Рішення № 84616042, 30.09.2019, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/3861/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 вересня 2019 року м. Одеса

У залі судових засідань № 11

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Балан Я.В.,

при секретарі судового засідання - Довгальової Г.Г.,

за участю сторін:

позивача - ОСОБА_11

ОСОБА_4

представника позивача - ОСОБА_12.,

перекладача - Нікішов О.О.,

представника відповідача - Погожий Д.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні, за правилами загального позовного провадження, адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_11 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, про визнання протиправним та скасування наказу, -

ВСТАНОВИВ:

До Одеського окружного адміністративного суду з позовною заявою звернувся ОСОБА_11 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, про:

визнання протиправним та скасування наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №116 від 20.06.2019 року, про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

зобов`язання Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою статтею 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Адміністративний позов мотивовано наступним.

ОСОБА_10 зазначив, що наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №116 від 20 червня 2019 року, яким позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є протиправним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки, на думку позивача, він має обґрунтовані побоювання за своє життя та здоров`я через складну соціально-політичну ситуацію, яка склалася у країні його походження - Республіці Нігерія.

ОСОБА_11 вказував, що залишив країну походження через загрозу стати жертвою ритуального вбивства, однак Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області не було належним чином досліджено всі обставини справи, що призвело до прийняття неправомірного рішення.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 02 липня 2019 року, вищезгадану позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито загальне позовне провадження по справі.

15 серпня 2019 року, продовжено строк підготовчого провадження на тридцять днів.

18 вересня 2019 року, закрито підготовче засідання по справі та призначено справу до судового розгляду суті.

У встановлений судом строк відповідач надав відзив (вх.№26749/19 від 24.07.2019р.) на позовну заяву (а.с.28-39).

Відзив обґрунтований наступним.

Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області вважає, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п.1 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Крім того, звернення позивача до ГУ ДМС України в Одеській області відбулося зі зволіканням, після того, як він тривалий час перебував на території України в якості нелегального мігранта, всупереч діючому законодавству. Під час розгляду заяви ОСОБА_11 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби встановив, що заявлена позивачем інформації носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідування та утиски на Батьківщині його особисто або членів його родини за політичною, релігійною чи іншими ознаками.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ

ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин Республіки Нігерія, уродженець м. Енугу, за етнічною належністю - ігбо, за віросповіданням - християнин-католик.

Неодружений, одружений не був. На території України проживає у цивільному шлюбі з громадянкою України ОСОБА_5 та її повнолітнім сином від першого шлюбу. Працює вантажником на Промисловому ринку « 7 км» з 2012 року (а.с.90-91).

Як вбачається з особової справи позивача, у квітні 2012 року, ОСОБА_10, легально виїхав з Федеративної Республіки Нігерія, на підставі паспортного документу серії НОМЕР_2 (дата видачі 21.07.2010 року) громадянина Нігерії та оформленої туристичної візи до України типу «С» серії НОМЕР_1 . Починаючи з квітня 2012 року, жодних виїздів за межі України позивач не здійснював (а.с. 91-92).

30 травня 2019 року, ОСОБА_10 звернувся до територіального підрозділу ДМС із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.55-56).

Щодо причин виїзду за межі Нігерії, у заяві про звернення за захистом, ОСОБА_10 зазначив, що підставою для виїзду слугувало вбивство його батьків та подальша загроза його життю з боку угрупування « Боко Харам ».

Стосовно факту переслідування у країні громадянської належності, позивач пояснив, що на території Нігерії йому неодноразово надходили телефонні дзвінки з погрозами від представників угрупування «Боко Харам » .

Під час проведення анкетування посадовими особами Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, ОСОБА_10 відзначив, що він не переслідувався у країні громадянської належності за конвенційними ознаками визначення статусу біженця відповідно до п.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року. Позивач стверджував, що не зазнавав переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, по відношенню до нього не застосовувалось фізичне насильство або утиски в країні громадянської належності за конвенційними ознаками визначення статусу біженця (а.с. 93).

20 червня 2019 року, Головним Управлінням МВС України в Одеській області складений висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту за результатами розгляду заяви та особової справи громадянина Нігерії ОСОБА_10 (а.с.122-135).

