12369/86, рішення від 26.06.1991 року) Європейський суд з прав людини зазначив про те, що: 35. Наявність вагомих підстав підозрювати арештованого у вчиненні злочину є sine qua non умовою правомірності тримання під вартою, але через деякий час цього вже не достатньо; тоді Суд повинен встановити, чи виправдовують інші мотиви судових органів позбавлення волі. Якщо ці мотиви виявляються “відповідними” і “достатніми” , то Суд враховує, крім того, чи проявили національні компетентні органи “належну ретельність” під час процедури.

Європейський суд з прав людини в справі “К.- Ф. проти Німеччини” (К.-F. v. Germany) (заява № 144/1996/765/962, рішення від 27.11.1997 року) зазначив про те, що: 58. У справі, що розглядається, пані S. , власниця квартири, повідомила поліцію про те, що пан і пані К.- ОСОБА_10 орендували її квартиру, не маючи наміру виконувати свої обов`язки наймачів, і збиралися втекти, не сплативши того, що заборгували. При здійсненні перших запитів виявилося, що адреса пана і пані К.- ОСОБА_11 . є лише номером їхньої поштової скриньки і що в минулому заявник перебував під слідством у зв`язку з шахрайством. Поліція заарештувала їх 04.07.1991 року о 21 годині 45 хвилин і доставила до відділення поліції для проведення процедури зі встановлення їхніх осіб. У доповіді, яку поліція підготувала о 23 годині 30 хвилин, вказувалося на існування вагомих підстав підозрювати пана і пані К.- ОСОБА_10 у шахрайстві з орендою та на наявний ризик їхнього переховування від правосуддя. 59. Беручи до уваги ці обставини, Суд може, у принципі, погодитися з мотивуванням, що міститься в рішеннях Кобленцького апеляційного суду від 21.05.1992 року та 30.11.1993 року, якими він визнав обґрунтованими підозри працівників поліції щодо вчинення шахрайства з орендою та існування ризику переховування п. К.- ОСОБА_11 . від правосуддя. Отже, заявника затримали у зв`язку з обґрунтованою підозрою у вчиненні ним правопорушення, передбаченого п/п “с” п/п 1 ст. 5.

В справі “Лабіта проти Італії” (Labita v. Italy) (заява № 26772/95, рішення від 06.04.2000 року) Європейський суд з прав людини звернув увагу на те, що: 155. Що стосується “розумної підозри” , Суд повторив: той факт, що конкретному заявникові не було висунуто обвинувачень або справу не було передано до суду, не обов`язково має означати, що мета його затримання суперечила п. 1 (с) ст. 5. Питання про наявність такої мети слід вивчати окремо від питання про те, чи було її досягнуто, і з п. 1 (с) ст. 5 не випливає, що поліція повинна була здобути докази (достатні для винесення обвинувачень) або до моменту арешту, або під час перебування заявника під вартою. Проте для розумної підозри необхідні факти або інформація, здатна переконати незалежного спостерігача, що особа могла вчинити правопорушення. 156. У даній справі обвинувачення проти заявника мали єдине джерело – твердження інформатора (pentito) , котрий у 1992 році розповів, що, як він дізнався у непрямий спосіб, заявник був скарбником мафіозного угруповання. З погляду органів влади, у травні 1992 року ці твердження становили доказ, достатній для того, щоб виправдати тримання заявника під вартою, з огляду на загальну надійність і достовірність слів цього інформатора. 157. Суд усвідомлює той факт, що співробітництво колишніх членів мафії є дуже важливою зброєю в боротьбі італійської влади з мафією. Проте використання заяв таких осіб породжує складні проблеми, оскільки сам характер цих заяв дає змогу маніпулювати ними і їх можна робити лише для того, щоб отримати привілеї, передбачені італійським законодавством для pentito, або з метою особистої помсти. Тому не слід недооцінювати того, що зміст цих заяв часто неоднозначний і є ризик, що особа може бути обвинувачена й заарештована на підставі неперевірених тверджень, які не обов`язково мають бути неупередженими. 158. З цих причин, на думку національних судів, заяви pentito мають підтверджуватися іншими доказами. Крім того, необхідно, щоб чутки підкріплювалися об`єктивними доказами. 159. Це, на думку Суду, особливо важливо тоді, коли приймається рішення про те, чи подовжувати строк досудового тримання під вартою. Хоча підозрюваний може бути правомірно затриманий на початку провадження на підставі заяв колишніх мафіозі, значення таких заяв неодмінно зменшується з плином часу, особливо тоді, коли в процесі розслідування не вдається виявити нові докази. 160. У даній справі Суд зауважив, що, оскільки районний суд м. Трапані та Апеляційний суд м. Палермо підтвердили своїми рішеннями виправдання заявника, це означало, що не знайшлося доказів, здатних підкріпити свідчення ОСОБА_12 , які ґрунтувалися на чутках. Навпаки, чоловік, який був основним, хоч і непрямим, джерелом інформації В ОСОБА_13 , помер у 1989 році, причому він, своєю чергою, одержав інформацію, що ґрунтувалася на чутках, від ще одного чоловіка, якого також було вбито, перш ніж могла з`явитися можливість його допитати. Крім того, в процесі розслідування заяви ОСОБА_14 F. уже були спростовані інформаторами (pentito) , котрі повідомили, що не знали заявника. 161. За таких обставин потрібні були дуже переконливі підстави, щоб виправдати згідно з п. 3 ст. 5 тривале (два роки сім місяців) тримання заявника під вартою.

