Рішення № 84604488, 25.09.2019, Хортицький районний суд м. Запоріжжя

25.09.2019 ЄУН №337/2789/18

Провадження № 2/337/103/2019

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 вересня 2019 року Хортицький районний суд м. Запоріжжя

в складі: головуючого судді - Салтан Л.Г.

при секретарі - Шаповалової А.В.

за участю позивача - ОСОБА_2

відповідача - ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Запоріжжі цивільну справу за позовом Запорізької міської ради (місце знаходження: м. Запоріжжя, пр.Соборний, буд.206) до ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_1 ), треті особи: Департамент реєстраційних послуг Запорізької міської ради ( місце знаходження: м. Запоріжжя, вул. Олександрівська, буд. 84), Департамент з управління житлово-комунальним господарством Запорізької міської ради (місце знаходження: м. Запоріжжя, вул. Незалежної України, буд.46-а), Комунальне підприємство «Наше місто» Запорізької міської ради (місце знаходження: м. Запоріжжя, вул. Українська, буд.29-А) про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням

В С Т А Н О В И В:

27.06.2018 р. представник позивача Запорізької міської ради звернувуся до суду з позовом до відповідача ОСОБА_4 , треті особи: Департамент реєстраційних послуг Запорізької міської ради, Департамент з управління житлово-комунальним господарством Запорізької міської ради, Комунальне підприємство «Наше місто» Запорізької міської ради, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, в якому просить визнати її такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_2 .

15.02.2019 року справа надійшла в провадження судді Салтан Л.Г. в результаті авторозподілу у зв`язку з відставкою судді ОСОБА_5 .

Ухвалою суду від 20.02.2019 року справа прийнята у провадження та призначена до розгляду у судовому засіданні.

У судовому засіданні представник позивача заявлені позовні вимоги підтримала, вважає їх законними та обґрунтованими, просить позов задовольнити, суду пояснила, що відповідачка не мешкала у спірній квартирі з грудня 2017 року до січня 2019 року, про поважність причин своєї відсутності компетентні органи не повідомляла, квартплатню сплачує частково.

Відповідачка проти задоволення позову заперечує, пояснила, що у період з грудня 2017 року по січень 2019 року вона у спірній квартирі проживала, але непостійно, бо щомісяця виїжджала до своєї матері похилого віку, яка потребувала догляду, а після її смерті - доглядала за будинком, свої речі вона нікуди не вивозила, іншого житла не має, крім неї у спірному приміщенні зареєстрований син, квартплатню вона здійснювала регулярно, але платила частинами у зв`язку з тяжким матеріальним станом. Просить у задоволенні позову відмовити.

Треті особи у судове засідання не з явилися, про час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, причину неявки суду не повідомили, з заявами про відкладення розгляду справи не зверталися.

Вислухавши у судовому засіданні пояснення відповідачки, свідків, доводи представника позивача, розглянувши матеріали провадження, з`ясувавши повно, всебічно та об`єктивно усі обставини справи, оцінивши за своїм внутрішнім переконанням надані сторонами докази з точки зору їх належності, допустимості, достовірності, достатності і взаємозв`язку, виходячи з вищевикладених вимог діючого законодавства, суд приходить до наступних висновків: Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду.

Відповідно до ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права з дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Крім того, згідно ч.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ратифіковано Україною 17.07.1997 року, набула чинності для України 11.09.1997 року) та правових позицій, викладених в рішенні Європейського Суду з прав людини по справі «Бендерський проти України (заява № 22750/02 параграф 42) - відповідно до практики, яка відображає принцип здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватись в світлині обставин кожної справи. Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином вивчені судом.

За вимогами ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд встановлює такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню для цих правовідносин

Судом встановлено, будинок АДРЕСА_3 є власністю територіальної громади м.Запоріжжя, в особі Запорізької міської ради, що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме про реєстрацію права власності №1254405 від 15.08.2003 року. Будинок знаходиться на обслуговуванні та в господарському віданні КП «Наше місто».

На підставі ордеру № 544 серія «Г» від 25.07.2014 року ОСОБА_4 разом з сином ОСОБА_6 поселилися в кімнату АДРЕСА_3 , в якій зареєструвалися.

29.10.2018 року (під час судового провадження) ОСОБА_4 уклала договір найму № 631032335/аб від 29.10.2018 року з КП «Наше місто» Запорізької міської ради на спірне житлове приміщення.

Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Стаття 71 ЖК Української РСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Аналіз статей 71, 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Вичерпного переліку поважних причин не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.

На підтвердження факту непроживання відповідача ОСОБА_4 у спірному житлі, позивачами було надано судам акти обстеження, проведені представниками КП «Наше місто» від 20.12.2017 року, 16.01.2018 року, 14.02.2018 року, 21.03.2018 року, та пояснення свідків ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , однак з них не вбачається, з якого саме моменту та протягом якого саме періоду ОСОБА_4 бюула відсутня за спірним місцем проживання.

Крім того, належними докази з боку позивача не спростовані доводи відповідачки щодо наміру ставитися до спірного приміщення як до свого постійного місця проживання, в якому знаходяться усі її та сина особисті речі, меблі, документи, тощо, відповідачка оплачує квартплатню, несе витрати по утриманню житла, іншого житла не має.

Крім того, як вбачається з пояснень сторін та допитаних у судовому засіданні свідків, відповідачка на теперішній час у спірному приміщенні мешкає постійно, уклала договір найму, сплачує квартплатню.

Європейський суд з прав людини вказував, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, від 02 грудня 2010 року).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Таким чином, суд приходить до висновку, що факт непроживання відповідача в спірній квартирі без поважних причин на строк, що становить понад шість місців, належними доказами представником позивача суду не доведений, а тому заявлені позивачем вимоги про визнання відповідачки особою, яка втратила право користуватися житловим приміщенням не ґрунтуються на законі, порушують його права, а тому задоволенню не підлягають

Керуючись ст. ст. 71, 72 ЖК України, ст.ст. 4 8, 10, 11, 18, 57 60, 133, 137, 141, 208, 209, 212 215, 218 Цивільного процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В :

У задоволенні позову Запорізької міської ради (місце знаходження: м. Запоріжжя, пр. Соборний, буд.206 ) до ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_1 ), треті особи: Департамент реєстраційних послуг Запорізької міської ради ( місце знаходження: м. Запоріжжя, вул. Олександрівська, буд. 84), Департамент з управління житлово-комунальним господарством Запорізької міської ради (місце знаходження: м. Запоріжжя, вул. Незалежної України, буд.46-а), Комунальне підприємство «Наше місто» Запорізької міської ради (місце знаходження: м. Запоріжжя, вул.Українська, буд.29-А) про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням -відмовити.

Повний текст виготовлений 30.09.2019 року, копію повного тексту рішення надіслати сторонам.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Запорізького апеляційного суду через Хортицький районний суд м. Запоріжжя шляхом подачі в 30-денний строк апеляційної скарги з часу виготовлення повного тексту рішення.

Суддя: Л.Г. Салтан