Відповідно до наказу Головного Управління МВС України в Одеській області №116 від 20 червня 2019 року «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» громадянину Нігерії ОСОБА_10 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно п.п.4,6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (а.с.138).

25 червня 2019 року, позивач отримав повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту №5/1-182 від 20 червня 2019 року (а.с.139-140).

Не погоджуючись з наказом про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, вважаючи його протиправним та таким, який підлягає скасуванню, позивач звернувся до суду з даною позовною заявою.

РЕЛЕВАНТНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА ТА ВИСНОВКИ СУДУ

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до положень ст.1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року, п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671-VI від 08.07.2011 року (далі - Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»), біженцем визначають особу, яка не є громадянином країни прибуття, внаслідок ґрунтовних побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 цієї ж статті Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Відповідно до ч. 6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Отже, у відповідача наявний обов`язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання (п. 32 постанови Верховного Суду від 26.06.2018 року, справа № 808/2817/16).

Матеріалами справи встановлено, що позивач не видає себе за іншу особу, звернувся із заявою про захист в Україні вперше, що підтверджено відповідями інших територіальних органів міграційної служби (а.с.143-156).

Тому, правомірність оскаржуваного рішення має бути перевірена на відповідність того чи має подана позивачем заява ознаки заяви, яка є очевидно необґрунтованою, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року, поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме:

а) расової належності;

б) релігії;

в) національності (громадянства);

г) належності до певної соціальної групи;

д) політичних поглядів.

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця, повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Отже, особа може бути визнана біженцем тільки у випадку, якщо відповідає вищевказаним критеріям. Економічні, особисті, побутові або інші обставини, через які особа залишила та не може або не бажає повернутися до країни походження, не дають підстав для отримання статусу біженця в Україні.

Це підтверджено правовою позицією Верховного Суду, викладеною в п. 23 постанови від 04 жовтня 2018 року, справа №826/1407/16.

Перевіряючи законність рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на відповідність цих критеріїв, суд дійшов висновку, що відповідач не допустив порушення зазначених норм права та оскаржуване рішення є законними та обґрунтованим.

Так, позивач перебуває за межами своєї країни.

Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін.

Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Суб`єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб`єктом переслідування, - державні органи чи ні.

Підпункт 2 пункту "A" статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.

Відповідно до роз`яснень пункту 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні», суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.

Так, згідно інформації, розміщеної у мережі Інтернет, соціально-політична ситуація в регіоні постійного проживання позивача є задовільною з точки зору соціально-економічного розвитку.

Спостерігається покращення та стабілізація військової ситуації на території Республіки Нігерія, а саме армія Нігерії звільнили місто Ранн від терористів (https://www.rbc.ua/rus/news/armiya-nigeriya-osvobodila-zahvachennyy-terroristami-1547560135.html) (а.с.176-190).

23 лютого 2019 року відбулися президентські вибори у Республіці Нігерія та 27 лютого 2019 року, діючий президент Мохаммад Бухари був офіційно оголошений переможцем (https://www.rbc.ua/rus/news/nigerii-obyavili-rezultaty-vyborov-prezidenta-1551244264.html).

Оцінюючи побоювання позивача з суб`єктивної сторони, слід зазначити, що такі побоювання мають бути переслідуваннями тільки за ознаками: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів, які у позивача відсутні.

У свою чергу, стосовно переслідування, суд звертає увагу, що зі слів позивача, жодних конфліктів з представниками антидержавних формувань на території Республіки Нігерія у нього не виникало, як і проблем з представниками органів державної влади.

Під час проведення співбесіди, яка входить до процедури набуття міжнародного захисту, позивач не зміг чітко обґрунтувати, яка саме небезпека може очікувати на нього у випадку повернення до країни громадянської належності. Спостерігаються розбіжності у твердженнях, які вказують на елемент приховування важливих деталей, що, в свою чергу, істотно знижує рівень довіри до особи та на думку відповідача свідчить про зловживання процедурою набуття міжнародного захисту.