Європейський суд з прав людини в справі “Трипедуш проти Республіки Молдова” (Tripadus v. the Republic of Moldova) (заява № 34382/07, рішення від 22.04.2014 року, остаточне рішення від 22.07.2014) зазначив про те, що: 102. Уряд стверджував, що істотні підстави підозрювати заявника в тому, що він вчинив злочин, в якому його обвинувачують, вбачаються з матеріалів справи, взятих в сукупності. Особливо представники влади посилалися на скаргу С ОСОБА_15 і результати слідчо-оперативних заходів, згідно з якими заявник погодив дії ОСОБА_16 для вчинення злочину. 103. Заявник заперечив уряду, стверджуючи, що матеріали справи не містять достатньо ознак для того, щоб підозрювати його в інкримінованому злочині. 104. Суд повторює, що існування “достатніх підстав підозрювати” , що було вчинено злочин, передбачає наявність деяких фактів та інформації, які переконають об`єктивного спостерігача в тому, що дана особа могла вчинити злочин. Оцінка “достатності” залежить від сукупності обставин справи. Суд нагадує, що п/п “с” п. 1 ст. 5 Конвенції не передбачає, що слідчі органи повинні мати докази, достатні для пред`явлення обвинувачення або на момент арешту, або в період утримання під вартою. Таким чином, факти, що викликають підозру, не досягають такого рівня, який необхідний для засудження або навіть для пред`явлення обвинувачення, яке відбувається на наступному етапі кримінального процесу. 105. У цій справі Суд зазначив, що заявника затримали на підставі інформації, отриманої в результаті “оперативних заходів” , проведених слідчими органами, згідно з якою Ф ОСОБА_17 , М ОСОБА_17 і О. ОСОБА_18 виконали вказівки заявника, спрямовані ОСОБА_19 . Суд зазначив, що ця інформація була підкріплена кримінальною ОСОБА_20 і тим, що вдома у заявника в м. Белць знайшли копію сертифіката про реєстрацію товариства. У цьому сенсі Суд нагадує, що в справі “Лабіта проти Італії” було встановлено, що показання інформатора (pentito) можуть на початковому етапі бути підставою для тримання під вартою підозрюваного. Також у справі “О`хара проти Сполученого Королівства” Суд дійшов висновку про те, що інформації, повідомленої поліції в рамках “брифінгу” , згідно з якою інформатори встановили заявника як одного з осіб, підозрюваних в участі у вчиненні певного терористичного акту, вистачило для формування достатніх підстав підозрювати заявника у вчиненні злочину. Беручи до уваги викладене вище, Суд визнав, що в цій справі існувало достатньо інформації для того, щоб сформувати достатні підстави для підозри заявника у вчиненні інкримінованого злочину. 106. Тому ця скарга є явно необґрунтованою. Отже, її слід відхилити як неприйнятну відповідно до п. п. 3, 4 ст. 35 Конвенції.