Так, наприклад, позивач під час анкетування та під час проведення співбесіди зазначає різний час вбивства своїх батьків - жовтень 2011 року та вересень 2011 року. Ці розбіжності у датах позивач обґрунтовує тим, що не може пам`ятати всі дати. Будь-яких документів (свідоцтв про смерть, рішень суду, тощо), які могли б підтвердити достовірність показань - позивач не надав.

Стосовно отриманих телефонних дзвінків з погрозами, під час співбесіди та анкетування позивач зазначив, що то його власні здогадки, щодо його розшуку угрупуванням «Боко Харам», оскільки особи, які начебто йому телефонували розмовляли на мові хауса та булані. Проте, після зміни позивачем номеру телефону, жодних дзвінків, з його слів, - не надходило.

Крім того, під час судового засідання, ОСОБА_11 не зміг пояснити географічне місце розташування штату у якому він проживав. Зокрема, позивачем зазначено, що штат Енугу знаходиться на півночі Нігерії, проте він розташований - на півдні. Дані розбіжності позивачем також пояснювалися тим, що він вже давно покинув країну громадянської приналежності та не може такого пам`ятати (а.с.174).

Під час судового розгляду справи, представником позивача наголошувалося, що ОСОБА_10 потребує додаткового захисту, оскільки на Батьківщині він переслідувався за ознаками віросповідання, а саме через те, що позивач - християн, яких на території Нігерії дуже мало та які переслідуються угрупуванням «Боко Харам» (а.с.172-173).

Проте, суд зазначає, що згідно досліджень центру Pew Research Center, у 2010 році у Нігерії нараховувалося 80,5 мільйонів християн, які складають 50,8 % всього населення країни (а.с.175).

Крім того, як вказав ОСОБА_10 у судовому засіданні, а ні він, а ні його близькі родичі - не були релігійними діячами. Зі слів позивача, він християнин-католик, його батько був мусульманином, мати - християнкою. Проте, батько прийняв християнство для того, щоб одружитися з його матір`ю. Позивач не пам`ятає коли він був охрещений, з його слів - мабуть у дитинстві, та не пам`ятає нічого про своїх хрещених батьків. Хрестик позивач не носить, на запитання суду пояснив, що загубив його сім років тому у Стамбулі .

Враховуючи вищевикладене, суд зазначає, що виходячи із поняття біженець або особи яка потребує додаткового захисту, у позивача, на час розгляду справи, відсутні такі ознаки.

При аналізі підстав для можливості отримання додаткового захисту слід враховувати також інші фактори, а саме: можливість внутрішнього переміщення, отримання захисту в сусідніх країнах, ситуацію з близькими родичами позивача, причини довгострокового перебування іноземця в іншій країні, причини звернення за захистом, наявність планів повернення на Батьківщину, тощо.

Після смерті батьків, ОСОБА_10, починаючи з вересня 2011 року по лютий 2012 року, проживав у м . Анамбра , в орендованому житлі, а згодом переїхав до міста Абуджа , де він мав змогу безперешкодно проживати до моменту виїзду за межі Батьківщини.

Суд наголошує, що позивач нелегально перебуває на території України з 29 квітня 2012 року та лише через 7 років нелегального перебування вперше звернувся до територіального підрозділу ДМС із заявою про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту, чим грубо порушив норми українського законодавства.

Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця, повинна пояснити конкретні факти, які б свідчили про наявність реальної загрози, та цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Вказані вимоги не були дотримані позивачем, а саме - не наведено жодних документальних доказів або переконливих усних тверджень стосовно обставин власного ймовірного переслідування у випадку повернення до Республіки Нігерія.

Суд зазначає, що за твердженнями позивача, він звернувся до територіального відділу ДМС України лише з метою легалізації в Україні (а.с.94).

До суду не було надано жодних доказів, що свідчили б про переслідування позивача на батьківщині саме з мотивів віросповідання.

Згідно п. 195, 196 Керівництва УВКБ ООН по процедурах та критеріях визначення статусу біженців (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року щодо статусу біженця) 1992 р. (http://www.unhcr.org/4d93528a9.pdf) в кожному конкретному випадку всі необхідні факти мають бути надані, в першу чергу, самим заявником, потім особа, уповноважена проводити процедуру встановлення статусу біженця (перевіряючий) має оцінити всі доводи та достовірність тверджень заявника.

Загальний правовий принцип передбачає, що обов`язок надати докази покладено на заявника, що заявник не в стані підкріпити свою заяву документальними або іншими доказами, і випадки, коли заявник може надати докази на підтвердження своєї заяви, швидше виключення, ніж правило. У більшості випадків особа, яка рятується від переслідування, приїздить до країни без особистих документів. Таким чином, хоча обов`язок надати докази покладено на заявника, задача встановлення і опрацювання відповідних фактів вирішується сумісно з перевіряючим. В деяких випадках саме уповноваженій особі доводиться використовувати наявні засоби для зібрання всіх необхідних доказів на підтвердження заяви. Однак, навіть цей незалежний пошук не завжди може завершитися успіхом, і можуть мати місце заяви, які неможливо підтвердити доказами. У таких випадках, якщо викладене заявником здається правдоподібним, то перевіряючий має тлумачити сумніви на користь заявника, якщо немає вагомих причин для протилежного.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про правомірність та обґрунтованість прийнятого Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області наказу про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем особою, яка потребує додаткового захисту, а тому, відсутні правові підстави й для задоволення позовної вимоги про зобов`язання прийняти рішення про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з частиною 2 статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини" встановлено, що Європейська Конвенція "Про захист прав людини і основоположних свобод" і практика Європейського Суду з прав людини є джерелом права.

Європейський суд з прав людини у своєму рішенні по справі «ABUHMAID v. UKRAINE» (заява №31183/13) від 12.01.17 р., вказав, що держави користуються певною свободою розсуду, коли йде мова про встановлення умов потрапляння іноземців на її територію та їх проживання там (див. «Osman v. Denmark», no. 38058/ 09, 54 , 14 червня 2011), і відсутні підстави для висновку про те, що відповідні умови в Україні очевидно необґрунтовані або свавільні. З цього приводу Суд зазначає, що Конвенція не гарантує право іноземців потрапити або мешкати у конкретній країні. Також нею не гарантуються право отримати певний вид дозволу на проживання (див. «Aristimuno Mendizabal v. France», no 51431/ 99, §§ 65-66, 17 січня 2006), п. 121,://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-170285.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно з ч.1 ст.6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Відповідно до ч.1,3 ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Враховуючи вищевикладене, з урахуванням матеріалів справи та наданих під час судового розгляду справи пояснень, суд дійшов висновку, що позивачем не доведено свого відношення до християнства, не доведено переслідування у країні громадянської приналежності за ознаками віросповідання, крім того у ОСОБА_11 відсутні будь-які докази обґрунтованого побоювання переслідування.

Таким чином, на підставі ст. 8 КАС України, згідно якої усі учасники адміністративного процесу є рівними та ст. 9 КАС України, згідно якої розгляд і вирішення справ у адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, з`ясувавши обставини у справі, перевіривши всі доводи і заперечення сторін та надавши правову оцінку наданим доказам, суд дійшов висновку, що відповідач, відмовляючи в оформленні документів щодо надання позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а тому, позовні вимоги ОСОБА_11 задоволенню не підлягають.

Розподіл судових витрат.

Відповідно до ч. 1 ст. 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

У зв`язку з відмовою у задоволенні позовних вимог, розподіл судових витрат відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України не здійснюється.

Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 143, 173-183, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

В И Р І Ш И В:

У задоволені позовних вимог ОСОБА_10 ( АДРЕСА_4 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (65045, м. Одеса, вул. Преображенська,44, код ЄДРПОУ 37811384) про визнання протиправним та скасування наказу №116 від 20.06.2019 року, про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язання Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою статтею 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - відмовити.

У зв`язку з відмовою у задоволенні позовних вимог, розподіл судових витрат відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України не здійснюється.

Рішення набирає законної сили згідно статті 255 КАС України - після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду згідно статті 295 КАС України подається до П`ятого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України, до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, апеляційні скарги подаються учасниками справи через Одеський окружний адміністративний суд.

Повне рішення складено та підписано 30 вересня 2019 року.

Суддя Балан Я.В.

.