В справі “Білий проти України” (Bilyy v. Ukraine) (заява № 14475/03, рішення від 21.10.2010 року, остаточне рішення від 21.01.2011 року) Європейський суд з прав людини зазначив про те, що: 91. Суд повторює, що подальше існування обґрунтованої підозри у вчиненні затриманою особою злочину є sine qua non умовою законності її продовжуваного тримання під вартою. Але зі спливом певного часу така підозра перестає сама по собі бути виправданням для позбавлення особи свободи. У таких випадках Суд має встановити, чи інші підстави, на дані судовими органами, досі виправдовують позбавлення свободи. У випадку, коли такі підстави є “відповідними” і “достатніми” , Суд повинен також з`ясувати, чи виявили відповідні національні органи “особливу ретельність” при здійсненні провадження.

Європейський суд з прав людини в справі “М. проти Німеччини” (М. v. Germany) (заява № 19359/04, рішення від 17.12.2009 року, остаточне рішення від 10.05.2010 року) зазначив про те, що: 87. Для цілей п. “а” ч. 1 ст. 5 Конвенції слово “засудження” з огляду на французький текст Конвенції “condemnation” слід розуміти як таке, що вказує на встановлення вини після того, як відповідно до закону буде встановлено, що мав місце злочин, та призначення покарання чи іншого заходу, який включає позбавлення свободи. 88. Більше того, слово “після” в п. “а” не просто означає, що “ув`язнення” має відбуватися після “засудження” у часі: крім того, “ув`язнення” повинно бути результатом, випливати та залежати від чи відбуватися в силу “засудження” . Отже, повинен бути сталий причинно-наслідковий зв`язок між засудженням та позбавленням свободи. Однак з плином часу зв`язок між первинним засудженням та подальшим позбавленням свободи поступово стає менш стійким. Причинно-наслідковий зв`язок, який вимагається в п. “а” , може з часом бути розірвано, якщо буде досягнуто позиції, що рішення не звільняти чи повторно ув`язнити буде ґрунтуватися на підставах, несумісних з цілями першого рішення (суду, що призначає покарання) чи на оцінці, яка була необґрунтованою крізь призму цих цілей. За цих обставин ув`язнення, яке від початку було законним, перетвориться на свавільне позбавлення свободи, а відтак, несумісне зі ст. 5 Конвенції. 89. Більше того, відповідно до п. “с” ч. 1 ст. 5 Конвенції ув`язнення особи може бути обґрунтованим, “якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення” . Однак ця підстава для ув`язнення не стосується політики загального запобігання, спрямованої проти особи чи категорії осіб, які становлять небезпеку з урахуванням їхньої тривалої схильності до вчинення злочинів. Вона надає договірним державам засоби запобігання окремому та специфічному правопорушенню. Це випливає як з використання однини (“правопорушення” ) , так і з об`єкта ст. 5 Конвенції, а саме: для гарантування того, що ніхто не може бути позбавлений свободи у свавільний спосіб.

В справі “Гайдн проти Німеччини” (Haidn v. Germany) (заява № 6587/04, рішення від 13.01.2011 року, остаточне рішення від 13.04.2011 року) Європейський суд з прав людини зазначив про те, що: 75. Крім того, формулювання п/п “а” не тільки передбачає, що “тримання під вартою” має відбуватися після “засудження” в часі: “тримання під вартою” має бути наслідком “засудження” , відбуватися після нього і залежати від нього або мати місце в силу його. Отже, повинен мати місце достатній причинний зв`язок між засудженням і даними триманням під вартою. 76. Відповідно до п/п “с” п. 1 ст. 5 Конвенції тримання під вартою особи може бути виправданим, “коли є достатні підстави вважати, що необхідно запобігти вчиненню нею правопорушення” . Однак ця підстава тримання під вартою не поширюється на політику загального запобігання, спрямовану проти особи або категорії осіб, що становлять небезпеку через їхню схильність до вчинення злочинів. Воно лише надає державам-учасницям засоби запобігання конкретному злочину. Це випливає з використання однини (“злочин” ) і з мети ст. 5 Конвенції, а саме з того, що ніхто не по винен бути позбавлений волі безпідставним чином.

Європейський суд з прав людини в справі “Клоот проти Бельгії” (Clooth v. Belgium) (заява № 12718/87, рішення від 12.12.1991 року) зазначив про те, що: 41. Як стверджував уряд, пан Клоот значно ускладнив справу через численність і неузгодженість своїх зізнань. Примусивши слідство безперервно проводити нові процесуальні та слідчі дії, він, таким чином, несе на собі провину за тривалість розслідування. Тяжкість злочинів змусила слідство не залишати поза увагою жодних деталей, про що свідчить обсяг кримінальної справи, яка складає 350 протоколів і змін до них. З іншого боку, існувала необхідність перешкодити будь-яким спробам змовляння або залякування свідків. 42. На думку Комісії, якщо цей аргумент і можна було прийняти спочатку, то після п`ятнадцяти місяців розслідування, коли вже було зібрано численні свідчення і проведе но велику кількість оглядів, він викликає сумнів. Комісія вважає, що різноманітність версій, які висував заявник, не стільки створювала ризик фальсифікації доказів, скільки вимагала продовження розслідування. Таким чином, якщо відкинути перший аргумент, то другий виправдовує лише продовження розслідування, а не подовження строку по збавлення волі. 43. Суд визнає, що справа дійсно була дуже складна і потребувала ретельного розслідування. Своєю поведінкою пан Клоот серйозно її заплутав і затягнув. Тому рішення органів влади тримати його в ув`язненні, щоб не дати йому можливості ще більше за шкодити інтересам розслідування, видається виправданим, принаймні на його початку. Але з часом інтереси розслідування перестали бути достатніми для виправдання по дальшого ув`язнення заявника: як правило, згаданий ризик зменшується з плином часу, з проведенням розслідувань, із записом свідчень і здійсненням необхідних перевірок. 44. У цій справі існують лише нечисленні розпорядження й рішення, такі, як рішення від 06.07.1985 року, 11.07.1985 року, 25.07.1985 року, 25.09.1985 року, 21.11.1986 року, 17.07.1987 року, в яких вказано причину або предмет пошуків, що проводились на той момент, внаслідок чого не дозволялося звільнити заявника. Однак у більшості з них у кращому випадку робилося посилання, без жодних уточнень, на інтереси розслідування, а в інших випадках просто зазначалося стандартне посилання на попереднє рішення, яке одного разу було ухвалене більше ніж за 11 місяців перед тим (13.06.1986 року – 05.07.1985 року) . Загальне й абстрактне посилання на інтереси розслідування не є достатнім для виправдання подовження строку перебування під вартою. 45. До цього долучається затягування розслідування. Розслідування значно уповільнилось у період із січня по жовтень 1985 року, зокрема через неодноразові зміни суддів-слідчих. Крім того, минуло багато часу між поданням першого висновку психіатричної експертизи та ідентифікацією анонімного свідка, який з`явився влітку 1986 року. 46. Врешті з матеріалів справи не видно, що звільнення заявника мало місце внаслідок закінчення конкретних розслідувань; це наводить на думку, що компетентні судові органи могли видати таке розпорядження раніше.

В справі “Летельє проти Франції” (Letellier v. France) (заява № 12369/86, рішення від 26.06.1991 року) Європейський суд з прав людини зазначив про те, що: 47. У рішеннях обвинувальної палати Апеляційного суду Парижа від 22.01.1986 року, 05.03.1986 року, 23.12.1986 року, а також 10.04.1987 року, 24.08.1987 року, як і в рішенні обвинувальної палати апеляційного суду Ам`єну від 17.03.1987 року наголошено на необхідності охорони громадського порядку, порушеного в результаті вбивства пана Мерді. 48. Заявниця вважає, що злочин не міг спричинити порушення громадського порядку. 49. На думку Комісії, звільнення підозрюваної особи може спричинити хвилювання громадськості, тобто порушити публічний порядок. Однак такі побоювання повинні ґрунтуватися не тільки на серйозності обвинувачення, висунутого проти даної особи, а й на інших обставинах, наприклад, на поведінці обвинуваченого після звільнення. Французькі судові органи в даному випадку цього не зробили. 50. На думку уряду, навпаки, порушення громадського порядку виникає в зв`язку з самим злочином і обставинами, за яких його було вчинено. Будучи непоправним посяганням на людське життя, будь-яке вбивство є серйозним порушенням громадського порядку в суспільстві, яке піклується про гарантії прав людини і в якому людське життя є основною цінністю, як про це йдеться в ст. 2 Конвенції. Таким чином, у разі навмисного і організованого вбивства порушення громадського порядку є серйозним і тривалим. При цьому наявні підстави вважати, що пані Летельє запланувала вбивство свого чоловіка і замовила третім особам зробити це за певну винагороду. 51. Суд визнає, що особлива тяжкість деяких злочинів може викликати таку реакцію суспільства і соціальні наслідки, які роблять виправданим попередній висновок принаймні протягом певного часу. За виняткових обставин цей момент може бути врахований відповідно до Конвенції, яка визнає поняття порушення громадського порядку внаслідок вчинення злочину. Однак цей фактор можна вважати виправданим і необхідним, тільки якщо є підстави вважати, що звільнення затриманого реально порушить громадський порядок або якщо цей порядок дійсно знаходиться під загрозою. Попереднє ув`язнення не повинно перед бачати покарання у вигляді позбавлення волі й не може бути “формою очікування” обвинувального вироку. Тим часом, в даному випадку ці умови не виконані. Обвинувальні палати абстрактно підійшли до необхідності продовження тримання під вартою, обмежившись лише урахуванням тяжкості злочину. Заявниця ж неодноразово наголошувала в своїх поясненнях від 16.01.1986 року, 03.03.1987 року, 10.04.1987 року, що мати і сестра убитого не заперечували проти поданих нею клопотань про звільнення з-під варти; французькі судові органи цього не заперечували.

Європейський суд з прав людини в справі “Томазі проти Франції” (Tomasi v. France) (заява № 12850/87, рішення від 27.08.1992 року) зазначив про те, що: 90. Більшість судів, які розглядали цю справу, наполягали на необхідності охороняти громадський порядок від хвилювань, спричинених злочинами та правопорушеннями, які ставилися в провину заявнику. Уряд погоджується з цим доводом, в той час як заявник і Комісія піддають його критиці. 91. Суд визнає, що деякі правопорушення в силу їх особливої тяжкості і реакції на них громадськості здатні призвести до соціальних хвилювань, що виправдовує попередній висновок, принаймні протягом певного часу. Отже, в особливих обставинах і, звичайно, за наявності достатніх доказів цей елемент може враховуватися з точки зору Конвенції, в усякому разі там, де внутрішнє право юридично закріплює - як, наприклад, ст. 144 французького Кримінально-процесуального кодексу – поняття порушення громадського порядку в результаті правопорушення. Однак його можна вважати явним і достатнім тільки тоді, коли він заснований на фактах, які свідчать, що звільнення ув`язненого дійсно здатне порушити громадський порядок або якщо цей порядок знаходиться під реальною загрозою. Попереднє ув`язнення не повинно передбачати покарання у вигляді позбавлення волі. В даному конкретному випадку слідчі і обвинувальні палати розглядали необхідність продовження строку тримання під вартою в виключно абстрактній формі, обмежившись наголошенням на тяжкості вчиненого або його наслідків. У будь-якому випадку терористичний акт проти центру відпочинку Іноземного легіону був навмисним діянням, відповідальність за яке взяла на себе підпільна організація, що веде, за її заявою, озброєну боротьбу. В результаті цього акту одна людина загинула, інша отримала тяжкі тілесні ушкодження. Отже, цілком закономірно вважати, що спочатку мало місце порушення громадського порядку.

В справі “Мюллер проти Франції” (Muller v. France) (заява № 21802/93, рішення від 17.03.1997 року) Європейський суд з прав людини зазначив про те, що: 37. Згідно з твердженнями уряду справа була складною з огляду на тяжкість злочинів і кількість причетних осіб. Виявилося необхідним тримати пана ОСОБА_21 в запобіжному ув`язненні, оскільки упродовж розслідування він прагнув виправдати своїх спільників, і останні арешти було проведено 05.02.1991 року, 10.07.1991 року, тобто через два роки після початку судового розслідування. 38. Суд погоджується, що розслідування справи було складним, оскільки існувала необхідність об`єднати провадження, які спочатку здійснювалися під юрисдикцією трьох різних судів одночасно. Однак Суд зауважує, що як тільки пана ОСОБА_21 було заарештовано, він визнав себе винним у вчиненні злочинів, у яких його було обвинувачено.

Європейський суд з прав людини в справі “Мюллер проти Франції” (Muller v. France) (заява № 21802/93, рішення від 17.03.1997 року) зазначив про те, що: 39. На думку Комісії, зізнання заявника на допиті, як і те, що у перші дні розслідування обвинувачення було висунуто багатьом іншим особам, зменшило ризик змови між заявником та іншими співобвинуваченими. 40. Суд зазначає, що суддя закрив кримінальне розслідування 07.11.1991 року, а 12.12.1991 року обвинувальна палата віддала пана Мюллера та його спільників під суд присяжних Верхнього Рейну. Таким чином, на той час ризику змови між відповідними особами не було.

Таким чином, враховуючи вищезазначене, оскільки на теперішній час, на день розгляду клопотання захисника обвинуваченого ОСОБА_1 адвоката Мошкіна Кирила Олександровича про зміну запобіжного заходу, на думку суду, відсутній жодний з ризиків, передбачених ч. 1 ст. 177 КПК України, але наявна обґрунтована підозра у вчиненні ОСОБА_1 кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України, відтак суд дійшов висновку про те, що клопотання захисника обвинуваченого ОСОБА_1 адвоката Мошкіна Кирила Олександровича про зміну запобіжного заходу слід задовольнити частково.

На підставі вищевикладеного, керуючись ст. ст. 303, 314, 315, 316, 369 – 372, 375, 376 КПК України, -

У Х В А Л И В :

Призначити судовий розгляд матеріалів кримінального провадження № 42014000000001597 на підставі обвинувального акту за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України, на 26.11.2019 року на 14 годину 00 хвилин в залі судових засідань № 11 в приміщенні Ковпаківського районного суду м. Суми.

Здійснювати судовий розгляд кримінального провадження суддею одноособово у складі головуючого судді Ковпаківського районного суду м. Суми Бичкова І. Г. у відкритому судовому засіданні.

Викликати в судове засідання осіб, які братимуть участь у судовому розгляді кримінального провадження, а саме: прокурора Сумської місцевої прокуратури, обвинуваченого, захисників обвинуваченого.

Про місце, дату та час проведення судового розгляду кримінального провадження повідомити прокурора Сумської місцевої прокуратури, обвинуваченого, захисників обвинуваченого.

Клопотання захисника обвинуваченого ОСОБА_1 адвоката Мошкіна Кирила Олександровича про зміну запобіжного заходу задовольнити частково.

Змінити застосований до підозрюваного ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою та визначений підозрюваному ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді застави в розмірі 700 мінімальних заробітних плат, що становить 852000 (вісімсот п`ятдесят дві тисячі) грн. на особисте зобов`язання.

Покласти на обвинуваченого ОСОБА_1 зобов`язання виконувати покладені на нього судом обов`язки, на строк два місяці, а саме:

- не відлучатися із населеного пункту, в якому він зареєстрований, проживає та перебуває, без дозволу прокурора або суду;

- повідомляти прокурора чи суд про зміну свого місця проживання та/або місця роботи;

- здати на зберігання до відповідних органів державної влади свій паспорт (паспорти) для виїзду за кордон, інші документи, що дають право на виїзд з України і в`їзд в Україну.

Обвинуваченого ОСОБА_1 письмово під розпис повідомити про покладені на нього обов`язки та роз`яснити, що в разі їх невиконання до нього може бути застосований більш жорсткий запобіжний захід і на нього може бути накладено грошове стягнення в розмірі від 0,25 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб до 2 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Контроль за виконанням особистого зобов`язання здійснює прокурор.

Ухвала суду про призначення судового розгляду оскарженню не підлягає.

Заперечення проти ухвали суду про призначення судового розгляду можуть бути включені до апеляційної скарги на судове рішення.

Ухвала суду, яка не може бути оскаржена, набирає законної сили з моменту її оголошення.

Головуючий: І.Г. Бичков